Поняття та види доказів.
Повнота судового пізнання фактичних обставин справи означає, з одного боку, залучення всіх необхідних доказів, з іншого – виключення зайвих, що загромаджують цей процес. Загальновизнаним є положення про те, що прийняття доказів, які не мають значення для справи, містять загрозу судової помилки. Отже, для правильного вирішення господарського спору, прийняття законного і обґрунтованого рішення господарський суд повинен встановити дійсні взаємовідносини сторін із цього спору, перевірити обґрунтованість вимог позивача та заперечень відповідача. Суд має з’ясувати, чи було насправді порушення прав і інтересів позивача і чи існує дійсно обов’язок відповідача щодо відновлення порушених прав. Усі ці обставини, що мають відношення до даного спору, можуть бути з’ясовані господарським судом шляхом вивчення доказів, які містять інформацію щодо відповідних фактів. Серед вчених-правознавців триває дискусія щодо визначення поняття “докази”. Початок наукової дискусії відобразився у російській дореволюційній літературі. Так, А.Х. Гольмстен визначив докази як дані, які сторона надає суду з метою переконати його в істинності факту.[71] Окремі автор розглядають докази у широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні, доказом є встановлення істини, тобто відповідність між твердженням і дійсністю. У вузькому - тільки те, що впливає на переконання судді в істинності твердження сторін в суді. Такий вплив на свідомість судді складається з трьох елементів: - засоби, що використовують сторони для переконання суду в істинності своїх тверджень; - підстави визнання судом тих чи інших тверджень, що знаходяться поза межами спору; - процес доказування, що сприяє досягненню вказаної мети.[72] На думку С.В. Курильова, сутність доказу полягає у зв’язку відомого нам факту-доказу з невідомим позовним фактом. При цьому, зазначає автор, відомі явища за допомогою яких суд, ґрунтуючись на знанні об’єктивних зв’язків, явищ, пізнає невідоме, виступають засобом встановлення об’єктивної істинності наявності чи відсутності певних фактів, тобто доказами.[73] Однак, цей підхід не набув широкої підтримки, оскільки С.В. Курильов не врахував тієї обставини, що факти без процесуальних засобів доказування не можуть бути втягнуті (залучені) до процесу. А.Ф. Клейман, оцінюючи тривалу наукову дискусію зауважив, що вдалим підсумком цієї дискусії щодо поняття та сутності судових доказів став перебіг наукової думки, яка вбачала в судовому доказі діалектичну єдність форми та змісту. І саме тому, на думку вченого, ці два елементи характеризують судовий доказ: якщо засіб доказування не містить відомостей про факти (фактичних даних), то він нічого не доказує; якщо відомості про факти не мають встановленої процесуальним законом форми, тобто не отримані з передбачених законом засобів доказування, то вони не можуть бути використаними як судові докази.[74] Звідси об’єктивно можна зробити висновок про те, що ні відомості про факти окремо від засобів доказування, ні засоби доказування окремо від фактів не можуть бути доказами. Окремі процесуалісти відстоювали подвійне розуміння судових доказів і вважали доказами, по-перше фактичні дані, по-друге, засоби доказування. Так, на думку Д.М. Чечота, судовими доказами є усі фактичні дані (факти, відомості про факти), а також засоби доказування, які в передбачених процесуальним законом формах використовуються у суді для всебічного та повного дослідження обставин й винесення законного й справедливого рішення.[75] Але, на думку С.В. Васильєва, з таким визначенням досить важко погодитися. Автору уявляється, що судові докази є єдиним поняттям, в якому взаємопов’язані фактичні дані й засоби доказування як зміст і процесуальна форма. Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення цього спору. В юридичній літературі термін “фактичні дані” розуміється по-різному. За загальним уявленням фактичні дані – це інформація про факти, а не власне самі факти. Очевидно застосовуючи цей термін законодавець мав на увазі не факти і не будь-яку інформацію, а інформацію, що відповідає об’єктивній дійсності, фактичним обставинам справи, тобто об’єктивну, достовірну інформацію, відповідно до фактів. Тому можна припустити, що фактичні дані є не щось інше як об’єктивна, достовірна інформація, В філософському розумінні вона і створює зміст доказів. На думку Ю.К. Осіпова, фактичні дані, які є судовими доказами, виступають у судовому процесі або у вигляді відомостей про факти, що цікавлять суд, отриманих за допомогою засобів доказування з джерел доказів, або у вигляді доказових фактів.[76] Співвідношення понять “фактичні дані”, “джерела фактичних даних” та носії фактичних даних” потребують з’ясування. Визначаючи докази як відомості про факти, які отримано з належних джерел, Л.М. Карнєєва відмічає, що вони є тісно пов’язаними, але не створюють єдності.[77] На думку В.Я. Дорохова, фактичні дані та їхні джерела, взяті самі по собі у відриві один від одного, не створюють судових доказів; перетворення інформації в самостійну субстанцію є не що інше як ідеалізм, а зведення її до матеріальної форми (тобто визначення доказів як самих джерел відомостей про факти), є наївний матеріалізм; фактичні дані та їхні джерела об’єднані в єдиному понятті доказу як двох його необхідних елемента: докази являють собою нерозірвану єдність фактичних даних (зміст) та їх процесуальних джерел (форми).[78] Безумовно, інформація не може існувати ні без джерел, ні без її носія. Але, в цьому разі виникає питання – з джерелом чи з носієм інформації створюють єдність “фактичні дані” у визначенні поняття “доказ”. К.І. Комісаров визначає судові докази як отримані в процесуальному порядку та за допомогою передбачених законом засобів про факти або власно самі факти, на підставі яких суд встановлює обставини, що необхідні для правильного вирішення справи.[79] Уявляється, що автор аргументує свою точку зору виходячи з того, що пізнання фактів відбувається через їхнє відображення у свідомості людей. Відповідно, фактичні дані включають відомості про факти, але окрім цих відомостей в поняття доказів повинні входити й самі факти. Також, як між доказом та фактом реальної дійсності неможливо поставити знак рівності, неможливо прирівнювати відомості про доказові факти до самих фактів. І доказ, і відомості про доказові факти – це суть відображення об’єктивної реальності. Підставою для такого висновку є теорія відображення, згідно якої факт об’єктивної реальності є об’єктом відображення, відомості про факти – образи (або подібності) цих фактів, що виникають внаслідок їх сприйняття. Об’єкт відображення та його образ не завжди є ідентичними, оскільки на процес відображення впливає низка обставин, в тому числі особливості джерела інформації.[80] Таким чином, на думку С.В. Васильєва. співвідношення факту і відомостей про факт розкривається таким чином. Факти – це явища об’єктивної соціальної дійсності, які існують незалежно від того, знають чи не знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд справи. Відомості про факти – це інформація, за допомогою якої ми можемо пізнати факт. За допомогою істинної інформації можливість пізнання факту стає дійсністю, недостовірна ж інформація перешкоджає цьому. Для визначенні поняття судових доказів необхідним є виявлення і врахування ознак, притаманних ним. Але з цього питання в юридичній літературі висловлено різні точки зору. На думку М.К. Треушнікова, судові докази мають такі ознаки: - по-перше, зміст, тобто інформацію про певні факти (юридичні, доказуванні тощо), яким притаманна властивість відносності; - по-друге, процесуальну форму, що визначається законами як засоби доказування; - по-третє, визначений процесуальний порядок отримання і дослідження доказової інформації самих засобів доказування.[81] Іншої думки дотримується П.П. Гурєєв, який виділяє чотири ознаки судових доказів: - вони являють собою будь-які фактичні дані, тобто достовірні, істинні дані (відомості), зміст яких правильно відображає обставини, що мають значення для правильного вирішення справи; - вони є не просто фактичними даними, а такими, що мають відношення до справи; - вони являють собою фактичні дані, отримані судом з дотриманням встановленого законом процесуального порядку; - вони є фактичними даними, які отримані судом з передбачених законом засобів доказування, тобто пояснень сторін і третіх осіб, письмових та речових доказів, а також висновків експертів.[82] Ю. К. Осіпов в якості ознак доказів називає їх достовірність та достатність. На його думку, достовірність доказів це відповідність їх дійсності. Переконатися в достовірності означає вияснити правдивість свідчень свідків, відповідність дійсності відомостей, що містяться в документах тощо. Для цього важливо в процесі дослідження кожного доказу вивчити властивості джерела, з якого отримано докази, обставини, за яких відбувалося їх формування, обставини, які могли вплинути на достовірність і повноту доказів. Достатність доказів або їхня сукупність означає, що вони дозволяють зробити достовірний висновок щодо існування факту, в підтвердження якого їх зібрано. Якщо такого висновку неможливо дійти, то це вказує на недостатність доказів або їх сукупності. Недостатніми також будуть доказ, що суперечать один одному, а також ті, достовірність яких є сумнівною.[83] Слід зазначити, що достовірність й достатність доказів, при усій їх важливості для справи, стає такою тільки після їхньої оцінки і може бути встановленою тільки внаслідок їх дослідження у суді. І тому, С.В. Васильєв вважає неможливим в повній мірі погодитися з пропозицією Ю.К. Осіпова й визнати достовірність й достатність обов’язковими ознаками доказів. На думку С.В. Васильєва, судовим доказам властиві такі ознаки: 1) судові докази – це відомості про факти; 2) судові докази – це відомості про факти, що належать встановленню при вирішенні конкретної цивільної справи; 3) судові докази – це відомості про факти, отримані за допомогою передбачених законом засобів доказування; 4) судові докази – це відомості про факти, що отримані у встановленому законом порядку.[84] На підставі вищевикладеного, судові докази можна визначити як відомості про факти, які належить встановити для вирішення конкретної господарської справи, які отримано в порядку, визначеному господарським процесуальним законодавством й належними засобами, Судовідокази – це поняття, яке охоплює два взаємопов’язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів (вони відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням) і засоби доказування як процесуальну форму, за допомогою якої отримуються фактичні дані. Важливу роль у дослідженні доказів відіграє класифікація судових доказів. Практичне значення такої класифікації, зазначає Л.М. Ніколенко, полягає в тому, щоб виробити спільні для певних груп судових доказів правила їх отримання й оцінки. У науці господарського процесуального права існує три основних види класифікацій доказів. За джерелом отримання докази поділяються на особисті й речові (предметні). За процесом формування виділяються докази первинні й похідні. За характером зв’язків з шуканим фактом докази поділяються на прямі й непрямі. Крім того, звертає увагу науковець, існують також класифікації доказів, які не можуть належати до загальноприйнятих.[85] За способом (процесом) формування докази поділяються на: - первісні докази, тобто докази-першоджерела; - похідні докази, тобто докази, які відтворюють зміст іншого доказу.[86] В одних випадках фактична обставина впливає на джерело доказу (свідомість людини, предмет) і певним чином відображається в ньому. В інших випадках на джерело доказу впливає не сам факт, що інтересує суд, а його відображення, інформація про факт, яку несе в собі інше джерело.[87] Тому первісним доказом буде свідчення свідка-очевидця, а свідчення свідка, який узнав про факт від іншої особи, буде вважатися похідним доказом. Поділ доказів на первісні й похідні має значення для практики судового доказування: - значення процесу формування тих чи інших доказів дозволяє правильно вести процес дослідження доказів в ході судового розгляду, вірно формулювати питання сторонам, свідкам, експерту та з’ясовувати відомості, які необхідні у справі; - закон зобов’язує намагатися отримати первісні докази у випадку сумніву у достовірності похідних; при дослідженні доказів необхідно проведення перевірки умов формування похідних доказів та обставин, що впливають на їхню достовірність; - суд не може відмовити в приєднанні до справи доказів з причин, пов’язаних з їх першоджерелами. Достовірність як первісних, так і похідних доказів оцінюється судом шляхом співставлення тих чи інших зі всіма матеріалами справи.[88] За характером зв’язку змісту доказів з тими фактами, які необхідно встановити по тій чи іншій справі докази поділяються на прямі та непрямі. В процесуальній літературі містяться різні визначення понять прямих та непрямих доказів, а також різні критерії їх розмежування. На думку одних, прямим доказом вважається доказ, який будучи окремо взятим, надає можливість зробити лише один певний висновок щодо істинного факту. Непрямим доказом вважається окремо взятий доказ, який надає підстави не для одного певного, а для декількох передбачуваних висновків, декількох версій відносно певного факту.[89] На думку інших авторів, якщо доказ являє собою дані щодо юридичного факту, який входить в предмет доказування, то він є прямим. Доказ, який підтверджує чи не підтверджує обставини, які не входять до предмету доказування, але все-таки мають значення для правильного вирішення справи є непрямими.[90] Автори єдині в думці стосовно того, що розмежування прямих і непрямих доказів здійснюється на підставі різниці між однозначними та багатозначними зв’язками між фактом-доказом та обставинами, що підлягають доказуванню. Відповідно, на підставі прямого доказу можна зробити тільки один висновок: щодо наявності чи відсутності доказуваного факту, оскільки зв’язок між доказом і фактом однозначний. Наприклад, прямими доказами у господарській справі можуть бути кредитний договір, акт прийняття продукції тощо. Як зазначалось, непрямий доказ має з доказуваним фактом багатозначний зв’язок, що надає можливість суду зробити не один, а декілька ймовірних висновків щодо факту. На підставі одного непрямого доказу неможливо отримати достовірний висновок щодо певного факту і тому на практиці вироблено такі правила їх застосування: 1) для того щоб на підставі непрямого доказу зробити достовірний висновок потрібно декілька непрямих доказів; 2) достовірність кожного з зазначених доказів не повинна викликати сумніву; 3) сукупність зазначених доказів повинна складати певну систему, яка надавала б підстави зробити єдиний можливий висновок щодо доказуваного факту.[91] Непрямі докази набули широкого застосування у судовій практиці як у випадках відсутності прямих доказів, так і у випадках якщо прямих доказів недостатньо. За своєю переконливістю непрямі докази не поступаються прямим доказам, але застосовувати їх значно складніше. Практичне значення поділу доказів на прямі та непрямі полягає в наступному: - різниця між цими доказами враховується судом при зборі доказів. Непрямі докази повинні бути зібрані в такому обсязі, щоб була можливість виключити усі передбачення, які можна зробити, за винятком одного; - наявність прямих доказів не виключає можливості спростування їх змісту і тому вимоги всебічного дослідження усіх обставин справи повинно виконуватися судом і за наявності прямих доказів; - природа прямих та непрямих доказів впливає на зміст судового доказування: використання непрямих доказів подовжує доказування, вводить для суду додаткові проміжні ступені на шляху до вирішення основних питань справи; - відмінності між прямими та непрямими доказами потребують відповідного обліку їх характеристик при оцінці доказів. Прямі докази, як і непрямі не мають заздалегідь передбаченої сили для суду і повинні оцінюватися в сукупності з іншими доказами.[92] За джерелом отримання судові докази поділяються на особисті та речові (предметні), залежно від того хто є джерелом доказів: людина чи матеріальний об’єкт. Якщо має місце справа с предметом матеріального світу, впливаючи на який отримано відображення явища дійсності, то такий предмет буде джерелом речового доказу. Якщо явище відображено у свідомості людини, вплинувши на її органи відчуття, то джерелом відомостей завжди буде людина, незалежно від того, яким чином вони будуть нею закріплені.[93] До особистих доказів відносяться пояснення сторін, свідчення свідків, висновки експертів, до речових (предметних) - письмові та речові докази. При класифікації доказів за їхнім джерелом окремі вчені, крім особистих та майнових виділяють ще й змішані докази. Підставою для виділення цієї групи доказів є те, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин і інформація щодо фактів вилучається з двох джерел – особистого та речового. Так, на думку С.В. Курильова, експерт спочатку досліджує речові докази, які йому надані, перетворює отримані з цього джерела докази й сам стає джерелом нового доказу – висновку експерта.[94] До фактичних даних пред’являються такі вимоги: вони повинні бути здатними підтверджувати або спростовувати ті обставини справи, які цікавлять суд (причинно пов’язані з ними), а також знімати інформаційну невизначеність фактів, що підлягають встановленню, тобто мати належність до справи.[95] Зазначені дані встановлюються такими засобами:
- письмовими й речовими доказами, висновками судових експертів; - поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі, мають бути викладені письмово.
Господарський суд, вирішуючи справу повинен встановити об’єктивну істину. Обґрунтованість позову, а також винесеного по ньому судового рішення визначається наявністю чи відсутністю доказів. Тому, у рішенні господарського суду приводяться докази, на підставі яких його прийнято, доводи, за якими господарський суд прийняв чи відхилив подані сторонами докази. Факти, котрі має встановити господарський суд є юридичними фактами, з якими закон пов’язує виникнення, зміну та припинення господарських правовідносин. Такі юридичні факти з’ясовуються та перевіряються господарським судом і встановлюються за допомогою доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні данні, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для справи. Частиною 2 статтею 32 ГПК України визначено засоби доказування, до яких належать письмові і речові докази, висновки судових експертів, пояснення учасників судового процесу.. Письмовими доказами є документи й матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Частина 1 статті 36 ГПК України не розкриває змісту поняття «документи» та «матеріали» і не надає хоча б приблизного переліку документів, оскільки він мав би досить значний обсяг. У судовій практиці це можуть бути установчі документи, договори, акти, довідки, розрахунки, накази, листи, платіжні документи, накладні тощо. Вони подаються до суду в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення господарського спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг із нього. Копії засвідчуються нотаріусом, але в судовій практиці, як правило, копії документів та інших письмових доказів засвідчуються уповноваженими посадовими особами чи громадянами-підприємцями, підписи яких скріплюються печаткою. Якщо документи, підготовлені за допомогою електронно-обчислювальної техніки, мають значення для правильного вирішення спору й підписи на них виготовлені стороною за допомогою будь-яких технічних засобів, то вони повинні прийматися господарським судом як письмові докази, досліджуватись і оцінюватися за загальними правилами, передбаченими ГПК України. Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду, наприклад, якщо подані копії документів викликають сумніви в суду. Від письмових доказів слід відрізняти письмові пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі. Під іншими особами маються на увазі прокурор, представники третіх осіб, а також посадові особи та інші працівники підприємств, установ і організацій, коли їх викликано для давання пояснень, потреба в яких виникає під час розгляду справи. Відмінність цих засобів доказування від письмових доказів полягає в тому, що письмові пояснення є формою викладення так званих особистих доказів, джерелом яких є фізичні особи. Відповідно до ст. 37 ГПК України речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору. Такими властивостями можуть бути зовнішній вигляд, внутрішні якості, місце знаходження та інші ознаки предмету. В судовій практиці господарських судів речові докази використовуються досить рідко. У тих випадках, коли подання доказів ускладнюється, а це як правило стосується речових доказів, господарський суд може провести огляд і дослідження доказів у місці їх знаходження. За результатами огляду і дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол приєднується до матеріалів справи. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій, незалежно від їх участі в справі, документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Порядок повернення письмових і речових доказів визначено ст. 40 ГПК України. Оригінали письмових доказів, що є в справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів. Речові докази, які знаходяться в господарському суді, після вирішення спору повертаються підприємствам та організаціям, від яких вони були одержані, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на речі.
|
