СПОСОБІВ ЇЇ ЦІЛІСНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ

 

У статті аналізується багатомірна сутність способів цілісного існування природи.

Сучасна наука ґрунтується на системній парадигмі. В другій половині ХХ ст. системний підхід почав активно використовуватись у географічній науці та екології. Один із визначних теоретиків-екологів Н.Реймерс дав таке визначення: “Система (від гр. система – ціле, складене з частин) – певним чином впорядкована матеріально-енергетична сукупність, що саморозвивається і саморегулюється, що існує і керується як відносно стійке ціле за рахунок взаємодії, розподілу і перерозподілу речовин, енергії та інформації, які наявні, надходять ззовні і продукуються сукупністю, і що забезпечує переважання внутрішніх зв’язків (в тому числі переміщень речовин, енергії й інформації) над зовнішніми” [14, с.239-240]. Разом з тим виникли певні труднощі, пов’язані із співвідношенням традиційних понять (наприклад для географії – “природні комплекси”, для екології – “геобіоценози”) із новими поняттями – “геосистема”, “територіальна рекреаційна система” тощо, які активно обговорювались у збірці “Вопросы географии”, що вийшла ще 1977 р. під назвою “Системні дослідження природи”.

Системний підхід сприяв інтеграції географії з екологією і кібернетикою. Одним із прикладів подібної інтеграції може слугувати монографія М.Голубця “Вступ до геосистемології”, що вийшла 2005 р. На думку автора монографії термін “геосоціосистема” утвердився до 2002 р. і особливо він підкреслює роль доповіді на засіданні Президії НАН України, яка називалася “Про карпатську гірську геосоціосистему і шляхи збереження її стійкого розвитку”. Одразу впадає у вічі фраза про збереження стійкого розвитку карпатської геосоціосистеми. Чи припустимо після того, що було зроблено в Карпатах, а це суцільна, знищуюча все живе, вирубка лісів, яка призвела до посиленої ерозії ґрунтів, паводків та інших лих, говорити про “збереження стійкого розвитку геосоціосистеми” – хибна думка. Те, що трапилося в Карпатських горах – це наслідок надзвичайно глибокої соціально-екологічної кризи, коли, з одного боку, населення, поставлене на межу виживання, почало зводити нанівець головне природне багатство і гордість Карпат – ліс, а, з іншого боку, користуючись відсутністю належного контролю і прямим потуранням з боку держави, злочинні угрупування розтаскують природні ресурси, не звертаючи уваги на дуже тяжкі екологічні наслідки. Це відбувається по всій Україні і стосується не лише деревини, а й вугілля, руди, гранітів тощо.

Нагадаємо, що півстоліття тому Л.Гумільов писав: “Якщо пам’ятник культури (палац, сад) або природи (ліс, озеро, стадо бізонів) знищується і не заміщується нічим, то це вже не розвиток, а його порушення, не система, а антисистема” [5, с.445]. На думку А.Ішмуратова, елементи, що виконують певні функції, можуть бути поєднані в систему лише завдяки динамічній функції стану, яка є інтегративною для усіх інших функцій” [6, с.77]. Наприклад, гомеостаз, динамічна функція стану – є стратегічною, вона поєднує всі інші функції, як функції, що забезпечують життя, тобто вона є цільовою. Виходячи із сучасних уявлень про природу будь-якої системи можна твердити, що вона не є просто сукупністю елементів, тобто множиною, адже система і множина це зовсім різні утворення. Немає інтегративної, цільової функції – немає й системи.

Можна твердити, що ми заговорили про необхідність управління “геосоціосистемами”, коли повністю втратили над ними контроль. М.Голубець сам пише про те, що ще наприкінці сімдесятих років минулого століття був зроблений висновок, що соціум не був і не є структурним компонентом екологічних систем, в тому числі й біосфери. “Біотичні й соціальні системи принципово відрізняються за будовою, взаємодією між компонентами, речовинно-енергетичними та інформаційними зв’язками, потужністю енергообміну, а також механізмами саморегуляції. Соціальна людина і людське суспільство формувалися в біотичному середовищі, в живій системі – біосфері, та вони не підкорені їй ні структурно, ні функціонально” [4, с.8]. То що ж змінилося за останні чверть століття, що зараз дозволяє стверджувати протилежне? Бо ж мало декларувати ідею формування нового напрямку досліджень – геосоціосистемологію, потрібно її змістовно наповнити.

Це нагадує ситуацію з біоетикою, коли генна інженерія, що повністю вийшла з-під контролю, почала загрожувати існуванню всього живого на Землі, заговорили про якісь етичні норми, нібито покликані щось врегулювати. Ці “благодушні” розмови (“дослідження”) тільки присиплють пильність людей і маскують сферу науково-технічної діяльності, в розвиток якої вкладаються десятки, а може й сотні мільярдів доларів щорічно. Все це замість того, щоб і біофілософія і біоетика зайнялися філософським аналізом сутності того, що відбувається і прогнозом можливих наслідків революційних процесів в молекулярній біології. Людське вухо, вирощене на спині безтимусної миші [див. фото в книзі В.Кордюма: 8, с.131], людський мозок у тварини, заміна і відновлення будь-яких людських органів, корекція програми старіння людини, і, нарешті, формування людей-працівників, з наперед заданими властивостями… Що це!? Формування нового “людяшника”, коли одні житимуть практично вічно, а інші будуть на них скільки треба працювати і жити сито і щасливо… скільки треба! Науково-технічна діяльність втручається в самі основи життя і смерті, людина осмілилася взяти на себе функцію Творця, принаймні творця живого… На наш погляд, все це має відношення до обговорюваної проблеми геосистемології і до цього ми ще повернемось в цій статті.

Геосистемологія (назва нової наукової галузі), як і заведено, спрямована на формування нової наукової парадигми, пов’язаної з осмисленням і зміною поведінки людства на Землі, перетворенням його діяльності в діяльність розумну, під якою М.Голубець розуміє “розумне управління геосоціосистемами, в тому числі соціосферними процесами” [8, с.10]. Таким чином, можна припустити, що відмінність позицій дослідників 70-80-х років минулого століття і сучасних дослідників полягає в тому, що останні пропонують “розумно управляти” тим, що раніше було недоступним для управління. Дивно лише, що “методологія” управління залишається незмінною: в якості базової схеми функціонування саморегульованої системи береться схема, запропонована 1973 р. Ю.Антомовичем, яка включає об’єкт управління, регулятор (керуючу систему), еталонну систему, зовнішні подразнюючі впливи, канали інформації, прямий зв'язок, порівняння керованої і еталонної систем, зворотній зв'язок. Ось як М.Голубець характеризує “кібернетичну суть геосоціосистем”: якщо на початковій стадії свого існування вони займали певні ділянки біогеноценотичного покрову, то після того, як виробнича діяльність охопила всю біосферу, остання перетворилась в трофічну, ресурсну і середовищну базу соціосфери і цілковито потрапила в залежність від ефективності роботи її регуляторних механізмів, тобто біосфера разом з іншими блоками соціосфери опинилась в єдиному кібернетичному контурі управління [4, с.47].

М.Голубець з усіх існуючих сценаріїв взаємодії суспільства і природи надає перевагу стійкому розвитку, який, на його думку, виражає суть цілеспрямованого управління розумовою і виробничою діяльністю людства. Можна погодитися з тим, що соціальні і природні процеси несумісні в еволюційному плані за дуже багатьма параметрами (активністю, темпами перетворення тощо) [4, с.137]. Проте важко уявити, що в гіпотетичних геосоціосистемах взаємодію між їхніми структурними компонентами можливо регулювати за допомогою кібернетичних регуляторів, порівнюючи керовану систему і еталонну систему, що є спрогнозованою і запланованою для кожного ієрархічного рівня – від сіл і районів до областей і соціосфери загалом. Повним ігноруванням реальної практики природокористування нам видається його твердження про те, що “ці системи є саморегульованими, роль кібернетичної пам’яті і регулятора в них виконує людський інтелект” [4, с.157], і при цьому “повну зворотну інформацію регулятори малих геосоціосистем отримують від геометереологічної, санітарно-епідеміологічної, медичної, статистичної, галузевих міністерських та інших служб” [4, с.51].

Таку позицію М.Голубця, на наш погляд, можна характеризувати як панкібернетизм – гіпертрофоване апелювання до можливостей управління, які насправді є доволі незначними.

А тепер розглянемо приклад з іншої галузі знання і практичної діяльності – регенеративної медицини, досягнення якої пов’язані з використанням стовбурових клітин. Стовбурова клітина – це така клітина, яка може ділитися, залишаючись стовбуровою, тобто недиференційованою, а за певних умов починає диференціюватися, перетворюючись в клітини крові, м’язів, нервів тощо. Зі стовбурових клітин кровотворного ряду сьогодні відтворюють практично всі клітини людини і всі клітини крові також [8, с.127]. Сенсаційним стало відновлення із власних стовбурових клітин пошкодженого головного мозку. Реальністю є роботи з відновлення у хворих кісток, хрящів, зв'язок, зубів, судин, елементів ока, а на черзі перебувають відновлення печінки, нирок, серця, епітелію шлунково-кишкового тракту.

Кардинальною проблемою є те, що всі ці вражаючі досягнення відбуваються в межах організму, що перебуває в своєму біологічному часі. Спроби ж подолання або блокування біологічного часу здійснюються в напрямі дослідження особливого стану організму – анабіозу, стану, за якого немає ознак життя (нема ознак метаболізму, немає обміну речовин, енергії, немає навіть хімічних реакцій), але є життя як програма. “В глибокому анабіозі (наприклад, в рідкому азоті) жодних таких властивостей, жодних проявів немає. Значить не повинно бути й життя. Якщо немає життя, то воно самозародитися, та ще й в складній формі, не може. А воно при відповідному розморожуванні відроджується. В повному вигляді. Навіть зі збереженням індивідуальності. І із замороженого (“неживого”) ембріона людини наприкінці всього технологічного ланцюжка зароджується абсолютно повноцінний, невідрізнюваний від того, що не перебуває в повному анабіозі (тобто “класично живого”) індивід [8, с.144].

На думку В.Кордюма, таке можливе лише в тому випадку, якщо життя, і все живе як частковий прояв життя, є за своєю суттю інформацією, оскільки тільки для інформації не має значення, чи є в наявності її прояви, чи їх немає. Він порівнює цю інформацію із CD-ROMом, якому (з точки зору збереження інформації) байдуже, вставлений він у CD-привід чи ні і чи працює комп’ютер. В першому випадку, інформація реалізується, в другому – інформація не проявляється. “Геном – це програма нас, записана на ДНК (як на CD-ROMі). А решта – це те, хто цю програму реалізує і обслуговує. В такому контексті клітина – це аналог комп’ютера (“залізо”)… Для існування інформації її (життя – К.З.) “прояви” потрібні тільки як захист від рандомізації (тобто для збереження) і ще для мультиплікації. І фантастична стійкість ДНК до деградації, завдяки якій вона впродовж десятків тисячоліть зберігається навіть в викопуваному матеріалі… Для життя як інформації – це абсолютно природнє (може, навіть, спокійніше і надійніше) існування. А ось при появі “умов” без негайної реалізації всіх “само-“, тобто без організації збереження інформації, захисту її від рандомізації (в нашій термінології – мутацій), всього того, що і є “прояви” в нашому розумінні життя, інформація починає руйнуватися” [8, с.145].

Неможливо утриматися від зауваження, що в картині життя, намальованій В.Кордюмом, міститься доведення його позаземного походження. І ще, нам видається, що в його міркуваннях проглядається характерний для будь-якого технолога, навіть для технолога-академіка, технократизм у формі панкібернетизму (звичайно, зовсім іншого роду, ніж у М.Голубця, та все ж). В.А.Кордюм пише: “клітина сьогодні вивчена настільки, що здавалось би, в ній уже нічого незрозумілого немає. Хіба що залишилось усі білки, утворювані в цей момент функціонуючими генами, зібрати в “природно існуючі” комплекси, полічити їх у взаємодії, скласти на такій основі модель в супер-ультра-екстра-дуже великому комп’ютері, швидкість роботи і ємність якого будуть принаймні на 15-20 порядків вищими, ніж у існуючих, і все стане не просто-таки абсолютно ясним, зрозумілим, розрахованим, прогнозованим і як завгодно (і в що завгодно) тут же, негайно реалізовано. А те, що поки що таких комп’ютерів немає, значення особливого не має – з’являться через 10 років. Можна й зачекати. Головне ж, що все принципово ясно” [8, с.148-149].

Ще Ешбі – один із засновників кібернетики – звертав увагу на небезпечність абсолютизації взаємних зв’язків і регуляцій всередині складних систем. Він привів простий розрахунок можливої кількості комбінацій взаємодії 400 лампочок між собою. Виявилось, що кількість цих взаємодій настільки велика – 10¹⁰¹²⁰, що вони переважають загальну кількість атомів, що містяться у видимому нами Всесвіті – 10⁷³ [15, с.256]. Здавалося б, що цих міркувань достатньо для того, щоб зрозуміти, що масив перероблюваної інформації в будь-якому організмі практично не підлягає обрахунку і неспівставлюваний з можливостями не лише сучасних, а й майбутніх обчислювальних машин. “Що таке клітина (будь-яка реальна клітина людини – м’язова, фібробласт, гепатит тощо) за своїм молекулярним (функціонуючим в реальному масштабі простору і часу) складом? – задає питання В.А.Кордюм і сам відповідає – це приблизно півтора метра загальної довжини ДНК, в складі якої наявні від 30 до 40 тисяч (за різними оцінками) генів. Із них приблизно 10000 генів функціонує в кожний даний момент. В клітині (в середньому) приблизно 10⁹ молекул ферментів (із середнім часом обороту 10 мс, тобто 10² циклів за секунду, які повинні працювати узгоджено по метаболічних ланцюгах). Утворювані ними щосекунди приблизно 10¹¹ проміжних метаболітів 10⁹×10² (із яких майже кожен за своїм статусом “перехідності” є високоенергостійким, хімічно високоактивним, здатним взаємодіяти з дуже багатьма групами білків, нуклеїнових кислот, ліпідів тощо)… [8, с.153]. Таким чином, не 10, а щонайменше 10¹⁰ років доведеться чекати В.Кордюму появи комп’ютера, здатного все це розрахувати.

Так де ж вихід? Необхідного для розрахунків життєвих циклів комп’ютера бути не може, а життя тим не менше існує. Відповідь дає знов-таки не абстрактне теоретизування, а спостереження і дослідження самого життя, точніше, одного з двох його проявів – колоніальних гідроїдів. Досліджуючи їх, біолог М.Марфенін відкрив явище, яке він назвав нецентралізованою регуляцією цілісності організму [10, с.57].

Живе ціле завжди розвивається із існуючого цілого. Колоніальні безхребетні – гідроїди, корали, мшанки, асцидії – історично виникли на базі цілісного поліпу; останній – на основі цілісності заплідненого яйця. Так поступово можна дійти до цілісності складних органічних молекул, і це не буде логічним завершенням. Важливо те, що кожен наступний акт конструктивного ускладнення організмів відбувався в межах уже існуючої цілісності.

Експериментальні дослідження показали, що в дочірньому поліпі, який відділився від гідри, попервах відбувається формування частин тіла, яких бракує (підошви), тільки після цього він стає повноцінною особиною. Так само і при розділі колонії гідроїдів на фрагменти вони залишаються життєздатними, але регенерують складники, яких не вистачає: якщо відрізати побег, то насамперед відновиться столон, а якщо залишити голий столон, то на ньому перш за все відбудеться регенерація побегов. Більше того, навіть пропорції між різними складниками колонії відновлюються. Отримані результати дозволяють розвіяти ілюзію стосовно принципової відмінності нижчих організмів, що переносять розчленування організму на частини, від вищих, у яких відділені частини нежиттєздатні. Відмінність виявляться не в цілісності, а в здатності до регенерації частин цілого організму, яких бракує [12, с.143-145].

В основі цілісності будь-якого об’єкту виявляється висхідна внутрішня узгодженість процесів. Злагодженість забезпечується за рахунок 1) подібності процесів, що протікають в різних частинах, 2) синхронності змін, що відбуваються в них з часом; 3) подібною реакцією компонентів цілого на зовнішні впливи. Спеціальні регуляції можуть сприяти злагодженості процесів життєдіяльності в організмі, але й без них організм залишається цілком цілісним [12, с.448].

Багаторазове структурне дублювання властиве живому на всіх рівнях організації: молекулярному, клітинному, багатоклітинному, популяційному, екосистемному, біосферному. На загальне значення полімеризації як основоположного явища вказували безліч раз. Тим не менш полімеризація не обмежується а) збільшенням надійності системи завдяки дублюванню і б) можливістю прогресивного диференціювання (спеціалізації попервах однотипних частин), на що в основному і звертають увагу. М.Марфенін вважає, що не менш важливе значення біологічної полімеризації полягає у зниженні ролі кожного окремого елемента шляхом збільшення кількості ідентичних елементів. Таким чином, результат діяльності органу досягає сумування активності численних рівнозначних елементів (таких, як клітини або зонди). Помилки і збої в роботі окремих елементів взаємно нейтралізуються. Це дозволяє понизити вимоги до точності відтворення програми або реакції на зміну середовища. Взаємоузгодження здійснюється в такому випадку за принципом: “ефект впливу елемента на інші складники системи зростає в міру збігу з переважаючим сумарним впливом всієї сукупності однойменних елементів” [11, с.164].

Здійснені М.Марфеніним багатосторонні дослідження цілісності колоніальних організмів дає йому всі підстави вважати, що не жорстка регуляція, а внутрішня (програмна) одноманітність, паралелізм і синхронність процесів перебувають в основі цілісності складних біологічних систем, являючи собою самостійний механізм внутрішньої узгодженості процесів, який він називає “нецентралізованим типом регуляції”. Нецентралізована регуляція цілісності значно економічніша, ніж централізована. Вона обходиться без надінтенсивних інформаційних потоків, лавиноподібно зростаючої складності їх переробки і неминучих за такої складності збоїв в управлінні.

Біологічні системи принципово відрізняються від створюваних людьми пристроїв насамперед тим, що кожна частина (аж до клітинного рівня) може мати власну внутрішню програму розвитку і реагування на стан навколишнього середовища. Це дозволяє обходитись без численних контурів зв’язку, цілком необхідних в машинах і пристроях, створених на неживій основі. Будь-яка зміна в роботі літака, телевізора чи комп’ютера відбувається в результаті впливу із “диспетчерського пункту”, хай це буде воля людини чи програма, закладена творцями в певних вузлах пристрою. Самовільна зміна режиму роботи деталі зазвичай пов’язана з її поломкою. Тому надійність конструкцій, створюваних людьми, заснована на максимальній стабільності всіх її частин і агрегатів, поєднаних строго визначеним чином і керованих шляхом передавання команд.

В біологічних системах – організмах, біогеоценозах, біосфері – основні складові доволі самостійні, тобто володіють всіма необхідними алгоритмами і матеріальними умовами для регуляції життєдіяльності: обміну (кругообігу) речовин, розмноження і розвитку. Всі частини такої системи постійно змінюються. Нецентралізована саморегуляція цілісності організму досягається шляхом взаємодії численних рівнозначних деталей, які більшу частину часу функціонують незалежно одна від одної. Періодично відбувається корекція діяльності кожної частини з урахуванням загальної ситуації в організмі.

Для досягнення організменної цілісності необхідно виконання наступних принципів [10, с.60]:

Принцип 1: Будь-яка характерна частина системи представлена численними однотипними елементами (в загальному випадку – клітин, а в модульних організмів – багатоклітинних моделей), жоден з яких не має сили панувати над іншими.

Принцип 2: Однакові елементи (“полімери”) цілого повинні діяти на основі однотипних внутрішніх програм.

Принцип 3: Узгодження у часі однотипних програм полімерів, необхідне для реалізації взаємосприяння частин і породжуюче унікальний феномен цілісності, може бути забезпечене періодичними коректуваннями старту однакових процесів (наприклад, разовими зсувами фаз пульсацій окремих верхівок росту в розподіляючій системі гідроїдів).

Принцип 4: Внутрішня диференціація системи досягається на основі переключень програмно визначених функціональних станів підсистем, що відбуваються в індивідуальному розвитку або при періодичних взаємних коректуваннях.

Принцип 5: Стійка цілісність системи, що перебуває в нерівноважному стані, досягається, по-перше, за рахунок первісної тотожності однотипних елементів; по-друге, за рахунок взаємної доповнюваності неоднакових елементів, на чому заснована інтеграція системи, яка зростає в міру посилення ступеня диференціювання цілого.

М.Марфенін вважає, що виявлені ним прості механізми фізіологічної інтеграції організмів, не вимагаючі високої централізації, прямого управління, наявності потужних центрів переробки і аналізу інформації, становлять загальнонауковий інтерес. Справді, в основі всіх цих систем лежить в тій чи тій формі і ступені взаємоузгодження відносно незалежних елементів цілого, що досягається на основі значною мірою випадкової взаємодії, хай це будуть рухи атомів, або формування нейронної сітки в мозку хребетних тварин, або поведінка членів соціуму [12, с.454].

Узагальнюючи результати своєї роботи, М.Марфенін робить припущення про те, що досліджувані ним механізми саморегуляції і самоорганізації систем діють на різних рівнях організації матерії: від атомарного і молекулярного до соціального включаючи походження і еволюцію життя, виникнення вищих форм свідомості, розвиток держав і цивілізацій [12, с.454]. Будь-які зміни життєздатності системи або руйнували її, або суперечили цілісності, або вписувались у гармонійну взаємодію внутрішніх процесів і тоді сприяли розвитку і поступовому ускладненню системи зі збереженням її цілісності.

Дане твердження М.Марфеніна, на наш погляд, заслуговує на особливу увагу, оскільки містить в собі універсальний принцип – “принцип трансформації Цілого в Ціле” – за яким повинні будуватися як взаємодії між людьми, так і їхнє ставлення до природи.

Дивно, що цей принцип був сформульований і реалізований ще в середньовічному Китаї. В своїй праці “Вступ до даофізики” С.Вовк підкреслює, що в основі східного багатомірного світогляду лежить твердження, що всі протилежності утворюють єдине Ціле. В багатомірно-цілісному світі протилежності – лише “проекції” однієї й тієї ж дійсності [2, с.96].

Китайські мислителі називали єдність, що лежить в основі ІНЬ і ЯН – Дао, “те, що дозволяє з’явитися то темряві, то світлу і є Дао” [цит. за 2, с.126]. Іншими словами в Дао всі протилежності єдині. Те ж саме стверджує Судзукі стосовно буддизму: “Фундаментальне поняття буддизму – необхідність вийти за межі світу протилежностей. Світу, побудованого інтелектуальними розмежуваннями і емоціональними помутніннями, і усвідомити духовний зміст нерозрізнення, який передбачає досягнення абсолютної точки зору” [цит. за 2, с.126].

С.Вовк стверджує можливість творчого синтезу досвіду Сходу і Заходу для розв’язання реальних проблем, що виникають у природознавстві, суспільствознавстві, техніці, інформаційній технології, а також на стиках між ними. На його погляд, “ідея всеєдності живого може стати основою розробки цілісних програм збереження і продовження єдиного буття Людини і Природи, тобто життя у всіх його різноманітних проявах” [3, с.8]. “Жорстко-детерміністський” підхід має бути замінений цілісним підходом, який полягає у багатофакторному вивченні всього багатства сторін і властивостей, що існують у світі. “Згідно з китайським світоглядом, гармонійна співдружність всіх істот, що виникла не внаслідок вказівок певної керівної інстанції, розташованої зовнішньо стосовно нас, а внаслідок факту, що всі вони були складовими частинами ієрархії цілісностей, яка лежить в основі космічного порядку, і слідували внутрішнім спонукам своєї власної природи” [цит. за: 2, с.82].

Східні містики сприймають Всесвіт як нерозривну сітку, переплетення котрої носять не статистичний, а динамічний характер. Ця космічна сітка наділена життям і завдяки йому безперервно зростає, рухається і вдосконалюється. Люди не повинні протидіяти природному перебігу життєвого процесу, а рухатись разом із ним і, таким чином, здійснювати трансформацію Цілого в Ціле в єдиному природному потоці [2, с.36].

Слід зазначити, що насправді люди нікому нічим не зобов’язані. Як істоти за своєю природою вільні, вони керуються духовно-моральними ідеалами і цінностями, надаючи перевагу виконанню обов’язку. І.Кант писав: “обов’язок людини перед самою собою полягає тут у забороні позбавляти себе переваги моральної істоти, що полягає в тому, щоб чинити згідно з принципами, тобто в забороні позбавляти себе внутрішньої свободи і тим самим ставати іграшкою одних схильностей, а отже річчю” [8, с.356]. В цьому розумінні людина не є природною істотою тому, що вона виходить за межі природної програми живого організму: харчуватися – розмножуватися, захоплювати максимально великий ареал. Вона здатна діяти (Жити) за вільно обраною ідеєю, хоча це і не завжди сприяє її виживанню і навіть збереженню життя. Ця її фундаментальна особливість, помножена на нові технологічні можливості, робить її потенційно безмежно могутньою. І тільки усвідомивши цю свою фундаментальну (деміургічну) особливість, людина спроможна відмовитись від своєї “природної програми”, яка нічим не відрізняється від програми тварини. Не відмовившись, не здобуває свою істинну природу – бутиЦілим і творити Ціле, усвідомлює свою спорідненість зі всім живим і вільно обирає універсальний принцип існування живого. Якщо живе побудоване за принципом “трансформації цілого в ціле” і, як стверджує С.Вовк, пізнання також повинне бути побудоване за цим принципом, то можливе й протилежне – втілення цілісності людини в її витворах: ландшафт стане твором мистецтва людей, що його населяють. Тоді з’явиться динамічна цільова функція і стане можливим функціонування “геосоціосистем”.

М.Тарасенко писав: “суспільне виробництво набуває універсального характеру; воно може відтворювати природу не просто у відповідності з принципами окремо взятих форм розвитку матерії (механічних, фізичних, хімічних та інших), а комплексно, за мірками синтезу цих принципів, і таким чином адекватно самій природі” [14, с.101]. Він називав це універсально-космічною технологією. Ми додали б, що відбудеться щось на кшталт того, що брати Стругацькі називали “хвилі гасять вітер”.

Наше останнє зауваження не містить нічого екзотичного, якщо врахувати, що в книзі “Егоїстичний ген”, що вийшла 1976 р. і стала бестселером, Р.Докінз стверджував, що “ми побудовані як машини для генів і вирощені як машини для мімів, та ми спроможні повстати проти наших творців. Ми – єдині істоти на Землі, здатні повстати проти тиранії генів” [6, с.186]. У виданні 1989 р., відповідаючи на численні зауваження з приводу своєї заяви, він пише: “чого вони (У.Ройз, Кейман та інші критики – К.З.) не розуміють, хоча в це і важко повірити, то це того, що можна вірити у статистичний вплив генів на поведінку людини і водночас припускати можливість зміни цього впливу, його пригнічення або реверсії під дією інших впливів” [6, с.304], тобто він утверджує свободу волі людини і її “можливість збунтуватися в більш широких масштабах” [6, с.340]. Певна відмінність нашої позиції від позиції Р.Докінза, що стосується його розуміння можливості “повстати” або “збунтуватися”, якщо сформулювати її знов-таки в китайському дусі, полягає в тому, що необхідно слідувати потокові, щоб мати змогу вийти із нього.