Лібералізм та неолібералізм

Термін либерализм (лат. lіber – повітря, lіberalіs – причетний до свободи) вперше використовується укладачами іспанської конституції 1811 р. Означає:

1) образ мислення та діяльності, умонастрій, якому притаманна незалежність відносно до традицій, звичок, догм, намагання і здатність до активного самовизначення у світі;

2) сукупність ідейно-політичних вчень, політичних та економічних програм, які мають на меті знищення або пом’якшення різних форм державного та суспільного примусу, що застосовуються до індивіда.

Розрізняється економічний (свобода приватної власності, А.Сміт) і політичний (політичні права і свободи, Дж.Локк, І.Кант) лібералізм.

Ідейні витоки лібералізму знаходяться в індивідуалізмі античності і християнства, який був розвинутий в період Ренесансу, і здобув потужну економічну підтримку в епоху формування ринкового господарства та громадянського суспільства з боку громадян-власників. “ Laіsser faіre ” – наріжний принцип ліберальної свідомості, який означає вимогу вилучити з життя людей будь-які обмеження й перешкоди, що заперечують їхні права, вільну діяльність і рух. У першу чергу цей принцип містить у собі вимогу звести нанівець втручання держави у вільне підприємництво. Формується ліберальний образ “держави – нічного вартового”.

Лібералізм як світосприйняття містить такі ідеї:

• окрема особа (індивід) більш первинний та реальний, ніж суспільство та його інститути; індивідуальні права і потреби більш “природні”, а тому “головніші” будь-яких колективних, узагальнених прав і інтересів.

• відмінність і окремішність кожної людини від інших людей безумовні та первинні, а зв’язок та подібність з іншими – умовні і вторинні.

• людина, яка все це усвідомлює, є індивідуально вільною і відповідальною перед власною волею, і існує видима матеріальна гарантія особистої свободи і відповідальності – недоторкана приватна власність.

Розквіт лібералізму в економіці і політиці припадає на ХІХ – початок ХХ ст. Але це призвело не тільки до швидкого підйому цивілізації, але й до небажаних наслідків – виникнення і приходу до влади фашизму і великої економічної кризи. 30-ті рокі знаменували кризу ліберальної системи, яка мала перебудовуватись. З’явився неолібералізм, який намагався обгрунтувати і здійснити державне регулювання економічного і соціального життя (Дж.Кейнс). За допомогою податків, соціальних програм неолі­бе­ралізм намагається згладити майнову нерівність, створити “державу загального благоденства”. Це, на їх думку, не утискає, а навпаки, посилює права та свободи громадян. Неолібералізм визнає поряд з принципом свободи принцип рівності (ега­лі­та­ризм), певним чином зближаючись з соціал-демократією. Неолібералізму власти­вий технократичний оптимізм і раціоналізм у регулюванні соціальними процесами. Він зазнав низку поразок в 70-ті роки і був посунутий неоконсерватизмом. Але в 90-ті роки знов виходить на перші ролі.