Емпірична структура дослідження.

В данний час практично у всіх країнах світу проводяться соціологічні дослідження,що найчастіше носять прикладний характер,тобото здійснюються о соціальному замовленню і призначаеться для рішення виникаючих у процесі життєдіяльності людей соц.проблем. Емпірична соціологія-це комплекс соц.досліджень,орієнтованих на збір і аналіз конкретних фактів громадського життя з використанням спеціальних методів (опитувань,анкетувань,статистичних методів і ін..)Усередині емпіричної соціології виділяють дві галузі-академічну і прикладну.Задача академічної вбачається в створенні системи наукового знання про окремі області і явища громадського життя,що використовують як методологічну основу конкретних емпір.досліджень.

Прикладні емпіричні дослідження,на відміну від академічної,спрямовані на рішення чітко визначенних практичних задач і безпосередньо зв’язані з виконанням функції соц.інженерії.

В серединні 30р.зявилася необхідність розробки систематичної теорії науки.Структурний функціоналізм-це один із основних методологічних підходів у сучасному суспільстві.Його сутність складаеться у виділенні елементів соціологічної взаємодії,що підлягають дослідженю.При цьому виникла дуже стійка аналогія між суспільством і організмом.Ціль Т.Парсонса-зосередити увагу до занедбанних раніше «соц..елементів»соц.системи.

Предметом емпіричного дослідження є безпосередне розвідка певних обьектів,яка спираеться на дані спостережень і експериментів.Емпіричне дослідження орієнтовано на безпосереднє вивчення явищ і залежностей.Дана залежність стає результатом індуктивного узагальнення досвіду і являє собою ймовірно-істинне знання.

 

21. Наукова революція - радикальна зміна процесу та змісту наукового пізнання, пов'язане з переходом до нових теоретичним і методологічним передумовам, до нової системи фундаментальних понять і методів, до нової наукової картині світу, а також з якісними перетвореннями матеріальних засобів спостереження та експериментування, з новими способами оцінки та інтерпретації емпіричних даних з новими ідеалами пояснення, обгрунтованості та організації знанія1. Історичними прикладами наукової революції можуть служити перехід від середньовічних уявлень про Космос до механістичної картині світу на основі математичної фізики 16-18 ст., Перехід до еволюційної теорії походження і розвитку біологічних видів, виникнення електродинамічної картини світу (19 в.), Створення квантово-релятивістської фізики на початку 20 ст. та ін

Раціоналізм (від лат. «розумний») – філософське вчення, що визнає як найбільш достовірне пізнання за допомогою розуму, розум – основа пізнання. Склався за доби Нового часу під впливом математики і природознавства.

Раціоналізм (у вузькому розумінні) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу і однозначності результатів.

Представники раціоналізму: Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. В. Лейбніц.

Намагалися з’ясувати, як знання набуває об’єктивного і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає і як його джерело, і як критерій істинності; розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму привела до визнання вроджених ідей, до відриву мислення від об’єкта пізнання, до властивостей мислення, незалежних від відчуттів.

 

22. наукова істина - це знання, що відповідає обєкту. таке поняття зветься класичною концепцією істини. Кінцевою метою пізнання є досягнення істини. Основна проблема теорії істини — як можна встановити відповідність одержаних знань реальним об’єктам, які постійно роз виваються? Для розв’язання цієї проблеми необхідно розглянути основні характеристики істини: об’єктивність, абсолютність, відносність, конкретність і перевірка практикою. Об’єктивна істина — це такий зміст знань, який не залежить ні від окремої людини, ні від людства в цілому. Об’єктивність іс тини ніяк не означає її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була і залишиться однією з найважливіших гуманістичних цінностей людини.
Визнання об’єктивної істини з необхідністю обумовлює визнання в тій чи іншій формі абсолютної істини. Абсолютна істина означає повне, вичерпне знання про щось. Можна погодитися, що таке знання можливе. Але оскільки розвивається не тільки пізнання, а і його об’єкт — навколишній світ, то людство може лише наближатися до нього. До абсолютних істин можна зарахувати вірогідно встановлені факти, дати подій, народження й смерті тощо, але такі істини не становлять пізнавальної цінності, їх просто називають вічними істинами.Абсолютна істина — в широкому розумінні — це всеосяжна істина про реальність у цілому або реальність окремих її фрагмен тів. Важливо визнати, що абсолютна істина існує і що вона принципово пізнавана. Абсолютна істина складається із суми відносних істин.
Відносна істина — це обмежено правильне знання про щось. Наприклад, тіла складаються з атомів, вода кипить при температурі 100° тощо. У кожній відносній істині є зерно, елемент абсолютної. Абсолютизація моменту абсолютного в наших знаннях веде до догматизму, омертвіння знань, а абсолютизація відносного — до релятивізму (лат. relativus— відносний), тобто до агностицизму, фактичної відмови від пізнання.

 

23. Критерії науковості поділяються на три множини.

1.(А) – група універсальних критеріїв, що відділяє наукове знання від ненаукового. Тут фігурують такі нормативи, як формальна непротирічність, причинно-наслідкові зв'язки, раціональність, відтворюваність. Вимоги, що утворюють групу (А), необхідні, і усунення будь-якої загрожує розпадом науки як способу освоєння дійсності.

2.(В) – група історично-прийдешніх нормативів, які визначають модельно-аналоговий, пояснювальний, змістотворчий процес, що утворюють зразки зв'язків, у термінах яких можна робити висновки про перебіг подій. До них належать такі нормативи, як вимоги до онтологічних структур, гіпотез існування, гносеологічних припущень, картин світу, які зорієнтовані на визнані ідеали знання. Критерії (В) фіксують лише культурно-стилістичну розміреність вчених, мають принципове значення для класифікації знання у його історичній проекції.

3.(С) – група дисциплінарних критеріїв науковості, що застосовується до професійно розчленованих галузей – систем знань і діяльності. Являє собою інструмент атестації конкретних видів знання і діяльності, відображає окремі параметри науки.

Науковість має ядро (критерії А), а також історичне (критерій В) та дисциплінарно-тематичне (критерій С) вимірювання.

Критерії науковості класифікують за такими групами: логічні критерії і емпіричні критерії. Специфічним критерієм науковості є практика.

Логічні критерії науковості характеризують знання з позицій його формальної адекватності, гармонійності, досконалості внутрішньої організації. Такими є непротирічивість, повнота і незалежність.

Емпіричні – це емпіричне підтвердження (верифікація), емпіричне спростування (фальсифікація).

Науковість абстрактно виражається усіма цими критеріями.