І тихо, тихо упустила 7 страница

Шевченко, який і не збирався відразу публікувати «Неофітів», у листі до Куліша від 26 січня наполягав на передачі поеми Щепкіну: «Який там тобі нечистий казав, що я приготовив свої «Неофіти» для друку? І гадки, і думки не було. Япослав їх тобі тілько прочитать, щоб ти бачив, що ятут не склавши руки сижу. І старий Щепкін не такий, щоб він там возився по Москві з ними, як з писаною торбою. І ти оддай гарненько переписатьїх і пошли старому, бо він уже знає, що «Неофіти» в твоїх руках» (Виділено мною. — В.М.). Куліш змушений був погодитися, проте зазначив: «Перешлемо й тобі екземпляр, щоб ти бачив, що воно таке — добра редакція. Так і всяке твоє писання треба процідить на решето, щоб не осталось шкаралющі або що; а розхриставшись, далебі, не годиться виходить між люде». Нащадкам залишилися ці напучувальні слова, а Шевченків автограф, як стало недавно відомо, знаходиться в приватній колекції.

 

«Великий артист і велика людина!»

 

29 грудня 1857 року опівночі схвильований Тарас Григорович проводжав свого друга Михайла Семеновича в Москву. Не хотів відпускати, навіть проїхав з ним до першої станції. Востаннє обнялися: Щепкін плакав, а в Шевченка були повні очі сліз… Михайло Семенович написав поетові, тільки-но приїхав додому:

«Спешу сказать несколько слов. И тело устало, и душе некогда… Передай всем поклоны, а Варенцову прибавь, чтобы он поблагодарил почтмейстера за почталиона; он за мной, как за ребенком, ухаживал, и, пожалуйста, чтобы он не забыл этого: доброе слово в пользу маленького человечка необходимо… Здесь я никого не видел и ничего не скажу: дай душе отдохнуть, а то она все время была в таком волнении, что немножко и не под силу, а приехал домой — все взворошилось в старой душе моей... Перед моим приездом, за день, получено известие из Мала-

 

ги, что сын мой Дмитрий умер¹. Прощай! Твой Михайло Щепкин».

…Тарас Григорович повернувся додому о третій годині ночі. Рука сама потяглася до щоденника, й поет записав пронизливі слова про щасливі дні, проведені з другом:

«Шесть дней, шесть дней полной, радостно-торжественной жизни!» Справді ці святкові дні стали найбільшим духовним потрясінням учорашнього засланця в перші місяці на волі: «Я теперь не в силах ни о чем больше писать, ни думать». 4 січня 1858 року поет зізнавався Щепкіну: «Друже мій єдиний! Я ще й досі не вгамувався од того великого свята, що ти мені завдав на самоті. Якщо не полегша трохи згодом, то я не знаю, що мені й робить з моєю дурною головою, думаю, та я й сам тепер не знаю, що думаю»².

На щастя це щире захоплення Щепкіним назавжди збереглося в поетових листах, написаних на початку 1858 року, і ми сьогодні зберемо ці дивовижні рядки докупи:

2 січня. З листа до Анастасії Толстої:

«Простите ли вы меня, моя святая заступница, за мое долгое молчание? Наверное простите, когда я вам расскажу причину этой грубой невежливости. 23 декабря получил я ваше драгоценное письмо, а 24-го приехал ко мне из Москвы гость. И кто бы вы думали был этот

_______________________

¹ Дмитро Михайлович Щепкін (1817-1857) — старший син Михайла Семеновича, був магістром астрономії й одночасно працював у галузі філології, археології, історії мистецтв. Через туберкульоз мусив подовгу жити за кордоном; помер у м. Малага (Іспанія) 12 грудня в Іспанії. Шевченко записав у щоденнику: «Письмо своё заключает он печальным известием, полученным на пороге своего дома, о смерти сына Дмитрия, умершего за границей».

² Не менше від цих високих слів про щирі й легкі стосунки друзів говорить і заземлений чотиривірш, несподівано дописаний поетом у самому кінці цитованого листа:

Таточко з мамкою

Скрипають лавкою,

Діточки в запічку:

Годі вам, таточку.

дорогой гость, который не дал мне написать вам ни одной строчки? Это был ни больше ни меньше как наш великий старец Михайло Семенович Щепкин. Каков старец? За четыреста верст приехал навестить давно не виданного друга. Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга. Он гостил у меня по 30 декабря. Подарил нижегородцам три спектакля, привел их в трепетный восторг, а меня, меня вознес не на седьмое, а на семидесятое небо! Какая живая, свежая, поэтическая натура! Великий артист и великий человек! И, с гордостью говорю, самый нежный, самый искренний мой друг! Я бесконечно счастлив!

Проводив Михаила Семеновича, я долго не мог прийти в се­бя от этого переполненного счастия. И только сегодня, и то с горем пополам, мог взяться за перо, чтобы благодарить вас за драгоценное письмо ваше и написать вам о моем беспредельном счастии…» (Виділено мною. — В.М.).

4 січня. З листа до Сергія Аксакова:

«Простите мне, что я не написал вам с Михаилом Семеновичем. Не мог. Старый чародей наш своим посещением сделал из меня то, что я и теперь еще не могу прийти в нормальное состояние. Он все еще вертится у меня перед глазами и мешает мне не только приняться за какую-нибудь работу, думать, даже говорить мешает. Да, он таки порядком пошевелил меня. И нужно же было ему такую штуку выкинуть. Нет, таких богатырей-друзей немного на белом свете. Да я думаю, что он один только и есть. Как я, однако ж, не по-христиански думаю. А этому причина тот же великий наш чудотворец Михайло Семенович. Храни его Господь на поучение людям» (Виділено мною. — В.М.).

4 січня. З листа до Пантелеймона Куліша:

«Наробив він мені, оцей старий, лиха: приїзжав до мене на святках колядувать. Я й досі ще хожу неначе з тяжкого похмілля од його колядок. Учистив старий! аж пальці знать. I де в його узялась така жива, сердечно трепещуща, жива натура? Диво, та й годі!» (Виділено мною. — В.М.).

4 січня. З листа до Михайла Лазаревського:

«Приїжджав до мене колядувать старий М.С. Щепкін. то я після його колядки ще й досі хожу, неначе після похмілля. Нехай йому Господь шле добре здоров’я» (Виділено мною. — В.М.).

4 січня. З листа до Михайла Максимовича:

«Я ще й досі не охолонув од мого дорогого гостя, досі ще стоїть він у мене в очах і не дає мені покою ні вдень, ні вночі… Завдав він мені свято. Так учистив, що аж пальці знать.

Вибач мені, мій голубе сизий, ради великого Бога, що я тобі так оце нашвидку пишу, єй-богу, нічого в голову не лізе, кроме нашого великого, чудотворця Михайла Семеновича» (Виділено мною. — В.М.).

Такої напруги щирих емоцій і дружніх почуттів, такої вдячності за справжнє, чудотворне щастя, подароване дружбою, у Шевченка, здається, більше не зустрічаємо. Нічого подібного не знайдемо в світовому мемуарному й епістолярному жанрі. В словах про Щепкіна — серце, що завмирає від захоплення. Як зазначив Іван Дзюба, Шевченкові «записи цих днів підносяться до апофеозу щастя». Вчений також справедливо зауважив щодо Михайла Семеновича: «Щепкін, людина старша, не такий нестримний у виявленні почуттів (може, й професія актора виробила певний самоконтроль), — але й його відданість другові, вболівання за нього безмежні»¹. Втім, на це звернув увагу ще радянський

____________________

¹ Дзюба І. Тарас Шевченко. С. 531, 533.

театрознавець Абрам Дерман: «Письма Щепкина к Шевченку полны не столь пылкого энтузиазма, но чисто отеческой заботой о поэте». На правах старшого друга Щепкін міг навіть жорстко вичитати Тараса Григоровича, зауваживши: «Не взыщи за мои грубые слова. Дружба строга, а ты сам произвёл меня в друзья, и потому пеняй на себя… А всё-таки целую тебя без счёту и твою бороду».

 

«Зі слів Михайла Семеновича»

 

В перший день Нового, 1858 року Михайло Семенович несподівано нагадав про себе Тарасу Григоровичу. Читаємо в поетовому щоденнику:

«Придя домой, я нечаянно взялся за Библию, раскрыл, и мне попался лоскуток бумаги, на котором Олейников¹ записал басню со слов Михаила Семеновича. Эта находка так меня обрадовала, что я сейчас же принялся ее переписывать. Вон она: