Порядок віддання й виконання наказів

Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 634

У римському праві контракт(contractus) – це угода, яка була джерелом зобов’язального відношення, захищеного цивільними позовами. У кожному договорі висловлювали волю сторін, спрямовану на досягнення певного правового результату – виникнення, зміни або припинення прав і обов'язків. Договори були універсальною правовою формою, яка обслуговувала відносини і між римськими громадянами, і між перегрінами. Вони стали найбільш масовим джерелом виникнення зобов'язань, оскільки саме вони створювали правову основу для товарного і господарського обігу в Римі. Більшість з них – двосторонні правочини, у яких дві сторони є контрагентами. Що ж стосується багатосторонніх угод, то в Римі вони здійснювалися досить рідко.

Для укладання договору були необхідні такі правові елементи:

а) наявність об’єктивного елемента, дозволеної господарської мети сторін (саusa);

б) наявність суб'єктивного елемента, власне contractus, тобто взаємного і узгодженого прояву волі двох сторін щодо єдиної мети.

Стосовно предмета угоди римські правознавці додтримувалися двох протилежних думок. Одні вважали, що предметом його є зміст зобов'язання (дати, зробити, надати); інші ж стверджували, що предметом договору є той об'єкт, на який поширюються зобов'язання (речі, гроші, роботи, послуги). Таким чином, залежно від характеру угоди, предметом її могли бути і дія, і річ як матеріальний об'єкт зовнішнього світу.

Договір був вольовим актом. Він не міг виникнути всупе­реч волі сторін, але договір був саме актом, дією, внаслідок якої вини­кали зобов'язання. Щоправда, не будь-який договір породжував зобов'язання. Для визнання угоди договором вимагалось дотримання встановлених формаль­ностей, без яких правові наслідки не входили в дію. При цьому поняття зобов'язання було більш широким, ніж поняття договору, оскільки зо­бов'язання виникали не лише з договорів, а й з деліктів, квазіделіктів і квазіконтрактів.

Римська договірна система, як досить розгалужена і бага­тогалузева, охоплювала всі господарські відносини. У ній виділялися два види договорів – контракти і пакти, які істо­тно відрізнялися. Контрактияк формальні угоди визнавалися правом і забезпечувалися позовним захистом. Пакти ж, які в римському праві спочатку були додатковими угодами до основних договорів, з часом стали неформальними угодами, тобто правовою формою господарської діяльності за межами кола контрак­тів. Вони не мали позовного захисту і безумовного юридич­ного значення. Учасники пактів покладалися лише на совість контрагентів, а не на припис норми позитивного права.

Римська контрактна система мала строгу типізацію, що й відобразилося у класифікації контрактів за формою їх укладення:

1) вербальні (verbis), коли для виникнення зобов’язання сторони мали виявити зміст угоди словами;

2) літеральні (litteris), які вирізняє письмова фіксація змісту угоди;

3) реальні (re), коли угода мала супроводжуватися передачею речі від одної сторони до іншої;

4) консенсуальні (consensu), для укладення яких необхідно, щоб сторони дійшли до згоди.

Існувала і додаткова класифікація договорів, підставою якої був спосіб розподілу обов’язків між сторонами:

1) односторонні, коли за їх змістом встановлювався обов'язок тільки для однієї сторони, а іншій надавалося лише право вимагати виконання зобов'язання (наприклад, позика);

2) двосторонні, коли встановлювалися такі обов'язки сторін, які взаємно перекликалися;

3) на користь третіх осіб.

Особливу групу договорів склали так звані «безіменні договори», що не мали власної назви і змісту, але були визнані правом.

Більшість прав та обов'язків розподілялися між сторонами не рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків і навпаки. Проте існували договори, у яких права й обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно. Вони мали назву синалагматичні (sinallagma). Класичним прикладом такої угоди був договір купівлі-продажу.

За критерієм платності розрізняли договори платні, коли майнову вигоду мають обидві сторони (купівля-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (позичка). Римське право знало також ряд інших договорів: абстракт­ні й каузальні, формальні й неформальні тощо.