Джерела та характеристика польського феодального права.

Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 722

хронополітика – це наукова концепція політичного часу як змінюваності політичних відносин та форм їх організації в результаті сукупної діяльності суб`єктів політики. Хронополітику необхідно також розглядати як концепцію діяльності, заснованої на пізнанні якісної часової визначеності політичного процесу.

На сьогодні відбувається оформлення хронополітики як самостійної галузі наукового політологічного знання.

Хронополітика виникає на фундаменті уявлень щодо політичних змін та розвитку, накопичених в історії суспільно-політичної думки. Її статус як особливого напрямку в сучасній політології пов`язаний із комплексом змін у сучасному політичному світі, розвитком політичної науки, диференціацією та інтеграцією знання.

Все це свідчить про появу передумов інституціоналізації хронополітичних досліджень. Можна констатувати, що, таким чином, вимальовуються формальні ознаки становлення хронополітики як галузі знання, інтегрованої в сучасну політологію.

Разом з тим, предметно-змістовно цей напрям наукових досліджень залишається неоднорідним. Навряд чи в умовах плюралізму сучасної політичної науки його можна буде уніфікувати.

Специфікою ж сьогоднішнього етапу розвитку хронополітики стає побудова теоретичних моделей розвитку політичних систем, перш за все світової політики. Закономірним є те, що вони характеризуються абстрактністю

– філософське знання та позитивні елементи в хронополітиці поки не розмежовані. Надалі постає завдання тестування цих моделей: розвиток хронополітичного знання залежить від успішності залучення до ядра хронополітики емпіричних досліджень, значна частина яких існує поки поза її увагою.

Третій, міждисциплінарний рівень продовжує залишатися важливим джерелом хронополітичних ідей, хоча він все більш чітко відмежовується. Прикладом можуть бути дослідження глобалізаційної динаміки.

. Існують розходження хронополітики з традиційними підходами (реалізм, неореалізм, лібералізм) міжнародних досліджень. В умовах розвитку цих теоретичних напрямів спостерігається тенденція їх зближення з хронополітикою.

Необхідно також підкреслити, що досить близькими до хронополітики є багато положень конструктивізму, котрі відстоює американський дослідник Дж. Раггі [59]. Він зазначає, що в конструктивізмі виділяється декілька підходів до проблеми трансформацій політичних систем в часі. Перший підхід акцентує увагу на теоретичному вирішенні проблеми трансформації, що базується на понятті «подвійності структури» Е.Гідденса. Дане поняття полягає в розумінні того, що структура обмежує дію, але, в той же час, слугує посередником, за допомогою якого політичні актори діють, змінюючи при цьому в ході діяльності й саму структуру.

Другий конструктивістський підхід до проблеми часу є більш емпіричним і являє собою спробу визначити «макроструктурний» вимір міжнародної політики, показавши при цьому її залежність від простору та часу. Завдання даного підходу – продемонструвати, що структура є комплексом певних соціальних практик, котрі існують в просторі та часі, визначити формальні характеристики даних практик та дослідити яким чином вони піддаються змінам. Третім напрямом дослідження трансформації в рамках конструктивізму є виділення, опис та визначення наслідків інноваційних «мікропрактик» - діяльності неурядових, наприклад, правозахисних організацій [59].

Ядро хронополітики складають, на мою думку, наступні концептуальні блоки.

1. Власне змінюваність політики, що відрізняється від часу соціальних та

природних (фізичних) процесів.

2. Масштабність змін у сучасному політичному світі та становлення світової політії.

3. Ритми досліджень. Політична ритмологія є невід`ємною складовою сучасної хронополітики. Її важливою рисою є вияв політичної логіки циклічних змін. Політичну ритмологію необхідно відрізняти від підходів, що встановлюють залежність політичних процесів від зміни астрономічних явищ (це можуть бути чинники сонячної активності чи навіть астрологічні констеляції), а також наукових підходів, котрі обгрунтовують наявність періодичності чи вікової стадійності в політичних процесах без експлікації природи, сутності, причин темпоральних характеристик.

В логіці моделі довгих циклів світової політики Дж. Модельскі перші десятиріччя ХХІ століття відповідають фазі деконцентрації світового порядку, що підтримується світовим лідером (США). Ця фаза передбачає появу «челенджерів» глобального розвитку.

4. Темп політичного процесу, різноманіття нових форм політичної організації.

Якісно нові політичні системи, що виникають сьогодні, не мають нічого спільного із жорсткими інституціональними формами. Ю.Габермас з цього приводу пише: «Ця політика являє собою дифузний вигляд – не статичний образ багаторівневої політики в межах якої-небудь світової організації, а динамічний образ інтерференцій та взаємодій між політичними процесами».

5. Динамізм змін середовища. Інтенсивно змінюється соціоприроднесередовище політики.

6. Нерівномірність розвитку. Всі намічені особливості сучасного розвитку проявляються у дійсному політичному процесі досить неоднозначно. М.В. Ільїн зазначає, що «конкретні політики і навіть різновиди політик формуються на основі комбінації основних ідеальних типів із додаванням низки специфічних історико-еволюційних чи культурно-цивілізаційних характеристик» [22; c.21].

6.

Це означає, що в сучасних процесах глобалізації досить закономірно знаходять вияв риси колонізації та вестернізації. Останнім часом удосконалюються технології зовнішнього управління політичними транзитами, що використовують ефекти соцієтальної, економічної, інформаційно-культурної глобалізації. При цьому дійсної модернізації та демократизації

До методологічних принципів хронополітики належать наступні:

1. Принцип розрізнення рівнів (форм, діапазонів) темпоральності:

А) реального (подій) часу – «політичної хроніки»;

Б) ритмів, кон`юнктур, що характерні функціонуванню певних політичних систем – «політичній хронографії» (приклади – цикли зміни лідерства у світовому політичному процесі, структура балансу сил);

В) часу, пов`язаного із тривалістю існування певних політичних систем, виділенням якісно різних форм політичної організації;

Г) «вічного» часу, пов`язаного із включенням форм політичної організації у загальну логіку політичного розвитку, виділення універсальних законів політики.

Методологічну основу дослідження часу в хронополітиці, а також систематизації сучасних хронополітичних уявлень складає концепція рівнів (форм, діапазонів) темпоральності. Вперше сформульована істориками школи «Анналів», ця концепція відрізняла історію подій та історію великої тривалості. Якщо перша звертала увагу дослідника на атомарні факти та дії, то друга фіксувала історичні структури, незмінно існуючі протягом визначеного періоду часу. До того ж, виділялася «кон`юнктурна історія», тобто циклічно-хвильові форми процесів, що відбуваються в межах історичних структур великої

Тривалості.

2. Принцип дискретності часу.

Ключовим для сучасної хронополітики є виділення перехідного, кризового часу, часу трансформації однієї форми політичної організації в іншу. Принципова роль цього типу часу пов`язана із проблематизацією у суспільних науках і у сучасній науці в цілому «вічного часу», пов`язаного з поняттями лінійності, неперервності та детермінізму.

В концепції просторово-часових реальностей Валерстайна останньому принципу відповідає поняття «трансформаційний простір-час». «Це час, про який теологи кажуть kairos на противагу формальному часу, який, як сказав П.Тілліх, був відмінністю між якісним та кількісним часом» [5].

З названими методологічними принципами пов`язане розуміння хронополітики як діяльності (праксеологічні принципи):

1. оперативно-тактичне розуміння – «дромологія»,політика швидкості,грана випередження політичного супротивника в реальному часі;

2. тактико-стратегічне –засноване на розумінні механізмівфункціонування політичної системи; побудова політики у відповідності із вимогами політичного часу, соціальної кон`юнктури;

3. стратегічно-трансформаційне –засноване на діагностицібіфуркаційного періоду в розвитку тієї чи іншої політичної системи; діяльність, пов`язана з конструюванням політичних інститутів, в межах яких політичний процес вийшов би на новий етап розвитку.

Хронополітика виконує в політичній науці низку важливих теоретико-методологічних функцій:

· визначає політику як особливу реальність та об`єкт наукового вивчення, виокремлюючи у загальноісторичному та соціальному часі кризові періоди, в котрі політична діяльність є зв`язуючою ланкою між різноманітними історичними епохами;

· розширює світоглядну основу політичного дослідження, говорячи про необхідність вияву фундаментальних принципів політичних явищ та їх стратегічних, довгострокових наслідків;

· виключає нормативне, оціночне трактування політичної динаміки, розглядаючи політичний час в якості невизначеного результату сукупної діяльності суб`єктів політики.