ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 701

6.1. Поняття зобов’язання (obligatio).

6.2. Підстави й умови дійсності зобов'язань.

6.3. Припинення зобов'язання й відповідальність за невиконання.

6.1. Поняття зобов’язання (obligatio)

Зобов’язання в римському праві, яке було гранично абстрактним поняттям, – це суб’єктивна юридична ситуація, заснована на особистому зв’язку між конкретними учасниками цивільного обігу (сторонами), яка полягає у формальній можливості для одного з них (кредитора) вимагати від іншого (боржника) певної поведінки на свою користь. За характером визнання правовою системою зобов’язання у римському праві класифікували як цивільні, преторські та природні: (obligations civiles, honorarrie, natureles). У сфері цивільних відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, пе­реміщення і розподілу товарів. Під зобов'язальним правом традиційно мається на увазі сукупність інститутів і норм, якими регулюється порядок відносин суб’єктів права з приводу вимог, що виникають між ними, пов'язаний з реалізацією їх господарських цілей, а також інших особистих інтересів неполітичної властивості.

Зобов'язання стали правовими обмеженнями, за допомогою яких римські приватні власники були змушені у повному обсязі, належним чином та у визначеній умовами угоди строк виконати на користь контрагента такі дії: dare, facere, praestare (перенести власність, виконати певні дії, надати, гарантувати щось). Ця тріада мала традиційний зміст, і римська наука приватного права не зосереджувалася на ній. До виникнення зобов'язання поведінка боржник була не обме­жена. Вступивши в зобов'язання, він обтяжував себе обіцянками, обмежував свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки. Надання, як об’єкт зобов’язань, повинно було мати майновий зміст, бути особистим, визначеним, можливим і дозволеним правом. «Дати» – означало передати майно, тобто речі певної якості, що можуть бути предметами володіння осіб, з якою-небудь встановленою метою. У даному разі ця зобов'язальна дія була тісно пов'язана з перенесенням речових прав з одного суб'єкта на інший. «Виконати» – означало здійснити однією особою на користь іншої дію, яка мала реальний характер. Виконати – означало, що особа повинна щось виплатити, відшкодувати. Причому малася на увазі матеріальна форма виплати, яка виступала у грошовому виразі. «Зробити належним» – означало, що у особи з’явилися права на зустрічну вимогу в конкретному вираженні й життєвому прояві, який зводився до перших трьох ситуацій.

Правовідносини, у межах яких кредитор мав права, а боржник – лише обов’язки, виникали на підставі юридичних фактів (factum). Вони означали реальну дію або подію. Причому йшлося про такі події або дії, що мали правове значення. Ті факти, які мали місце незалежно від волі людини, вважалися подіями (смерть, дії сил природи – землетрус, повінь та інші). Причому смерть та народження людини мали правове значення, а прояв сили природи правового значення не мав.

Дії – це факти, що відбуваються за волею людей. Вони можуть мати протиправний або правомірний характер. У першому випадку йдеться про порушення норм права, другі ж дії вважалися такими, що відповідають правовим настановам. Правомірні дії були спрямовані на досягнення певного правового результату. Їх називали операціями (купівля-продаж, обмін, дарування, оренда, заповіт).

Неправомірні дії звичайно поділяються на наступні три види: а) злочини; б) проступки; в) приватні порушення. Останній вид неправомірних дій і є об’єктом розгляду в галузі зобов’язань, оскільки наслідком їх є порушення договору або норми приватного права. Таке порушення, вчинене проти права особи, з якою злочинець к не перебуває в договірних відносинах, отримало назву позадоговірного порушення, делікту.

З огляду на вищевказане зазначимо, що первісне розуміння obligatioяк суб’єктивної юридичної ситуації, захищеної цивільним позовом, знайшла відображення в класичній класифікації зобов’язань, яка залежно від джерел (cause obligationum) – юридичних фактів з особистим ефектом – виділяє зобов’язання з контрактів (ex contractu) і зобов’язання з деліктів (ex delicto).

Юридичні факти фіксувалися в договорі, тобто акті, з якого виникали зобов’язання, а зобов’язання були правовідносинами. З двосторонніх правочинів завжди виникали зобов’язання, а з односторонніх – лише іноді (наприклад, заповіт). Таким чином, критерієм розмежування двосторонніх і односто­ронніх зобов'язань є розподіл прав і обов'язків між сторонами. Одностороннім називається правочин, що вини­кає за волевиявленням однієї сторони. Для встановлення, зміни або припинення прав і обов'язків у Римі переважно було необхідним волевиявлення двох сторін з певною роллю, незмінною протягом дії конкретного зобов'язання: кредитора і боржника. Такі правочини називаються двосторонніми.

Залежно від особистих якостей боржника або кредитора можуть бути різні варіанти їх правових вимог один до одного за одним і тим же зобов'язанням. Кредитор може бути єдиною фізичною або юридичною особою, а боржників може бути кілька. Може виникати ситуація, коли кредиторів кілька, а боржник один. Залежно від характеру відповідальності сторін зобов'язання могли бути пайовими і солідарними.

Заміна осіб у зобов'язанні могла відбуватися двома шляхами: 1) через вимоги права; 2) з волі сторін у зобов'язанні. У давнину заміна осіб у зобов’язанні не допускалася. Основою заміни осіб у зобов'язанні стала новація, онов­лення зобов'язання(novatio), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. З цією метою зі згоди борж­ника кредитор укладав з третьою особою новий договір того ж змісту, який був у першому зобов'язанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи зобов'язально-правові відно­сини між боржником і новим кредитором.

З утвердженням формулярного процесу почали застосову­вати більш гнучку форму передачі зобов'язання, яка дістала на­зву цесії (cessio).Суть її полягала в тому, що кредитор призначав третю особу своїм представником щодо стягнення боргу з боржника і пе­редавав їй своє право.

Разом з передачею вимоги допускалося переведення боргуна іншу особу за таких умов: а) добро­вільне прийняття чужого боргу; б) належне оформлення.

Через вимоги права зобов'язання могли переходити за спадком, але не всі. Не передавалися вимоги особистого характеру, що виникли унаслідок образи і схожих правопорушень, а також обов'язки щодо аліментних виплат. З волі сторін зобов'язання могли переходити двома шляхами: або за обопільною згодою кредитора і боржника, або внаслідок односторонньої дії. Перехід зобов'язання з обопільної згоди кваліфікувався як оновлення зобов'язання.