Державний лад Вавилона 3 страница

Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 735

Незважаючи на те, що цей термін уже достатньо звично використовується в економічній літературі під час аналізу "Великого транзиту" (1970-ті - 2000-ні роки), він ще не має загальноприйнятого визначення.

У цьому посібнику категорія глобалізації розуміється як така, що визначає процеси світоінтегруючого розвитку (А. Солоницький), характерні для того його етапу, який настає безпосередньо за транснаціональною (післявоєнною) фазою цього розвитку. Основними рисами цього етапу є: по-перше, його глобальність (усі країни і куточки світу різною мірою зачіпаються процесом інтеграції, а частіше за все - більшість із них) і всезагальність ("всесферність" інтеграційної тенденції, яка тяжіє до уніфікації більшості сфер буття і свідомості людства); по-друге (головна, якісна характеристика глобалізації), подолання ситуації пріоритету внутрішніх, національно-державних факторів розвитку: зовнішні, глобальні його фактори поступово стають у більшості національних ситуацій визначальними.

Процес глобалізації найтісніше пов'язаний прямо і зворотно з іншими процесами, що утворюють нинішній транзит - переходом до нової стадії техніко-економічного і капіталістичного розвитку ("Кондратьєв-V") й у загальнішому плані - зі зміною епох: від циклу національно-індустріального розвитку до постіндустріального, науково-інформаційного суспільства. А також із пошуком соціально-інституціональної субсистеми, яка б відповідала цим зрушенням - у національних, регіональних, цивілізаційних рамках і в масштабах людства в цілому1.

Тенденції, про які йдеться, вирвалися на поверхню, відтісняючи і заміщуючи закономірності післявоєнного розвитку, на межі 70-80-х років XX ст. Суб'єктами цього процесу стали суспільства Півночі, а об'єктом - весь світ, і це стало основою другої за XX ст. системної кризи, в рамках якої глобалізація е і двигуном ("одним із" багатьох), і несучою конструкцією.

Решта характеристик глобалізації пов'язана зі співвідношенням тих, хто виграє, і тих, хто програє, з політичними й інституціональними аспектами проблеми - ці характеристики похідні й залежать від того, який із варіантів глобалізації (неоліберальний, соціалреформістський, імперський, "альтернативний" та ін.) стане домінуючим. Чи є альтернатива самій глобалізації - це питання поки що не має абсолютної відповіді.

На початку XXI ст. панівною стала неоліберальна течія в ідеології і політиці. Тому еволюція західних поглядів на процес неоліберальної глобалізації відбувається через зіставлення поглядів щодо механізмів глобалізації, її методів, темпів і наслідків, господарської ролі національних держав, що змінюється, перспектив і проблем формування глобального ринку, його відмінності від національного, становлення нових центрів прийняття рішень у світовому господарстві та можливостей їх регулювання.

З кінця 70-х років, коли попередня модель розвитку країн Заходу і світового господарства опинилась у глибокій кризі, швидкого розвитку і поширення набули теорія і практика неоліберальної глобалізації. Окремі аспекти державного стимулювання попиту ("суспільство добробуту", гонка озброєнь і т. ін.), які ґрунтувалися на кейнсіанстві, вичерпали себе. Ескалація науково-технічних досягнень відкрила небачені раніше горизонти, але й породила багато нових проблем, перш за все екологічних і демографічних. Розпад колоніальної системи і початок самостійного розвитку країн, що звільнилися, підривали попередні підвалини світового господарства. Нарешті, Сполучені Штати відчули серйозного конкурента в особі Німеччини та Японії, які не тільки відновили, а й значно зміцнили свій економічний потенціал. Постало життєво важливе питання про новий світогосподарський порядок, про нове співвідношення політичних і економічних механізмів регулювання. У цих умовах ідеї неолібералізму і відмова від державного регулювання мали благодатне підґрунтя, що сприяло їх поширенню серед керівної еліти західних країн.

Запропоновані неолібералами оригінальні або загальноприйняті, позитивні рішення сприяли їх життєвості. Арсенал їхніх рецептів й аргументів був досить обмеженим і зводився до розширення індивідуальних свобод, обмеження державного втручання в господарське життя й орієнтацію на ринок (тобто концепцій, які були вироблені ще за часів боротьби буржуазії, яка народжувалася, проти феодальної держави).

У своїх аргументах неоліберали виходять із того, що недоліки ринку менш шкідливі, ніж недоліки господарської діяльності держави. Тому, на їхню думку, в новому економічному середовищі слід відмовитися від державного втручання, яке скомпрометувало себе, і повернутися до вільного ринку і вільної конкуренції. Згідно з класичною теорією, це має автоматично забезпечити найраціональніший і найефективніший розподіл ресурсів і капіталовкладень, зокрема шляхом розширення вільного вибору, який стоїть перед кожним підприємцем і споживачем.

Окремі політики, як розвинутих країн, так і тих, що розвиваються, в неоліберальних підходах побачили можливість перекласти відповідальність за наявні труднощі на ринок. Величезні корпорації побачили в неоліберальній глобалізації не тільки зручний спосіб запобігати державному регулюванню, оподаткуванню і контролю національних демократичних інститутів, а й можливість усунення шляхом вибіркового застосування принципів лібералізму певних елементів минулого (наприклад, програм соціального забезпечення), а також перспективу створення нових центрів влади, формування майбутніх правил ринкової гри на глобальному рівні2.

Неоліберальна політика в розвинутих країнах проводилася обережно і селекційно, з чіткою установкою не руйнувати підвалини суспільства, і дала позитивні результати. Більш категоричні вимоги неолібералів щодо інших країн (особливо периферійних) не принесли їм бажаного успіху. Під час дискусій економістів деталі цих вимог неодноразово уточнювалися, але їхня суть незмінно зводилася до лібералізації торгівлі та цін, дерегулювання підприємницької діяльності, загального скорочення господарської функції держави, суворої фіскальної політики.

Особливе значення надавалося приватизації державної власності, а пізніше в центрі уваги опинилися питання стабілізації фінансової системи, збалансованості бюджету, зокрема шляхом прискорення експорту. Цей пакет вимог знайшов відображення у відомому Вашингтонському консенсусі8.

У процесі впровадження основних принципів консенсусу за короткий історичний період у капіталістичний товарно-грошовий обіг були втягнуті величезні нові райони і сфери людської діяльності. Між країнами різко зросли міжнародний товарообіг і рух капіталу. Між господарськими суб'єктами, економікою і політикою, виробництвом і фінансами тощо складаються нові пропорції і розстановка сил. Економіка багатьох країн набула яскраво вираженої експортної орієнтації.

На світовому ринку загострилася конкурентна боротьба між країнами, між корпораціями, а також між корпораціями і країнами. По-новому починають взаємодіяти конкуренція і науково-технічний прогрес, відбуваються їх тісніше переплетіння і взаємне "підхльостування". Відкритість економік значної частини країн розширювали міжнародні рамки, що відкривало нові простори для втілення науково-технічних досягнень із метою зростання продуктивності, раціоналізації виробництва (особливо у США, Європі і Японії). Майже ніхто з економістів не висловлює сумнівів із приводу того, що глобалізація була важливим фактором вражаючих успіхів американської економіки у 90-х роках XX ст. Проте вплив неоліберальної глобалізації на периферійні країни був неоднозначним. На прикладі України можна стверджувати, що, з одного боку, вона форсує анклавну модернізацію і вестернізацію окремих прошарків населення, а з іншого - стратифікує суспільство і маргіналізує велику частину людей.

З періоду початку формування світового господарства основними його центрами були найбільш технічно і господарсько передові країни. Протягом останнього десятиріччя центри світового господарства зазнали істотних змін. Різко зросла роль науково-технічного прогресу, інформатики і фінансів як визначальних факторів економічного розвитку, а відповідно розширилися масштаби діяльності та господарської могутності ТНК і світових ринкових центрів. (Близько половини всієї капіталізації фондових ринків світу припадає на частку 2 5 великих міст. Більше половини всіх операцій валютних ринків зосереджено в Лондоні, Нью-Йорку і Токіо. Три американські фінансові конгломерати - "Морган Стенлі", "Меріл Лінг" і "Голдман Сакс" так чи інакше беруть участь у4/ усіх світових фінансових операцій зі злиття і поглинання4).

Центром формування інституціонально-правового каркаса неоліберального світового економічного порядку поступово стають провідні міжнародні економічні організації. Прикладом цього може бути вплив Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світової організації торгівлі (СОТ) та інших світових організацій на формування в міжнародному масштабі правил ринкової гри. їхня діяльність все більше взаємопов'язується: її ідеологічно-пропагандистське забезпечення здійснюють високо-центровані міжнародні групи засобів масової інформації.

Отже, на початку XXI ст. процес глобалізації поступово перетворюється зі стихійного на інституціонально оформлений, такий, що свідомо спрямовується. Якщо в період індустріального суспільства глобалізація підштовхувалася в основному державами-гегемонами і їхніми ТНК, то в постіндустріальному суспільстві цей процес набуває потужної власної рушійної сили з новою системою мотивацій. Відбулися важливі зрушення у співвідношенні сил між національними державами І новими центрами прийняття міжгосподарських рішень. Тому, як підкреслює директор Світового банку Дж. Вулфесон, "без ефективної держави стійкий розвиток, і економічний, і соціальний, неможливий"6.

В останню чверть XX ст. досить широке коло вчених-економістів, політиків і суспільних рухів виступали з прямою або непрямою критикою теорії і практики неоліберальної глобалізації. Особливої критики неолібералізм зазнав у країнах, що розвиваються, і трансформаційної економіки, в тому числі в Україні6. У більшості цих країн неоліберальні ідеї знаходили підтримку як данина моді, намагання окремих політиків приєднатися до світової еліти або як спрощений рецепт прискореної модернізації. Проте переважна більшість економістів країн, що розвиваються, мислили категоріями планів-програм сталого стійкого розвитку своїх країн за активної участі держави у становленні національного господарства (переважно на шляху індустріалізації або пошуку експортних можливостей). Більшість із них доводили, що в умовах лібералізації роль держави не зменшилася, змінилися лише її пріоритети і механізми втручання7.

Процеси глобалізації було сприйнято по-різному. Неомарксистська і соціал-демократична думка сприйняли її як нову стадію інтернаціоналізації господарського, політичного і культурного життя, критикуючи процеси глобалізації в контексті загального неприйняття капіталістичного шляху розвитку. Найбільш системне трактування світогосподарських процесів зберегла школа Б. Валлерстайна, яка мала найбільший вплив на Заході. Проте процес глобалізації призвів до розколу соціал-демократичного руху на Заході. У більшості країн соціал-демократи взяли курс на прискорену адаптацію суспільства до нових умов8.

Дискусії на Заході навколо проблем глобалізації і глобального ринку зумовили нове осмислення ідей так званої економічної соціологи, яка своїми коренями сягає праць Ф. Броделя, М. Вебера, Т. Веблена, Е. Дюркгейма, К. Полані, Й. Шумпетера. На кінець XX ст. їх ідеї набули розвитку в напрямі більш широкого, соціологічного осмислення проблематики ринку і конкуренції. Значна частина робіт присвячена дослідженню впливів соціальних і культурних факторів на структуру попиту, зайнятості, на організацію виробництва і т. ін. Представники цього напряму (М. Грановітер, М. Кастельс, Р. Сведберг, А. Сен, А. Турен, Р. Холлінгсворт, Ф. Шміттер, В. Штрек, А. Ет-ціоні та ін.) у своєму розумінні діяльності людини і її* мотивації виходять за вузькі рамки уявлень про економічну людину і внутрішню логіку розвитку економічних категорій. У своїх працях вони показують нерозривний зв'язок економіки з іншими сферами суспільного життя, обумовленості економічних процесів сукупністю суспільних інститутів, до яких відносять не тільки правові норми та адміністративні рішення, а й панівні у суспільстві системи цінностей, пріоритети, традиції, мораль, етику, "ринкову культуру і менталітет"9.

Значна частина обґрунтованих ідей у рамках економічної соціології, зокрема розроблювані концепції світової організації (на відміну від ієрархічних і ринкових), соціально-економічне зіставлення форм і методів організації виробництва на мікро- і макрорівнях, вивчення значення моральних і етичних факторів у економічному житті, справляють зростаючий вплив на основні потоки західної економічної думки10.

Другим важливим напрямом розвитку теорії глобалізації є так звана школа міжнародної політичної економії, ідеї якої набули найбільшого поширення в англосаксонських країнах, її представники (С. Стрендж, Е. Хеллайнер, Р. Андерхілл, Ф. Черні, Л. Вейс, Т. Пемпел, Т. Скопол, П. Евене, Д. Хелд, П. Кат-ценштейн) виходять із постійно зростаючої ролі економічних питань у міжнародних відносинах. Центром їхніх досліджень є питання взаємодії зовнішньої політики і світогосподарських процесів. Як у конкретних дослідженнях, так і в теоретичному плані вони простежують формування глобального економічного, правового і політичного простору і становлення нового світо-господарського порядку. Особливістю цих праць є аналіз цих процесів в аспекті силових відносин і міждержавних конфліктів11, де важливе місце відводиться вивченню зміни як розстановки сил у міжнародному плані, так і зв'язків із появою нових центрів прийняття світогосподарських рішень.

Автори цього напряму теорії глобалізації одностайні у визначенні вирішальної ролі політичних рішень (або відсутності таких) у розвитку найважливіших світогосподарських тенденцій і процесів. У низці праць аналізуються суперечності між окремими групами інтересів, відомствами і гілками влади, їхній вплив на формування економічної і внутрішньої політики країни, на наявність або відсутність єдності при захисті національних інтересів.

Третім важливим напрямом розвитку теорії глобалізації стали праці сучасних економістів (Т. Екінса, X. Гендерсона, X. Дейліса, П. Хокінса, Е. Ловінса, Р. Норгаарда, Л. Брауна). Якщо в минулому вони виступали проти будь-якого засилля економічної науки, особливо в її неоліберальному варіанті, то тепер, підкреслюючи обмеженість природних ресурсів і відновлюваль-ної здібності природи, наполягають на кардинальному перегляді економічних підходів, на необхідності більш повного врахування взаємодії навколишнього середовища (соціального і природного) і розвитку господарської сфери. їхні праці значною мірою сприяли втіленню системних підходів у дослідженні суспільних проблем, у них послідовно висловлювалася думка про відмову від зосередження зовнішніх, неекономічних факторів урахування численних взаємодій і взаємозв'язків між суспільством і природою.

У новий період, на початку XXI ст., усі напрями критики неоліберальної глобалізації швидко зближуються, напрацювують-ся більш погоджені підходи до питань подальшого розвитку12.

Праці представників теорії глобалізації, незалежно від належності до того чи іншого її напряму, подають інший образ ринку, на відміну від нав'язуваного неолібералізмом. Окрім суто формалізованих ринкових відносин (до яких закликають неоліберали) представники теорії глобалізації вказують, що на взаємовідносини між господарськими суб'єктами великий вплив справляють неформальні, неекономічні обставини, соціокультурне середовище, морально-етичний клімат у суспільстві і т. ін. Ці фактори особливо важливі в умовах перехідної економіки, що власне і відчуває нинішня економіка України18. Ринок постає не як самодостатній фактор, здатний вирішити всі проблеми і докорінно перетворити суспільство, а лише як один із його механізмів, який сягає корінням у всю сукупність суспільних відносин і залежить у своєму розвитку від соціально-політичної сфери, історичної і культурної спадщини. Яскравим прикладом цього є становлення ринкових відносин у Китаї, Індії та інших країнах, що розвиваються14.

За межами Європи і Північної Америки було багато країн, в яких спостерігалася суспільна напруженість у період переходу до ринкових відносин і первісного нагромадження для переходу до індустріального і постіндустріального суспільства. Для більшості цих країн на початковому етапі неоліберальної глобалізації були характерними переважання колективістських систем цінностей, поміркований рівень споживання, порівняно висока норма нагромадження й економічна політика, яка була орієнтована на модернізацію і розвиток самостійного національно-господарського комплексу. У політичній сфері та організаційно-управлінських структурах домінували авторитарні тенденції.

Процес глобалізації вплинув на зміну соціально-економічної орієнтації, відбулися серйозні зрушення у функціонуванні господарських механізмів цих країн. Стали швидко розвиватися індивідуалізм і консьюмеризм. На другий план почали відступати попередні цінності - колективістські й загальнонаціональні. Поточне споживання зростає, нагромадження зменшується, посилюється інтеграція країн у світове господарство. Політичні режими зазнають змін: втілюються західні політичні інститути, парламентаризм і вибори політичних діячів; відчувається наступальний вплив реклами і піар-технологічної діяльності ЗМІ з формування суспільної свідомості. Нові обставини значно утруднюють проведення політики самостійного розвитку національної економіки, яка дедалі більше вимагає врахування і світових тенденцій.

Нові світові потрясіння кінця XX ст. (фінансовакриза 1997- 1999 рр.) активізували дискусію між прихильниками неоліберальної глобалізації і її противниками. Проведений економічний аналіз ситуації кінця 90-х років XX ст. виявив зміни, які сталися за попередні десятиріччя у світовому господарстві - становлення нових транснаціональних акторів, зміни у розстановці сил, зміна ролі держави у нових умовах розвитку, новий стан валютно-фінансової сфери. На поверхню дискусій було винесено нові наслідки неоліберального світогосподарського порядку, які раніше недооцінювалися, - надзвичайний розмах спекулятивних переливань капіталу, зростаюча нестійкість і непогодженість економічних процесів, збільшення нелегальних операцій, різке посилення ваги сфери фінансових послуг. їх виявлення значною мірою підірвало ідеологію, а з нею і легітимність неоліберальної глобалізації.

Кризові явища початку XXI ст. в економіці США змінили характер обговорення проблем глобалізації. Попереднє її трактування виходило з презумпції безкризового розвитку міжгосподарських центрів: відповідно визначалися її і позитивні, й негативні аспекти. Серйозні зміни потенціалу США і/або Європи, які є наслідком криз, змінюють весь баланс позитивних і негативних наслідків глобалізації. Наприклад, хиткий стан фондового ринку США весною 2001 р. призвів до суттєвого скорочення експорту (і відповідно ВВП) багатьох країн Південно-Східної Азії і Латинської Америки, які в попередні роки вважалися яскравим прикладом благодатного впливу глобалізації. Окремі аналітики висловлюють припущення, що швидкість й інтенсивність експансії цих центрів, яка поглинає національний потенціал, у середньостроковій перспективі може призвести до зникнення самобутності цих країн15.

Значна частина західних економістів підкреслює, що глобалізація привела до таких внутрішніх і міжнародних трансформацій, за яких попередні методи аналізу (і збирання статистичних даних) усе менше відображають реальні процеси. Відповідно зникає основа для вироблення дієвої економічної політики і швидкого подолання рецесії16.

Зростання на початку XXI ст. опору діяльності СОТ, МВФ та інших міжнародних економічних організацій (особливо серед країн, що розвиваються) вплинуло на розшарування поглядів прихильників неоліберальної глобалізації. З одного боку, зростає кількість тих, хто від теоретичних праць перейшов до консультування великих корпорацій із питань стратегії в нових умовах, їхні ідеї спрямовані на втілення і зміцнення монопольних (або олігопольних) позицій великих корпорацій, особливо на нових ринках. З іншого - відбувається розвиток ідей ортодоксальних неолібералів, які продовжують ідеалізувати ринок і його можливості. Вони всіляко підкреслюють неминучість неоліберальної глобалізації і марність намагань протистояти їй.

Причини формування глобалізаційних процесів:

- процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

- науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які корінним чином змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

- загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації.