Цели и задачи 21 страница

У маленькому буфеті штучних мінеральних вод, на вивісці якого було намальовано сині сифони, за білим столиком сиділи Балаганов і Паніковський. Уповноважений у справі копит жував тістечко-трубочку, стежачи за тим, щоб крем не виліз з протилежного боку. Цей харч богів він запивав зельтерською водою з зеленим сиропом «Свіже сіно». Кур'єр пив цілющий кефір. Перед ним стояли вже шість порожніх пляшечок. З сьомої Паніковський дбайливо витрушував у склянку густу рідину. Сьогодні з конторі нова дівчина-діловод видавала зарплатню по відомості, підписаній Бендером, і друзі насолоджувалися прохолодою, яка йшла від італійських кам'яних плит буфета, від вогнетривкої шафи-холодильника, де зберігалася мокра бринза, від потемнілих циліндричних балонів з шипучою водою і від мармурового прилавка. Шматок льоду вислизнув з шафи і лежав на підлозі, стікаючи водою. На нього приємно було глянути після втомливої вулиці з куцими тінями і пригніченими спекою перехожими, з очманілими від спраги псами. — Чудове місто Чорноморські— сказав Паніковський, облизуючись. — Кефір допомагає від серця. Це повідомлення чомусь розсмішило Балаганова. Він необережно придавив своє тістечко-трубочку і з нього вичавилася товста ковбаска крему, яку уповноважений ледь встиг підхопити на льоту. — Знаєте, Шуро, — продовжував Паніковський, — я чомусь перестав довіряти Бендерові. Він щось не те робить. — Ну, ну! — погрозливо сказав Балаганов. — Тебе не спиталися. — Ні, серйозно. Я дуже поважаю Остапа Ібрагімовича: це така людина!.. Навіть Фунт, — ви знаєте, як я поважаю Фунта, — сказав про Бендера, що це голова. Та я вам скажу, Шуро: Фунт — віслюк! їй-богу, це такий дурень. Жалюгідна, мізерна особа! А проти Бендера я не заперечую. Але мені дещо не подобається. Вам, Шуро, я все розкажу, як рідному. З часів останньої бесіди з субінспектором карного розшуку до Балаганова ніхто не звертався як до рідного, через те він з таким задоволенням вислухав слова кур'єра і, злегковаживши, дозволив йому продовжувати. — Ви знаєте, Шуро, — зашепотів Паніковський, — я дуже поважаю Бендера, та я вам мушу сказати: Бендер віслюк! Їй-богу, жалюгідна, мізерна особа! — Ну, ну! — застерігаючи, сказав Балаганов. — До чого тут — ну, ну? Ви лише подумайте, на що він витрачає наші гроші? Ви лише пригадайте! Навіщо нам ця дурна контора? Скільки витрат! Одному Фунтові ми платимо сто двадцять. А конторниця. Тепер ще якихось двох прислали, я бачив, вони одержували по відомості зарплатню. Бронепідлітки! Навіщо це все? Він каже — для легальності. Плював я на легальність, якщо вона коштує такі гроші! А оленячі роги за шістдесять п'ять карбованців! А чорнильниця! А всі ці діркозшивачі! Паніковський розстебнув піджак, і дешева копійчана манишка, пристебнута до шиї порушника конвенції, здійнялася вгору, скрутившись як сувій пергаменту. Але Паніковський так розпалився, що не звернув на це уваги. — Так, Шуро. Ми з вами одержуємо мізерні оклади, а він купається в розкошах. І навіщо, я вас спитаю, їздив він на Кавказ? Він каже — відрядження. Не вірю! Паніковський не зобов'язаний усьому вірити! І ще я бігав для нього на пристань по квиток. Зважте, по квиток першого класу. Цей невський франт не може, бачте, їздити другим! Ось куди йдуть наші десять тисяч! Він розмовляє по міжнародному телефону, розсилає по всьому світу телеграми-блискавки. Ви знаєте, скільки коштує блискавка? Сорок копійок слово. А я змушений відмовляти собі навіть у кефірі, який потрібен мені для здоров'я. Я стара, хвора людина. Скажу вам одверто: Бендер — це не голова. — Ви все-таки не дуже, — зауважив Балаганов, відчуваючи, що його віра в Бендера похитується. — Адже Бендер зробив з вас людину. Згадайте, як у Арбатові ви тікали з гускою. А тепер ви на службі, маєте ставку, ви член суспільства. — Я не хочу бути членом суспільства! — раптом заявив Паніковський і, притишивши голос, додав — Ваш Бендер — ідіот. Затіяв ці дурні розшуки, коли гроші можна взяти сьогодні голими руками. Тут уповноважений у справі копит, не роздумуючи більше про улюбленого начальника, присунувся до Паніковського. І той, весь час відгинаючи вниз непокірну манишку, розповів йому про дуже серйозний дослід, який він проробив на свій страх і риск. Того дня, коли великий комбінатор і Балаганов ганялися за Скумбрієвичем, Паніковський самовільно залишив контору на старого Фунта, потай пробрався до кімнати Корейка і, користуючись відсутністю господаря, провів там старанний огляд. Звичайно, ніяких грошей він у кімнаті не знайшов, але виявив дещо краще — гирі, дуже великі, чорні гирі, пудів з півтора кожна. — Вам, Шуро, я скажу як рідному. Я розкрив секрет цих гир. Паніковський нарешті впіймав живий хлястик своєї манишки, пристебнув її до ґудзика, на штанях і урочисто глянув на Балаганова. — Який же може бути секрет? — розчаровано промовив уповноважений у справі копит. — Звичайні гирі для гімнастики. — Ви знаєте, Шуро, як я вас поважаю, — загарячкував Паніковський, — але ви віслюк. Це золоті гирі! Розумієте? Гирі з чистого золота! Кожна гиря по півтора пуди. Три пуди чистого золота! Це я одразу збагнув, мене прямо як ударило! Я став перед цими гирями і скажено реготав. Яка ж падлюка цей Корейко! Відлив собі золоті гирі, замалював їх чорною фарбою і думає, що ніхто не взнає! Вам, Шуро, я скажу як рідному, — невже я розказав би вам цей секрет, якби міг винести гирі сам? Але я стара, хвора людина, а гирі важкі. І я вас запрошую як рідного. Я не Бендер. Я чесний! — А раптом вони не золоті? — запитав улюблений син лейтенанта, якому дуже хотілося, щоб Паніковський якомога швидше розвіяв його сумніви. — А які ж вони, по-вашому? — іронічно запитав порушник конвенції. — Так, — сказав Балаганов, моргаючи рудими віями, — тепер все ясно. Ти диви, старий — і все розкрив! А Бендер справді робить щось не те: пише папірці, їздить… Ми все ж таки дамо йому частину, по справедливості, га? — 3 якої речі? — заперечив Паніковський. — Все нам! Тепер ми почнемо чудове життя, Шуро! Я вставлю собі золоті зуби і одружусь, їй-богу, одружусь! Чесне, благородне слово! Цінні гирі вирішили вилучити негайно. — Заплатіть за кефір, Шуро, — сказав Паніковський, — потім розрахуємось. Змовники вийшли з буфету і, засліплені сонцем, почали кружляти по місту. їх мучило нетерпіння. Вони довго простоювали на міських мостах і, налягаючи животами на парапети, байдуже дивилися вниз, на дахи будинків, на вулиці, що спускалися до гавані, по яких обережно, мов коні, з'їжджали вантажні машини. Жирні портові горобці довбали клювами бруківку, в той час як з усіх підворіть за ними стежили брудні коти. За іржавими дахами, за вікнами-ліхтарями горищ і за антенами виднілася просинь води, невеличкий катер, що мчав щодуху, і жовта труба пароплава з великою червоною літерою. Час від часу Паніковський підводив голову і починав рахувати. Він переводив пуди у кілограми, кілограми — у старозавітні золотники і щоразу у нього виходила така манлива цифра, що порушник конвенції навіть тихенько повискував. Об одинадцятій годині вечора молочні брати, згинаючись від двох важких гир, йшли у напрямку контори у справі заготівлі рогів і копит. Паніковський ніс свою пайку обома руками, випинаючи живіт і радісно пихкаючи. Він часто спинявся, ставив гирю на тротуар і бурмотів: «Одружусь! Чесне, благородне слово, одружусь!» Здоровань Балаганов тримав гирю на плечах. Іноді Паніковський ніяк не міг звернути за ріг вулиці, бо гиря по інерції продовжувала тягти його вперед. Тоді Балаганов вільною рукою притримував Паніковського за комір і надавав його тілу потрібного напрямку. Біля дверей контори вони спинилися. — Зараз ми одпиляємо по шматочку, — діловито сказав Паніковський, — а завтра вранці продамо. Я маю знайомого годинникаря, пана Біберхама. Він дасть справжню ціну. Не те що в Чорноторзі, де справжньої ціни не дадуть. Але в цю мить змовники помітили, що з-під зелених конторських завісок пробивається світло. — Хто ж там може бути у таку пору? — здивувався Балаганов, нагинаючись до замкової шпарки. За письмовим столом, освітлений бічним світлом яскравої штепсельної лампи, сидів Остап Бендер і щось швидко писав. — Письменник! — сказав Балаганов, заливаючись сміхом, і поступився місцем біля замкової шпарки Паніковському. — Звичайно, — зауважив Паніковський, надивившись досхочу, — знову пише. їй-богу, ця жалюгідна людина мене смішить. Але ж де ми пилятимемо? І, пристрасно радячись про необхідність завтра ж уранці продати два шматочки золота годинникареві, молочні брати підняли свої ноші і зникли в темряві. А в цей час великий комбінатор закінчував життєпис Олександра Івановича Корейка. З усіх п'яти хаток, з яких складалася чорнильниця «Обличчям до села», були зняті бронзові кришечки. Остап вмокав перо, куди потрапить рука, йорзав на стільці і совгав під столом ногами. Обличчя його було зморене, як у картяра, що всю ніч програвав і лише над ранок йому пощастило. Всю ніч не в'язалися банки і не йшла карта. Картяр міняв столи, намагався ошукати долю і найти везуче місце. Але карта вперто не йшла. Він уже почав «видушувати», тобто, глянувши першу карту, повільно висовувати з-за її «сорочки» іншу, він уже клав карту на край стола і дивився на неї знизу, вже складав обидві карти сорочками наверх і розгортав їх, як книгу, — одно слово, проробляв все те, що проробляють люди, коли їм не щастить в дев'ятку. Але це не допомагало. До рук потрапляли здебільшого самі картинки: валети з вірьовочними вусиками, дами, які нюхали паперові квіти, і королі з бородами двірників. Дуже часто приходили чорні й рожеві десятки. Одно слово, йшла та гидота, яку офіціально називають «бакара», а неофіціально —»бак» або «жир». І тільки тоді, коли люстри жовтіють і гаснуть, коли під плакатами «спати заборонено» хропуть і захлинаються на стільцях невдахи у поношених комірцях, настає чудо. Банки раптом починають в'язатися, огидні фігури і десятки зникають, приходять восьмаки й дев'ятки. Картяр уже не метається по залу, не витискує карту, не зазирає на неї знизу. Він відчув свою щасливу талію. І вже марафони товпляться позаду щасливця, сіпають його за плечі й по-підлабузницькому шепочуть: «Дядю Юра, дайте три карбованці». А він, блідий і гордий, зухвало перевертає карти під вигуки: «Звільняється місце за дев'ятим столом!» і «Аматорські, надішліть по полтинику!»— потрошить своїх партнерів. І зелений стіл, розграфлений білими лініями і дугами, стає для нього веселим і радісним, як футбольне поле. Остап уже не мав сумнівів. У грі стався злам. Все неясне стало ясним. Велика кількість людей з вірьовочними вусиками і королівськими бородами, з якими довелося здибатися Остапу і які лишили слід у жовтій папці з шнурками від черевиків, раптом відійшли вбік і на передній план, знищуючи все і вся, висунулося білооке свиняче рило з пшеничними бровами і глибокими єфрейторськими зморшками на щоках. Остап поставив крапку, промокнув життєпис пресом з срібним ведмедиком замість ручки і почав підшивати документи. Він любив тримати справи в порядку. Востаннє помилувався він добре випрасуваними свідченнями, телеграмами і різними довідками. У папці були навіть фотографії і виписки з бухгалтерських книг. Все життя Олександра Івановича Корейка лежало у папці, а разом з ним там були пальми, дівчата, синє море, білий пароплав, голубі експреси, дзеркальний автомобіль і Ріо-де-Жанейро, чарівне місто в глибині бухти, де живуть добрі мулати і де переважна більшість громадян ходить у білих штанях. Нарешті великий комбінатор натрапив на того індивідуума, про якого мріяв усе життя. — І навіть нікому оцінити мій титанічний труд, — тоскно сказав Остап, підводячись і зашнуровуючи товсту папку. — Балаганов дуже милий, але дурень. Паніковський — просто сварливий дід. А Козлевич — ангел безкрилий. Він зараз не має сумнівів у тому, що ми заготовляємо роги для потреб мундштучної промисловості. Де ж мої друзі, мої дружини, мої діти? Одна надія, що шановний Олександр Іванович оцінить мій великий труд і видасть мені на бідність тисяч п'ятсот. А втім, ні! Менше мільйона тепер не візьму, інакше добрі мулати просто не будуть мене поважати. Остап вийшов з-за столу, взяв свою завітну папку і почав замрійливо походжати у порожній конторі, обходячи машинку з турецьким акцентом, залізничний компостер і майже торкаючись головою оленячих ріг. Білий шрам на горлі Остапа порожевів. Поступово рухи великого комбінатора уповільнювались, і його ноги у червоних черевиках, придбаних випадково в грецького матроса, почали безшумно пливти по підлозі. Не помітив, як і сам почав рухатись боком. Правою рукою він ніжно, як дівчину, притис до грудей папку, а ліву витяг вперед. Над містом досить виразно залунало каніфольне скрипіння колеса Фортуни. Це був тонкий музикальний звук, який раптом перейшов в легенький скрипічний унісон… І давно забута мелодія, що брала за серце, примусила звучати всі предмети, які були зараз у Чорноморській філії Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит. Першим почав самовар. З нього несподівано випала на тацю охоплена полум'ям вуглина. І самовар заспівав: Под знойным небом Аргентины,
Где небо южное так сине…

Остап танцював класичне провінціальне танго, яке виконували в театрах мініатюр двадцять років тому, коли бухгалтер Берлага носив свій перший котелок, Скумбрієвич служив у канцелярії градоначальника, Полихаєв складав іспит на перший чин табеля про ранги, а зіцголова Фунт був ще бадьорою сімдесятирічною людиною і разом з іншими пікейними жилетками сидів у кафе «Флоріда», обмірковуючи жахливий факт закриття Дарданелл у зв'язку з італо-турецькою війною. І пікейні жилетки, на ті часи ще рум'яні й гладенькі, перебирали по кісточках політичних діячів тієї доби. «Енвербей — це голова, Юан-Ши-кай — це голова, Пуришкевич — все-таки теж голова!»— говорили вони. І вони вже тоді стверджували, що Бріан — це голова, тому що він і тоді був міністром. Остап танцював. Над його головою поскрипували пальми і пролітали райдужні пташки. Океанські пароплави терлись бортами об причали Ріо-де-Жанейро. Кмітливі бразільські купці на очах у всіх займалися кофейним демпінгом і у відкритих ресторанах місцеві молодики розважалися спиртними напоями. — Командувати парадом буду я! — викрикнув великий комбінатор. Погасивши світло, він вийшов з кімнати і попрямував найкоротшим шляхом на Малу Касательну вулицю. Бліді циркульні ноги прожекторів розходилися по небу, спускалися вниз, раптом зрізали шматок будинку, відчиняючи балкон чи скляну арнаутську галерею з остовпілою від несподіванки парочкою. З-за рогу назустріч Остапу, похитуючись і стукаючи гусеничними стрічками, виїхали два невеличких танки з круглими грибами-верхівками. Кавалерист, перегнувшись з сідла, розпитував пішохода, як ближче проїхати до старого базару. В одному місті Остапові перегородила шлях артилерія. Він перейшов через дорогу в інтервалі між двома батареями. В іншому місці міліціонери поспіхом прибивали до воріт дошку з чорним написом: «Газосховище». Остап поспішав. Його підганяло аргентінське танго. Не звертаючи уваги на все, що коїлося навколо нього, він увійшов у дім Корейка і постукав у знайомі двері. — Хто там? — почувся голос підпільного мільйонера. — Телеграма! — відповів великий комбінатор, підморгнувши в темряві. Двері відчинилися, і він увійшов, зачепившись папкою за дверну лутку. Рано-вранці, далеко за містом, в канаві сиділи уповноважений і кур'єр. Вони розпилювали гирі. Носи їхні були забруднені чавунним пилом. Поруч з Паніковським на траві лежала манишка. Він її зняв, вона заважала працювати. Передбачливий порушник конвенції простелив під гирі газету, щоб жодна пилинка дорогоцінного металу не пропала даремно. Молочні брати час від часу важко перезиралися і знову продовжували пиляти. В ранковій тиші чути було лише посвистування ховрахів і скрегіт перегрітих ножовок. — Що таке! — сказав раптом Балаганов, припиняючи пиляння. — Три години пиляю, а воно все ще не золоте. Паніковський не відповів. Він уже все зрозумів і останні півгодини лише водив ножівкою, вдаючи, ніби пиляє. — Що ж, попиляймо ще, — бадьоро сказав рудоволосий Шура. — Звичайно, треба пиляти, — зауважив Паніковський, намагаючись відтягти страшну хвилину розплати. Він затулив обличчя долонею і крізь розчепірені пальці дивився на широку спину Балаганова, яка ритмічно рухалась. — Нічого не розумію! — сказав Шура, допилявши до кінця і розділивши гирю як яблуко, на дві половини. — Це не золотої — Пиляйте, пиляйте, — пробелькотав Паніковський. Та Балаганов, тримаючи в кожній руці по чавунній півкулі, загрозливо і поволі посунув на порушника конвенції. — Не підходьте до мене з цим залізом! — завищав Паніковський, відступаючи вбік. — Я вас зневажаю! Але Шура розмахнувся і, застогнавши від напруги, метнув в інтригана шматок гирі. Почувши над своєю головою свист снаряда, інтриган ліг на землю. Бійка уповноваженого і кур'єра не довго тривала. Розлючений Балаганов спочатку з насолодою топтав ногами манишку, потім заходився біля її власника. Завдаючи ударів Паніковському, Шура промовляв: — Хто вигадав ці гирі? Хто розтратив казенні гроші? Хто лаяв Бендера? — Крім того, первісток лейтенанта згадав порушення сухаревської конвенції, що. коштувало Паніковському ще кількох зайвих стусанів. — За манишку я притягну вас до відповідальності! — люто закричав Паніковський, затуляючи обличчя ліктями. — Майте на увазі, манишку я вам ніколи не пробачу! Тепер таких манишок немає в продажу! На завершення всього Балаганов відібрав у супротивника старенький гаманець, в якому було тридцять вісім карбованців. — Це за твій кефір, гадюко! — сказав він при цьому. До міста поверталися невеселі. Попереду йшов розгніваний Шура, а за ним, накульгуючи на одну ногу і голосно плачучи, плентався Паніковський. — Я бідна, нещасна стара людина! — схлипнув він. — Я вас притягну до відповідальності за манишку. Поверніть мені мої гроші. — Я тобі поверну! — говорив Шура, не обертаючись. — Все розкажу Бендерові. Авантюрист!
Розділ XXI
КІНЕЦЬ «ВОРОНЯЧОЇ СЛОБІДКИ»

Варвара Птибурдукова була щаслива. Сидячи за круглим столом, вона оглядала своє господарство. В кімнаті Птибурдукових стояло багато меблів, так що вільного місця майже не було. «Але і тієї площі, яка лишалася, було досить для щастя. Лампа кидала світло на вікно, де тремтіла, як дамська брошка, маленька зелена гілочка. На столі лежали цукерки, печиво і маринований судак у круглій бляшаній коробочці. Штепсельний чайник зібрав у своїй кривій поверхні весь затишок птибурдуківського гнізда: в ньому віддзеркалювалися і ліжко, і білі завіски, і нічна тумбочка. Віддзеркалився і сам Птибурдуков, що сидів навпроти дружини у синій піжамі з шнурками. Він теж був щасливий. Пускаючи крізь вуса цигарковий дим, він випилював лобзиком з фанери іграшковий дачний нужник. Робота була забарна. Треба було випиляти стінки, покрити їх навскісним дахом, зробити внутрішнє обладнання, засклити віконце і приладнати до дверей мікроскопічну защіпку. Птибурдуков працював з запалом; він вважав випилювання по дереву найкращим відпочинком. Закінчивши роботу, інженер радісно засміявся, поплескав дружину по товстій теплій спині і присунув до себе коробочку з судаком. Та в цю мить настирливо постукали в двері, заблимала лампа, і чайник зсунувся з дротяної підставки. — Хто б це так пізно? — промовив Птибурдуков, відчиняючи двері. На сходах стояв Васисуалій Лоханкін. Він по саму бороду був закутаний у білу марселеву ковдру, з-під якої видніли волохаті ноги. До грудей він притискував книгу «Мужчина і женщина», товсту і роззолочену, як ікона. Очі Васисуалія бігали сюди-туди. — Ласкаво просимо, — сказав ошелешений інженер, ступивши крок назад. — Варваро, що це? — Я прийшов до вас навіки оселитися, — відповів Лоханкін гробовим ямбом, — сподіваюсь тут знайти у вас притулок. — Який притулок? — сказав Птибурдуков, червоніючи. — Що вам треба, Васисуалію Андрійовичу? На сходи вибігла Варвара. — Сашук! Поглянь, він голий! — закричала вона. — Що сталося? Васисуалію? Та увійди ж, увійдіть. Лоханкін переступив поріг босими ногами і, бурмочучи «нещастя», «нещастя», почав метатися по кімнаті. Краєм ковдри він враз скинув на підлогу тонку теслярську роботу Птибурдукова. Інженер відійшов у куток, відчуваючи, що добра від цього візиту не чекай. — Яке нещастя? — допитувалася Варвара. — Чому ти в самій ковдрі? — Я прийшов до вас навіки оселитись, — повторив Лоханкін коров'ячим голосом. Його жовта барабанна п'ятка вибивала на чистій восковій підлозі тривожний дріб. — Що ти мелеш дурниці? — накинулася Варвара на колишнього чоловіка. — Йди додому і проспись. Іди звідсіль! Іди, іди додому! — Немає вже дому, — сказав Васисуалій, продовжуючи тремтіти. — Згоріло все. Пожежа, так, пожежа мене сюди погнала. Я врятувати встиг лише цю ковдру й книгу, улюблену до того ж. Та як до мене ви такі жорстокосерді, піду я звідсіль геть і прокляну до того ж. Васисуалій, похитуючись від свого горя, пішов до дверей. Але Варвара і її чоловік затримали його. Вони просили пробачення, говорили, що не збагнули одразу, в чому справа, і взагалі, почали турбуватися. Звідкілясь витягли новий піджачний костюм Птибурдукова, білизну, черевики. Поки Лоханкін одягався, подружжя в коридорі радилося. — Куди його прилаштувати? — шепотіла Варвара. — Не може ж він у нас ночувати, у нас одна кімната. — Ти мене дивуєш, — сказав добрий інженер, — у людини нещастя, а ти думаєш про особисте благополуччя. Коли подружжя повернулося до кімнати, погорілець вже сидів за столом і вминав маринованого судака просто з коробки. Крім того, з полиці були скинуті два томи «Опору матеріалів» і їхнє місце зайняла роззолочена «Мужчина і женщина». — Невже весь будинок згорів? — співчуваючи, запитав Птибурдуков. — Який жах! — А я думаю, що, може, так і треба, — сказав Васисуалій, прикінчуючи хазяйську вечерю, — можливо, я вийду з полум'я оновлений? Га? Але він не оновився. Коли про все переговорили, Птибурдукови почали влаштовуватись на ніч. Васисуалію постелили матрацик на тому самому шматочку площі, яка ще годину тому робила їхнє гніздечко щасливим. Вікно зачинили, погасили світло, і до кімнати ввійшла ніч. Хвилин двадцять усі лежали мовчки, час від часу перевертаючись з боку на бік і тяжко зітхаючи. Потім з підлоги почувся тягучий шепіт Лоханкіна: — Варваро! Варваро! Слухай, Варваро! — Чого тобі? — обурено запитала колишня дружина. — Чого ти від мене пішла, Варваро? Не дочекавшись відповіді на це принципове питання, Васисуалій заканючив: — Ти самка, Варваро! Ти вовчиця! Вовчиця ти, тебе я зневажаю… Інженер нерухомо лежав, у постелі, задихаючись від люті і стискуючи кулаки. «Вороняча слобідка» загорілася о дванадцятій годині вечора, саме в той час, коли Остап Бендер танцював у порожній конторі танго, а молочні брати Балаганов і Паніковський виходили з міста, згинаючись під золотими гирями. У довгому ланцюгові злоключенств, які передували пожежі, в квартирі номер три першим кільцем була нічийна бабуся. Як відомо, вона палила на своїх антресолях гас, бо не довіряла електриці. Після екзекуції над Васисуалієм Андрійовичем у квартирі вже давно не виникало ніяких цікавих подій, і неспокійна голова камергера Митрича мучилася від вимушеної бездіяльності. Обміркувавши як слід бабині звички, він затривожився. — Спалить, стара, всю квартиру! — бурмотів він. — їй — що? А в мене рояль коштує, може, дві тисячі. Прийшовши до такого висновку, Митрич застрахував від вогню все своє рухоме майно. Тепер він міг спокійно і зовсім байдуже дивитися, як баба несла до себе на гору бутиль з гасом, тримаючи його на руках як дитину. Першим про застережливий вчинок Митрича дізнався громадянин Гігієнішвілі й одразу ж витлумачив це по-своєму. Він підступив у коридорі до Митрича, вхопив його за барки і загрозливо промовив: — Підпалити всю квартиру хочеш? Страховку одержати хочеш? Ти гадаєш, Гігієнішвілі дурень? Гігієнішвілі все розуміє. І пристрасний квартирант того ж дня застрахувався на велику суму. Все це стало відомо всій «Воронячій слободі». Всіх її мешканців охопив жах. Люція Францівна Пферд прибігла на кухню, вицабанивши очі. — Вони спалять нас, негідники! Ви як хочете, громадяни, а я теж зараз же піду застрахуюсь. Все одно горіти будемо. Хоч страховку одержу. Я через них іти з торбою по світу не хочу. На другий день застрахувалися всі квартири за винятком Лоханкіна і нічийної бабусі. Лоханкін читав «Родину» і нічого не помічав, а бабуся не вірила в страховку так само, як І в електрику. Микита Пряхін приніс до дому страховий поліс з фіолетовою каймою і довго розглядав проти світла водяні знаки. — Це, виходить, держава назустріч іде? — сказав він похмуро. — Допомагає пожильцям? Ну, спасибі. Тепер, значить, як захочемо, так і зробимо. І, сховавши поліс під сорочку, Пряхін пішов до своєї кімнати. Його слова викликали такий жах, що цю ніч у «Воронячій слобідці» ніхто не заснув. Дуня зв'язувала речі у вузли, а решта коєчників розбрелася ночувати до знайомих. Вдень всі стежили один за одним і по частинах виносили майно з будинків. Все було ясно. Будинок був приречений. Він не міг не згоріти. І дійсно, о дванадцятій годині ночі він запалав, підпалений одразу з шести кінців. Останнім з дому, коли він уже задимів самоварним димом з вогняними прожилками, вискочив Лоханкін, прикриваючись білою ковдрою. Він що було духу кричав: «Пожежа, пожежа!», хоч нікого не міг здивувати цією новиною. Всі мешканці «Воронячої слобідки» були в зборі. П'яний Пряхін сидів на своїй скрині з кованими вуглами. Він бездумно дивився на вікна, в яких миготіли вогні, примовляючи: «Як захочемо, так і зробимо». Гігієнішвілі з огидою нюхав свої руки, які смерділи гасом, і витирав їх об штани. Спіраль вогню вирвалася з кватирки і, розсипаючи Іскри, розвернулася під дерев'яним карнизом. Тріснуло і з дзвоном вивалилося перше скло. Нічийна бабуся дико завила. — Сорок років стояв дім, — солідно пояснив Митрич, походжаючи по натовпу, — при всіх владах стояв, добрий був дім. А при Радянській згорів. Такий прикрий факт, громадяни. Жіноча частина «Воронячої слобідки» стояла окремим гуртом і не зводила очей з вогню. Гарматне полум'я виривалося вже з усіх вікон. Іноді вогонь зникав, і тоді чорний будинок, здавалося, відстрибував назад, як тіло гармати після пострілу. І знову зсередини злітала червоно-жовта хмаринка, урочисто освітлюючи Лимонний перевулок. Стало жарко. Біля будинку вже не можна було стояти, і воронянці перекочували на протилежний тротуар. Лише Микита Пряхін дрімав на скрині посеред вулиці. Раптом він скочив, босий і страшний. — Православні! — закричав він, шматуючи на собі сорочку. — Громадяни! Він побіг боком подалі від вогню, врізався в натовп і, викрикуючи незрозумілі слова, показував рукою на палаючий будинок. В натовпі зчинився переполох. — Дитину забули, — впевнено сказала жінка в солом'яному капелюшку. Микиту оточили. Він відпихався руками і поривався до будинку. — У ліжку! — в нестямі кричав Пряхін. — Пусти, кажу! По його обличчю котилися вогненні сльози. Він вдарив по голові Гігієнішвілі, який став йому на дорозі, й кинувся у двір. За хвилину він вибіг звідтіль, тримаючи в руках драбину. — Спиніть його! — закричала жінка в солом'яному капелюшку. — Він згорить! — Відійди, кажу! — волав Микита Пряхін, приставляючи драбину до стінки і відштовхуючи молодиків з натовпу, які хапали його за ноги. — Не дам їй пропасти. Душа горить. Він відбивався ногами і ліз вгору, до палаючого вікна другого поверху. — Назад! — гукали з натовпу. — Чого поліз? Згориш! — У ліжку! — продовжував викрикувати Микита. — Ціла гуска лежить і кварта горілки. Не пропадати ж їй, православні громадяни? З несподіваною спритністю Пряхін вхопився за бляху, прибиту до підвіконня від дощу, і враз зник, втягнутий у палаючий будинок повітряною течією. Його останні слова були: «Як захочемо, так і зробимо…» В перевулку запала тиша, яку порушили лише дзвони і трубні сигнали пожежної команди. У двір вбігли пожежники-сокирники в брезентових костюмах, які ніщо не могло зігнути, з широкими синіми поясами. Через хвилину після того, як Микита Пряхін зробив єдиний в своєму житті героїчний вчинок, з будинку випала і вдарилась об землю палаючи колода. Дах затріщав, розсунувся і впав всередину будинку. В небо здійнявся сяячий стовп, наче з будинку випустили на місяць ядро. Так загинула квартира номер три, відома більше під назвою «Вороняча слобідка». Раптом у перевулку почувся передзвін копит. В сяйві пожежі промчався візником інженер Талмудовський. На його колінах лежав обклеєний ярликами чемодан. Підстрибуючи на сидінні, інженер нахилився до візника і кричав: — Ноги моєї тут не буде при такій платні! Нумо, швидше! І в ту ж мить його жирна, освітлена пожежними смолоскипами спина зникла за поворотом.
Розділ XXII
КОМАНДУВАТИ ПАРАДОМ БУДУ Я

— Я помираю з нудьги, — сказав Остап, — ми з вами розмовляємо лише дві години, а ви вже набридли мені так, ніби я знав вас усе життя. З таким норовистим характером добре бути мільйонером в Америці. У нас мільйонер мусить бути більш лагідним. — Ви божевільні! — відповів Олександр Іванович. — Не ображайте мене, — смиренно зауважив Бендер, — я син турецького підданця і, зрозуміло, потомок яничарів. Я вам не дам пощади, якщо ви будете мене кривдити. Яничари не знають жалю ні до жінок, ні до дітей, ні до підпільних радянських мільйонерів. — Ідіть, громадянине! — сказав Корейко голосом геркулесівського бюрократа. — Вже третя година ночі, я хочу спати, мені рано на службу йти. — То правда, я й забув! — вигукнув Остап. — Вам не можна запізнюватись на службу. Можуть звільнити без вихідної допомоги. Все ж таки двотижневий оклад — двадцять три карбованці! Така економна людина, як ви, може прожити півроку. — Не ваше діло… Дайте мені спокій. Чуєте? Ідіть геть! — Але ця економія вас погубить. Вам, звичайно, небезпечно показувати свої мільйони. Одначе ви занадто вже стараєтесь. Ви подумали над тим, що з вами станеться, якщо ви нарешті зможете тратити гроші? Постування — річ небезпечна. Моя знайома, вчителька французької мови Ернестина Йосипівна Пуанкаре, ніколи в житті не пила вина. І що ж? На якійсь вечірці її пригостили чаркою коньяку. Це їй так сподобалося, що вона випила цілу пляшку і тут же, на вечірці, збожеволіла. І на світі стало менше на одну вчительку французької мови. Таке може статися з вами, — Чого ви, хай вам чорт, хочете від мене? — Того, чого хотів друг мого дитинства Коля Остеп-Бакен від подруги мого ж таки дитинства, польської красуні Інги Зайонц, — любові. Я теж хочу любові. Я хочу, щоб мене полюбили ви, громадянине Корейко, і, як вияв цієї любові, видали мені один мільйон карбованців. — Геть! — неголосно сказав Корейко. — Ну от, ви знову забули, що я потомок яничарів. З цими словами Остап підвівся з свого місця. Тепер співбесідники стояли один проти одного. У Корейка було штормове обличчя, в очах виблискували білі баранці. Великий комбінатор щиро посміхався, показуючи білі кукурудзяні зуби. Вороги підійшли ближче до настільної лампочки, і на стіні пролягли їхні велетенські тіні. — Я вам тисячу разів повторюю, — промовив, стримуючись, Корейко, — що ніяких мільйонів у мене немає і не було. Зрозуміли? Зрозуміли? Ну й забирайтесь! Я на вас скаржитимусь. — Скаржитись на мене ви ніколи не будете, — багатозначно сказав Остап, — а піти я можу, але не встигну я ще вийти на вашу Малу Касательну вулицю, як ви з плачем побіжите за мною і лизатимете мої яничарські п'ятки, благаючи, щоб я повернувся. — Чого це я буду вас благати? — Будете. Так треба, як любив висловлюватися мій друг Васисуалій Лоханкін, саме в цьому сірячна правда. Ось вона! Великий комбінатор поклав на стіл папку, і, неквапно розв'язуючи її черевичні шнурки, продовжував: — Але давайте домовимося: ніяких ексцесів! Ви не будете мене душити, не будете викидатися з вікна і, найголовніше, не вмирайте від удару. Якщо ви надумаєтесь враз нагло сконати, то поставите мене цим у дурне становище. Загине плід тривалої добросовісної праці. Взагалі, давайте побесідуємо. Вже не секрет, що ви мене не любите. Ніколи я не доб'юся того, чого Коля Остен-Бакен добився в Інги Зайонц, подруги мого дитинства. Тому я не почну марно зітхати, не хапатиму вас за талію. Вважайте, що серенаду закінчено. Замовкли балалайки, гуслі і позолочені арфи. Я прийшов до вас, як юридична особа до юридичної особи. Ось папка вагою в три-чотири кіло. Вона продається і коштує мільйон, який ви через свою скупість не хочете мені подарувати. Купіть! Корейко нахилився над столом і прочитав на папці: «Справа Олександра Івановича Корейка. Почато 25 червня 1930 р. Закінчено 10 серпня 1930 р.» — Яка дурниця! — сказав він, розводячи руками. — Що це за нещастя на мою голову! То ви приходили до мене з якимись грішми, тепер вигадали якусь справу. Просто смішно. — Ну то як, торг відбудеться? — наполягав великий комбінатор. — Ціна невелика. За кіло дуже цікавих відомостей з галузі підземної комерції беру всього-на-всього по триста тисяч. — Які ще там відомості? — грубо запитав Корейко, простягаючи руки до папки. — Дуже цікаві, — відповів Остап, ввічливо відводячи його руку. — Відомості про ваше друге і головне життя, яке зовсім несхоже на ваше перше, сорокашестикарбовочне, геркулесівське. Перше ваше життя всім відоме. Від десяти до чотирьох ви за Радянську владу. А от про ваше друге життя, від чотирьох до десяти, знаю лише я. Ви оцінили ситуацію? Корейко не відповів. Тінь лягла на єфрейторські складки його обличчя. — Ні, — рішуче сказав великий комбінатор, — ви походите не від мавпи, як всі громадяни, а від корови. Ви тугодум, як всі парнокопитні ссавці. Це я вам кажу як спеціаліст по рогах і копитах. Отже, ще раз. У вас, за моїми відомостями, мільйонів сім-вісім. Папка продається за мільйон. Якщо ви її не купите, я зараз же віднесу її в інше місце. Там за неї мені не дадуть ні копійки. Але ви загинете. Це я вам кажу як юридична особа юридичній особі. Я залишусь таким же бідним поетом і багатоженцем, як і був, та до самої смерті мене тішитиме думка про те, що я допоміг громадськості позбутись великої скареди. — Покажіть справу, — сказав Корейко, замислившись. — Не метушіться, — зауважив Остап, розкриваючи папку, — командувати парадом буду я. Свого часу вас повідомили про це телеграфом. Так ось парад почався, і, як ви бачите, ним командую я. Олександр Іванович глянув на першу сторінку справи, і, побачивши наклеєну на ній власну фотокартку, неприємно посміхнувся, і сказав: — Щось я ніяк не збагну, що ви од мене хочете. Гляну лише заради цікавості. — Я теж заради цікавості, — заявив великий комбінатор. — Ну що ж, давайте почнемо задовольняти це наше, зрештою, невинне почуття. Панове присяжні засідателі, Олександр Іванович Корейко народився… А втім, щасливе дитинство можна не чіпати. В той голубий час Саша ще не займався комерційним грабунком. Далі йдуть рожеві хлоп'ячі роки. Перегорнемо й цю сторінку. А от і юність, початок життя. Тут уже можна зупинитись. Заради цікавості. Шоста сторінка. Остап перегорнув шосту сторінку і розповів зміст сторінок сьомої, восьмої і далі, аж до дванадцятої включно. — І от, панове присяжні засідателі, перед вами пройшли перші значні дільця мого підзахисного, це: торгівля казенними медикаментами під час голоду і тифу, а також праця по постачанню, в результаті якої зник залізничний ешелон з продуктами, який йшов маршрутом для голодаючих Поволжя. Всі ці факти, панове присяжні засідателі, я згадую з точки зору звичайнісінької цікавості. Остап говорив у поганій манері дореволюційного присяжного повіреного, який, вхопившись за якесь слівце, вже не випускає його з зубів і тягне за собою протягом усіх десяти днів великого процесу. — Не позбавлена також деякого інтересу поява мого підзахисного у Москві 1922 року… Обличчя Олександра Івановича ще намагалось тримати нейтральність, та руки його вже безцільно йорзали по столу, як у сліпого. — Дозвольте, панове присяжні засідателі, подати ва