Непотоплюваність суден

Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 830

праці на виробництві..........................................718

ПЕРЕДМОВА

10 квітня 2001 р. Кабінет Міністрів України своєю постано­вою затвердив Програму розвитку юридичної освіти на період до 2005 року. Метою Програми є вдосконалення системи юри­дичної освіти, приведення її у відповідність до світових стан­дартів. Для вирішення цього завдання передбачається привес­ти зміст юридичної освіти у відповідність до сучасних вимог юри­дичної практики, поглибити вивчення національного законодав­ства і міжнародного права в аспекті захисту прав людини, по­рівняльного законодавства та правових систем сучасності. Ма­ють бути розроблений новий зміст правових дисциплін, які ви­кладаються у вищих навчальних закладах, шляхом прийняття нових навчальних програм правової освіти, створення нового по­коління підручників, навчально-методичних посібників та сучас­них інформаційних засобів навчання.

У цьому підручнику зроблено спробу врахувати зазначені положення програми і при висвітленні основних правових інсти­тутів трудового права України звернутися до зарубіжної прак­тики й міжнародних стандартів у світі праці. Ознакою підруч­ника є орієнтація на права людини у сфері праці. Поряд із аналі­зом чинного трудового законодавства увага приділяється сучас-

14

ним проблемам трудового права в аспекті його удосконалення, відповідності положенням Конституції України, міжнародно-правовим актам, як ратифікованим Україною, так і тим, які ще належить ратифікувати.

Автор сподівається, що книга буде корисною і цікавою для студентів. Адже сучасний студент — здебільшого творча осо­бистість, яка живе у відкритому суспільстві і прагне не лише довідатися про зміст вітчизняних нормативно-правових актів, а й осягнути світ, у нашому випадку — світ праці, дізнатися про зарубіжний досвід і про кращі світові моделі. З огляду на це у підручнику не лише аналізується чинне законодавство, а й роз­глядаються актуальні проблеми сьогодення у правовому регулю­ванні трудових відносин, окреслено дискусійні питання. Отже, книга розрахована на вдумливого й допитливого читача.

Заслуговує на увагу те, що підручник побудований на концеп­туальних засадах, на яких було здійснено попереднє видання, підготовлене колективом авторів (Трудове право України: Під­ручник / За ред. Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. — 564 с). У пропонованій книзі автор намагалася здійснити більш глибоке обґрунтування, зокрема по­ложення, що предметом трудового права виступають індивіду­альні й колективні трудові відносини у сфері найманої праці, а система трудового права складається із загальних положень, інди­відуального трудового права і колективного трудового права.

Цей підхід не вигадано автором цього підручника. Його було закладено російськими вченими у 1978 р. й розвинуто україн­ським вченим, доктором юридичних наук, професором А.Р. Ма-цюком у 1984 р. (Див.: Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социалистического общества. — К.: Наук, думка, 1984. — 280 с). Розвиток національного трудового законодав­ства, сучасна юридична практика у сфері трудового права в Украї­ні свідчать про життєвість і надзвичайну актуальність цієї те­орії й у наш час.

Названа концепція відповідає й сучасному зарубіжному досві­ду, який було узагальнено у ґрунтовній праці російського вче­ного, доктора юридичних наук, професора І.Я. Кисельова (Див.: Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Дело, 1999. — 728 с), а також позиції Міжнародної організації праці, яку було викладено фахівцями

цієї організації при обговоренні концепції нового Трудового кодексу України.

Ідея колективних трудових відносин знаходить все більше визнання серед вчених. Зокрема, про це свідчать монографії, підготовлені останніми роками (Див: Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект: Моногра­фія. — О.: Юрид. літ., 2001. — 328 с; Хуторян Н.М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових право­відносин: Монографія. — Ін-т д-ви і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. — 264 с).

Автор щиро вдячна рецензентам: докторам юридичних наук Р.І. Кондратьеву і П.Д. Пилипенку за висловлені зауваження, які допомогли поліпшити книгу, а також опонентам, чия критика сприяла зміцненню концепції.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

ПРАВО ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ

І ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЇ ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1.1. Право людини на працю: поняття, зміст, міжнародні стандарти

Право на працю — одне з фундаментальних прав людини, вста­новлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма держа­вами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає потребу людини створюва­ти і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї, реалізо­вувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.

Право на працю і захист від безробіття проголошено Загаль­ною декларацією прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.), ратифікованим Верховною Радою УРСР, Конвенціями і Рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), 55 з яких ратифіковано Україною. На європейському рівні право на пра­цю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Євро­пи, 1961 p., переглянута у 1996 p.), підписаною Україною при вступі до Ради Європи. Окремі положення щодо трудових прав закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.), ратифікованій Україною. Отже, закріплення права на працю у згаданих міжнародних ак­тах має юридичне значення для нашої держави.

Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно

обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права). Європейська соціальна хартія проголошує, що "кожен повинен мати мож­ливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору про­фесії та занять" (ст. 1).

Як бачимо, розуміння змісту права на працю досить просте. Необхідно лише забезпечити людині можливість вільно розпо­ряджатися своєю здатністю до праці, обирати собі працю або вільно на таку працю погоджуватися, обирати професію, рід за­нять. Але, як засвідчує практика, у сфері забезпечення цього права виникають чи не найголовніші труднощі, а проблеми у цій сфері виявилися вагомими і загальними для всіх держав світу.

Сама постановка проблеми прав людини, зокрема права на працю, має сенс у тому, що обов'язок держави полягає не лише у визнанні цього права шляхом закріплення в законодавчому порядку, а й, головним чином, у застосуванні певних заходів щодо його належного забезпечення.

Право на працю, як уже зазначалося, належить до групи со­ціально-економічних прав людини, і ця подвійність — економічна та соціальна складові — свідчить про комплексний характер названого права. Воно є економічним правом, оскільки здійснення права на працю надає можливість людині здобути засоби до існу­вання. Проблеми у забезпеченні економічної складової цього права полягають в адекватності оплати праці трудовим затра­там, а також у тому, щоб оплата праці забезпечувала б гідне існу­вання для людини.

Право на працю є також соціальним правом людини. "Соці­альність" — від французької, означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного по-бууу. "Соціальність" від латинської (socialis — спільний, гро­мадський) — це назва усього міжлюдського, тобто пов'язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед стосовно суспільства і громади, що має міжособовий і суспільний характер.

Соціальність права на працю виявляється у тому, що здійсню­ючи його, особа має можливість отримати від держави допомогу в працевлаштуванні, а також забезпечити рівень життя» гідний людини, для себе та членів своєї сім'ї. Соціальність полягає та­кож у тому, що держава встановлює коло соціальних стандартів

32

і державних гарантій у сфері праці, які мають бути дотримані будь-яким роботодавцем і не можуть бути знижені; у законі має бути закріплений обов'язок роботодавця своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і направляти їх на соці­альний розвиток працівників — на охорону праці, поліпшення соціальних умов праці, забезпечення соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров'я. Нарешті соціальність також озна­чає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними групами в суспільстві — найманими працівниками і роботодав­цями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак — забезпечення з загальних податків інших ланок соціальної сфери: освіти, охорони здоров'я, соціальної до­помоги непрацездатним тощо.

Визначальними у забезпеченні права на працю є свобода праці й заборона примусової праці. Принцип свободи праці закріпле­но у конституціях держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції Російської Федерації проголошено, що праця є вільною, гарантується право кожного вільно обирати рід діяльності і професії, забороняється примусова праця.

Конституція України у статті 43 проголосила: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на жит­тя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджуєть­ся". Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці те­пер є одним з основних принципів трудового права України.

Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України вста­новила право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким чином, небажання працездатної особи працю­вати тепер не є підставою для притягнення її до юридичної відпо­відальності, як це було за радянської доби.

Доречно навести з цього приводу конституційні норми зарубіж­них держав. Не всі вони врегульовують таким чином ставлення держави до трудового статусу своїх підданих. Так, конституції Італії, Франції, Японії містять не лише право громадян на пра­цю, а й обов'язок працювати. Наприклад, згідно зі статтею 4

Конституції Італії "кожний громадянин відповідно до своїх можливостей і за своїм вибором зобов'язаний здійснювати діяль­ність або виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному розвиткові суспільства". Конституція Японії встанов­лює: "Всі мають право на працю і зобов'язані трудитися" (ст. 27). У Преамбулі Конституції Франції 1985 p., де відтворюється текст Преамбули Конституції 1946 р. і зазначається наступність її принципів, вказується: "Кожний зобов'язаний працювати і має право на отримання посади".

Слід врахувати, що право на працю не єдине у цій сфері, є й багато інших трудових прав. Як зазначав Р.З. Лівшиць, право на працю має основоположний, фундаментальний характер, з нього випливають всі інші трудові права (Иванов С.А., Лив­шиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. — М., 1982. — С. 139).

Окрім, власне, права на працю в міжнародних актах і конститу­ціях держав встановлюється цілий "пакет" трудових прав, цей каталог не є вичерпним і має тенденцію до збільшення.

У Європейській соціальній хартії (переглянутій), яку Україні належить ратифікувати, з 31 права людини, передбаченого Хар­тією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено стат­тями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взят­тя державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права: право на працю (ст. 1); право на створен­ня організацій (ст. 5); право на укладення колективних договорів (ст. 6); право дітей та підлітків на захист (ст. 7); право трудя-іцих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19); право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації .чи ознакою статі (ст, 20). З числа додаткових статей Хартії 16 ста-тейпередбачають права у сфері праці. До таких належать: пра-т> на справедливі умови праці (ст. 7); право на безпечні та здо­рові умови праці (ст. 3); право на справедливу і достатню вина­городу (ст. 4); право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8); право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професій­ну підготовку (ст. 10); права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15); право займа-гмгн прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18); пршю на інформацію і консультацію (ст. 21); право брати участь

34

у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22); право на захист у випадках звільнення (ст. 24); право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25); право на гідне ставлення на роботі (ст. 26); право працівників із сімей­ними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників на захист на підприємстві та умо­ви, які мають створюватися для них (ст. 28); право на інформа­цію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29).

Якщо класифікувати права людини у сфері праці за суб'єкт­ним критерієм, можна виділити індивідуальні трудові права (пра­во людини на працю, на безпечні та здорові умови праці, на ро­зумне обмеження робочого часу, на справедливу і задовільну оплату праці, на своєчасне її одержання, на відпочинок, на об'єд­нання в організації, зокрема у професійні спілки, для захисту своїх трудових прав та інтересів тощо) і колективні трудові права (право трудового колективу на укладення колективного догово­ру, на ведення колективних переговорів, на розгляд колективних трудових спорів, на страйк, право організацій працівників і ро­ботодавців на об'єднання тощо). Такий поділ має практичне значення, оскільки знайшов відображення у відповідних норма­тивно-правових актах як на міжнародному, так і вітчизняному рівнях. Виділяються акти, змістом яких є норми, скеровані на регламентацію індивідуальних трудових відносин, на захист інди­відуальних прав працівника, а також акти, які регламентують колективні трудові відносини.

У сучасному світі правам людини надається велике значення. У міжнародних актах вони часто називаються "права та прин­ципи", тим самим підкреслюється значення дотримання держа­вами основних прав як принципів правового регулювання. Таку модель застосовано у Європейській соціальній хартії (перегля­нутій), а також у Трудовому кодексі Російської Федерації.

Трудовий кодекс РФ у ст. 2 закріплює цілий комплекс трудо­вих прав як принципи правового регулювання трудових і безпо­середньо пов'язаних з ними відносин. До їх числа належать такі: свобода праці; право на працю; право на захист від безробіття і сприяння у працевлаштуванні; право на справедливі умови праці, в тому числі право на умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на відпочинок, включаючи обмеження робочого часу, надання щоденного відпочинку, вихідних і свят-

_35

кових днів, оплачуваної щорічної відпустки; рівність прав і мож­ливостей працівників; заборона примусової й обов'язкової праці та дискримінації у сфері праці; право на справедливу заробітну плату, що забезпечує гідне людини існування для неї та її сім'ї, не нижчу встановленого федеральним законом мінімального розміру; право на отримання заробітної плати своєчасно та у повному розмірі; право на професійну підготовку та перепідго­товку; забезпечення рівних можливостей без всякої дискримі­нації у просуванні по роботі з урахуванням продуктивності праці, кваліфікації і стажу роботи за спеціальністю; право працівників і роботодавців на об'єднання для захисту своїх прав та інтересів, включаючи право працівників утворювати професійні спілки і вступати до них; право працівників на участь в управлінні органі­зацією у передбачених законом формах; право на участь праців­ників, роботодавців, їх об'єднань у договірному регулюванні тру­дових та безпосередньо пов'язаних з ними відносин; право на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з ви­конанням ним трудових обов'язків; встановлення державних гарантій щодо забезпечення визнання, додержання і захисту прав працівників і роботодавців, здійснення державного нагляду і контролю за їх дотриманням, забезпечення права кожного на захист державою його прав і свобод, у тому числі в судовому порядку; право на розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів, включаючи право на страйк, у порядку, установ­леному федеральним законом; право роботодавців вимагати від працівників виконання трудових обов'язків і дбайливого став­лення до майна роботодавця; право працівників вимагати від ро­ботодавця додержання його обов'язків стосовно працівників, за­конодавства про працю та інших актів, які містять норми тру­дового права, в тому числі право представників здійснювати проф­спілковий контроль за додержанням законодавства про працю та інших актів, що містять норми трудового права.

Конституція України також проголосила низку прав людини у сфері застосування праці: право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці; на заробітну плату, не нижче від визначеної законом; встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я ро­ботах; захист від незаконного звільнення (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право працюючого на відпочинок, на обмеження макси-

36

мальної тривалості робочого часу, встановлення скороченого робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачува­ної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів (ст. 45). Пра­во громадян на об'єднання у професійні спілки для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів встановле­но ст. 36 Конституції України.

Нарешті необхідно зауважити, що в наведених положеннях Конституції України, які містяться у статтях 43, 44, 45, і згада­них міжнародних актах йдеться саме про найману працю, оскіль­ки трудова діяльність, яка відбувається шляхом підприємницт­ва (самостійна трудова діяльність, праця на себе), має інший зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне право людини.

Права людини, проголошені Конституцією, набувають подаль­шої конкретизації у галузевому законодавстві. Будучи закріп­леним у юридичних нормах, право людини набуває ознак суб'єк­тивного права, яке, за висновком теоретиків, складається з трьох можливостей: самій особі чинити активні дії (право на свої дії); вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій {право на чужі дії); звертатися до держави за захистом, примусовим забезпечен­ням свого юридичного права (право на дії держави) (Рабіно-вич П.М. Основи загальної теорії права та держави. — К., 1994. — С. 63—64). Право на працю людини в Україні є суб'єктивним правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також передбачають певні обов'язки при здійсненні права на працю. Такі обов'язки покладено на роботодавця, у певних ви­падках на державні органи, а також на самого працівника.

Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колек­тивних трудових прав виступає трудове право.

Підхід до трудового права в аспекті забезпечення прав люди­ни має велике методологічне значення. Саме такий підхід дає змогу виявити службову роль держави у законодавчому забез­печенні трудових прав людини. Законодавець та інші уповнова­жені на нормотворчу діяльність органи держави повинні керу­ватися в такій діяльності потребами та інтересами людини, вста­новлювати ефективний механізм захисту.

37

Права людини роблять актуальною проблему не лише захис­ту прав найманого працівника, а й адекватного захисту робото­давця як обов'язкового суб'єкта трудових відносин. Має бути забезпечено принцип рівності у встановленні стандартів та га­рантій для обох сторін. У цьому аспекті на порядок денний ви­ходить проблема юридичного забезпечення соціального партнер­ства, досягнення соціальної згоди між соціальними партнерами — найманими працівниками (їх представниками), роботодавцями (їх представниками) і державою як найбільш впливовими суб'єк­тами суспільного життя.

1.2. Державні гарантії трудових прав за законодавством України

Права людини забезпечуються системою гарантій у державі. В теорії права під гарантіями розуміється система соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів та способів, що створюють рівні умови особі для здійснення нею своїх прав, свобод та інтересів (Мордо­вец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и гражданина. — Саратов, 1996. — С. 168).

Гарантії прав людини також прийнято поділяти на загально-соціальні та спеціальні. До загальносоціальних відносять еконо­мічні, політичні, а до спеціальних — встановлені державою юри­дичні норми, які спеціально скеровані на забезпечення прав лю­дини, а також практичну діяльність щодо застосування цих норм.

Значною мірою права людини забезпечуються юридичними га­рантіями, тобто правовими та організаційно-правовими засобами і способами, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав та виконання обов'язків, передбачених законодавством (Скобел-кин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав наемных работ­ников // Культура демократии и право. — Новосибирск, 1966. — С. 125). У системі юридичних гарантій прав людини і громадя­нина визначальне місце належить конституційним гарантіям.

У Конституції України передбачаються загальні та спеціальні гарантії забезпечення проголошених прав. До загальних гарантій належать засоби, які мають загальне значення і стосуються не лише трудових прав, а й інших громадянських (особистих), полі-

38

тичних, економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина. Спеціальні гарантії стосуються безпосередньо за­безпечення трудових прав. Значення загальних гарантій поля­гає також у тому, що вони, у свою чергу, слугують гарантіями до­держання спеціальних гарантій, зокрема у сфері праці, без їх ре­ального існування не може належним чином здійснюватися юри­дичне забезпечення права на працю.

До загальних конституційних гарантій належать такі: про­голошення України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини — її найвищою соціальною цінністю; пра­ва і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямо­ваність діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3), прин­цип верховенства права; норми Конституції України є норма­ми прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8), чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства Украї­ни (ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або вне­сенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22); громадяни мають рівні консти­туційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157). Врахування на­ведених конституційних положень набуває особливого значен­ня тепер, коли відбувається підготовка проекту нового Трудо­вого кодексу України.

Спеціальні гарантії (галузеві) містяться у ст. 43 Конституції України. Зокрема передбачено, що для громадян, які бажають працювати, держава створює умови для повного здійснення гро­мадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми про­фесійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Правове регулювання такої діяльності здійснюється на підставі Закону України "Про зай-

нятість населення" (1991 р.) та положень, інструкцій, прийнятих для його реалізації.

Із наведеного змісту ч. 2 ст. 43 Конституції України випли­ває, що держава забезпечує зазначені гарантії лише громадянам України, тоді як право на працю проголошено для кожного (ч. 1 ст. 43 Конституції). Доречно зауважити, що це положення не відповідає міжнародно-правовим актам, зокрема Європейській соціальній хартії (переглянутій). Хартія вимагає забезпечення від держави усіх прав у сфері праці для кожної людини. Особ­ливе значення при цьому надається створенню гарантій для трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей.

Згідно з вимогами зазначених міжнародних актів Конституція України вперше в історії держави встановила заборону при­мусової праці, що стало суттєвою юридичною гарантією свободи праці. Поряд з тим, Конституція визначила види трудової діяль­ності, які не вважаються примусовою працею. Це — військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служ­ба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням су­ду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

У сучасний період на міжнародному рівні та у практиці зару­біжних держав серед трудових прав особливе значення надаєть­ся забезпеченню рівності прав і заборони дискримінації. Най­більш поширені випадки дискримінації за ознакою статі. Кон­ституція України у ст. 24 закріплює рівність прав чоловіка та жінки, встановлює систему гарантій, що забезпечують таку рів­ність: надання жінкам рівних із чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті осві­ти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеці­альні заходи щодо охорони праці та здоров'я жінок, встановлен­ня пенсійних пільг; створення умов, які дають жінкам мож­ливість поєднувати працю з материнством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка материнства і дитинства, вклю­чаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Згідно з ч. 5 ст. 43 Конституції України використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я ро­ботах забороняється. Це також є юридичною гарантією. Тради­ційно в трудовому законодавстві передбачається підвищений

40

соціальний захист жінки-трудівниці. Між тим у сучасному світі до цієї гарантії склалося неоднозначне ставлення.

Наприкінці 90-х років XX ст. у законодавстві зарубіжних країн намітилася тенденція щодо ліквідації гарантій для жінок при використанні їх праці на важких та шкідливих роботах, на роботах у нічний час, надурочних роботах. Це пов'язується з тен­дерним рухом {gender (англ.) — соціальна стать людини), пред­ставники якого вимагають забезпечення рівності між чоловіка­ми і жінками, аргументуючи це тим, що диференціація праці роз­виває у жінок почуття неповноцінності й позбавляє їх рівних можливостей у доступі до джерел існування. Процес руйнуван­ня системи правової охорони праці жінок, що склалася історично, найбільше зачепив США, де більшість законів про охорону праці жінок визнано недійсними. Спеціалісти передбачають, що таке законодавство взагалі зникне в розвинених країнах у XXI сто­літті. Слід зазначити, що Європейська соціальна хартія (перегля­нута) змінила акценти щодо охорони праці жінок порівняно з попереднім варіантом. Якщо Хартія 1961 р. передбачала не­обхідність встановлювати норми щодо охорони праці усіх жінок, то Переглянута хартія вимагає заборонити застосування праці лише вагітних жінок і жінок, які годують груддю, на підземних роботах і на всіх інших небезпечних, шкідливих або важких роботах і вжити необхідних заходів для захисту їхніх трудових прав. Поряд із тим стаття 3 Хартії вимагає забезпечення права усіх працівників (жінок і чоловіків) на безпечні та здорові умо­ви праці.

В Україні трудове законодавство поки що не змінюється в напрямку скасування гарантій у сфері охорони праці жінок. Насправді ж, слід визнати, що наявність деяких заборон, встанов­лених як гарантія для жінок, дійсно обертається обмеженням доступу жінки до праці, а відтак і до отримання певного доходу. Як свідчить практика, на шкідливих підприємствах, у відповідь на дії адміністрації щодо вивільнення працівниць-жінок мають місце протести та скарги від таких працівниць, які наполягають на продовженні роботи з тим, щоб набути відповідного пільгово­го стажу для пенсії, мати додаткові відпустки, підвищену опла­ту. Особливе значення має розв'язання цієї проблеми в сучас­них умовах, коли трапляються непоодинокі випадки простоїв підприємств. Також це питання стоїть гостро в тих місцевостях,

де обмежена кількість робочих місць. За умови ратифікації Хар­тії Верховною Радою України, очевидно, має бути врахований новий підхід до проблеми рівності незалежно від статі в чинно­му національному законодавстві.

Право працюючого на відпочинок забезпечується низкою спе­ціальних заходів. Зокрема, в законодавстві передбачаються ви­хідні й святкові дні, обов'язок роботодавця надати працівникові щорічну та інші відпустки; для певних категорій працівників законом встановлюється скорочена тривалість робочого часу тощо.