English for Law Students

Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 731

Театральне дійство входило в культ Діоніса і відбувалося лише під час трожеств, які йому були присвячені. Драми ставилися під час Великих Діонісій (березень-квітень) та Лінеїв (січень-лютий). Трагедії з 534р, комедії з 488р. До участі у змаганнях у 5 ст.д.н.е. допускались лише нові п'єси, пізніше перед новою – стара. В змаганнях брали участь троє авторів і з яких кожен представляв три трагедії та драму сатирів. На комедійних змаганнях по одній п'єсі. Поет писав текст, музичну та балетну частину драми, був режисером, в ранні часи- актором. Витрати на постановку доручали багатій людині – хореогу. Хор склад. 12-15людей, 24-комедія.

Перемоги у змаганнях присуджувалися хорегу і поету. Згодом самостійний учасник- головни актор- протагоніст, який підбирав собі помічників, одного для других, іншого для третіх ролей. Згодом кожний протагоніст мусив виступати у кожного поетав одній з його трагедій. Жюрі складалося з 10людей.

На святі Діоніса можливі були лише перемоги судді, встановлювали переможців як серед поетів та їх хорегів, так і серед протагоністів. Переможці увінчувались плющем. Третє місце фактично означало поразку, але всі отримували нагороди Результати завжди записували. Театри в Афінах вміщували до 17тис. В Афінах під театр-півд. пагорб Акрополя, все під відкритим небом.

Оркестра – на ній виступав хор. Посеред неї, алтар Діоніса.

Скена- палатка для перевдягання, згодом стала елементом декорацій. В грецькій драмі дія ніколи не відбувається всередині дому.

Машина підіймала “богів” вгору.

Актори грали в масках. Маска вкривала і голову.Виразом лоба, бровей, формою і кольором волосся маска характеризувала стать, соціальне положення та душевний стан. Жіночі ролі грали чоловіки.

31. Есхіл: загальна характеристика життя і творчості.

Перший великий давньогрецький трагік, здобувший світове визнання. Есхіл народився в аристократичній симї в 525р.д.н.е. в Елевсині жив у Греції. Брав участь у всіх головних боях греко-перських війн. В 472р. Есхіл був вимушений виїхати до Сицілії, де жив при дворі Гієрона. Деякі вважають, що причиною переїзду до Сіцилії стла поразка на в поетичному змаганні із Софоклом.доживає свій вік. Він написав 70трагедій та 20драм, до нас дійшло тільки 7 його трагедій. Помер великий трагік у Сіцілії в 456р.д.н.е.

В творах Есхіла були певні новації. Есхіл увів другого актора. Есприписують застосування розкішних костюмів для акторів. Есхіл писав повязані між собою трилогії, присвячені або одному сюжету, або різним, але так чи інакше повязаних між собою. Завершувалась кожна трагедія сатирівською драмою.

Найбільш віджома трагедія Есхіла “Прометей закутий”.

32. Міф та його трансформація в трагедії Есхіла “Благальниці”.

Трагедія “Благальниці” не датована, це одна з ранніх трагедій Есхіла. В основі трагедії лежить аргоський міф Інах (цар Аргосу). У Інаха була дочка Іо. В неї закохався Зевс. Та Інах почав дорікати Зевсу за це, і от Зівс наслава на царя еринію. Рятуючись від еринії, Інах кинувся в річку. Водночас Гера, ревнуючи Зевся, обернула Іо на корову, наслала на неї гедзя, від укусів якого Іо тікала і добігла до Єгипту, де Зевс повернув їй людську подобу і у них народжується син Епаф, який одружується з Мемфісою, у них народжується дочка Лівія, яка стає коханкою Посейдона, у них народжується два сина: Бел і Агенор. А у Бела два сина: Данай і Єгипет. У Єгипта народжується 50синів, а у Даная – 50 дочок. Єгиптіади закохуються в Данаїд. За наказом Даная, якому оракул провістив смерть від руки зятя, Данаїди в першу шлюбну ніч вбивають своїх чоловіків, лише одна з них Гіпернестра врятувала свого чоловіка Лінкея. Згодом від руки Лінкея загинули Данаїд і його доньки.

За скоїний злочин Данаїди були приречені наповнювати бездонну бочку в Аїді.

Трансформація. Есхіл відкидає частину почтку і згадує про покарання. Зосередив увагу на протистоянні Данаїд та Египтіад. Ми дізнаємося, що до Аргосу (де править Пеласг) прибувають Данай іДанаїди. Мовиться багато про їх тяжкий, неспокійний стан та молитви на честь місцевих богів. Аргоський цар Пеласг, з дозволу свого народу приймає біглянок. Проте від Єгиптіадів зявляється глашатай з вимогою відправити назад в Єгипет дівчат, щоб вони одружились там з синами Єгипту. Між Пеласгом та глашатаєм відбувається суперечка після чого глашатай погрожує війною і відбуває до Єгипту. Цим закінчується трагедія.

33. Пафос та культурно-історичний зміст трагедії Есхіла “Благальниці”.

Пафос трагедії “Благальниці” полягає в тому, що Есхіл перебільшив значення того, що Данай мав аж 50 дочок, а Єгипет 50 синів. Адже біологічно це майже неможливо. Перебільшенням також є те, що всі сини Єгипта закохались в дочок Даная. Адже вони могли б закохатись і в інших жінок та Есхіл побудував трагедію, де Єгиптіади закохались в своїх сестер Данаїд. Культурно-історичний зміст трагедії полягає в тому, що в трагедії Есхіл ставить проблему права жінки обирати собі чоловіка. Адже насправді в Др. Греції жінка всіляко принижувалась. Вона не мала праву вибору чоловіка. В міфології існувала Афродіта небесна і Афродіта народна. Вищим коханням вважалось кохання чоловіка до чол. За часі античності чоловік мав право мати Гетеру. У творі Есхіл відкидає частину, де боги карають Данаїд. В творі Есхіл вивіщує жінку і відстоює її право на чоловіка. Він йде супроти традицій. В цьому творі йде відлуння афінського демократизму.

34. Конфлікт: “Данаїди-Єгиптіади” жіночий аспект.

Есхіл можна сказати присвятив свою трагедію “Благальниці” складній на той час темі, темі шлюбу. Есхіл відстоює право індивіда на власний вибір.(Данаїди самі повинні вибирати собі чоловіка). Давно панувало право чаловіка обирати собі дружину. Ця трагедія ставить питання про вибір жінкі. На ті часи, то був революційний крок з боку Есхіла, бо на той час жінка всіляко принижувалась у всіх сферах. Есхіл в образі Данаїд обстоює право жінок на власний вибір; він їх підтримує. За це його засуджували. Ще одне важливе питання, питання Пеласга, щодо вирішення питання про надання притулку Данаїдам.

Все це спонукало до конфлікту між Данаїдами та Египтіадами.

35. Художня трансформація міфу в трагедії Есхіла “Семеро троти Фів”.

Трагедію “Семеро проти Фів” вважають твором, що знаменує собою перехід від хорової пісні до справжньої драми. В основі лежить міф з фіванського циклу міфів про царя Фів Лая. У своїй трагедії Есхіл відкидає першу частину міфа. Трагедія починається з промови Етеокла. Далі кожна частина трагедії складається з повідомлення вісника про наступ ворога біля фіванських воріт. До кожних воріт Етеокл призначає командувачів, а до останніх воріт Етеокл призначає самого себе. Трагедія закінчується повідомленням про братовбивство. Етеокл та Полінік вбивають один одного. Далі великий похоронний плач.

36. Різні тлумачення трагедії Есхіла “Семеро проти Фів”.

Есхіл в основному дотримується ідеї самого міфу, бо й там на передньому плані родове прокляття за скоєний гріх. Есхілова драма та її конфлікт має різні тлумачення у дослідників.

А.Содомора – вся п'єся Есхіла це художне попередження тим амбітним талановитим людям які прагнули будь-яким шляхом зайняти високу посаду і дуже часто шлях до цієї посади не був чистим та високоестетичним.

А.Лосєв. Есхіл змальовує деградацію і руйнацію первісної общин і зародження та становлення полісу. І за це місто б'ються два рідні брати.

С.Пригодій. Найбільш вражає в цьому творі особа Етеокла і як він зусьрічає брата, більш за все вражає його спокій, і в такому стані він йде в двобій. Собою він врятував своє місто. Тут змальовується самопожертва. Етеокл свято вклоняється богам, хоч він знає, що він приречений богами на загибель.

37. Художні новації в трагедії Есхіла “Семеро проти Фів”.

Жанр трагедії “Семеро проти Фів” несе в собі чимало нового. Це ораторія, де з великою силою передається патетика війни у тих, хто захищає Фіви і в тих, хто нападає на них. Та головна новація – справжній дрматичний характер Етеокла. Він сповнений суперечностей. Етеокл вірний богам і молиться їм у вирішальні хвилини, але й знає про своє родове прокляття, відчуває свою приреченість.Це робить його характер не лише суперечливим, але дійовим, а усвідомлена неминуча загибело до того ж передбачена богами робить цей характер трагічним. Розвиток дії в “Семерих” все ж таки лишається значною мірою епічною, тут також на сцені не відбувається ніяких дій, а даються лише розповіді про них, або різні пов'язані з ними переживання.

38. “Прометей закутий”: жанрова своєрідність.

Прометей – один з титанів, представників старшого покоління богів. Коли Зевс почав боротьбу проти Кроноса та титанів, Прометей підтримав його та допоміг перемогти. Коли Зевс став прешим богом, він перетворився на тирана, прирік людський рід до звіриного існування та хотів взагалі його знищити, але Прометей повстав прти першобога: дав людям вогонь, навчив ремеслам, мистецтвам, словом, дав їм цивілізацію. За це Зевс прикував його до скелі на краю цивілізації. До Прометея приходять доньки Океана, плачуть біля нього, з’являється сам Океан, каже Прометею, щоб той змирився із Зевсом, але гордий Прометей на це не погоджується. До нього з’являється Іо, коханка Зевса, він розповідає їй, що його визволить Геракл, а також передвіщує смерть Зевсу. Прометей відмовлюється розкрити тайну загибелі Зевса і після чого провалюється у підземний світ. Есхіл переосмислює традиційних міф, роблячи Прометея “батьком” людської цивілізації, і, по-друге, зображуючи його ясновидцем, що знає навіть долю богів Олімпу. Останнє дещо позбавляє П. Героїчності, бо одна справа боротися з титаном, не знаючи, як все скінчиться, а друга – знаючи достеменно хто і як переможе. Це внесло суттєві корективи в жанр твору: не хор є тут протагоністом, а герой-титан, який в спілкуванні з іншими, допоміжними фігурами, глибоко й всебічно розкривається. Причому в цій п’єсі відсутня дія, домінує діалог і монолог. Таким чином, виходить монодрама, де все сходиться на центральному героєві, служить його саморозкриттю.

39. Полізмістовність трагедії Есхіла “Прометей закутий”.

Прометей-представник старшого покоління богів. Спочатку він підтримував Зевса в його боротьбі проти Кроноса та тиранів. Але як тільки Зевс посів місце першого бога, він перетворився на жорстокого деспота. Коли Зевс задумав знищити людей, Прометей повстав проти першобога, він дав людям вогонь, розум, різні науки та мистецтва, а також мантику. За це непослухання Зевс прикував Прометея до скелі у Скіфії. До прометея навідуються Океаніди та сам Океан. Прометей передрікає Іо її майбутьнє, також він передрікає смерть Зевса від руки сина, народженого Фетідою.

В цій п'єсі Есхіл змальовує Прометея “батьком” людської цивілізації, ясновидцем. З замкнутого кола п'єси Есхіл пропонує вихід за допомогою розумної дії.

41. Філософія “Орестеї” (Есхіл).

Провідною темою трилогії, її пафосом є священна необхідність покарання зла, помста за зло. Самі боги пильно й ревно слідкують, щоб Орест вчинив священну помсту над убивцями батька. Справа в тому, що давній грек сприймав буття як Космічну гармонію, правду, справедливість, встановлену богами. Чинити зло означало порушувати встановлений порядок. Покарання ж, помста за зло, як свято вірили греки, відновлює первісну гармонію. Також греки твердо вірили, що душа вбитого, якщо за неї не помститися, літатиме по світу й спричинюватиме багато зла як рідним, які не помстилися за кров, так і людям взагалі. Така філософія неодмінно натикалася на суттєву перешкоду. Адже той, хто мстить за зло насильством, сам коїть злочин, породжує нове зло, що вимагає іншого месника. Як же тут перервати зростання зла, єдиний вихід – страждання. Орест страждає, бо саме страждання – це той тернистий шлях, що веде людину до розуміння, мудрості, гармонії. Але Есхіл певно, добре бачив, що не всім людям притаманна здатність сягати мудрості та гармонії через страждання, часто, навпаки, страждання призводило до скоєння зла іншим.

42. Характерологія “Орестеї” (Есхіл).

Характерологія “Орестеї” обумовлюється загальним світобаченням Есхіла, передусім його вірою в богообумовленний Космос і Людину. Звідси характери персонажів мають чітко виражене метафізичне, екзистенційне начало, що формує людську волю, вдачу, поведінку. Так, Клітемнестра демонструє яскраве матріархально-демонічне начало, котре спричинює шалену силу духу, стійкість та цілеспрямованість цієї жінки, обумовлює вбивство її чоловіка. Водночас – це жива, реальна натура: вона рішуча, палка, пристрасна, може виявляти велику витримку, лицемірство. Цікава мотивація фатального вчинку Клітемнестри. Сама вона твердить, що вбила Агамемноне із-за того, що він приніс у жертву їх доньку Іфігенію, та тому, що повернувся з війни з іншою жінкою Кассандрою, з якою хоче ділити ложе “разом” із законною дружиною. Але за цим зверхнім мотиваційним шаром постає справжній, метафізичний: Клітемнестра просякнута демонічно-матріархальним началом, що й є “останньою глибиною образу”. Кассандра – коханка Аполлона, яку той покинув.Колись Апполон зачарований її красою наділив її пророчеським даром, але Кассандра відмовила йому, в покарання А. позбавив визнання її передвіщень людьми. Кассандра – наложниця Агамемнона та дочка троянського нічого не може зробити зі своїми пророцтвами. Біля палацу Агамемнона вона чує запах крові й катастрофу, але люди їй не вірять. Кассандра вигукує слова на незнайомій мові, корчиться на землі, немов би хоче провалитися в той Хаос, в який через декілька хвилин вона мусить буде перейти. Але раптом проходить її екстаз, дикі зойки, вона заспокіюється і йде у палац, начебто запрошена на бенкет, насправді вона йде на страту. Чудове потрактування образу Кассандри можна знайти в одноіменній трагедії Л. Українки. В укр. Авторки трагедія Кассандри – трагедія талановитої дівчини, що бачить розумом набагато більше за інших людей.

43. Образ Касандри в Есхіла та у Лесі Українки: порівняльний аналіз.

Віщунка Касандра відома в світовій літ-рі з часів Гомері і Вергілія. Касандра вродлива донька Троянського царя Пріама. Загоханий Апполон обдарував її природним хистом, але вона, піддавшись Мойрам, зреклася втіхи кохання, хоч бі й з самим олімпійцями, тоді Апполон покарав Касандру, щоб її віщуванням ніхто не вірив. До образу Касандри звертається Есхіл у трагедії “Орестея”. Прибувши з Агаменоном до палацу, вона відчуває тут запах могили, а хор їй пояснює, що то запах від принесеної в жертву тварини. Страшними криками Касандра віщує близьку смерть Агаменона і свою власну. Але ніхто її не розуміє.

Ці ж риси притаманні Касандрі і в одноїменній драматичній поемі Лесі Українки. Тільки тут вона проходить, як центральна постать від початку до кінця драми. У трагічну постать Касандри, у її пророцтва Леся У вклала багато автобіографічного. Касандра бачить катастрофу батьківщини, але не має сили запобігти лихові., бачить правду, але безсила керувати нею. Вона слаба жінка, одна зброя у неї – слово, але й воно зневажене людьми. Передбачення і пророцтва Касандри, а також різні ситуації, діалоги й поведінка деяких дійових осіб нагадують багато чого з історії становища України. На той час порівнювати Україну з Троєю було традицією.

44. Художній стиль Есхіла.

Стиль Есхіла – монументально патетичний., тому він легко долає висоти фантасмагоричні висоти, діаболічні напруги та жахи, але він адекватно передає гідність і шляхетність давнього грека. При цьому як у давнину, так і в нові часи, Есхілові часто дорікали тим, що стиль його надто складний: мова, перед усім у хорових партіях, подекуди затемнена, але придивившись пильніше до Есхілової поетики помічаємо, що це потребе просвітити явищи глибинні, складні, прагнення зробити це стисло і водночас – примовисто. Сміливою парадоксальністю вражають образи, покликані зробити відчутними біль, страждання: “душа зодягається в чорне”.

45. Софокл – “співець віку Перікла”.

Софоклу все життя везло в усьому. Народився у сімї торговця зброєю. Софокл здобув гарну освіту. В 16 років він очолював хор юнаків, які вітають переможців саламінської битви., грає в театрі на кефалі. Колі йому було 20 років вперше виступає на агонії і займає перше місце. В 20-х рр. В Афінах розповюджується культ бога цілителя Асклепія, його статуетка за загальним голосуванням афінян доручається на зберігання Софоклу. Софокл складає пеям на честь Асклепія. І цей пеям був популярним до другого ст. н.е.

Софокл був вхожий до кола близьких людей Періклу. З якими добре знався Софокл. Вважається, що падіння Перікла знайшло своє відображення в класичній трагедії Софокла “Цар Едіп”. З давніх давен Софокла вважають “співцем віку Перікла”-вершини античної цивілізації.

46. Міфологічна основа трагедії Софокла “Цар Едіп”.

Цар Фів-Лай гвалтує юного Хрісіппа, сина Пелопа. Від оракула Лай дізнався, що його очікує сувора божа кара: він має загинути від руки власного сина, побоюючись такої смерті Лай та його дружина Іокаста, коли в них народжується син наказують слугам вбити його. Новонародженому проштрикують ноги і залишають його в урвищі. Хлопець виживає, потрапляє до корінфського царя Поліба, виростає там, сприймаючи Поліба за справжнього батька. Хлопця називають Едіпом. Одного разу він попадає до оракула, той йому пророкує що він у майбутньому вб'є власного батька. Наляканий цим пророцтвом, Едіп біжить з Корінфу, по дорозі він зустрічає багатого мандрівника, який ображає Едіпа, зчиняється бійка і рятуючи власне диття Едіп вбиває мандрівника. Пізніше з'ясовується, що це і був справжній батько Едіпа. Але поки що Едіп не відає цього і прямує до Фів, де люди страждають від кровожадного сфінкса, вбиває його, рятує місто, а люди в нагороду за це, запрошують Едіпа стати їх царем, бо їх володар недавно загинув.Едіп стає царем і автоматично чоловіком царівни Іокасти-його справжньої матері. Але боги розкривають світу всю тайну. Іокаста кінчає життя самогубством. А Едіп продовжує благополучно царювати і одружується з іншою жінкою, яка народила йому четверо дітей. Отже міф несе в собі ідею божої кари за злочин гомосексуалізму.

47. Принцип “Трагічного аналізу” в п'єсі Софокла “Цар Едіп”.

Композиція “Трагічного аналізу” як і трагедія в цілому, рельєфно втілює дуже актуальну для Періклового часу ідею: людська доля і дія обумовлені богом, але людина не знає і знати не може божого плану-інакше вона б зрівнялася з богами. Але ж це незнання божого плану вщент руйнує смисл людського життя: все те, що робить людина, чого бажає може враз обернутись протилежним результатом, то навіщо тоді витрачати сили? Софокл пропонує таке рішення: людина мудра героїчним зусиллям може все таки докопатися до божої істини. Цьому сприяють оракули, пророки, віщі сни, всіляки ознаки в які древні греки вірили. Тут відчувається полемічний виступ проти софістів, які заперечували людське пізнання, приходили до справжньої істини. По друге навіть коли життя людини враз обернулося протилежним результатом, коли виявилось, що людина дбаючи про добро насправді чинила зло, все таки мусить лишатися людиною, знайти в собі сили несті повну відповідальність за скоєне.

48.”Ідеальна людина” Софокла: за і проти. (на матеріала п'єси “Цар Едіп”).

Едіп знає, що вчинине їм зло – божа кара, тобто божа воля, і він сам карає себе(осліплюючи). Це за Софоклом і є ідеальна людина. Проте у творі Софокла є такий момент: Якщо людина карає себе за скоєне зло, вона повність бере на себе відповідальність за нього, тим самим визнається, що вона є субєктом злодіяння, а це залишає богам другорядні ролі. Звичайно для традиціоналіста Софокла така думка здалася б святотацтвом, але вона чітко постає з головної колізії. Водночас колізію можна причитати й так: Боги через Едіпа покарали весь рід і його самого, а він ще й покарав себе сам, догоджаючи божим і людським нормам. Тобто ідеальна людина в цьому випадку – смиренний раб перед богом. І тут неможливо поєднати Едіпа- самодостатню особу та Едіпа-раба, хоча, за Софоклом велич Едіпа в самопокаранні.

49. Фройдівське тлумачення “Царя Едіпа”.

Фрейд зробив свій досить цікавий і аргументований аналіз “Царя Едіпа”. Він вважає, що сама тема трагедії потрясла як античного грека, так і сучасного читача. Фройд каже, що ця тема була закладена не лише в трагедії, але й в самій людині з самого народження. Доля Едіпа в якійсь мірі заполоняє нас, як читачав, бо саме ця доля могла б стати і нашою долею. Фройд вважає, що оракул наділив всіх до народження таким самим прокляттям, як і Едіпа. З такої думки й випливає комплекс Едіпа. Цей комплекс полягає в тому, що у чоловіка діє підсвідоме бажання до матері, і бажання змістити батька. Едіп реалізує своє бажання дитинства. Він вбиває свого батька Лая і одружується з матір'ю Іокастою. Однак, свідома людина відсторонюється від цього досить жахливого бажання і від тієї людини, яка вже встигла реалізувати своє парвісне дитяче бажання. Все це вселяє жах в людину. Аналізуючи злочин героя Фройд вважає, що Софокл приводить до пізнання нашого “Я”. Фройд розробив структуру індивіда, яка складається з трьох пунктів:

1.Супер его – це найвищі морально-етичні норми, якими користується людина.

2.Его – це свідоме “я”.

3.Ід – це підсвідоме “я”.

Завдяки цій структурі і завдяки пізнанню нашого “я” в трагедії “Цар Едіп”. Фройд робить висновок, що у людини в її підсвідомості існують такі імпульси, які можуть бути і в подавленому стані. Навіть сам Фройд вважає, що “Едіпів комплекс” неможливо чітко виявити в цій трагедії.

50. Полізмістовність трагедії Софокла “Едіп в Колоні”.

Сюжет базується на міфологічних фрагментах-після самоосліплення Едіп просить вигнати його з Фів, а сини не хочуть, але в боротьбі за владу виганяють його, Едіп з Антігоною (дочка) їде в Колон, оскільки Апполон передвістив, що там Едіп помре і та земля стане недоторканою для ворога. Вони туди прибувають. Едіп урочисто вмирає. Софокл додав до міфу такі події-до Едіпа приїздить Полінік(син) і просить батька поїхати до з ним до Фів (з рахунком, що після смерті Фіви ніхто не захопить), але Едіп відмовляє йому, як і Креонту(син), що приїздив з тією ж метою. Креонт хоче вкрасти Едіпа, але Тесей з Афін рятує його. Едіп помирає, але смерть радісна, чиста.

Інтерпритація:

1.Суттєва ідея батьківської помсти – покарання . Едіп на початку пєси прокляв синів за розбрат, а давній грек вважав найвищою цінністю гармонію, а всесвітня гармонія починається з сімейної, хто її порушує - страшно грішить. Відновити гармонію можна лише через кару, тому Едіп кляне дітей

2. Через страждання та пекельні муки людина може сягнути блага. Життя Едіпа – тому підтвердження. Софокл подіє смерть, як свято – віталізація смерті. За Софоклом людина не гине через смерть, а долучається до героїв, доабсолюту. Смерть-це жах, але з нею повний абсолют.

3.Політичний момент–Софокл в фіналі оспівує Афіни, як оплет демократії. Тесей рятує Едіпа – уклін цій демократії. В час виходу пєси відбувалася Пелопонеська війна і пєса виступила, як агітація за Афіни.

4. Дійсно цікавий момент – містичний. Військо спартанця Агаста йшло на Афіни і було розгромлене мізерною армією афінян саме в Колоні.

51. Конфлікт “Антігони”.

Конфлікт заключається в тому, що прадавній божий закон виступає супроти людського. Софокл однозначно на бці божому. Але між рядками можна помітити, що Софокл каже, що людський закон хибний. Софокл полегшує собі проблему, адже Полінік оскверняє розбоєм рідну домівку, от же порушує закон Зевса і первісну гармонію. Тому не тільки Антігона діє за божим законом. Але й Креонт. Якби Софокл дійсно відтворив такий конфлікт: божий закон проти божого, тоді б неодмінно вся коллізія прийняла вигляд нерозв'язної трагедії.

Закон Кроента втратив чуття реального. Він уявив себе центром всесвіту. Антігоня, людина, яка обстоює свою гідність, незалежність, трагедія її у тому, що ще не настав її час. Поки ще владарює всеправний можновладець. В “Антігоні” головним мотивом проходить проблематичність людського знання. Креонт з самого початку певен в правильності своїх помислів. Котрі однак у кінці трагедії обертаються безрозсудливістю. Антігона задає собі питання, хто правий в своїх діях, вона чи Креонт. Відповідь на це питання дає фінал трагедії, що дії дівчини співпадають з існуючим божим законом.

52. Фроммівська інтерпритація “Царя Едіпа”, “Едіпа в Колоні” та “Антігони”.

Е.Фромм разглядає три трагедії Софокла, як трилогію, бо вони поєднані тематично та ідейно. Фромм заперечує трактовку Фрейда, що Едіп має сексуальний потяг до Іокасти. Фромм дає своє тлумачення цих творів, він каже, що цей міф можна розуміти, як символ протесту сина, що повстав проти волі батька. Фромм підтримує таку думку, що під прошарком релігії Греції, лежить прошарок матріархальної релігії. Фромм намагається довести, що в трьох трагедіях Софокла превалює матріархальне світовідчуття. Найяскравіший приклад цьому приведено в “Антігоні”, де любов до людини протистоїть тоталітарному закону. Загадка Сфінкса проста, а складжна її відповідь – Людина. (матріарх. стихія)

53.Евріпід – “найтрагічніший трагік”. Загальний обрис життя й творчості.

Трагік класичної доби – Евріпід вражає читача особливою інтелегенцією, високим інтелектуалізмом. В житті його часто не розуміли.

Евріпід народився на острові Саламіні. Це місце було дуже пов'язане з усіма трьома трагіками. Батько Евріпіда був заможній селянин. Замолоду. Як свідчать давні біографи Евріпід здобув перемоги, як атлет, потім захоплювався малюванням. Але найглибшим та найтривалішим виявився інтерес до поезії та філософії. Цьому й посвятив Еріпід все своє життя. Написав понад 90 трагедій, з яких дійшло до нашого часу тільки 17. Він був двічі одружений.

Евріпід не вагаючись картав рідну демократію, коли вона збройно зазіхала на чуже. Евріпід був видатним мислителем свого часу. Великий вплив на нього мав Протагор. Саме в домі Евріпіда він прочитав свій твір “Про богів”.

54. Міф про Медею та його трансформація в трагедії Евріпіда.

Трагедія на міфі про Медею. Медея – донька каолхідського царя Еета, онучка Геліоса. Вона допомогла Ясонові здобути золоте руно й втікла з ним до Греції. Щоб стримати переслідування вбила свого брата. Ясон з Медеєю одружились. Потім вони оселиоись в Корінфі. В них народжується двоє дітей. Ясон закохується в доньку царя Креусу. Медея надсилає Креусі отруєне плаття. Креуса і її батько згоріли від цього плаття.Медея вбиває власних дітей. Потім йде до Афін, живе з Егістом.

Трансформація. Евріпід зосереджує увагу на найдраматичнішому моменті життя Медеї. Креонт повідомляє Медеї, що Ясон одружується з Креусою. Креонт вимагає від Медеї покинути місто. Медея відчуває пекельні страждання. Потім надсилає весільну сукню Креусі. Потім вбиває дітей. Евріпід найстрашніші сцени пише опосередковано.

55. Художня полеміка Евріпіда з Сократом і Протагором в “Медеї”.

Сократ розрізняв в людській душі дві стихії: тімос-стихія бажання, яку за Сократом варто приборкувати. Булемата- розумна, мудра стихія в людській душі. Людина мусить приборкати розумом свої невгамовні пристрасті й тим самим досягти атраксії- стану тотального спокою, душевної рівноваги. А в “Медеї” почуття та емоції беруть верх над думками і бажанням.

Протагор казав, що людина є мірою всіх речей, отже- людина суб'єктивна.

Образ Ясона тотально суперечний. Ясон кидає дітей, руйнує сім'ю.

Протагор вірив, що людина є мірою всіх речей. А Евріпід доводить, що ніякою мірою людина не є, бо вона тотально суперечна, непостійна і непередбачувана.

56. Психологічне тлумачення “Медеї” (в світлі теорії Маслоу).

Концепція А.Маслоу заключається в тому, що психіка людини базується на трьох потребах:

1.Фізіологічно-матеріальні (повітря)

2.Соціо-етичні (посада)

3.Кохання.

Якщо ці потреби задовольняються, то людина щаслива, але такої ситуації не буває. Коли жодна з потреб не задовольняється, то наступає фрустрація – це стан, який породжує в особистості агресивну, несамовиту поведінку, яка призводить до злочинів або безумств. У Евріпіда Медея переживає саме такий стан.Спочатку вона має – все, але потім це все зникає, її женуть з міста. Вона стає “нічим”. У стані фрустрації Медея вбиває свою суперницю і власних дітей і тим самим завдає страшний удар Ясону.

57. “Метафізичне” тлумачення “Медеї”.

Метафізичне тлумачення. Трагедія Медеї є божою карою і реалізацією прокльонів з боку її родичів. Давні греки усвідомлювали, що в стражданні і в муці людина здатна осягнути Істину. Медея закохавшись в Ясона зраджує батьківщину, вбиває брата (цим вона порушує гармонію) заради Кохання, таобто заради нової життєвої гармонії. Креусу і Креонта вна карає за заперечення її щастю.

58. Ерос і Танатос в “Медеї”.

В долі Медеї просліджується співіснування кохання і смерті (Ерос і Танатос). Древньогрецький філософ Емпедокл вважав, що світ має два першоначала: кохання (дружба) і смерть (розбрат).

Ці два начала чергуються. Коли перемагає Ерос все квітне, але кохання розбивається Тантосом – все розпадається. Так і рухається світ за колоподібним законом.

У Евріпіда кохання і смерть існують ожночасно, а в Емпедокла чергуються.

59. Видозміна міфу в трагедії Евріпіда “Гіпполіт”.

В своїй трагедії Евріпід вводить образ Афродіти, цей образ є першоосновою трагедії. Тут Бог діє не безпосередньо, а шляхом складної системи взаємопов'язаних персонажів. Художньо це відбиває певну своєрідність, коли сумнів приводив до ускладненого бачення світу. Трагедія починається з полювання Гіпполіта, а міф з воєнних походів Тесея на амазонок.

60. Новаційне висвітлення дилеми “Бог- людина” в п'єсі Евріпіда “Гіпполіт”.

У Евріпіда Афродіта карає юнака за нелюбов до жінки, отже й за неповагу до божества кохання. Але насильнецьке кохання – то є велике зло. У Евріпіда саме Афродіта виступає головним профанатором кохання. Гіпполіт не є абсолютним безбожнико. Він шанує Артеміду, але Афродіта вимагає такої ж любові й почесті до себе. Гіпполіт певен, що людина по-справжньому може любити лише одного бога. А якщо людина славить багатьох богів, то вона вже лицемірить. Але сама богиня Афродіта примушує Гіпполята до лицемірства. Вперше в грецькій літ-рі висловлюється така думка, що караючий бог, не є справжнім богом. Після смерті Гіпполіта, Артеміда кляне Афродіту і присягається помститись їй.

61. Генеза давньогрецької комедії

Грецька комедія виникає у VI ст. до н. е. з таких осоновних елементів: а) голосливі й веселі побутові сценки пародійного та карикатурного характеру, б) драматизовані пісні викривального характеру в селян, котрі ходили на свята Діоніса в місто висміювати тамтошніх мешканців, в) оргіастично-жертвений культ Діоніса, г) пісні на честь богів родючості на Діонісових святах. В результаті поєднання цих чинників з’являються веселі, буйні святкові походи та сцени карнавального типу, сповнені жартами, навіть непристойностями; з піснями, танцями, перевдяганням у різних тварин та істот з товстим задом, великим черевом і довгим шкіряним фалласом. Великого значення набували любовні пригоди, бенкети, різні буйства. Слово комедія походить від коммос, тобто святково-веселий натовп, гулянка (від come – “село” та ode – “пісня”). Класична комедія розвивалась під сильним впливом наростаючого антагонізму між вільними землевласниками та великими виробниками. Від культу Діоніса до комедії перейшло багато важливих рис: а)хор, як невід’ємна частина ритуалу, б)агон двух напівхорів, в)парабаса, рух хору у бік глядачів та звертання до них від імені поета, г)багате маскування, д) бенкетування, любовні пригоди, весілля та заключний марш із смолоскипами. За Арістотелем комедія втішає безболісним сміхом з приводу фіктивно страждаючих героїв, про загибель яких не ставиться питання. На початку VІ ст. до н.е.виникає у місті Мегари фарс, примітивна комедія , що складалась з невеличких жартівливих сценок, та мім в Сицилії, тобто жартівливе відиворення в народних сценках щоденного життя. І лише в Аттиці комедія досягла повного розвитку. Тут вона отримала розвинуту фабулу та структуру, різноманітні маски та визначене число акторів. Представники: Хіонід, Кратет, Маснет, Арістофан.

62. Арістофан versus софісти: комедія “Хмари”.

Ця комедія була написана у 423 р. до н.е і головною її темою є висміювання софістики. Арістофан вважав, що ця комедія є його найсерйознішою працею, але “Хмари” не дали успіху у глядача, тому отримали лише ІІІ приз. Старий селянин Стрепсіад заплутався у своїх боргах, до яких його призвів його син, який тяжів до задоволень. Тоді Стрепсіад вирішив піти до думальні софістів, які вміли переконати, що біле – то чорне, а чорне – то біле. Таким чином він хотів переконати кредиторів, що він не мусить сплачувати борги. На чолі софістів стояв Сократ, який був вчителем вміння обдурювати людей у різних суперечках. Арістофан використав Сократа як карикатуру усіх софістів. Сократ приймає Стрепсіада у думальню і посвячує його у софісти. Але Стрепсіад виявляється нездібним і замість себе віддає свого сина. Фідіпід швидко оволодів навичками і звільнив старого від кредиторів, але доходить до того, що син починає бити старого і переконує, що робить це на благо батька, Фідіпід починає твердити, що має законне право бити і матір. Після цього Стрепсіад шаленіє і підпалює думальню софістів. У цій комедії відкриваються всі особливості творчості Арістофана. Автор малює відкриту критику на софістів і на Сократа. Отже, він підтримує тих, хто стратив Сократа за інакомислення. Софісти відкидають богів, ставлячи на їх місце хмари, які, на їх думку, впливають на думки та несуть велику силу.

63. Художність та філософія комедії Арістофана “Лісістрата”.

Комедія “Лісістрата” – це антивоєнний твір, що був написаний у 411р. до н.е. В перекладі “лісістрата” – та, що розбороняє війська. Художність цього твору полягає в тому, що жінки ворогуючих областей розпочинають страйк і примушують чоловіків укласти мир. Сама ж Лісістрата – жінка-аристократка з Афін. Вона збирає жіночі збори, на яких пропонує оголосити чоловікам бойкот за те, що вони весь час воюють і не виконують подружні обов’язки. Жінки утворюють свій табір, де живуть за воєнними законами і куди не допускають чоловіків. Всі жінки захоплюють Акрополь і не пускають до себе чоловіків. Афінські старці благають жінок залишити Акрополь і навіть підпалюють його, однак жінки заливають вогонь. В кінці кінців, з’являються представники Спарти та Афін і просять Лісістрату примирити їх. Отже, чоловіки поступаються жінкам і припиняють війну. П’єса переповнена яскравою еротичністю, що прикрашає художність комедії. Невід’ємною тут є і філософія. Вона полягає в тому, що всесвіт сприймається як терези з чоловіками та жінками. Без одного звена він руйнується. Тому війна постає як гріх. Всеодно все стає на свої місця і гармонія всесвіту не може бути цілком порушена війною.

64. Естетична полеміка у комедії Арістофана “Жаби”.

Комедія Арістофана “Жаби” була написана у 405р. до н.е. Ця комедія цікава тим, що виражає літературні погляди Арістофана. Вона являє собою літературний памфлет у драматургічній формі, в якому Арістофан піддав оцінці творчість Есхіла та Евріпіда і висловився про роль мистецтва в суспільстві. Ця комедія поділяється на дві частини. У першій частині автор показує подорож бога Діоніса та його раба у царство мертвих. Людське суспільство почало деградувати, тому Діоніс вирішив повернути на Землю одного з великих трагиків, бо він певний, що вдосконалити моральність може лише справжній поет. Подорож відбувається у супроводі хору жаб. Полеміка комедії сконцентрована у другій частині, коли Діоніс знаходить письменників. Він бачить, що Есхіл сидить на троні, поряд з ним Софокл, який обсипає його лестощами, Евріпід лає Есхіла, заперечує його майстерність, називає його останніми словами. У іх чвари втручаються Діоніс та Еак і влаштовують офіційний Агон. Першим бере слово Евріпід, він каже, що в есхілових творах відсутній індивідуальний характер, есхілова мова не тільки монументальна, а й незрозуміла для читача, стиль – важкий, неясний, Есхіл вибирає героїв не з життя, а з міфів, іноді створює неймовірні потвори. Натомість Евріпід ставить собі заслугою те, що він творить реально-індивідуальні характери з притаманною лише їм мовою, саме він уводить в драму розум, розкриваючи багатство діалектики життя, складну мотивацію людських вчинків. Зі свого боку Есхіл каже, що його герої величні та ідеальні, надихали греків на перемоги та патріотичні вчинки, у той час як Евріпідові викликають відразу та спотворюють душу глядача, своєю мовою Есхіл виховує найкращі цінності в людях. Діоніс та Еак не можуть визначити хто кращий серед поетів зважують на терезах фрази обох митців. Терези, з волі Арістофана, віддають перевагу Есхілу. Діоніс присуджує перемогу Есхілу та забирає його з собою на землю, аби він підняв духовність та моральність греків. Ця комедія завоювала І місце на агоні та ставилась багато разів.

65. Утопія та скепсис комедії Арістофана “Плутос”

“Плутос” (“Багатство”) – це остання комедія Арістофана. Вона несе в собі риси нового комедійного стилю, далекого від нестримного сміху давньої комедії, але пов’язаного з темами соціального та морального характеру і виключаючого будь-яку гостру політичну сатиру. Натомість з’являються утопія та скепсис. Головний герой комедії – скромний трудівник-землероб, що мріє про свободу від боргів. Одного разу трудівник Хреміл бога багатства Плутоса і бачить, що той сліпий, ось чому одні люди багаті , а інші бідні. Хреміл приводить того до храму бога-цілителя Асклепія, який повертає Плутосу зір. З цього часу всі без винятку стають багатими. Хреміл по дорозі додому зустрічає бідність і каже їй, що тепер не буде бідняків, але вона йому відповідає, що якщо всі будуть багатими, то ніхто не буде працювати та шанувати богів і боги зникнуть. Хреміл не хоче слухати цього і жене бідність геть. Але незабаром все справджується: донощики втрачають свою платню, адже тепер їх професія не потрібна, молоді чоловіки кидають літніх жінок, бо стають багатими, ледачими безбожниками. Навіть боги не можуть існувати в традиційному вигляді, так як ніхто не приносить їм жертви, люди стають багатими без їх милості. Доходить до того, що Зевс та Гермес наймаються рабами у Хреміла. Як бачимо комедія вирізняється критичним відношенням до міфології. Одужання Плутоса пов’язане з обманом і шахрайством, що панують в храмі Асклепія. Давні боги Олімпу представлені в такому зганьбленому вигляді, що іншого твору в грецькій літературі класичного періоду неможливо й знайти. В цьому творі доводиться теза про те, що для міфологічних богів потрібне соціальне середовище. Без бідності й праці – щезають всі міфологічні боги.

66. Геродот – “батько історії”.

“Батьком історії” називали давні греки Геродота з Галікарнаса. Народився Геродот у 484 р. до н.е. в грецькій колонії, що перебувала під владою карійських князів Персії. Геродот походив із знатного багатого роду. Він брав активну участь у політичному житті своєї батьківщини, проте пізніше мусив покинути її. На початку 40-х він здійснив ряд подорожей по різних областях Греції та перського царства, збираючи історичні та етнографічні відомості про чужоземні народи. Афіни стали його другою батьківщиною. Тут він приєднався до гурту Перікла, особливо він здружився з Софоклом. Твір свій автор назвав “Історія”, що в перекладі озн. “дослідження”. Пізніше “Історія” Геродота отримала назву “Музи” і була розділена на 9 книг, відповідно до числа муз. “Історія” Геродота присвячена греко-перській війні, тобто подіям, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку народів стародавнього світу. Завершити цю роботу Геродот не встиг, хоча працював над нею все життя. Розповідь в “Історії” обривається у 478р. до н.е. Геродот заглиблюється в минувщину, щоб дослідити причини війни еллінів з персами. Він не обмежується територією Греції й перського царства, найдетальніше описуючи життя і побут народів багатьох країн Заходу та Сходу. Спочатку він розповідає історію Лідії до завоювання її персами, а далі історію персидської держави, Вавілону, Єнипту, Скіфії, Фракії. Є підстави думати, що Геродот був на території України, в степах якої тоді жили скіфи, яким він присвятив майже цілий розділ. Він детально описав племена, що мешкали на північ від Чорного моря, і зробив це першим. Розповідаючи про військові дії персів проти скіфів, Геродот описує звичаї і відвагу степовиків. Його уявлення про закони історії більш поетичні, ніж наукові, у нього нерідко спостерігається міфологічний світогляд, він із задоволенням тлумачить пророчі сни, неодноразово звертається до оракулів. У перемозі еллінів над персами він бачив передусім перемогу демократичного устрою Афін над східною деспотією. Характерною особливістю Геродота є поєднання історико-географічної та етнографічної вченості з мистецтвом новелістичного оповідання.

67. Своєрідність “Історії” Фукідіда.

Фукідід (460-396р. до н.е.) – автор одного незакінченого твору про Пелопоннеську війну. Легенди та історичні анекдоти Фукідіда не цікавили. У цьому він прямо протиставляє себе Геродотові. Фукідід не збирався брати участь у змаганні поетів, його мета не в тому, щоб полонити уяву читача, а в тому, щоб установити істину. Він описав і такі явища, як епідемії, землетруси, затемнення. Фукідід приступив до роботи над своєю хронікою з початком війни між Афінами та Спартою, певний, що ця війна матиме для Еллади більше значення ніж усі попередні. Свідок початку війни, Фукідід дожив до її закінчення. Він хотів розказати про всю війну, але помирає, не завершивши свій труд. В його “Історії” відбито 20 років Пелопоннеської війни. “Історія” Фукідіда була пізніше розділена на 8 книг. На початку свого твору Фукідід стисло згадує про Троянську та греко-перську війни, а потім переходить до сучасності. Фукідід розглядає причини Пелопоннеської війни, одна з них – зростання могутності Афін після греко-перських війн. Розповідь про війну, починаючи з другої книги, ведеться в строго хронологічному порядку, рі за роком описується розвиток не тільки військових операцій, але й внутрішніх сутичок в Афінах. На відміну від Геродоту та інш. істориків Фукідід пише сучасну історію. Він описував нову вимогу до історичної оповіді – необхідність точності та критичної перевірки кожного факту. Фукідід намагається якомога об’єктивніше подавати події, без будь-яких втручань автора. Він уникав власних характеристик політичних діячів і у нього кожний вождь виголошує довгі промови, з яких і мусить складатися в читача враження про нього. Найвидатніша є промова Перікла при захованні перших загиблих афінських воїнів. Вимога об’єктивної точності приводить історика до історичної критики, осоновоположником якої слушно вважають Фукідіда. Він не сумнівається в дійсному існуванні героїв грецької міфології, проте він впевнений, що їх діяння перебільшені, що все це поетичний вимисел.

68. Ксенофонт: життя й творчість.

Ксенофонт (430-353) народився в Афінах в аристократичній сім’ї, був учнем Сократа, але не перейнявся його філософськими ідеями та ідеологічним вченням, його світовідчуття залишилось традиційним. Будь-що хотів зробити собі велику кар’єру. Це був час Пелопоннеської війни, один товариш радить йому іти до Кіра, сина Дарія ІІ, перського царя. Сократ радить Ксенофонту звернутися до Дельфійського оракула і той радить йому іти до Кіра найманцем. Ксенофонт найнявся в армію Кіра. Кір вирішує іти на Вавілон на свого брата Артаксеркса, який унаслідував батьків трон. При Кунаксі відбувається битва між Кіром та його старшим братом. В цій битві Кір гине, а його перське військо переходить на сторону Артаксеркса, а 10 тисяч грецькіх найманцівопиняються один на один з величезним перським військом. Вони пробивають собі дорогу назад до Греції. Ватажків грецького загону було підступно вбито і воїни одностайно обрали Ксенофонта стратегом. Він виводить 5 тисяч воїнів до Греції і передає в руки Фібріону, спартанському воєначальнику, оскільки Афіни ворогували зі Спартою, то Ксенофонта в Афінах оголосили “persona non grata”. Усе своє подальше життя Ксенофонт воював не на боці радного міста, а на боці Спарти. Останні 10 років свого життя жив в Скіллунті поблизу Олімпії, займався землеробством та писав історичні твори, політичні та етичні трактати. Основні його твори: “Анабасіс” (рух від моря вглиб континенту), “Кіропедія” (виховання Кіра) та “Історія Греції”.

69. Перепетії та культурно-історичні імплікації “Анабасісу” Ксенофонта.

“Анабасіс” Ксенофонта створений частково як автобіографія. Твір складається з 3 частин: 1) похід Кіра (битва при Кунаксі та загибель Кіра); 2) похід грецького війська під проводом Клеарха; 3) повернення грецького загону під проводом Ксенофонта. В своєму творі автор ідеалізує своїх героїв. Так у нього Кіра запрошують Лідія, Фрігія та Іонія стати іх сатрапом, хоч насправді Дарій за гроші купляє ці землі. За Ксенофонтом, Кір нібито невинна жертва, яку обмовили перед братом, який за це аирішив його вбити і лише мати вмовила його не робити це. Кір же пообіцяв помститись брату. За Платоном: Кір пішов війною на брата, бо єдиинй мав юридичні права на трон. Ксенофонт всебічно ідеалізує грецьких найманців і протиставляє їх “варварам”-персам. Ксенофонт також ідеалізує воєначальників: Кіра, Клеарха та себе. В той же час він протиставляє два типи воєначальників: себе і Клеарха. Клеарх постає діаболічним воїном, який не може й хвилини всидіти не борючись. В той самий час Ксенофонт уособлює мудрість. Він по-батьківськи ставиться до своїх воїнів, проявляючи і мудрість і строгість. Він прекрасний ритор і може переконати будь-кого у будь-чому. Він також виявляє себе великим естетом, бо може насолоджуватись прекрасними речами, їх виглядом. Але ідеальний вождь чітко вирізняється на фоні неідеального суспільства. Твір “Анабасіс” викликав хвилю в суспільстві за об’єднання Греції.

70. Давньогрецьке красномовство. Основні представники.

У давній Елладі здавен існувало ораторське мистецтво. Вже герої “Еліади” володіли даром переконувати та надихати словом. В Афінах, коли демос був активною силою і широкі верстви населення брали участь у самоврядуванні, умови для розвитку ораторського мистецтва були особливо сприятливі. Батьком риторики вважають філософа Емпедокла з Агригента. Розрізняють 3 види промов: 1) Політичні промови – відігравали величезну роль в громадському житті грецьких полісів, особливо за часів соціальних заворушень та воєн. Промови таких державних діячів, як Перікл, справляли велике враження. Політичні промови Демосфена – самовідданого захисника свободи і незалежності афінської республіки – вершина ораторського мистецтва. Свою ораторську діяльність розпочав процесами проти опікунів, потім укладав судові промови. Демосфен уславився своїми промовами проти царя Македонії Філіпа, який прагнув влади над усіма греками. 2) Урочисті промови – представлене панегіриками, які в Елладі проголошували під час похорону полеглих за батьківщину. Панегірики проголошувались, щоб прославити загиблих і підняти дух живих. Урочисті промови інколи писали, передбачаючи, що вони будуть розповсюджені як політичні декларації. Давньогрецькій майстер красномовства Ісократ взагалі ніколи своїх промов не виголошував. Він готував їх спеціально для публікації. Він виходить зі вчення софістів про те, що слабкий аргумент здавався переконливішим, ніж сильний. Ісократ вважав, що державою повинні правити оратори – люди, які вміють переконувати інших. В Афінах Ісократ організував спеціальну школу риторики, бо вважав її осоновною наукою. На тлі урочистих промов прославився і Горгій, вчмтель Ісократа. Закликання Горгія, що відігравали роль політичних памфлетів, вирізнялись барвистим стилем, смисловими протиставленнями. 3) Судове красномовство. У Греції був закон, згідно з яким кожний мав сам захищати себе у суді. Проте не всі здатні були робити це, тому виникає професія – логографів, якім замовляли подібні промови. Вони повинні були виразно і переконливо викласти справу та емоційно вплинути на суддю. В Афінах прославився логограф Лісій. Його промови написані так жваво, що здається, що на наших очах відбувається засідання суду. Мов живі постають інвалід, у якого хочуть відібрати пенсію, спекулянти, що скуповують хліб, шантажисти, які видурюють гроші.

71. Діалог Платона “Федон”: 4 аргументи на доказ безсмертя душі.

Вступ: Піфагорієць Ехекрат з Фліунта зустрівшись з учнем Сократа Федоном, який був присутній присмерті Сократа просить його розповісти про останні часи життя Сократа. Федон розповідає, що всі учні Сократа були приголомшені, розчулені, у повному відчаї, адже з життя мав ось-ось піти їх великий вчитель. Сам же Сократ поводився так, ніби нічого незвичайного не відбувалось. Сократ доводить, чому недопустимо самогубство – життя людини залежить не від нього, а від богів. Душа й тіло з точки зору пізнання істини: Життя тіла, задоволення заважають чистому мисленню. Коли ми хочемо пізнати щось “чисто”, само по собі, ми мусимо відсторонитися від підказок тіла і споглядати речі душею. Лише “чиста” душа може сягнути істини, правди. Справжні філософи намагаються якомога більше відокремитись від диктату тіла, але це неможливо, бо душа поєднана з тілом. Один з учнів Сократа, Кебет, запитує: як ми можемобути впевнені, що душа після смерті тіла залишається жити? Аргумент1: взаємоперехід протилежностей. а) Спочатку Сократ звертається до міфології – душі померлих перебувають в Аїді. Тобто душі, що прийшли звідсілля знаходяться там і навпаки. б) Все на світі виникло з протилежного, смерть з’являється з життя, життя – із смерті. Аргумент 2: знання як пригадування того, що було до народження людини. а) ми завжди за допомогою одного згадуємо щось інше. Для нас важливе пригадування за однією річчю того, що вона значить (суті, поняття). б) якщо ми бачимо й знаємо певну річ лише завдяки її ідеї – це означає, що для того щоб бачити ми повинні були вже мати ідеї. Людина народжується з почуттями та душею. Наші душі існували раніше нашого народження. Аргумент 3: самототожність ідеї душі. Окремі речі та істоти завжди відмінні і завжди змінюються. Отже, реальні речі розсіюються на елементи з яких вони зібрані. Складна річ, щоб існувати, мусить бути ідеєю. Реальна річ розсіюється, ідея (ейдос) – самототожній. Складна річ сприймається чуттям, ейдос – душею. Реальна складна річ – видима, ейдос – невидимий. Аргумент 4: теорія душі як ейдоса життя. Як парність несумістна з непарністю, так і душа, будучи ідеєю життя тіла – несумістна зі смертю, вмирає тіло, а душа – ні.

72. Провідні ідеї в діалозі Платона “Федр”.

Вступ. Сократ зустрічає талановитого юнака Федра, який вранці був у софістського оратора Лісія. Сократ хоче почути промову Лісія про кохання. Промова Лісія. Той, хто любить не повинен приділяти більше уваги коханому ніж комусь іншому. У Сократа і Федра виникає дружня перепалка... Перша промова Сократа. Треба визначити, що таке кохання? Кохання є потяг або природній і вроджений, або набутий чи розумний. Нерозумно, що той, хто кохає хоче зробити таким же свого коханця, відвертає його від філософії, від спілкування з іншими людьми, роблячи його невихованим. Необхідність говорити саме про кохання позитивне і возвишене. Друга промова Сократа. Кохання є “неистовство”. Перераховує правильні “неистовства”: 1 – ворожіння, 2 – релігійне очищення, 3 – від Муз (тобто поетичний вид, який вище будь-якого розсудного кохання), 4 – ідеальне кохання. Для розуміння “неистовства” треба зрозуміти поняття душі. Ніяке тіло не може рухати само себе, воно рухається тільки під впливом другого тіла. Існує дещо, що рухає само по собі, але не тіло. Самокеруюче і безсмертне начало – це душа. Пояснення душі: душа бога і людини запряжена одним розумним і одним дурним конем, а керується вона “возничим” (розумом). Колісниці 12-ти богів рухаються по небесному хребту, підтримуючи свою сталість, а у людей якщо перемагає кінь злий, то колісниця падає на землю і душа всіляється в тіло смертного. Божественні душі рухаються разом із небом. “Возничий” бачить те, що вище неба – справжнє буття. Перераховується 9 розрядів душ, в залежності від небесних видінь: філософ, цар, державний діяч, гімнаст і лікар, “проричатель”, поет чи подражатель, софіст чи демагог, тиран. Теорія красномовства на основі вчення про душу. Правильна промова повинна йти з визначення свого предмета (не можна переконувати купити коня, не знаючи, що таке кінь і для чого він потрібен). Правильний метод промови – здатність, охоплюючи все одним поглядом, приходити до нової ідеї.

73. Філософія діалогу Платона “Бенкет”.

Вступ: Аполлодор зі Фалера зустрічається в Афінах із Главком і останній просить розповісти про бенкет у Агафона. Аполлодор там сам не був і розповідає зі слів друга Аристодема. Зранку в місті Арістодем зустрів Сократа – вмитого та в сандаліях, він шов на пір до Агафона, щоб привітати його з перемогою. Аристодем пішов разом із Сократом. Там зібралося багато інтелігентних людей і один з них, Павсаній, закликав всіх не напиватися, а вшанувати бога кохання. Промова Федра. Ерот – один з найдавніших богів. Ерот – єдина сила, що може навчити сиертних жити чесно і справедливо. Ніщо в світі не навчить людей так соромитись одне одного як кохання. Промова Павсанія. На світі існує не один Ерот (двоє Афродіт, двоє Еротів) – прекрасний Ерот від Афродіти небесної і Ерот від Афродіти вульгарної. Небесне та благородне кохання – кохання до чоловіка, до юнака, який розумніший, прекрасніший за дівчину. Промова Еріксімаха. Присутність ерота не тільки в людині, а й у всій природі, у всьому бутті. Розподілення двох Еротів повинно підкорятися необхідності для них бути в постійній гармонії, і це стосується не тільки медицини, а й гімнастики та музики. Жертвоприношення і гадання є актами любовно-гармонійного єднання людей і богів. Промова Арістофана. Первісне існування людей одночасно у вигляді і чоловіків і жінок – андрогінів (4 руки і ноги, шароподібні). Вони були дуже сильними і загрожували Зевсу – він розсік їх на дві половини, розкинув їх по світу і вони шукають одне одного. Тому Ерот – це стремління, розсічених людських половинок відновити цілісність. Промова Агафона. Перераховує окремі якості Ерота – красу, вічну молодість, ніжність, довершеність, справедливість, хоробрість, мудрість у ремеслах, у породженні всього живого. Промова Сократа. Ерот – стремління до красоти і блага, то сам Ерот не є красота чи благо. Ерот – син небес: Багатства (Пороса) і земної Пенії (Бідності). Вічністю не можна оволодіти відразу. Ерот – кохання до вічного породження в красі для безсмертя. Шлях до сходження до найвищого абсолютного блага: 1) людина кохає спочатку одне якесь тіло, 2)після цього людина починає цінити красу душі вище, ніж красу тіла, 3)від моральних норм людина має перейти до наук, 4) наука філософія, 5) благо (воно досягається через самовдосконалення).

74. Естетичні погляди Платона.

Філософія Платона – перше на європейській почві розробленеі продумане вчення об’єктивного ідеалізму. Згідно з вченням Платона існує світ вічних, незмінних ідей, які виливають свою енергію не матеріальний світ. Матеріальний світ ніяк не може бути доскональним, вже через те, що ідеї, являючись образцом (прикладом) для нього, втілюються в нечисленних речах. Звідси уявлення Платоном матеріального світу як про слабке відображення вищого, абсолютного ідеалу, який він називає благом. Для нього пізнання світу заключається в проникненні в ідею, що визначає кожну річ. Проникнувши в саму суть прекрасного матеріального тіла, людина зрозуміє і його прекрасну ідею, тобто душу. В пошуках прекрасного ми знаходимо у Платона основу для створення його вчення про виразні і досконалі форми буття – естетика. Якщо матеріальний світ за Платоном є тільки відображенням світу ідеального, а художник і поет в своїх творах намагаються наслідувати оточуючі їх речі, то їх “мастерство” брехливе. Для Платона вище втілення краси – гармонійний прекрасний космос (побудований за геометричними законами). Все інше, що всередині космосу – красиве в міру свого наближення до вічної правильності небесних рухів. Людина, народжуючи і створюючи прекрасне, безперервно прагне до цього царства вищого кохання, це прагнення – ерос (любов, кохання).

75. “Поетика” Арістотеля: теорія мімесизу.

Поетика (“Про мистецтво вічне”) написана наприкінці життя філософа між 336 та 322 рр. до н.е. Вчення Арістотеля про мистецтво грунтується на понятті мімесизу (“наслідування”, “імітація”), яке було в обігу в естетиці стародавньої Греції. Теорією наслідування користувались і піфагорейці, і Демокріт, і Платон, але трактували по-різному. Арістотель: суть епічної та трагічної поезії – в наслідуванні. Відрізняються вони трьома рисами: чим, що і як наслідуються. Далі Арістотель виявляє чим провадиться наслідування в мистецтві, а саме – в ритмі, слові, в мелодії – нарізно або разом. На питання “Що наслідує мистецтво?” та “Що мімезує поезія?” Арістотель пише, що зображати треба або кращих за нас, або гірших, або таких як ми. За Арістотелем можна наслідувати лише реальне (людей як ми – добрих та поганих) та ідеальне (кращих за нас). Арістотель з’ясовує у який спосіб чим і що можуть наслідувати поети і як саме. Можна або 1)розповідати про події, як про щось стороннє, як це робить Гомер, або 2) від самого себе, не замінюючи себе іншим, або 3) виводячи усіх зображуваних осіб у дії. Отже – епічно, лірично, драматично. Ось у цих трьох відмінностях – чим, що і як – і полягає наслідування. Само по собі наслідування властиве нам від природи. Тому люди й відрізняються від інших живих істот, що дуже здатні до наслідування, завдяки якому набувають перших знань. Всі відчувають у наслідуванні приємність. (доказ: мистецькі твори, те, на що в дійсності дивитись неприємно, викликає у нас задоволення, коли ми бачимо найточніше його змалювання).

76. “Поетика” Арістотеля: вчення про трагедію.

На думку Арістотеля, “трагедія є відтворення прикрашеною мовою важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань”. В кожній трагедії повинно бути 6 складових елементів: фабула, характери, мислення, сценічна обстановка, спосіб вислову і музична композиція. Основа трагедії – фабула. Фабула, наполягає Арістотель, мусить бути органічно цілісною та мати певний обсяг. Ціле – це те, що має початок, середину та кінець. Добре складені фабули не можуть ні починатися, ні кінчатися де завгодно, а повинні відповідати зазначеним умовам. Фабула трагедії неодмінно має перипетії та пізнавання. Перипетія є зміна подій до протилежного і притому зміна відповідно до ймовірності або неминучості. (Наприклад, в “Едіпі” вісник, який прийшов, щоб порадувати Едіпа і звільнити його від страху перед матір’ю, досяг протилежного, розкривши Едіпові, хто він був). Пізнавання є перехід від незнання до знання, або до дружби, або жо вороженчі тих, кому визначено долею щастя або нещастя. Арістотель виділяє такі види впізнавання: 1) впізнавання по зовнішніх ознаках, 2) впізнавання придумане самим поетом, 3) впізнавання через спогад, 4) впізнавання через міркування. Нарешті, за Арістотелем, фабули бувають прості та заплутані. Простою він вважає таку дію, безперервну та єдину, під час якої зміна відбувається без перипетії або пізнавання; а заплутану – таку, в якій зміна відбувається або з пізнанням, або перипетією, або з обома ними разом. А. виділяє зав’язку і розв’язку, зав’язка часто охоплює події, які лежать поза дією, і деякі з тих, що входять до неї самої, а решта – розв’язка. На друге місце А. ставить характери. Виділяє 4 умови досконалого характеротворення: 1) щоб характери були гідні, 2) відповідність характерів, 3)правдоподібність, 4) щоб характер був послідовний. На думку А. драматичні твори повинні писатися ямбічним ритмом, оскільки він блище до розмовної мови. Загалом А. виділяє 4 види трагедії: 1) заплутана трагедія, 2) трагедія жаху страждань, 3) трагедія характерів, 4) трагедія жаху, де дія відбувається у пеклі.

77. Диференціація поміж “істориком” і “поетом” у “Поетиці” Арістотеля.

“Поетика” Арістотеля довгий час вважалась одним з найповніших висвітлень питань трагедії та поезії. У своєму творі Арістотель висвітлює багато питань, пов’язаних з поезією і прозою. Одним з питаннь, яке він розкриває – питання різниці між “поетами” та “істориками”. Арістотель вивищує поетів. Він вважає, що історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один говорить віршами, а інший прозою (можно Геродотові твори викласти віршами, і все ж таки це була б історія, хоч і викладена віршами); відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий – про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософські глибша, і серйозніша за історію – поезія говорить більше про загальне, а історія – про окреме. Загальне полягає в тому, що людині певної вдачі доводиться говорити або робити, виходячи з ймовірності або необхідності, а цього і прагне поезія. Тобто, за Арістотелем: поезія – загальне, історія – окреме, причому перше важливіше. Згодом більшість фахівців вважали, що в цьому питанні Арістотель заплутався і неодоцінив взаємовідношення загального до одиничного.

78. Поняття катарсису в Арістотеля (“Поетика”).

У визначенні сутності трагедії великий інтерес викликає теорія “очищення” – катарсис. За думкою Арістотеля, герой трагедії не повинен бути ні ідеальним, ні з вадами. Вони повинні бути гарними людьми, зробивши вільно або невільно якусь помилку. Тільки в цьому випадку вони будуть збуджувати у читача почуття страху і жалю, і, за думкою Арістотеля, саме ці почуття очищують душі глядачів. Це очищення, грецькою катарсис, мало багато тлумачень тому, що сам філософ у “Поетиці” не розкрив сутності катарсису. В добу відродження слово “катарсис” розуміли як релігіозне очищення. Німецький поет і критик Лессіт, перший спробував пояснити цей термін з точки зору самого Арістотеля, але не дав правильного пояснення катарсису, бо користувався помилковим визначенням термінів використаних Арістотелем. Він бачив тут очищення пристрастей, тоді як насправді мова йде не про пристрасті, а про душевні переживання. Слід вважати, що під катарсисом Арістотель розумів виховну дію трагедії щодо глядачів. Він надає влучне значення думкам, що виражаються через героя та розуміє, яке велике значення має відношення автора до героя.

79. Арістотель про “помилки поета” (Поетика).

Цікавими є думки Арістотеля стосовно помилок поетів. Він вважав, що є 2 типи помилок: одні – по суті, а інші – випадкові. Якщо поет, наприклад, намагається щось відтворити, але вправно зробити йього не спромігся, то це помилка по суті; а якби він припустився помилки вякомусь особливому мистецтві, як-от у лікарському, або в якійсь іншій галузі утнув щось неможливе, то це помилка випадкова, яка не стосується самої поезії. Слід зважати, що якщо мистецтво зображає щось неможливе, то припускається помилки, але вона виправдана, якщо досягає своєї мети. Ця мета досягається, якщо та чи інша частина твору більше нас хвилюватиме. Менш важливо, коли поет не знає якогось факту, наприклад, що в оленячої самки немає рогів, аніж коли він опише її нехудожньо. Якщо поет відступає від дійсності, то він може виправдатись так, як говорив Софокл, що він зображає людей такими, якими вони повинні бути. Арістотель підтримував тезу: поет може змальовувати людей ідеально, реально та суб’єктивно, головне – художня майстерність.

80. Доба Еллінізму: духовно-художня специфікація, періодизація.