Construction Signs

Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 594

СЕМІНАР № 1

„СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ ХVІІ –

НА ПОЧАТКУ ХVІІІ ст.”

Мета:Прослідкувати, як після укладання Переяславського договору 1654 р. московський уряд розпочав систематичне обмеження суверенітету Гетьманщини, поступово довівши її до стану автономії. З’ясувати особливості соціально-економічного розвитку та становище Православної Церкви. Розглянути особливості поновної колонізації Правобережжя та становище правобережного козацтва.

План

1. Наступ царизму на державний устрій України в др. половині ХVІІ ст.

2. Соціально-економічний розвиток наприкінці ХVІІ ст. – на поч. ХVІІІ ст.

3. Підпорядкування Київської митрополії московському патріархату.

4. Національно-визвольний рух на Правобережній Україні наприкінці ХVІІ і в 1702-1704 рр.: С. Палій, С. Самусь, З. Іскра, А. Абазин.

Реферат:

Козацький ватажок Семен Палій.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, необхідно нагадати, що відразу після Переяславського договору 1654 р. в Україні почали з’являтися органи царської влади. Спочатку це були царські воєводи у Києві і Переяславі, а їх фанкції поступово розширювались від виключно військових до втручання в справи місцевого самоврядування. Наступними договірними умовами між царським урядом і гетьманським управлінням робились поступові поступки в бік розширення московської присутності в Гетьманщині. Переяславські статті 1659 р. (укл. Ю. Хмельницьким), батуринські 1663 р. і Московські 1665 р. (укл. І. Брюховецьким), Глухівські 1669 р. (укл. Д. Многогрішним), Конотопські 1672 р. і Переяславські 1674 р. (укл. І. Самойловичем), Коломацькі 1709 р. (укл. І. Мазепою) являли собою послідовні кроки до обмеженя української автономії.

Формальною ознакою, символом зверхності царя над Лівобережною Україною був його титул: «Цар… Малыя… России, великий князь Киевский и Черниговский». В адміністративно-політичному відношенні на Гетьманщину поширилась влада центральних установ Російської держави. До них належали Посольський приказ (ліквідований 1720 р.), який відав зовнішньополітичними справами, а також Україною (з 1654 р. по 1663 р. в його складі існувала Канцелярія в малоросійських справах); з 1663 р. під його началом діяли Малоросійський і Великої Росії прикази. Приказ Великої Росії відав безпосередньо полками Слобожанщини – Охтирським, Сумським, Харківським, Ізюмським, Острожським. Малоросійський приказ («Приказ Малыя Росени»), створений 31 грудня 1662 р. (10 січня 1663 р.) і ліквідований 1722 р., здійснював адміністративні, військові і судові функції.

Через Малоросійський приказ відбувався зв’язок органів гетьманського управління з московським урядом, проводився контроль за діяльністю установ військово-адміністративного управління Гетьманщини. Малоросійський приказ санкціонував вибори нового гетьмана та козацької старшини; виявляв «заступництво» у справах України перед царем; сприяв клопотанням гетьмана про надання військової допомоги України; проводив розшуки і повернення втікачів з Росії в Україну і навпаки, збирав відомості військово-політичного характеру; здійснював керівництво воєводами в українських містах; контролював діяльність духовенства Православної Церкви в Україні; виконував судові функції – здійснював розгляд справ про злочини службових осіб приказу в Україні, воєводствої адміністрації. Малоросійський приказ знаходився в Москві. Окрім нього, в Москві діяв Розрядний приказ, який відав московськими військовими гарнізонами в України.

В Україні знаходились воєводи – представники царського уряду, що очолювали військове та цивільне управління у великих містах України; при них були військові загони (стрілецькі, рейтарські). Спочатку воєводи знаходились лише у Києві (князі Куракін і Волконський), згодом були призначені в Переяславі, Чернігові, Ніжині; за гетьмана І. Брюховецького воєводи перебували також у Гадячі, Полтаві, Миргороді, Лубнах, Глухові. Усі воєводи підпорядковували Малоросійському приказу і особисто цареві.

У відповіді на друге питання потрібно охарактеризувати стан суспільства та економіки Гетьманщини, а також показати економічну політику царизму щодо Гетьманщини. В кінці ХVІІ – у першій чверті ХVІІІ ст. неухильно зростала суспільна вага козацької старшини, яка зосередила у своїх руках усю політичну владу. Соціальна структура населення Гетьманщини зазнавали змін у зв’язку з перетворенням козацтва у привілейований стан. Вищий щабель суспільної ієрархії посідала козацька старшина. Згідно з гетьманськими універсалами та царськими підтверджувальними грамотами за козацькою старшиною закріплювалось право власності на землю, особлива юрисдикція тощо. Рядове козацтво все більше втрачало свої права. В останній чверті ХVІІ ст. Генеральна військова рада втратила свій початковий характер демократичного органу, вияву суверенної волі «козацького народу».

У становищі селянства чітко прослідковувались тенденції руху до повного його покріпачення. А міські громади відчували на собі все активніше втручання козацької адміністрації та царських воєвод.

Характеризуючи економічний стан суспільства, варто мати на увазі, що після закінчення військових дій і виходу з «руїни» упродовж першої чверті ХVІІІ ст. відбувалася певна стабілізація народного господарства. Розширюються площі посівів технічних культур, розвивається вівчарство, створювалися зразкові кінні заводи. Однією з найважливіших галузей господарства було млинарство. Найбільш прибутковою галуззю було гуральництво. Розвиненим було селітроваріння (Північна війна збільшила попит на селітру). Окремі старшини (Полуботок, Лизогуб) володіли рудними та паперовими заводами. В містах розвивались цехові ремесла. Перехід до грошового господарства сприяв розвитку торгівлі.

Економіка Гетьманщини традиційно мала тісні зв’язки з Польщею, Литвою, з німецькими землями. Українське купецтво ходило на захід по здавна второваних, звичних шляхах: через Волинь – до Сілезії й до Гданська, через литовсько-білоруські землі – до Кенігсберга. Традиційно велась торгівля з Кримом через Запорожжя. Характерною для української торгівлі була поява скупників (з числа старшин, які скуповували худобу, збіжжя, прядиво, коноплі. А потім із зиском це продавали). Закордонну торгівлю вели і купці.

Московський уряд прагнув повернути напрям української торгівлі у російські порти в Прибалтиці. Царизм здійснив низку гальмівних заходів для української торгівлі: 1) видана низка указів із забороною вивозити певні товари традиційними шляхами і до традиційних ринків збуту; 2) заборонено довозити деякі закордонні товари в Гетьманщину, аби утворити в ній ринок збуту для новостворених російських мануфактур; 3) зобов’язано місцеву владу в Україні суворо слідувати цим указам.

Порушення правил вільної торгівлі, як однієї з економічних «прав і вольностей» Гетьманщини пришвидшувало занепад державно-правової окремішності гетьманщини.

У третьому питанні потрібно нагадати, що завдяки діям гетьмана П. Скоропадського і вимогам козацтва, у 1620 р. в Україні було відновлено православну ієрархію. Київським митрополитом став Й. Копинський (1631-1633), а потім П. Могила (1633-1647), С. Косів (1647-1657), Д. Балабан (1657-1663), Й. Тукальський-Нелюбович (1663-1675). У 1675-1685 р. містоблюстителем митропольної Київської кафедри був чернігівський архієпископ Л. Баранович. У 1685 р. митрополитом став Г. Святополк-Четвертинський (1685-1690), який прийняв посвяту в Москві, і який склав присягу на вірність та підпорядкував Київську Митрополію Московській Патріархії. З 1688 р. було заборонено вживати титул «Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі». У 1721 р. згідно з «Духовним Регламентом» Київська митрополія була формально ліквідована як автономна церковна область і стала звичайною єпархією Московського Патріархату. В 1722-1743 рр. у Київських митрополитів було відібрано митрополичний титул і вони залишилися тільки архієпископами.

Розгляд четвертого питання передбачає обговорення проблеми «Правобережне козацтво», як сукупності козацьких формувань, що існували в Правобережній Україні упродовж 1686-1714 років. Збереження його польським урядом зумовлювалось потребою у дешевому і ефективному війську. У 1684 р. польський король Ян ІІІ Собеський універсалом відновив Військо Запорозьке, а польський сейм підтвердив козацькі права і вольності. На Правобережжі існували Богуславський, Брацлавський, Білоцерківський полки. Гетьманом цього козацтва у 1686 р. був затверджений Андрій Могила, якого змінив Гришко Іванович, а останнього – Самійло Самусь.

Відновлення козацького устрою на Правобережжі сприяло відродженню краю. Та після укладання Карловицького мирного договору (1699 р.) Туреччина уступила Правобережну Україну Речі Посполитій, а це означало, що відпадала необхідність у козацтві, яке відбивало турецько-татарські вторгнення. У 1699 р. польський сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козацтва.

Козацтво чинило опір польській владі і восени 1700 р. коронний гетьман вирядив 4 тис. військо з метою захопити Фастів (центр Фастівського, а згодом Білоцерківського полку), але зустрів потужну відсіч населення. До літа 1702 р. від польської шляхти була звільнена Черкащина, Київщина, Поділля. 10 листопада 1702 р. штурмом була захоплена білоцерківська фортеця і національно-визвольний рух охопив Поділля, Волинь і Північну Київщину. Шляхетське військо у січні 1703 р. розпочало наступ на Поділля. Полковники С. Самусь, А. Абазин вели виснажливі бої з ворогом. Під Ладижином повстанці зазнали поразки. У січні-лютому 1703 р. була відновлена річпосполитівська влада в Подільському та Брацлавському воєводствах.

Лівобережні козацькі полки взяли участь у придушенні повстання. Фастівський полковник С. Палій намагався залучити до повстання Запорожжя. Та з наказу І. Мазепи у липні 1704 р. він був заарештований і у 1705 р. – засланий до Сибіру. Після антимосковського виступу Мазепи його повернули із Тобольська і призначили полковником Білоцерківського полку. Помер у 1710 р.