Characteristics of Vehicles to be used in the ways

Дата добавления: 2015-09-15; просмотров: 726

„НОВА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ 1734-1775 РОКІВ. ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ ТА СТВОРЕННЯ НОВИХ КОЗАЦЬКИХ ФОРМУВАНЬ НАПРИКІНЦІ XVIII ст.”

Мета: Розглянути зовнішній вид Нової Січі і визначити характерні риси її внутрішнього устрою та господарювання козаків. Визначити причини ліквідації Запорозької Січі і підвести до усвідомлення того, що вони були детерміновані політикою російського уряду щодо України. З’ясувати подальшу долю запорозького козацтва, яке всупереч московській колоніальній політиці зберігало військовий досвід та деякі традиції.

План

1. Створення Нової Січі та особливості її внутрішнього устрою і господарського життя.

2. Передумови, причини і ліквідація Запорозької Січі.

3. Чорноморське козацтво. Задунайська Січ.

4. Створення Кубанського козацького війська.

ІНДЗ

1. Скласти письмову розповідь про Нову Січ.

2. Назвати місця розташування Січей.

3. Реферування статей :

v Рощина Л.М. Соціальне становище Задунайської Січі на початку ХІХ ст. та повернення задунайців у межі Російської держави у 1828 р. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип. ІУ. – Запоріжжя: Просвіта, 1998. – С. 30-38.

v Плецький С.Ф. Паспортна система Нової Січі (1734-1775 рр.) // УІЖ. – 2006. - № 2. – С. 24-38.

Реферати:

Чорноморське і Кубанське козацтво.

Останній кошовий Петро Калнишевський.

Зруйнування Запорозької Січі.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Відповідь на перше питання доцільно розпочати з нагадування про те, що за підтримку запорожцями антимосковського виступу гетьмана І.Мазепи у травні 1709 року російські війська під командуванням полковника П.Яковлєва зруйнували Запорозьку Січ. Запорожці, яким вдалося врятуватися, створили Січ під протекторатом султана, спочатку на р. Кам’янка (поблизу нинішнього с. Милово Бориславського р-ну Херсонської області) у 1709-1711 роках, а потім в урочищі Олешки біля Дніпра (нині м. Цюрупинськ Херсонської області) у 1711-1733 роках. У 1734р. запорожці повернулись під протекторат Росії, яка з огляду на наближення війни з Туреччиною, була в цьому зацікавлена.

У березні 1734 р. кілька тисяч козаків почали споруджувати Нову Січ (поблизу нинішнього с.Покровське Нікопольського р-ну Дніпропетровської області). За дозволом царського уряду січове військо зайняло запорозькі землі, що раніше належали Чортомлицькій Січі. Уряд виділяв запорожцям щорічну платню в 20 тис. крб., а також додаткові кошти на спорудження укріплень Січі. Місце розташування Січі було дуже зручним: це була низька заглибина, захищена з усіх боків плавнями і численними притоками.

У період Нової Січі відбулися серйозні зміни в господарюванні та суспільних відносинах у Запорожжі. У різний спосіб уряд обмежував запорозькі вольності (поселення посполитих на запорозьких землях; створення колоній іноземців Слов’яно-Сербії і Ново-Сербії). У 1735 р. поблизу Січі було споруджено укріплення – Новосіченський ретрашемент, де постійно перебував гарнізон із регулярних полків. З відновленням гетьманства в Україні у 1750 р. влада над Запорожжям фактично поділялась між київським генерал-губернатором і гетьманом.

Готуючи відповідь на друге питання, необхідно мати на увазі, що автономне існування запорозького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією. А після переможного завершення російсько-турецької війни 1768-1774рр. склалася ілюзія, що Запорожжя втратило своє значення як важливий стратегічний форпост проти агресії турецьких і кримських загарбників. Останнє і послужило одним із вмотивувань «недоцільності» існування запорозького козацтва як військової сили.

Та причини ліквідації Січі були інші, а саме: 1) Запорожжя було потужним осередком антифеодального руху в Україні; 2) запорожці володіли багатими південноукраїнськими землями, які манили око російських чиновників; 3) існування Запорожжя суперечило внутрішній політиці царизму, що була спрямована на зміцнення абсолютизму з його розгалуженим апаратом примусу і гнобленням народних мас. В загальному морі колонізаторської політики царизму щодо України воно залишалося єдиним острівцем військового і адміністративно-територіального самоврядування, де існували демократичні традиції і жив волелюбний дух народу; 4) розвиток січової економіки був серйозною небезпекою для російського панування над Україною.

Рішення про ліквідацію Січі було ухвалене на засіданні придворної ради при цариці Катерині ІІ 7 травня 1775 р. Для здійснення воєнної операції проти Запорожжя було мобілізовано значні військові сили. Їх основу складали частини 1-ї російської армії, що поверталися з російсько-турецької війни: 31 полк і 37 ескадронів (45000 чол.) під командуванням генерал-поручика П.А. Текелія. 4 червня 1775 р. з частиною війська Текелій оточив Січ. 300 гусарів та піхотний полк захопили січове передмістя, артилерію, блокували гавань і флот. Старшинська рада після бурхливих дебатів пристала до думки кошового П.Калнишевського про марність опору. Тритисячна січова залога склала зброю і присягла на вірність Катерині ІІ. Конфісковано на користь Росії запорозьку скарбницю, де було близько 160 000 руб. монетою, вивезено військові клейноди, артилерію, зброю взагалі, боєприпаси, інші цінності та архів. Так само без бою були захоплені паланкові центри. Під час операції російські війська спиралися на фортеці Дніпровської укріпленої лінії. Вища січова старшина була репресована. Кошового отамана П.Калнишевського заслано до Соловецького монастиря, військового суддю Павла Головатого – до Тобольського, військового писаря Івана Глобу – до Туруханського монастирів, звідки вони не повернулися. А вже потім, 3 серпня 1775 р. був обнародуваний царський маніфест з мотивуванням необхідності зруйнування Запорозької Січі.

Відповідь на третє питання – це розповідь про подальшу долю козацтва після зруйнування Запорозької Січі. Значну його частину царський уряд відніс до розряду державних військових поселенців. Козацька сірома та селяни-втікачі потрапили в залежність від нових землевласників. Близько 5 тис. запорожців відійшли в межі турецьких володінь і створили там Задунайську Січ (1775- 1828 рр.).

На кінець 1778 р. на турецькій території було 12000 козаків. 30 червня 1778 р. вони офіційно були прийняті у турецьке підданство і присягнули на вірність султану. Для поселення їм було виділено землі в пониззі Дністра в Кучурганах. Зміцнюючи місце проживання, козаки у 1814 р. заснували Кіш. У 1828 р. на Задунайській Січі проживало до 15000 осіб. Задунайська Січ нагадувала Нову, але втручання у січові справи турецького уряду було важким тягарем для козаків. Уряд вимагав, щоб козаки стояли залогами в турецьких фортецях, охороняли кордони Османської імперії, брали участь у походах і каральних експедиціях турецьких військ для придушення національно-визвольних рухів християнських народів Балканського півострова. За виконання військового обов’язку перед Туреччиною задунайці одержували платню і харчі. Козаки не мали власного флоту і поступово втрачали військову майстерність.

На початку російсько-турецької війни 1828-1829 рр. 218 січових козаків та 578 душ райї на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким вийшли в межі Росії. Вони принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, клейноди. Це було повернення Коша в межі Росії. Після цього турецьке військо зруйнувало Задунайську Січ і вчинило погром усього українського населення Подунав’я.

У 1788-1860 роках діяло одне з найбільших козацьких формувань, що було створене в Південній Україні після зруйнування Запорозької Січі, – Чорноморське Козацьке Військо. У зв’язку із загрозою війни з Туреччиною, 1 липня 1783 р. російський уряд вперше запросив козаків вступати на військову службу. 14 січня 1788 р. вийшов наказ Катерини ІІ про створення «Війська вірних козаків». З 20 квітня 1788 р. воно одержало назву «Військо вірних козаків Чорноморських». А 13 травня 1788 р. О.Суворов привіз козакам клейноди від Катерини ІІ та князя Г.Потьомкіна, який взяв військо козаків під свій патронат.

Чорноморське козацтво прославилось в ході російсько-турецької війни 1787-1791 років. У 1790-1792 р. воно заселило в Очаківському степу 25 селищ із центром у Слободзеї.

30 червня 1792 р. Катерина ІІ видала указ про надання чорноморському козацтву за його заслуги у боротьбі з Туреччиною земель на Кубані, грошей, артилерії, пільгових умов для заняття господарством та торгівлею. У 1802 р. було затверджено положення про військовий і громадський устрій Чорноморського Козацького Війська у складі 10 кінних і 10 піших п’ятисотенних полків. На початку липня 1842 р. затверджене нове положення, за яким це формування було поділене на Таманський, Катеринодарський та Єйський округи (12 кінних полків, 9 піхотних батальйонів, 3 кінні батареї).

19 листопада 1860 р. вийшов указ про утворення на основі чорноморського козацтва та Кавказького Лінійного війська нового формування – Кубанського козацького війська.

Висвітлення четвертого питання передбачає продовження розповіді про козацькі формування. За указами Катерини ІІ від 30 червня і 1 липня 1792 року Чорноморському війську передавались «у вічне володіння Фанагорійський півострів і землі на правому боці р. Кубані». Перша хвиля переселенців на Кубань у 1792-93рр. складала 25000 осіб. Друга хвиля у 1809-11 рр. додала ще 41534 особи переселенців з Полтавської і Чернігівської губернії. А в ході третьої хвилі на Кубань переселилось ще 48392 особи у 1820-1825 роках. Четверта переселенська хвиля (1848-49 рр.) склала 14218 осіб. А в ході п’ятої хвилі у 1862-66рр. на Кубань переселилося ще 1142 сім’ї з Азовського козацького війська. Загальна кількість переселенців на Кубань упродовж 1792-1866 років сягнула 150000 осіб обох статей з України. На виділених землях чорноморські козаки заклали 40 «курінних» поселень. Кубанське козацьке військо було створене у складі 22 кінних полків, 3 ескадронів, 15 піших батальйонів і 5 батарей. Головне завдання Кубанського війська після закінчення військової кампанії на Кавказі у 1860 році полягало у колонізації краю та охороні внутрішнього порядку.

Основна хронологія:

1734-1775рр. – існування Нової Січі;

4 червня 1775р. – початок руйнування Запорозької Січі;

1762 та 1765-1775рр. – кошовим отаманом Запорозької Січі служив Петро Калнишевський (1690-1803);

1775-1828рр. – існування Задунайської Січі;

1788-1860рр. – існування Чорноморського Козацького Війська;

1860р. – створення Кубанського козацького війська.

Опорні поняття та терміни:

ГАСАН-БАША – передмістя Нової Січі, Краків базар. Це була окрема укріплена територія площею 200*70 сажнів, де проводилась торгівля місцевим та іноземними товарами. На ній розміщувалось близько 500 невеликих будівель, торгові ряди, крамниці, майстерні і житлові помешкання для купців. Тут жив базарний отаман і військовий кантаржій (хранитель ваг і мір), які наглядали за порядком.

ДНІПРОВСЬКА УКРІПЛЕНА ЛІНІЯ – система прикордонних укріплень, збудованих за розпорядженням російського уряду для захисту від турецько-татарських нападів під час війни з Туреччиною у 1768-1774 роках, а також з метою встановлення контролю над запорозькими землями. Будівництво розпочате у 1770 р. Вздовж кордону з Кримським ханством на протязі 180 км від Дніпра до Азовського моря було збудовано сім фортець: Олександрівська, Микитівська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська і Петрівська.

КІШ – центральний орган управління Запорозькою Січчю. Також Кіш розумівся як тимчасове місце перебування козаків, їх військового табору, ставки.

КУБАНЬ – історико-географічна область у північно-західній частині Кавказу. Займає західну частину степового Передкавказзя та прилеглі до неї Кавказьке передгір’я. Становить сукупність низин, рівнин і передгір’я, яке підвищується на південь. По її території протікає значна частина рік. Річка Кубань після переселення на Кубань у 1792р. Чорноморського козацького війська становила південний та південно-східний кордони козацьких земель і відділяла землі чорноморського козацтва від земель гірських народів Кавказу.

НОВО-СЕРБІЯ – адміністративно-територіальна та військова одиниця (1751-1764 рр.), населена представниками балканських народів. Створена російським урядом у північно-західній частині Вольностей Війська Запорозького. Чисельність населення сягала 6 тис. ( це були серби, болгари, волохи, чорногорці, греки та ін.), а центром став Новомиргород. У березні 1764 р. Ново-Сербію було включено до утвореної Новоросійської губернії і реформовано

РАЙЯ – на Задунайській Січі – населення, що не належало до козаків. Це мешканці слобод та сімейні люди некозацького стану, котрі жили на січовій території і підлягали її юриспруденції. Вони сплачували податки Туреччині, як і все податне християнське населення Османської імперії.

РЕТРАНШЕМЕНТ – допоміжні фортифікаційні споруди, які розміщувалися в тилу головних укріплень чи позицій і були другою лінією оборони. Споруджені у стратегічно важливих місцях, з розміщеними на них російськими військами, ретраншементи були опорними пунктами. У 1735 р. поблизу Січі був збудований Новосіченський, а в 1736-1739 рр. – ретрашемент на о. Хортиця. Головним їх призначенням було «смотрение за своенравними запорожцами».

СЛОВ’ЯНОСЕРБІЯ – військова та адміністративно - територіальна одиниця, що існувала на Півдні України з 1753 до 1764 р. Чисельність її населення 1513 осіб (серби, волохи, болгари та ін.). Столиця – м. Бахмут. Була покликана не тільки захищати південні рубежі Російської імперії від нападів кримських орд, а й взяти підконтроль запорозьке козацтво та прискорити його остаточне включення до Російської імперії. У 1764 р. включена до складу Новоросійської губернії.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 194-208.

2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 233-267.

3. Бєляков Г.Ф., Бєлякова О.Г. Польська історична література про українське козацтво // УІЖ. – 1991. - № 5. – С. 73-79.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 315-318.

5. Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – К., 1996. – С. 22-49.

6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

7. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 461-469.

8. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 459-476.

9. Єфименко О.Я. Історія України та її народу. – К., 1992. – С. 156-192.

10. Історії України. Курс лекцій. / Кер. авт. кол. Мельник Л.Г. – К., 1991. – Т. 1. – С. 298-307.

11. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ, 1991. – С. 189-265.

12. Коцур В.П., Коцур А.П. Від Сули до Білого моря: шлях через три століття (До 200-річчя від дня смерті останнього кошового отамана Запорозької Січі П.І. Калнишевського) – Київ – Переяслав-Хмельницький, 2004. – 360 с.

13. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 225-228.

14. Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України. – К., 1999. – С. 124-126.

15. Мірущенко О. Економічний розвиток Війська Запорозького в роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. // КС. – 2005. – № 3. – С. 128-144.

16. Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). – К., 1992.

17. Нудьга Григорій. Республіка козаків: (Середньовічна Європа про Січ та козаків). – Львів, 1991.

18. Олійник О.Л. Ще раз про причини ліквідації Запорозької Січі // УІЖ. – 1992. - № 2. – С. 33-40.

19. Плецький С.Ф. Паспортна система Нової Січі (1734-1775 рр.) // УІЖ. – 2006. - № 2. – С. 24-38.

20. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 2. – С. 120-138, 262.

21. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.

22. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. – 1991. - № 5. – С. 61-73.

23. Стороженко І.С. Збройні сили України від останньої третини ХVІІ – до кінця ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1998. - № 1. – С. 87-93.

24. Суховецький Микола. Зруйнування Запорозької Січі й подальша доля запорожців // Запорожці. До історії козацької культури. / Упорядн. тексту І. Кравченко. – К., 1993. – С. 155-168.

25. Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми (Матеріали „круглого столу”) // УІЖ. – 1990. - № 2. – С. 12-30.

26. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т. 3. – К., 1990. – С. 317-340; 380-451.