ПРИЙМИ МОЮ ВІРУ – ВРЯТУЙ УКРАЇНУ 10 страница

У тому, як у морі, фольклорі українська мова відполірувалася до чистоти музичної гами. Усьому світу відомі милозвучність і м`якість української мови. У Парижі двічі відбувалися конкурси на визначення наймилозвучнішої з усіх мов світу, і наша мова у обох випадках була названа третьою. У 1928 р. вона поступилася французькій і перській, а в 1934р. – французькій і італійській. Причому, існує загальна думка, що першість фрацузькій мові віддали з поваги до організаторів дійства. Російська, до речі, тут не ввійшла і до двадцятки.

В рівноправних природних умовах українська мова завжди перемагала інші. Так у Новгородській Республіці вона запанувала над іншими угро-фінськими говорами. Є відомості, що в часи Хозарщини вона була мовою міжнародної торгівлі, а коли після татаро-монгольської навали Україна опинилася у складі Литви, то і там вона стала головною. Про стійкість української мови свідчить також той факт, що, опинившись після падіння Русі під різними впливами – російським, литовським, польським, румунським, угорським, - вона, одначе, за вісімсот літ залишилася всюди однаковою.

Але тепер часи змінилися. Сьогодні мову формує дитсадок, школа, інститут, засоби масової інформації, кіно, література, театр, естрада, а останнім часом ще й інтернет – наша задача зробити так, щоб все це стало україномовне. Ми всі дуже завинили перед нашою Богом даною мовою. Російська мова також наша, бо зародилася в церквах Києва, але їй нічого не загрожує, бо вона має безмежний життєвий простір в Російській Федерації, а українська може розвиватись тільки вУкраїні. Тарас Шевченко називав українську мову «Господа слово», бо ця мова творилася за законами творення світу – природно і гармонійно, кожне її слово – то Божий дар. Що стосується нашої мови, то ми не маємо права гальмувати її двомовністю, не маємо права вирішувати її долю референдумом, бо вона належить не лише нам, вона належить і мертвим, і живим, і ненародженим, тому право у нас тут тільки одне: зберегти, розвинути і передати її наступним поколінням.

Прийде час,і українці пишатимуться своєю мовою!

 

 

СВЕРБЛЯЧКА СЕПАРАТИЗМУ, АБО СИНДРОМ УДІЛЬНОГО КНЯЗЬКА

 

Будь-яких підстав для сепаратизму на Вкраїні немає, бо вона національно монолітна держава, чого не можна сказати, наприклад про Росію. За даними ФСБ, що просочилися до преси, зі 150 мільйонів «росіян» 50 млн. усвідомлюють себе угро-фінами, 50 млн. – це українці, або такі, що мають родичів на Вкраїні, або такі, що мають українські прізвища (тут ще не названі українці, які вже давно асимілювалися і забули своє коріння). Решта «росіян» - це інші нації Федерації, яких у ній нараховується понад 150 (раніше говорили про 200). Отож, якщо ми спробуємо знайти в Росії істинного росіянина, то ним, найвірогідніше, виявиться давно змосковщений українець. Це підтверджується також історично, адже і сама назва «Русь» занесена туди українцями, бо справжня Русь – це теперішня Україна. Всі, хто сьогодні в Росії усвідомлює себе слов’янином – є в минулому українцем, бо всі слов`яни, повторюю, пішли з одного кореня – з України. Що вже говорити про сусідні області: Курську, Воронізьку, Білгородську, в яких ще й досі зустрічається українська вимова або український акцент.

На Вкраїні ситуація інша, тут населення залишилося, в основному, корінним, хоч минула імперія доклала чимало зусиль, щоб його перемішати (критична маса українства також і тут врятувала ситуацію). Отож, на Вкраїні немає жодних об’єктивних підстав для сепаратизу, є лише суб’єктивні. Ще з часів Київської Русі дрімає в кожному українцеві привид удільного князька, який просинається в ньому, як тільки його господар стає хоч якимсь володарем. Особливо тоді, коли той володар керується не загальнодержавними інтересами, а шкурними, тоді так вигідно мати неконтрольовану владу. Погодьтеся, адже легше обдирати свій народ, коли він поділений на частини. З тієї причини сьогодні висувається безліч теорій, як цей народ розділити. Ділять Україну на східну і західну, ділять за мовним принципом, за вигаданим етнічним складом, висуваються (висмоктуються з пальця) регіональні розбіжності, тиснуть на жлобські інстинкти, що в нас тут хтось, мовляв, когось годує, а мета одна: утриматися коло державного корита, або добратися до нього на збуреній хвилі популізму, спровокованого народного невдоволення, народного «волевиявлення». Навіть така, ніби слушна ідея, як «більше прав регіонам!» насправді є підступною, бо насправді більше прав матиме «удільний князь», але аж зовсім, не люд, йому довірений. Будь-яке подрібнення нації посилює залежність простої людини від сильних світу цього, несе загрозу втрати чуття єдиної родини і подальше посилення відцентрових тенденцій.

Закликаю українців не піддаватися на подібні заклики. Регіони повинні мати необмежені права стосовно економічних, господарських ініціатив, і не більше, вся політична влада повинна безальтернативно належати Києву. Згадаймо, що саме ослаблення влади Києва призвело до загибелі державності Русі. Наслідки тієї трагедії – це безперервний ланцюг народного горя, страждань, ріки крові і кургани трупів, більше того - ті наслідки тяжіють над нами ще і понині. Якщо комусь здається, що сьогодні ситуація навколо нас безпечніша, ніж тисяча років, чи століття тому, то він дуже помиляється. Ставка на розчленування України також і для потужних зарубіжних гравців є досить високою, вони не шкодують ніяких грошей для підгодовування наших сепаратистів, для провокацій, для паплюження України в міжнародних засобах інформації. Після того, як Україна здуру позбулася ядерної зброї, скоротила інше озброєння, скоротила військо, вона почувається овечкою серед вовків, які сьогодні ситі – поки що.

Не велика дяка спростовувати претензії сепаратистів – на перевірку вони виїденого яйця не варті, як у східних сепаратистів, так і в західних. Отож, якщо у нас сепаратизм то тут, то там піднімає голову, то це свідчить лиш про те, що ми не маємо справжньої Служби Безпеки.

Торкнемося, наприклад, сепаратизму Закарпаття. Там знайшлися місцеві дуриголови, що почали збурювати хвилю русинського сепаратизму. Добалакалися навіть до того, що «русинська мова», мовляв, ближча до російської, ніж до української (з якого б це дива так могло статися?) Істинний документ кожної мови – це її фольклор. Тож вслухаємось хоч в одну закарпатську пісню, щоб насолодитися «чистим звучанням російської вимови».

«Іванку, Іванку, з того боку ярку, з того боку ярку,

Пішла би м до тебе, пішла би м до тебе, знесла вода лавку».

Ну, або ось: «У горах синіх палає ватра, пасе вівчар ягничку,

Питав у мене багацький легінь, чи маю я спідничку.

Навіщо тобі, багацький легінь, ота моя спідничка,

Не дочекаєш ти цілувати моє рум`яне личко.»

А й справді, хоч яку пісню візьми, то схожість з російською вимовою, ну «просто вражає». А якщо серйозно, то свого часу усіх українців із західної сторони називали русинами. Ось слова з козацької думи: «Що ж то в вас гетьман Хмельницький, русин,

Всю мою землю волоську обрушив,

Все моє поле коп`єм ізорав…»

Як відомо, в часи Богдана українців збоку Московії називали черкасами, а з боку заходу, як бачимо, русинами. На Закарпатті ця назва затрималася найдовше, бо колонізатори, що там правили, навмисне цю назву заохочували, щоб закарпатці не називали себе українцями, бо ж Україна поруч. Але це їм мало вдалося. На Закарпатті, як і на великій Україні, постійно піднімалася боротьба за воз`єднання українських земель в єдину державу. А військо «Карпатської Січі» найперше дало бій фашизму (березень 1939р), що нищів закарпатських українців за допомогою німців і не без побічної допомоги Польщі, яка тоді ще загрози для себе не уявляла. На допомогу закарпатцям пробиралися через польський кордон добровольці із Західної України, кого поляки ловили, то розстрілювали. Більше того, коли Закарпатська Січ впала, то мадяри полонених західноукраїнців видали полякам. Хоч вони воювали не проти Польщі, поляки їх додому не привели, а розстріляли в горах (за оцінками експертів, 500 – 600 хлопців), бо розуміли, що ці люди не змиряться з подальшим підневільним становищем українців. Світ ще не знає, що саме зі спроби українців воз’єднатися почалася Друга Світова Війна, а зовсім не з нападу на Польщу. Інтелігенція Закарпаття здавна боролася за відродження української культури, мови – і небезрезультатно. Очевидиця розповідала нам, своїм студентам, що коли відроджувався український театр в Ужгороді, то було загальнолюдське піднесення, пригадувала, що із залу на сцену летіли гаманці з грошима. Володіння чистою літературною українською мовою має проблеми в усіх регіонах України, але на Закарпатті рівень володіння нею найвищий. І ось тепер знайшлися особні, готові плюнути на все святе, щоб на збуреній хвилі «русинства» випливти на вершечок влади. Закарпаття з усіх українських регіонів мало найслабкіші зв’язки з материковою Україною, тому воно цікаве для нас як резервація народної мови Київської Русі. Візьмемо такий приклад. Наші праукраїнці не поміщалися «у Країні», вони щорічно валками виїздили на нові землі – на всі боки. Так дійшли і до островів Японії. Їх там назвали «айнами» за надмірне вживання слова «айно». Цього слова у «Країні» вже давно немає, тепер тут кажуть «ага, аге ж», і лише на Закарпатті постійно чуємо «айно», так що закарпатців могли б придражнити «айнами», якби більш яскраве слово «вуйко» не взяло верх.

Ще безглуздіший сепаратизм на Західній Україні, адже там народ для воз`єднання українських земель зробив найбільше і поклав заради цього великі жертви. Та ось комусь там здалося, що самій Західній Україні «буде легше приєднатися до Європи». А в Європі вам що, зразу манна з неба потече? Чи може комусь здається, що і гуцули – не українці? Тоді подаю коротку довідку.

Прихистком для українців від татаро-монголів стали волинські ліси і Карпатські гори. Ті, що селилися на верхів’ях гір, стали називатися верховинцями, і вони займалися ремеслом, а ті що жили в низинах, називалися горянами і займалися землеробством. Коли верховинці спускалися з гір, щоб на свої вироби виміняти продуктів землеробства, то такі торги перетворювались на свято, бо верховинці музикою і піснями скликали людей. Найпоширенішою була коломийка:

«Гуцалася, гуцалася, гуцалася дівка,

Вона би не гуцалася, якби не сопілка».

Ото й «догуцалися», що діти бігли по селу і радісно повідомляли: «Гуцали приїхали!»

А згодом ця крилата назва поширилася і на горян, і на весь карпатський регіон.

А центральна Україна в той час майже повністю була знелюднена татарами і турками. І вже потім, стаючикозаками, українці стали з волинських лісів і Карпатських гір знову повертатися на прадідівські землі.

Що стосується Донбасу, то сьогодні в Росії знайшлися глашатаї, що доводять, нібито ця земля московська. Звичайно, то чиста вигадка, але їм правда і не потрібна, факт той, що є за що вхопитися. Донбас свого часу царська імперія зробила резервацією для своїх злочинних елементів, тому там сьогодні майже половина росіян, які вороже ставляться до самостійної України. В минулому – це землі Кальміуської паланки Війська Запорізького. Але, як жартує з себе народ: «Колись були козаки, тепер стали кізяки», українці сьогодні не здатні чинити опір його національному приниженню, а влада наша більш не наша ніж наша, тому в Донбасі не відбувається українізація, а, навпаки, де-факто, продовжується русифікація, що в майбутньому неминуче виллється в сепаратизм.

А на півдні України відтворюють «Новоросію», що цариці Катерині колись зробити не вдалося. Те "Дике поле" насправді не було диким. Весь той край був поділений на 8 паланок і керувався Кошем Війська Запорізького. Ті землі, де не було панства, притягували до себе все нових поселенців. Не раз бувало, що налітали татари і знищували всі зимівники і села, а через два-три роки вони знов відроджувались у ще більшій кількості. На вільних степових просторах розводились численні отари овець, табуни коней, заводились пасіки, сіялась гречка. Все це становило неабиякий економічний потенціал Запорізького Війська. То ж коли цариця відвідала "свої" "приєднані" "нічиї" землі, то замість дикого поля побачила квітучий край, внаслідок чого пішла фальшива чутка про "карточні потьомкінські села", які буцімто він наставив декоративно, щоб сподобатися цариці. Цей вислів ще і нині вживається як символ чогось фальшивого. Але взяти хоча б Кальміуську паланку (теперішній Донбас). На час зруйнування Січі в ній уже було триста поселень (які розвивалися за принципом: зимівник - слобода - місто). Майже всі сучасні міста Донбасу утворилися на основі тих поселень. Коли цариця вислала запорожців, то їхні землі стала роздавати своїм фаворитам, різним переселенцям, а українців туди не допускала. Частину Кальміуської паланки передала донським козакам, від того ми і сьогодні маємо тих «казаков» на Луганщині. Переселенцям надавалися пільги. Найбільшими пільгами, з відомої причини, користувалися німці. Українці туди не допускались, але вони проривались таємно, хоч мали лише можливість там батрачити, та це їх не спиняло. Уже в 1779р. українці в Причорномор`ї становили 64,76%, а згодом вони туди посунули лавиною, і своєю масою затопили різноетнічні вкраплення, то ж і там Україна залишилася Україною, і єдиною правомірною назвою того краю стала не Новоросія, а Південна Україна. Так що в революцію тут організувалась найчисельніша народна сила, що чинила запеклий опір московській експансії, якби ж то Батько був розумнішим та грамотнішим! Але українці -хліборобська нація, вони жили по селах, тоді як Одеса, ця «жемчужна приморська», завжди була приваблива для шукачів легкого життя, вона і стала центром творення «Новоросії», можливо тими росіянами, що були переселені сюди після штучного голодомору, або по пільговому поселенні «особо отлічівшіхся», або ще раніше «по Вєлічайшєму повєлєнію».

На всі ці україноненависницькі вихватки скажу лише одне: держава, яка хоче вижити, повинна мати справжню Службу безпеки, а ще, як не дивно про це нагадувати, свої національні засоби інформації, які б подавали народу його справжню історію.

 

ПІГМЕЇ ТИТАНІВ СУДЯТ!

 

 

Це зайвий раз переконує нас, що в нашій Державі все ще поставлене з ніг на голову. Вслухайтесь, люди, за якими мотивами сьогоднішні суди знімають звання героя з Бандери і Шухевича: «Вони не є громадянами України». Хочеться спитати всіх україножерів: а чому ж так підленько? Де докази, що вони служили фашистам? Де докази, що Шухевич отримав у нагороду німецький хрест, та ще й з рук самого Гітлера? – про що валуєте з усіх канав! Де докази, що УПА була одягнена в фашистську форму, а її підрозділами командували німецькі офіцери? Де докази, що Бандера був генералом дивізії «СС Галичина»?(Ще й таке доводилося чути). Де докази, що бандерівці убивали євреїв? «Не є громадянами України». А що ж нам тепер робити з двома Петрами: П`ятницьким і Щербиною, котрі найперші увірвалися до Рейхстагу і підняли найперший прапор? Адже вони також не є громадянами України, не пошановані належним чином до сьогодні, і, фактично, так же, як і вояки УПА, залишаються на нашій совісті окраденими трупами. І що, нарешті, робити нам з Олексієм Берестом, який підійняв «офіційний» прапор над Рейхстагом, адже він також не є громадянином України? Ото ж бо воно й є, примазуєтесь до крові наших батьків, намагаєтесь використати їх в своїх антиукраїнських планах, та коли мова заходить про справжніх героїв українців-червоноармійців, то підло мовчите, або ще й зубами скрегочете!

Самовіддана аж до самопожертви боротьба за виживання свого народу мусила б цінуватися як найвища ступінь серед усіх людських чеснот. У всіх народів це так і є. У всіх, але не в нас. На наших очах мелькають демагоги, лихварі, фарисеї, пристосуванці, хабарники, бюрократи, глитаї, казнокради, космополіти, яничари московського імперіалізму, тепер ще появились і «тушки», а де ж ті «отєчєства отци, которих ми должни прінять за образци?» Всяк, хто б де до влади не добрався, мерщій поспішає напхати свою пельку – за рахунок свого обездоленого народу, того самого, за процвітання якого кращі його сини клали свої саможертовні голови. Хтось має право сумніватися, чи це було насправді так. Але де нам знайти бодай одного суддю, який розглядатиме справу об’єктивно, без оглядки на владу і політику поточного моменту, та, врешті, і такого, що матиме моральне право давати оцінку борцям за волю України, адже такого судді у нас апріорі не може бути, бо всі вони сформувалися в «юридичному» просторі, де панувала кругова порука на основі хабарництва і спільного інтересу до самозбереження цього простору, «чужий» (що не грав за загальними правилами) тут не приживався, система його «випльовувала». Отож, якщо ми дійсно хочемо об’єктивно оцінити наших героїв, чи інші болючі сторінки історії, то нам і тут доведеться звернутися до закордонних судів. Ну, так же, як ми постійно чуємо по ТБ: «Вилікувати можна лише за кордоном». На жаль! Хай вибачать нас герої, що ми сьогодні маємо Україну не ту, за яку вони поклали свої голови.

 

ЩОБ «НАРОДИЛАСЯ ДИТИНА»

 

Можна жінку обожнювати, присвячувати їй поеми, водити в театри, осипати коштовностями, дарувати їй квіти, можна щодня освідчуватись їй в коханні – і від усього цього не народиться дитина. Щось подібне роблять з нашою економікою наші горе-правителі ось уже двадцять років. Найдурніше, що можна було вигадати в нашій ситуації – це залізти в борги, які, схоже, і нашим онукам дадуться взнаки.

Проте, історія людства має безліч прикладів, коли лише одна ідея, на перший погляд зовсім незначна, раптом піднімала якийсь народ над іншими, або, якщо невдала, знищувала його вщент. Так, колись бідний монгольський народ, якого роздирали міжусобиці, саморуйнації, грабежі, раптом самоорганізувався, піднявся над іншими, швидко захопив півсвіту і створив імперію на завойованих землях. Це стало можливим завдяки лише одній вдалій ідеї Чингіз- хана: скасувати всі кари і залишити лише одну – смерть (навіть за найменшу провину). Відтоді життя монголів враз змінилося на краще. І інший приклад. На відміну від монголів, наші русичі прийняли ідею самовбивчу. Не змігши примиритися навіть перед смертельною загрозою через амбіції князів, «домовилися» самостійно захищати кожному свою вотчину. Та краще б уже вони стали на коліна, як це зробили жителі країни «Моксель», то не було б тієї руйнації і нищення люду. Платили б десятину – це навіть менше, ніж своїм князям. Московія за ханства піднялася значно, тоді як Україна-Русь стала геть майже знелюдненою на цілих сто років. Внаслідок того лише одного, «незначного» безглуздого рішення наш народ був опущений так, що ми ще і до сьогодні не піднялися у повний зріст.

Я веду до того, що в будь-якій ситуації, навіть в самій безвихідній (і в нашій також), існує оптимальне рішення, яке треба знайти. Вигадайте хтось краще, а я подам своє.

Слід негайно перестати бігати з протягненою рукою, щоб нам щось дали, кудись прийняли, щоб хтось нас захистив, чи хоча б поспівчував. Слід усім згадати, що окрім Росії, Америки, Європи і інших «векторів» існує також власний роботящий народ, який зверне і гори, якщо йому дати дихати на повні груди. Цукрова промисловість України випускала ходовий товар і давала працю багатьом рукам. ЇЇ можновладці зруйнували, так будуйте тепер нові цукроварні, чорти б вас побрали!

Слід прийняти справжній закон про захист інтелектуальної власності, і, що особливо важливо, створити надійний механізм реалізації інноваційних винаходів. Інтелектуальна творчість – це те, що рухає прогрес, і це також те, за чим нам не треба бігати з протягненою рукою. Винахідник, інженер-новатор, раціоналізатор творитиме безоплатно, якщо матиме повну гарантію, що від запровадження його винаходу у виробництво він стабільно отримуватиме певні відсотки від прибутку. Сьогодні в нас вся побутова техніка іноземна, на дорогах - автомобілі- «іномарки», трактори купують американські, китайські, білоруські, але не українські. Щось не віриться, щоб харківські інженери, котрі витворили найкращий у світі танк, нездатні створити конкурентоспроможний трактор. Причина тут банальна: немає мотивації до творчої праці. Не пошкодуйте певних відсотків творчому колективу інженерів від виручки за продані трактори – і наш український трактор стане найкращим.

Технічна творчість для нашого сьогоднішнього суспільства так важлива і нагальна, що слід уже говорити про необхідність революції інноваційних технологій. Слід, гадаю, створити Міністерство інноваційних технологій, яке б опікувалось організацією впровадження новітніх технологій, винаходів, яке б влаштовуванням конкурсів стимулювало творчість в суспільстві взагалі, яке б планувало і допомагало відкривати нові фабрики і заводи, яке б планувало розвиток народного господарства на перспективу, і яке б, взагалі, в своїй діяльності керувалося надзавданням створити українську економіку самодостатньою. Не можна перекривати доступ іноземним товарам – це шлях у відсталість, – вихід один: наші товари повинні стати кращими і дешевшими! Але само по собі так не станеться, потрібно ставити таке завдання і призначити людей, які це будуть виконувати.

На цьому напрямку слід рішуче зліквідувати підстави для чиновницького рекету. Найкраще – це скоротити контролюючі, дозвільні установи до розумної необхідності. Президент Грузії геть погнав усіх, і від того ні пожеж, ні харчових отруєнь більше не стало. А в нас справа виглядає ось так. Якось до придорожнього кафе зайшли росіяни, дізнавшись що вареного тут нічого немає, сказали: «Ну, пєрєдайтє прівєт своєму Ющенко, он вас поднял так, что ми проєхалі всю трассу і нігдє нє смоглі покушать». Соромно було таке чути, але то правда, що борщ вУкраїні став поза законом. І це не від того, що не вміємо, чи не маємо з чого зварити, а через штучні рогатини, виставлені чиновницькими рекетирами від санепідемслужби, які спиногризами сидять на малому бізнесі.

Не моє це діло – давати поради про вихід із економічного тупика, я далеко не економіст, але що ж робити, коли від нашої псевдоінтелігенції чуєш поради які завгодно, але не ту, від якої «народиться дитина». Ось уже добалакались до того, що в сучасній Україні, мовляв, розвиток неможливий, потрібна федералізація. Хочеться спитати такого новоявленого «затонського», навіщо тобі, вилюдку, потрібне подрібнення твого народу? Невже, щоб на Вкраїні варився борщ, голова твоя макітра, нам потрібна федералізація?! А може для цього треба всього лиш погнати геть усіх спиногризів малого і середнього бізнесу, які і зарплату державну одержують лиш за те, що штучно гальмують економічний розвиток нашого суспільства! Замість цього, у нас сьогодні скорочують медицину, школи, культуру, та навіть і вищу освіту. Куди йдемо?!

А ще скажу, що всі вище наведені поради можна замінити одним реченням – зробити українську економіку самодостатньою! Диву даєшся, чому це питання у нас ніколи не стояло на порядку денному, а мозок свердлять гіркі слова Тараса Григоровича:

І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?

 

 

ЗБУДУЙ МОГУТНЮ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ

 

 

ЗАВДАННЯ в цьому напрямку треба ставити максимальне: «Вивести Україну на передній край науково-технічного і культурного розвитку світового суспільства!» Саме так і анітрохи не менше, бо ми, українці, як корінна слов`янська нація, на менше просто не маємо права. Саме цій великій меті слід підпорядкувати всі плани, устремління і поведінку її творців. В рядах творців нашої Держави повинен панувати спільний, суспільний інтерес, самопосвята, самодисципліна, і рішуче припинятися будь-які прояви шкурного інтересу, адже порядний син ніколи навіть не задумається, що дала йому його мати, він завжди перейматиметься клопотом, що зробив (чи не зміг зробити) для неї він.

Гадаю, ця майбутня державотворча політична сила повинна мати назву «За могутню Україну!» Така назва лучить прямо в ціль і зразу визначає обов’язки кожного неофіта організації. Нехай не забаюкають тебе ні красиві слова політиків, ні справжнє позитивне зрушення в економіці (що обов’язково буде подаватися перебільшено), ні зростаючий добробут громадян – все це ще не свідчить, що наша Держава рухається вперед випереджаючими кроками, а треба саме це, адже світ розвивається не прямолінійно, а в геометричній прогресії. Враховуючи, що Україна сьогодні знаходиться в хвості світового прогресу, якісь там зрушення в економіці не змінять ситуації. Наша економіка повинна бути налаштована так, щоб наше означене надзавдання зримо вимальовувалось вже в недалекому майбутньому.

З ЦІЄЮ МЕТОЮ нам слід запозичити кращі здобутки передових націй: у німців - точність і пунктуальність у всьому, у японців – фанатичну жагу до мікроелектроніки, до створення робототехніки і, взагалі, уміння виживати за рахунок інтелекту, у американців – величний економічний розмах, простоту конструкторських рішень, повагу до закону, і досвід створення суспільства рівних можливостей, у мусульман – полігамну традицію (слід ставити завдання збільшення населення на Вкраїні до 300 млн), а любов до України і здоровий патріотичний фанатизм – у наших національних героїв, що поклали свої саможертовні голови за вільну Україну.

В цьому плані треба буде послати найздібніших студентів у передові університети світу, щоб сучасні досягнення науки, передові технології швидко стали нашим здобутком. Але не слід розраховувати лише на чуже, потрібно постійно генерувати свої ідеї, удосконалювати механізми їх втілення в життя. Потрібно докорінно змінити систему навчання, зорієнтувавши її на досягнення кінцевого результату. Сьогодні випускник університету, прийшовши на виробництво, багато в чому не орієнтується, і те виробництво ще мусить його доняньчувати, щоб він колись став йому корисним, тоді як справа мусить виглядати якраз навпаки: новоприбулий з ВУЗу фахівець повинен принести на підприємство найновіші технології, сучасні методи виробництва і свою жагу до удосконалення того підприємства.

ЖАГА до удосконалення навколишнього світу повинна виховуватись в дитині постійно – від дитсадочка до ВУЗу. При всіх освітянських і культурних закладах повинні діяти гуртки технічної і художньої творчості як установи важливого державного значення, адже інтелектуальна творчість людини – це саме те, що рухає прогрес і гарантує життєздатність суспільства в нашому світі, який постійно ускладнюється. Повинен не лише існувати, а й діяти закон про захист інтелектуальної власності, а найменше його порушення повинне каратися як злочинне посягання на важливу державну цінність.

Інженери, що мають дар творити, повинні стояти в Державі на особливому обліку, щоб використовувати їх в найактуальніших напрямках розвитку технічного прогресу.

УКРАЇНЦІ – нація творча, це надихає і вселяє оптимізм. Згадаймо, що українців не існувало для світу, але в найпередовішій галузі науки – небі і космосі, і в СРСР і в США вони зробили найбільше, до того ж, будучи вигнанцями, репресованими, чи дітьми репресованих. Теорію космічних польотів розробили і втілили в життя українці: Засядько, Кибальчич, Ціолковський (нащадок гетьмана С.Наливайка), Кондратюк, Корольов, Гнатюк, Глушко, Челомей, Стів Дудчак, Яримович, Янгель, Лозино-Лозинський, Сікорський і інші.

ЗА СУЧАСНИХ УМОВ на шляху державотворення півзаходи не дадуть бажаних результатів. Повинна прийти молода, іноваційноналаштована, освічена, патріотична і рішуча сила з високим рівнем дисципліни і самодисципліни, яка б змогла викинути з нашого життя всю скверну, що на нього налипла: правовий нігілізм, корупцію, «дерибан», алкоголізм, тютюн, наркоманію, змогла підпорядкувати мистецтво служінню справі розвитку, просвіті, виховання духовності, бо сьогодні мистецтво і спорт є комерціалізоване і служить дияволу (одна з хвороб ситого суспільства, аджеможна мати кволих членів суспільства, але купити закордонних спортсменів – і наївно пишатися «своїми» спортивними досягненнями). Фактично, в сучасних фільмах провадиться прихована реклама тютюну, алкоголю, насильства, розбещеності, способу «красиво жити» за рахунок суспільства, суспільству нав’язуються фальшиві цінності, фальшиві герої, фальшиві кумири.

Кумирами для нас можуть бути лише люди, що вже відійшли у інший світ, а своїм життям у цьому проявили високий злет своєї духовності і титанічну працю на користь суспільства, живих кумирів, нехай і справжніх, для нас не повинно бути (погана прикмета), бо доки людина живе, вона мусить бути лише слугою свого суспільства – на будь-якій посаді і без неї. Але це не стосується суспільства і Вітчизни – того, що має жити вічно. Слово «Україна» повинне стати для нас святим, тому доведеться ретельно попрацювати, щоб очистити його від скверни, що налипла до цього Імені останнім часом. Так, наприклад, званнями «Герой України» наші владоможці розкидалися наліво й направо, керуючись власними уподобаннями, а зовсім не інтересами України, тому «Героями» стали багато таких, для кого Україна, то лише кожух для воші.

Це ж можна сказати і про різних «Народних і Заслужених» діячів культури, завдяки яким сьогодні найспівучиша нація світу, фактично, не має свого представництва на великій сцені – всі «Народні і Заслужені» ідуть у фарватері російської естради, або «щеголяють» англійською, лягають перегноєм для культури іншої нації. Це їхнє право, але наші звання і наша сцена повинні надаватися справжнім українським діячам культури, літератури, кіно (якого сьогодні також не існує). Звичайно, можна посилатися на відсутність умов, яких не створила Держава для митців, але Звання присвоюється за особистий внесок, з урахуванням власної відповідальності за культуру свого народу, особливо у кризовий для неї період, бо коли ті умови будуть створені, бажаючих її «розвивати» буде, хоч греблю ними гати.