Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Запропонована стаття є одним із напрямків дослідження закономірностей функціонування сучасних соціальних систем, спроба виявити актуальні чинники і механізми, що визначають суспільний розвиток в цілому і зокрема окремі рівні соціальних систем: суспільства, інститутів, груп, особистості в сучасних умовах. Це проблеми соціальної і особистісної дезорганізації, секуляризації культури; влади і панування; фундаменталізму та модернізму; стан аномії, тенденцій національного розвитку; виховання і,зокрема, тенденції сімейного виховання в умовах урбаністичних процесів; і,нарешті, проблеми сучасної людини (девіації, рівності, свободи, відповідальності, відчудженості) та ін.

Ці та інші проблеми змушують, по-перше, звернути увагу на питання виникнення і розвитку традиції, на закономірності функціонування її в соціокульурному просторі. По-друге, визначити методологічні аспекти категорії “традиція” на шляху розуміння і вирішення багатьох протиріч сучасної цивілізації. Тема традиції сьогодні звучить практично у всіх підходах дослідження суспільства як в аспекті історії, так і культури.

Поняття ”традиція” має багато паралелей і попередників. Передусім хотілося б зупинитися на теоретичних пошуках класиків соціологічного знання. Потрібно зауважити, що переважно це були не теорії традиції, а тільки підходи до теорії, часто лише в самих загальних рисах.

Мета цієї статті – систематично прослідкувати постановку і вирішення проблеми традиції в класичній соціології сер. XIX – поч. XX століття.

Один із перших звернув увагу на дихотомію “традиційність – сучасність” німецький соціолог Ф.Тьоніс (1855-1936). Він виділив дві специфічні форми соціальної організації: общину (Gemeinscaft) – традиційну спільноту і суспільство (Gesellscaft) – сучасну складноструктуровану соціальну систему. Ці поняття виступили в різноманітних формах або типах, за допомогою яких історичні та соціологічні дані можна було якісно класифікувати та інтерпретувати шляхом порівняння. До Тьоніса у вузькій соціологічній області такі поняття як спільнота, община, звичай, суспільство використовувалися неточно і непослідовно. Проблеми, які намагався пояснити Тьоніс за допомогою цих понять актуальні і сьогодні. Яка природа соціальних систем? Завдяки яким процесам можливий їх якісний розвиток? Наприклад, перш ніж досліджувати і намагатися розв’язати сьогодні проблеми в Україні, потрібно визначити, яке місце країна займає на шкалі “традиційна спільнота – сучасне суспільство”.

В інтерпритації Тьоніса об’єднання людей відображають різні прояви двох аналітично відмінних суспільних зв’язків: зв’язків общини і зв’язків суспільства. Спільнота (Gemeinscaft) заснована на сентиментальній точці зору і почутті близькості, що в свою чергу проявляється в ситуаціях тривалого соціального контакту чи кровної спорідненості. В цих відношеннях, які, як кажуть, створюються і підримуються бажанням учасників, підкреслюються згода, традиція і відношення скоріше як самоціль, ніж як спосіб досягнення специфічних цілей. “Істинна субстанція спільнотної волі осілого народу, котра обіймає його численні заведення – це його звичаї” [10, с.216]. Звички і звичаї “...припускають спільну, часто повторювану діяльність, причому остання може бути якою завгодно за своїм первісним смислом, головне, щоб завдяки вправам, переказу, традиції вони ставали легкими, природними і само собою зрозумілими, а тому за конкретних обставин вважалися за необхідні” [10, с.216]. В протилежність цьому, відношення в суспільстві (Gesellscaft) витікають із специфічно раціональних цілей, поставлених учасниками, і, таким чином, інтимність замінюється офіційністю, почуття – розрахунком і домовленістю, а відносна постійність спільноти – доцільністю та обмеженою участю. Із багатьох важливих висновків хотілося б зупинится на слідуючих. По – перше, нерозривно пов’язуються особистість і соціальне середовище. Людину від тварини відрізняє власне її соціально-культурна природа. Поведінка тварини задана генетично. Власне культура – як система позагенетичного наслідування досвіду, як система народження, зберігання і трансляції цього досвіду – робить людину людиною. Людина формується культурою і зокрема традицією як механізмом збереження і трансляції соціокульурного досвіду. Свідомість – результат “загрузки” особистості програмами соціально-культурного досвіду, результат символізації світу і “врощування” (Л.Виготський) соціальних значень у свідомість. Існує багато шляхів такого засвоєння. Наприклад, примус, переконання, особистий приклад. По- друге, Тьоніс, підкреслуючи об’єднуючу роль типових соціальних зв’язків, акцентуючи увагу на традиційних, стверджував, що збереження, згуртованість спільноти вимагає поступової, щоразу відновлювальної праці незліченних поколінь, і передається від батька до сина у вигляді готового органу, але також як його зачаток, який розвиватиметься далі. Тому обжита (besessene), закріплена за собою область є загальним спадком, краєм батьків і пращурів, зв’язок із якими дає можливість усім відчути себе їхніми достеменними нащадками і ставитися до навколишніх людей як до братів по плоті. Зрозумілий у такий спосіб край може уявлятися як жива субстанція, яка зберігає свою духовну чи психологічну цінність, у той час як люди, які змінюють одне одного, виступають її акциденціями і водночас її елементами; як спільна вольова сфера, у якій знаходить вияв не лише взаємозв’язок генерацій, які живуть і діють одна поряд з одною, а їхня єдність у русі одна за одною. Якщо, крім кровного інстинкту, звичка формує найтісніший зв’язок між людьми, які живуть поряд одне з одним, то пам’ять дає можливість живим зберегти зв’язки навіть із мертвими, усе ще згадувати про них, побоюватися і вшановувати їх. “ І якщо як осідок милих для сердець спогадів вітчизна взагалі приковує людину до себе, робить розрив нестерпним, і того, хто віддалився від неї, притягує назад із тугою і ностальгією, то як місце проживання пращурів, де вони були поховані і де над дахами домівок та під їх стінами все ще ширяють і перебувають духи небіжчиків, що оберігають живих і турбуються про них, водночас владно звертаючись до їхньої пам’яті, – вона має для простих і довірливих душ іще й особливе й більш піднесене значення” [10, с.217].

Таким чином, ми можемо константувати, що, коли одне покоління передає свій культурний спадок іншому поколінню, в гру вступають три різні фактори. По-перше, суспільство приймає існуючий матеріальний спадок разом з доступними для його членів природними багатствами. По-друге, воно отримує стандартизовані способи діяльності. Ці встановлені звичаєм способи діяльності лише частково передаються за допомогою мовних засобів або шляхом простого наслідування (методи обробки землі, виховання дітей). Але найбільш значимі елементи культури людства, без сумніву, передаються за допомогою слова і складаються вони із своєрідного кола значень і відношень, які члени певної суспільної системи пов’язують зі своїми словесними символами. Ці елементи включають уявлення про простір і час, цілі та прагнення, одним словом світогляд соціальної групи. Чільне місце ці проблеми займали у наукових пошуках Є.Дюркгейма (1858-1917). Французський соціолог, розробляючи свій підхід до соціальної згуртованості, доповнив і навіть в деякому відношенні розширив формулювання Ф. Тьоніса.

Вивчення Дюркгеймом соціальної згуртованості ропочалося з попереднього встановлення відмінностей між соціетальними типами – простими, заснованими на традиційних зв’язках і вторинними – складними спільнотами, які засновані на спеціалізованих функціях. Проста група досягає згуртованості завдяки механічній солідарності, складна – функціонує завдяки органічній солідарності [1, с.336]. Відмінність між цими формами солідарності була аналітичною, так як Дюркгейм вважав, що аспекти кожної можуть зустрічатися в будь-якому суспільстві.

Не вдаємось до більш грунтовного аналізу, оскільки для нас важливими є переконання Є. Дюркгейма, що різні типи організації відображаються в різних видах колективної свідомості і що в кінцевому рахунку всі соціальні явища мають значення для соціологів завдяки їх зв’язку із специфічними формами колективної свідомості, а також спроби: (1) поєднати солідарність і згуртованість з домінуючими правилами і нормами, (2) показати динаміку змін, які мають місце між індивідом і цими нормами. Суспільство – це переплетіння різноманітних трансляцій (традицій), від яких неможливо звільнится, і до яких кожне нове покоління свідомо чи несвідомо прикуте разом із своїм розумінням світу й своїм власним досвідом. Можуть змінюватися відношення людини до спадку, який вона отримує: від повного заперечення до відповідального ставлення. Не випадково Є.Дюркгейм поступово приходить до слідуючого висновку: істинна основа солідарності полягає не в примусі і не в прийняті корисного, а в інтерналізованому моральному обов’язку по відношенню до норм групи і в почутті “поваги” до диктатів групи.

Значний внесок у дослідження феномену традиції вніс У.Самнер (1840-1910), запропонувавши теорію народних звичаїв та обрядів, яка на думку Алвіна Боскова може розглядатися як доповнення і розширення основного вкладу, зробленого Тьонісом і Дюркгеймом [3, с.36]. У своїх ранніх роботах Самнер підходив до суспільства як творчого процесу, в якому контроль над оточуючим середовищем досягається розвитком, вивченням та зміною загальних цінностей. Але контроль над середовищем супроводжується примусовим тиском на членів суспільства за допомогою цих цінностей. Таким чином, індивід ототожнюється з групою або суспільством не завдяки тому, що він є їх членом, а завдяки його участі в діяльності групи і прийняттю її норм. Характерним вкладом Самнера було розрізнення типів колективного тиску, одним із яких виступають народні звичаї, засновані в першу чергу на традиції. Наступним джерелом тиску в напрямку згуртованості за допомогою системи цінностей є нрави, включаючи звичаї. Нрави містять ємоційно насичені вказівки індивідам (позитивні і негативні). Відповідно з цими цінностями пов’язуються почуття і глибока віра і їх порушення викликає обурення в групі. Нрави породжують третю, найвищу форму групового тиску – інститути і закони. Важливим для нас є виокремлення таких різних за змістом понять як звичай – нрави – ритуал – традиція, хоча сьогодні часто можна зустріти їх використання як синонімів. В цьому випадку звичай виступає як один із видів традиційно функціонуючих норм і полягає в певних зразках і схемах поведінки, що забеспечує певну соціальну солідарність. Але сам феномен традиції набагато складніший.

Досліджуючи природу соціального порядку і солідарність у відносно складних суспільствах, Єдвард А.Росс (1866-1951), випереджаючи аналіз первинних груп Кулі, ідеї Лінтона, Кардінера, робить важливий висновок. Складне суспільство використовує і потребує як етичні так і політичні механізми контролю, де сім’я розглядалася Россом як моральний агент передачі основних ідей і цінностей всьому поколінню. Коли ці цінності чи моделі поведінки інтерналізуються в якості особистих ідеалів, вони перетворюються в основу для покори, яка є сутністю дійсно ефективного соціального контролю. Згідно з О.Контом, гармонія, згода, почуття симпатії і альтруїзму, які переважають в сім’ї – одвічна школа суспільності, її зразок. Хоча, на початку XX ст. Є. Дюркгейм змушений був констатувати негативні тенденції в розвитку сім’ї. Він відмічав, зокрема, зменшення солідарності сучасної йому сім’ї як життєвого джерела міжособистісних відносин, що було наслідком зменшення розміру сім’ї.

Сучасність поставила нас перед необхідністю заново осмислити сутність і призначення сім’ї, щоб вказати зовнішньому світу на ті непорушні основи, стоячи на яких, сім’я, за словами С.Аверінцева, завжди була і буде “заградительной стеной” проти егоїстичного “духа века сего”.

В науковій думці XIX ст. сформувалося переконання про те, що прогрес неминуче здійснюється за рахунок традиції. Навіть сучасник Уорда, француз Габрієль Тард (1843-1904), який кризу традиції вважав явищем тимчасовим і висунув концепцію циклічних змін, коли періоди домінування “звичаїв” поступаються періодам домінування “моди”, і навпаки, не є винятком. Він, правда, стверджував, що “самі радикальні революції спрямовані на те, щоб, якщо можна так сказати, отрадиціоналізуватися, і навпаки, у початків традицій, які мають самі глибокі корені, ми знаходимо революційну ситуацію, результатом якої вони і були” 11, с.258].

Наприкінці XIX ст. посилюється інтерес до вивчення безпосередніх явищ групової поведінки людей. Будь-який масовий рух почали ототожнювати з ірраціональним і руйнівним натовпом. Так, на думку французського вченого Гюстава Лебона (1841-1931), європейське суспільство вступає в новий період свого розвитку – в “еру юрби”. За Лебоном, юрба – це зібрання ідивідів, в якому утворюється колективна душа. В таких випадках зібрання стає організованою юрбою або юрбою одухотвореною, що становить єдине творіння і підкоряється закону духовної єдності юрби. Аналізуючи духовний зміст юрби, її способи мислити, відчувати і розмірковувати, вчений значну увагу приділив питанню виникнення і утвердження думок і вірувань юрби. Фактори, що визначають характер думок і вірувань юрби слідуючі: фактори безпосередні і віддалені. У всіх великих подіях історії можна спостерігати послідовні дії цих взаємопов’язаних чинників. Серед віддалених факторів, до яких належать раса, час, установи, виховання, Лебон виділяє і традиції.

Актуальним, особливо за сучасних українських умов, постає науковий доробок німецького соціолога Макса Вебера (1864-1920). Зокрема, на теренах пострадянського простору обговорюються його ідеї раціонального капіталізму з погляду їх застосування, тобто практики економічної та соціальної модернізації “за межами Заходу”. Сучасна західна модель соціокультурного розвитку або раціональний капіталізм протиставляється традиційним суспільствам. Автор запропонованої статті звертав на це увагу [9, с.72-73 ]. Власне в межах нашого дослідження ми зупинимося на розробці М.Вебером понять “традиція” і “традиціоналізм”, на яких він акцентує увагу, переважно обгрунтовуючи концептуальні засади соціологічного аналізу політики. “ Традиціоналізмом, – пише соціолог, – надалі ми будемо називати душевну спрямованість на щоденно звичне для нас і віру в нього, як у непорушну норму поведінки, а традиціоналістським авторитетом – владу, яка грунтується на пошануванні того, що (насправді або тільки в уяві) існувало завжди” [4, с.430].

Важливим конструктивним елементом соціальної теорії Вебера є поняття соціальної дії. Соціальна дія – це дія, яка по смислу співвідноситься з діями інших людей. Якщо я будую свої дії свідомо, очикуючи відповідної дії від будь-кого іншого, свідомо орієнтуюся на певний зразок поведінки, якщо я інтерпретую дію іншої людини, певним чином “розумію” її, вбачаю в ній деякий “смисл” і своєю дією відповідаю на неї, мої дії носять характер соціальної. Соціальну дію М. Вебер відрізняє від дії “реактивної”. Залежно від наближення соціальної дії до певної межі, за якою вона може бути названа осмислено орієнтовною, мислитель виділяє чотири її типи: цілераціональну, ціннісно-раціональну, афективну (емоційну) і традиційну. Традиційні дії базуються на тривалій звичці людей. Більша частина їхньої буденної поведінки може бути зарахована до цього типу. Тобто, на самій межі, яка розділяє дію “соціальну” і “реактивну” знаходяться дії “традиційні” і “афективні”. Вони часто знаходяться за межами того, що осмислене, свідомо орієнтоване.

В центрі уваги М.Вебера природа законного порядку, де він виділяє три типи панування, тобто шанси слухняності щодо певних роспоряджень. Панування може зумовлюватися простою зацікавленістю в тому, щоб слухатись, пов’язаною з раціонально-доцільним підрахунком відповідних прибутків і збитків, для тих хто слухається наказів. Воно може бути також чисто афективним, залежним виключно від особистих схильностей тих, хто проявляє послух. З іншого боку, панування може грунтуватися на звичайній “традиції”. Традиційне панування грунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. “Зміст наказів зумовлений традицією, грубе порушення якої з боку володарів завдало б шкоди легітимності їхнього власного панування, яка грунтується саме на вірі у святість традиції. Створення якихось нових законів поруч із освяченими традицією нормами тут неможливе в принципі” [4, с.161]. Фактично це відбувається шляхом “визнання” певного положення як такого, що “здавна має силу”.

Але М.Вебер наголошує на тому, що усім формам традиційного панування властиве співіснування поруч чітко обмеженої традицією та вільної сфер діяльності [4, с.163]. Цікаве зауваження! Особливо в розумінні політичної кризи на Україні, де легітимне панування ставиться під сумнів. Право на вільну діяльність можна купити або особисто заслужити у володаря чи в його управлінського штабу. А президент керує і приймає рішення з одного боку, навіть не дотримуючись традиції, не говорячи вже про закон, з іншого – “використовуючи наявну можливість підходити до кожного окремого випадку юридично неформально, з погляду ірраціонального почуття справедливості і, отже, “зважаючи на особи” [4, с.163].

Із проведеного М.Вебером аналізу соціокультурного розвитку, прослідковується негативне відношення до традиціоналізму, в якому на думку мислителя завжди є можливість “заскорузнути... формуванню етично раціональної регламентації життя, пов’язаної з технічним та економічним раціоналізмом. Далеко не завжди вдавалося... подолати магічно стереотипізовану традицію” [4, с.417]. Така оцінка, напевно, пов’язана з інтересом М.Вебера до складних суспільств, в яких традиції відіграють важливу, але другорядну роль. Але історичний процес набагато складніший і соціальна теорія Вебера – це певний ідеальний тип, який дозволяє глибше зрозуміти розвиток і функціонування соціальних систем. Взагалі, хотілося б акцентувати увагу на тому, що такий метод типологічного моделювання є перспективною методологією дослідження традиції. Ідеально – типологічні поняття використовуються як поняттєві засоби для порівняння і співставлення з ними дійсності. Продовжуючи веберовський аналіз, можна вважати, що дії традиційні, досягнувши певного рівня самосвідомості, стають діями раціонально цінними. В зв’язку з цим таке розуміння традиційної дії дозволяє інтерпретувати її як поняття, що включає різні форми поведінки, починаючи з чисто автоматичної, часто позбавленої навіть орієнтації на цінності і закінчуючи поведінкою з високим рівнем самосвідомості, поведінкою, основи якої є об’єктом рефлексії, раціоналізації.

Необхідно представити як цінності ті чи інші елементи минулого і в якості цінностей покласти їх в основу раціональної дії, яка в цьому випадку, в поняттях Вебера, буде носити ціннісно- раціональний характер. Це є свідоме оволодіння традицією. В зв’язку з цим хотілося б пригадати слова Ріккерта: “Цінності... відкриваються в історії, і з прогресом культури вони, подібно зіркам на небі, одна за одною вступають в горизонт людини. Це не старі цінності, не нові цінності, це просто цінності ”[8, с.128].

Огляд, запропонованих у статті теорій і поглядів дозволяє зробити певні узагальнення. Як особливий термін, “традиція” переважно використовувався для позначення певного стану суспільної організації і як основа колективної згуртованості. “Традиція” протиставлялася “сучасності”, а соціальна еволюція розглядалася як процес раціоналізації суспільних відносин. В цьому розумінні традиції відтісняються немовби на “середній” рівень соціальної реальності, тобто в область відношень між і в межах локальних спільнот (народностей, різних соціальних об’єднань і груп). Але завдяки цим процесам була вперше з достатньою повнотою зрозуміла відносна самостійність традиції, її своєрідність. І хоча в цей період не було створено теорії традиції, були окреслені головні напрямки в розумінні цього феномену, які залишаються актуальними і сьогодні, що в деякій мірі намагався показати автор. Слід зазначити, що починаючи з соціологічних теорій XIX ст., категорія “традиція” починає виступати як методологічна основа у розумінні багатьох соціальних проблем. Без сумніву, для наукового знання головним є не стільки доказ традиції, а доказ і розуміння соціальних явищ за допомогою традиції.