Accidents

Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 770

„СОЦІАЛЬНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ РУХИ У ХVІІІ СТ.”

Мета:З’ясувати причини розгортання антифеодального руху на західноукраїнських та правобережних землях, який водночас мав національно- визвольне спрямування. Розглянути події Коліївщини та руху опришків з тим, щоб переконатися, що це були найяскравіші прояви народної активності в річищі антифеодального, національно-визвольного руху, що мав місце в Україні у ХVІІІ ст.

План

1. Участь закарпатців у визвольній війні угорського народу 1703-1711 рр. Сатмарський мир та значення війни для історичної долі Закарпаття.

2. Гайдамацький рух на Правобережжі. Повстання 1734 року.

3. Коліївщина і взяття повстанцями Умані. Значення повстання.

4. Рух опришків. Дії загону Олекси Довбуша в 1733-1743 рр. Вплив опришківського руху на соціально-політичну ситуацію в Західній Україні.

ІНДЗ

Підготувати письмове повідомлення про Олексу Довбуша.

Реферати:

Ватажки Коліївщини: М. Залізняк та І. Гонта.

Рух опришків.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Відповідь на перше питання передбачає акцентування уваги на тому, що селяни закарпатських земель були учасниками визвольної війни угорського народу 1703-1711 років, що велася під керівництвом семиградського князя Ференца Ракоці ІІ (1676-1735 рр.) проти влади Габсбургів за відновлення незалежності Угорщини. При цьому селяни, на противагу угорським поміщикам – керівникам повстання, в ході війни виступали не лише проти панування автрійських загарбників, а й проти кріпосницького гноблення взагалі. Почавшись у 1703 р. з виступу селян сіл Варів (нині Берегівського району Закарпатської обл.) та Торпа (нині на території Угорщини), повстання швидко охопило велику територію Угорщини, Словаччини, Трансільванії і Закарпаття. На Запорожжі повстанці оволоділи упродовж літа і осені 1703 р. Береговим, Мукачевим, Хустом, Ужгородом, взяли в облогу Мукачівську та Ужгородську фортеці. Боротьба була тривалою і запеклою. Тільки у 1711 р. австрійським властям спільно з реакційними угорськими поміщиками вдалося придушити повстання, як і в цілому визвольну боротьбу угорського народу. На Закарпатті закінчилася взяттям австрійськими гнобителями 24 червня 1711 р. м. Мукачевого.

У відповіді на друге питання потрібно розкрити причини гайдамацького руху на Правобережній Україні. В першу чергу слід нагадати, що на початку ХVІІІ ст. Правобережжя знову відійшло до Речі Посполитої. Польський уряд почав активно відновлювали польсько-шляхетські порядки на цих землях, був відновлений і поділ на Брацлавське, Волинське, Київське і Подільське воєводства. Відновлюючи свою владу на правобережних землях, польські магнати заохочували поновну колонізацію краю, що було необхідним для відродження та господарського піднесення краю. Для переселенців з Волині, Полісся, Галичини встановлювались «пільгові роки» та заводились слободи.

Із закінченням «пільгових років» і захопленням шляхтою більшості земель, втановлюється панщина, відновлюється релігійний тиск, що викликало опір населення правобережних земель. Сприятливим чинником для розгортання повстанського руху було близьке сусідство із Запорожжям. До того ж, повстанцям співчувало православне духовенство, яке було озлоблене переслідуванням з боку уніатів. Усе це зумовлено стихійні народні виступи, які переростають у партизанську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення.

Гайдамацький рух розвинувся у першій половині ХVІІІ ст. Перша згадка про гайдамаків дотується 1714 р. Він поширювався по Волині і Західному Поділлі, охопив Київщину і Брацлавщину. Навесні 1734 р. розпочалося перше велике гайдамацьке повстання, яке вирізнялося організаційним боком та ідейною спрямованістю. З Київщини повстання перекинулось на Поділля і південно-західну Волинь. На Поділлі рух очолив козацький сотник Верлан, що служив начальником надвірної міліції князів Любомирських. Він зорганізував із повстанців цілий полк, скрізь заявляв, що має від російської цариці Анни наказ нищити ляхів і жидів. Верлан заволодів Бродами, Жванцем і розпустив свої відділи аж під Львів. А між тим, російські війська, що прибули на Правобережжя з метою допомоги Августу ІІІ. Саксонському зайняти польський престол, своє завдання виконали і були використані для придушення повтання. Наприкінці 1738 р. російські та польські війська при допомозі зрадника Сави Чалого отримали перемогу нід основними постанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти у Молдовію, а решту тимчасово припинити збройний опір. Пізніше запорожці помстилися і вбили с. Чалого в його маєтку на Різдво 1741 року, але повстанський рух пішов на спад.

Нове піднесення гайдамацького руху розпочалося із 1750 року (ватажки повстанських загонів – Ведмеденко, Лях, Письменний, Сухий, Тесля та ін.). Гадамацькі загани діяли з весни по осінь, а зиму перебували головним чином на Лівобержній Україні та Запорожжі, звідки поповнювались новими повстанцями, а запорозькі козаки часто очолювали гайдамацькі загони. Тактика дій була партизанською і мобільність цих партизанських загонів, підтримка повстанців православним духовенством та населенням українських земель утруднювали боротьбу з гайдамиками.

Готуючи відповідь на третє питання потрібно мати на увазі, що наймогутнішим вибухом гайдамацького руху було повстання на Правобережжі у 1768 р., відоме під назвою «Коліївщина». Безпосереднім поштовхом до широкого виступу народних мас було два чинники: 1) діяльність Барської конфедереції, що була спрямована на усунення короля, виведення російських військ за межі польської держави, ліквідацію православних монастирів і церков, запровадження уніатства і католицизму на всій Правобережній Україні; 2) вступ на правобережній українські землі російських військ для боротьби проти конфедератів. Саме появу російських військ з генералом М. Кречетниковим було сприйнято як допомогу у боротьбі з польсько-шляхетськими утисками. Пришвидшувало повстання і поширення чутки про те, що нібито Катерина ІІ видала «Золоту грамоту», в якій закликала до повстання проти польської шляхти, а ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський благословив на початок повстання.

У травні 1768 р. на Чигирищині, в районі Мотронинського монастиря, розпочалося повстання, яке очолив виходець із селян-кріпаків с. Медведівки М. Залізняк. Повстанці оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Корсунем, Каневом, Богуславом, Лисянкою, звільнили від поневолювачів багато сіл на Смілянщині і 9 червня 1768 р. підішли до Умані. Місто було власністю магнатської родини Потоцьких і являло собою один із центрів польсько-шляхетського панування на Правобережжі. До того ж, це був важливий торгівельний центр, в якому скупчувалося чимало заможного населення, купців, лихварів і т. д. Місто було добре укріплене, на чолі місцевої управи з титулом губернатора стояв Младанович (служив у Потоцьких). Він керував полком надвірних козаків (міліції), одним із сотників якого був Іван Гонта. Перехід І. Гонта на бік повстанців був вирішальним для долі Умані. 10 червня 1768 р. повстанці заволоділи Уманню, вчинили в ній погром шляхти та євреїв («уманська різня») і передали управління містом сотнику П. Уласенку. Рада повстанців проголосила І. Гонту уманським полковником, а М. Залізняк – гетьманом. Основні сили повстанців стали табором під Уманню, готуючись для продовження боротьби проти шляхти. Упродовж червня-липня 1768 р. близько 30 гайдамацьких загонів взяли під контроль значну часину Правобережної України. Повстання могло перекинутись і на Лівобережну Україну, чого не міг допустити російський уряд. До того ж, один гайдамацький загін, переслідуючи втікачів, зайшов у турецькі володіння і спалив м. Балту, що викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдовського князя. Туреччина стала погрожувати Росії війною, до якої та не була готова. Ставлення російського уряду до повстання в значній мірі вирішило його долю.

В другій половині червня Росія розпочала каральні дії проти повстанців, а 27 червня ватажки повстання були по-зрадницьки захоплені загоном полковника Гурьєва. Розгромивши повстанський табір під Уманню, Гурьєв захопив у полон близько 900 народних месників. І. Гонту передано польському воєначальнику К. Браницькому. У с. Сербах (нині – Гонтівка Могилів-Подільського району) 14 липня 1768 р. І. Гонта після жорстокого катування був четвертований. А.М. Залізняк, як російський підданий, після суду був побитий батогами, таврований і засланий на довічну каторгу у Нерчинськ. У містечку Кодня (на Житомирщині) було знищено 3 тис. активних учасників визвольного руху. Більшість повстанських загонів було розгромлено, а створені шляхетські суди люто розправлялися з учасниками Коліївщини.

Маючи антикріпосницький, національно-визвольний характер, Коліївщина була найвищим піднесенням гайдамацького руху. Попри те, що повстання було розгромлене, воно мало велике історичне значення. Народна пам’ять і фольклорна спадщина про Коліївщину та її ватажків, яка передавалася із уст в уста, із покоління в покоління, творила в суспільстві грунт для виникнення нових ідей, атмосфери невдоволення існуючим ладом, готувала умови для народних рухів.

Відповідь на четверте питання доцільно розпочати з характеристики становища народних мас в Галичині, яка перебувала у ХVІІІ ст. під польсько-шляхетським пануванням. Панщина доходила тут до п’яти днів на тиждень, селяни виконували багато інших повинностей і сплачували різні збори. Сильними тут були і національні та релігійні утиски. Тому там теж точилася боротьба проти феодального поневолення, а учасників цієї боротьби називали опришками. Чимало селян, сільських ремісників, наймитів, пастухів ішли в Карпатські гори і ліси, формували загони і розправлялися з шляхтичами, орендарями, чиновниками. Ховаючись у скелях і густих лісах, опришки нападали на своїх гнобителів, захоплювали їх майно, роздавали його селянам, знищували акти на володіння і вбивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу.

У 30-40-х роках ХVІІІ ст. серед ватажків опришків прославився Олекса Васильович Довбуш (1700-1745 рр.). Народився він в с. Печеніжнині (нині смт. Коломийського району Івано-Франківської області) в сімї незаможного селянина. З 1738 р. відомий як ватажок загону опришків, який змінював райони дій: Чорногора, Волощина, Угри, Покуття. У 1744-1745 рр. опришки на чолі з О. Довбушем здійснили зухвалі напади на багатіїв під Солотвином, Надвірною, Дрогобичем, Туркою. Майно, гроші та харчі, відібрані у тамтешніх можновладців, Довбуш роздавав зубожілим селянам. Це робило опришків народними героями в очах трударів, сприяло поширенню слави про них за межами Західної України.

Загинув О. Довбуш удосвіта 24 серпня 1745 р. у селі Космачі (тепер смт. Івано-Франківської області) від рук заможного селянина Стефана Дзвінчука. Після смерті найвідомішого ватажка селян-опришків їх рух продовжувався у багатьох регіонах ще понад століття і був остаточно придушений австрійським урядом за допомогою частин регулярної армії та каральних загонів.Антифеодальний рух опришків під проводом Олекси Довбуша сприяв послабленню гніту західно-українського селянства.

Основна хронологія:

1734 р. – перше велике гайдамацьке повстання;

1716 чи 1720-1809 рр. – життя та діяльність українського діяча Матвія Карповича Значко-Яворського (в чернецтві – Мельхиседек), який з 1753 р. був ігуменом Мотронинського монастиря – осередка православ’я на півдні Київщини;

1768-1769 рр. – народно-визвольне гайдамацьке повстання на Правобережній Україні – Коліївщина;

9-10 червня 1768 р. – взяття повстанцями міста Умані;

1740-? р. – ватажок Коліївщини Максим Залізняк;

?-1768 р. – ватажок Коліївщини Іван Гонта;

1700-1745 рр. – життя ватажка опришків Олекси Довбуша.

Опорні поняття та терміни:

БАРСЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ – військово-політичний союз частини польських магнатів і шляхти для збереження своїх прав і привілеїв. Створена 29 лютого 1768 р. у м. Барі на Поділлі. Її учасники власними силами придушували гайдамацькі повстання, воювали проти короля та російських військ, які його підтримували.

ГАЙДАМАКИ – (з тюрк. «гайде» – гнати, переслідувати, турбувати) – українські повстанці проти панування Речі Посполитої у ХVІІІ ст. Вперше згадуються у 1717 р. З різною активністю гайдамацький рух тривав до кінця ХVІІІ ст. Найактивнішим він був у 1734-1738 рр., у 1749-1750 та 1768 роках.

КОЛІЇВЩИНА – народно-визвольне гайдамацьке повстання на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої у 1768-1769 рр. Назва, за Г.Ю. Храбаном, походить від «колєя», «колєйно», в руслі попередніх антифеодальних рухів.

ОПРИШКІВСТВО – одна з найпоширеніших форм протесту в Галичині, на Закарпатті й Буковині проти соціального й національного гніту польських, молдавських, угорських та австрійських можновладців. Перша згадка про опришківство датується 1529 р., від латинського «opressor» – нападник, напасник. Спочатку цей рух розгорнувся на Прикарпатті, згодом поширився на Закарпаття та Буковину. Головні осередки опришків знаходились в Карпатських горах.

СЛОБОДИ – нові поселення, мешканці яких на певний час звільнялися від виконання феодальних повинностей, а за цей час вони мали обжити місцевість, налагодити виробництво, створити господарську інфраструктуру.

ХОЛОДНИЙ ЯР – історична місцевість біля с. Мельників Чигиринського району, система з десятків глибоких балок, ярів та їх численних звивистих відгалужень загальною довжиною близько 250 км. Територія Холодного Яру вкрита правічним, переважно дубовим лісом. На північному заході Холодноярський ліс переходить в інший – Черкаський реліктовий бір; на північному сході межує з Чорним лісом. Зберігся дуб «Максима Залізняка» віком понад 1000 років.

Література:

1. Аркас Микола. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 338-352.

2. Бойко О.Д. Історія України. К., 2004.- С. 193-196.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 327-353.

4. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. Короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев. – К., 2002. – С. 225-228.

5. Гайдамацький рух на Уманщині. Коліївщина 1768 року. Хрестоматія. – К., 2002. – 214 с.

6. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 446-455.

7. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 476-496.

8. Зінчук С. Іван Гонта: кайдани стереотипів. – К., 1992. – 32 с.

9. Історія України. Курс лекцій / Кер. авт. кол. Л. Г. Мельник. – К., 1991. – С. 314-336.

10. Коліївщина: повертаючись до надрукованого (Матеріали історичних читань, присвячених 225-річчю Коліївщини). – Умань, 1993.

11. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 225-233.

12. Мицик Ю.А. Максим Кривоніс // УІЖ. – 1992. - № 12. – С. 69-80.

13. Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002. – 187 с.

14. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1993. – С. 146-151.

15. Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного. (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр.). – К., 1989.