Структура персоналу
Орієнтація, мотивація та оплата праці персоналу
Література: 1. Никитин ВА. Социальная работа: проблемы теории и подготовки специалистов: Учеб. пособ. — М.: Моск. психол.-соц. ин-т, 2002.— 236 с. 2. Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д, Павле-нок. — М.: ИНФРА-М, 2002. 3. Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред.: д-р. ист. наук, проф. Е.И. Холостова, д-р. ист. наук, проф. А.С.Сорвина. — М.: ИНФРА-М, 2001. — С. 23—71. 4. Социальная работа: Учеб. пособие / Под общ. ред. проф. В.И. Курбатова. — 2-е изд., перераб. и доп. — Ростов н/Д.: Феникс, 2003. — С. 81—88,106—115, 125—132. 5. Соціальна робота: В 3 ч. — К.: Вид. дім “Києво-Могилянсь-ка академія”, 2004. — Ч. І: Основи соціальної роботи / Н.Б. Бондаренко, І.М. Грига, Н.В. Кабаченко та ін.; За ред. Т. Семигіної та I. Григи. — С. 9—33. 6. Соціальна робота в Україні: Навч. посіб. / І.Д. Зверева, О.В. Безпалько, СЯ. Харченко та ін.; За заг. ред.: І.Д. Звере-вої, Г.М. Лактіонової. — К.: Наук, світ, 2003. — С. 6—38. 7. ТюптяЛ.Т.) Іванова /.Б. Соціальна робота (теорія і практика): Навч. посіб. — К.: ВМУРОЛ “Україна”, 2004. — С. 7—22. 8. Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие. — М.: Гуманит изд. центр “ВЛАДОС”, 2001. — С. 5—71, 103—136.
Додаткова література 1. Праця та соціальна політика в Україні: Аналіт.-статист. зб.— К.: Соцінформ, 1999. — 127 с. 2. Соціальна робота: У 4 кн. — Кн. 3: Хрестоматія. — К.: ДЦССМ, 2002. — С. 5—31. 3. Соціальна робота: У 4 кн. — Кн. 4: Короткий енцикл. слов.— К: ДЦССМ, 2002. — С. 124, 467. 4. Соціальна робота в Україні на початку XXI століття: проблеми теорії і практики: Матеріали доп. на Міжнар. наук.-практ. конф. 29—31 жовтня 2002 р. — Ч. І. — 274 с; Ч. II. — 316 с. 5. Энциклопедия социальной работы: Пер. с англ. — Т. 1—3. — М.: Зорис, 1993—1994.
Питання до заліку з соціології.
1) Соціологія в системі суспільних наук. Специфіка предмету соціології.
В залежності від сфери дослідницьких інтересів сучасні наукові дисципліни можна поділити на чотири основні групи:
· природничі – вивчають світ природи (фізика, хімія та ін.); · Технічні – вивчають світ техніки (електротехніка, біотехнологія тощо); · Гуманітарні – вивчають світ людини (історія, філософія та ін.); · Соціальні - вивчають світ суспільства (соціологія, політологія, економіка тощо).
Кожна з соціальних наук (крім соціології) займається якоюсь окремою сферою суспільного життя. Економіка досліджує господарське життя (виробництво, послуги, розподіл, споживання тощо), історія процес розвитку суспільства тощо. Соціологія - це вивчення соціального життя, груп людей та суспільства. Соціологія вивчає суспільство в цілому все соціальне (суспільне) життя людей, їх спілкування, їх взаємодію. Отже, соціологія - наука про суспільство як єдину цілісну соціальну систему. Специфіка і відмінність цієї науки від інших суспільних наук полягає в тому, що вона вивчає соціальні відносини між людьми, а також вплив цих відносин на формування людини, на її свідомість і поведінку. Соціальні відносини – відносини між людьми, як виконавцями певних соціальних ролей. Лише соціологія вивчає суспільство, як цілісний соціальний організм. Використовує данні інших суспільних наук (історії, демографії та ін.). Вивчає поведінку людини (певні правила). Значення соціології для інших наук полягає в тому, що вона дає науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структуру, забезпечує розуміння законів і закономірностей взаємодії його різних сфер. Зв’язок соціології з іншими науками потрібно розглядати швидше через призму тенденції до їх інтеграції, зближення і об’єднання, а ніж до їх розмежування. Соціологія має безпосередній вихід на ряд суспільних і гуманітарних наук: соціальну філософію, соціальну психологію, соціальну статистику, правознавство, історію, політологію. На сьогоднішній день переважає тенденція до комплексного, всебічного дослідження явищ і процесів суспільного життя, до спільного дослідження кількома науками, до поєднання їх пізнавальних можливостей.
2) Загальна характеристика теоретичної соціології.
Соціологія дає знання теоретичне і емпіричне, знання фундаментального і прикладного порядку. У зв’язку з цим у ній виділяють відносно самостійні галузі знання:
· теоретичну соціологію; · фундаментальну соціологію; · прикладну соціологію; · емпіричну соціологію.
Теоретична соціологія охоплює різноманітні теорії, які пояснюють соціальні факти. В рамках теоретичної соціології розрізняють макросоціологічні закономірності - процеси, явища на рівні суспільства. Та мікро соціологічні теорії, які пояснюють поведінку людей в суспільстві та процес взаємодії індивіда в суспільстві. Напрями теоретичної соціології: Феноменологічна соціологія і символічний інтеракціонізм – на перше місце висувають завдання з’ясування соціально – психологічної структури соціальної взаємодії, ролі людської особистості, як творця соціальної реальності; В концепції соціального обміну підкреслюється вирішальна роль універсальних закономірностей людської природи - прагнення до одержання вигод і нагород – для пояснення соціальних відносин і структур; Для прихильників функціоналізму пошук об’єктивної істини, яка проголошується головною цінністю наукового пізнання, конкретизується у формуванні закономірностей або вимог, покликаних пояснити структурні механізми збереження сталості і стабільності буд – якої соціальної системи. Теоретична соціологія відрізняється від прикладної не за об’єктом або методом дослідження, а за метою, яку ставить перед собою соціологія, які вирішує завдання: теоретичні чи практичні.
3) Макросоціологічні теорії (функціоналізм і теорія конфлікту).
Макросоціологічні теорії – закономірності, процеси, явища, які спостерігаються на рівні суспільства. Функціоналістські теорії починають з аналізу соціальної статики перед тим, як перейти до процесів соціальної динаміки. Функціоналісти (Т. Парсонс, Р. Мертон та ін) аргументовано доводять, що суспільство складається з незалежних частин, кожна з яких допомагає підтримати стабільність цілісної системи. Суспільство має можливість за допомогою культурних норм і цінностей підтримувати стан рівноваги і балансу. Представники структурного функціоналізму розглядають соціологію як науку, яка покликана аналізувати повторювальні наслідки, що виникають в результаті взаємодії елементів соціальної структури. При структурному підході об’єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут, чи соціальний процес) складаються з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру. Функціональний підхід з’ясовує зв’язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. Вадою функціоналіських теорій є зосередження на статиці, а не на динаміці. Функціоналісти аналізують інституціональні зміни, які мають місце лише у сучасних суспільствах. Теорії конфлікту проголошують основним джерелом соціального розвитку суперечність конкуруючих у суспільстві інтересів. Суспільству властива соціальна нерівність, що неминуче породжує конфлікти і несталість суспільства. В цьому плані загальними рисами суспільства є не стабільність і злагода, а панування, конфлікт, придушення. Напруженість щодо розподілу обмежених ресурсів та цінностей звичайно веде до соціальних змін. Але конфліктні теорії не беруть до уваги всі форми соціальних змін. За допомогою таких теорій можна пояснити, яким чином феодалізм було замінено на капіталізм, але вона не пояснює, чому такий драматичний ефект на розвиток суспільства справляє технологія, чому міняються форми сімейної організації. Функціоналістські теорії та теорії конфлікту майже доповнюють одне одного. Функціоналісти вважають що: Конфліктологи вважають що:
1. кожне суспільство є відносно стабільним; 1. суспільство перебуває у стані безперервних змін; 2. суспільство є вдало інтегрованим цілим; 2. кожне суспільство переживає конфлікт і напруженість; 3. кожен елемент суспільства вносить свій вклад в його функціонування; 3. кожен елемент суспільства вносить свій вклад в його зміну; 4. кожне суспільство підтримує свою цілісність за рахунок спільних цінностей його членів. 4. кожне суспільство підтримує свою цілісність, тому що одна частина (еліта) панує над іншою (масою).
4. Мікросоціологічні теорії (теорія обміну, етнометодологія, теорія керування враженнями, символічний інтеракціонізм).
Мікросоціологічні теорії пояснюють поведінку людей в суспільстві та процес взаємодії індивіда в суспільстві. Основна ідея теорії соц. обміну – поведінку людей в суспільстві можна пояснити виходячи з понять винагороди та покарання. Це означає, що люди прагнуть до таких вчинків, за які можуть отримати винагороду, і уникають таких вчинків, за які можуть отримати покарання. Інакше кажучи, - люди обмінюють власні зусилля на можливі винагороди. Значущість стимулів для людини визначає якість зусиль для отримання цієї винагороди. Етнометодологія – оригінальна соціологічна концепція (букв. Означає Методи людей) Предметом етнометодології є так звані етнометоди, тобто характерні для різних соціальних класів груп і організацій методи інтерпретацій, які застосовуються учасниками взаємодії з метою розуміння актуальних фактів і явищ.
Основні положення етнометодології: · лише учасникам події удається на стільки повно поєднати їх точки зору на події, які відбуваються, і власні дії, наскільки всім їм вдається скласти загальну уяву про конкретні умови збігання цих подій і здійснення цих дій; · не всі інтерпретовані взаємодіючі події і дії інтерпретуються однозначно, вони інтерпретуються систематично і в певній послідовності; · зміст, який вкладають інтерпретатори в події, що відбуваються, і у свої власні дії, залежить від послідовності в інтерпретацій і від біографій учасників взаємодії.
Символічний інтеракціоналізм (засновник Дж. Мід (1861 – 1931рр) – один з найпродуктивніших напрямків в сучасній соціології, який по суті є дослідженням відношень між особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між соціальними діячами.
Основні положення:
· люди діють по відношенню до речей на підставі смислів, якими вони володіють; · сенс будь – якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою.
Одна з найвідоміших концепцій символічного інтеракціонізму – рольова концепція. Поведінка людини, згідно з цією концепцією, обумовлена структурою її особистості, її соціальною роллю і сприйняттям установок «усуспільненого іншого». Багатомірну поведінку людини можна подати в вигляді набору соціально типових, усталених шаблонів її поведінки – «ролей», які людина відіграє у суспільстві.
5. Загальна характеристика емпіричної соціології.
Емпірична соціологія (досвід) – комплекс досліджень, орієнтованих на збір та аналіз фактів суспільного життя за допомогою спеціальних методів (опитування, спостереження, аналіз документів та ін). Емпіричні факти: · свідомості (думки, судження); · факти поведінки (вчинки, дії та ін); · результати діяльності людей (які можуть розказати про людину).
Основний метод аналіз документів або будь якої зафіксованої інформації. Емпірична закономірність – стійкий зв’язок між двома або декількома змінними.
6. Соціологія і соціальна практика. Прикладні соціологічні дослідження.
Соціологія, як і будь-яка теоретична соціологічної діяльності наука включає два елементи: систему нагромаджених знань (насамперед теоретичних) і дослідницьку діяльність. З допомогою соціологічних досліджень здійснюється дальше пізнання об'єктивних законів розвитку і функціонування соціальних організмів і спільностей людей і визначаються шляхи і форми використання нагромаджених знань на практиці. Соціологічні дослідження не можна ототожнювати з економічними, юридичними і іншими видами досліджень подібно тому, як соціологію не можна ототожнювати з політичною економікою, юриспруденцією та іншими науками. Специфіка будь-якого соціального дослідження обумовлюється, насамперед, об'єктом і предметом науки, в межах якої здійснюється. Це означає, що своєрідність соціологічних досліджень лежить в основі специфіки науки соціології. Наукове управління соціальними процесами здійснюється з допомогою нагромадження, переробки і передачі інформації, використовуються різні способи одержання і перетворення інформації. Це, по-перше, побутова свідомість, що реалізується в процесі повсякденного практичного життя людей, по-друге, емпіричне вивчення соціальної діяльності людей і соціальної дійсності; по-третє, конкретні соціологічні дослідження. В процесі конкретних соціологічних досліджень пізнання відновлює безпосередню видиму картину соціальних об'єктів, але уже на основі знань про закони їх розвитку і функціонування, характеристики об'єктів, що в емпіричному пізнанні відображені як «безпосередні» і «перші», в конкретних дослідженнях виявляються самими опосередкованими і кінцевими. Здійснення таких досліджень виявляється можливим тільки при наявності теорії, що правильно відображає суть соціальних організмів, тоді як емпіричні дослідження можливі завжди, незалежно від тієї ступені, якої досягло соціальне пізнання в розкритті закономірних зв'язків. Прикладна соціологія – комплекс досліджень орієнтованих на вирішення конкретних соціальних проблем Етапи конкретно - соціологічного дослідження 1. розробка програми і конкретного плану Визначення предмета і задач дослідження, робочої гепотизи, методів дослідження, виконавців і строків. 2. Підготовка до збору інформації Розробка документів програмного збору інформації, пілотажне дослідження 3. Збір інформації Спостереження, опитування, експеримент, вивчення документів. 4. обробка інформації Перевірка, групування, зведення, обчислення відносних величин, побудова статистичних рядів, складання таблиць тощо 5. Оцінка результатів Інтерпретація даних, формулювання висновків, оформлення звіту про дослідження, розробка пропозицій.
Реалізація результатів дослідження.
· Розрізняють такі основні види конкретно – соціологічних досліджень: · За метою їх проведення - Теоретичні і емпіричні; · За частотою проведення – разове, повторні (останні можуть бути когорт ними, моніторинговими); · За глибиною вивчення проблеми – розвідувальні, описові, аналітичні; · За способом забезпечення репрезентативності – суцільне, локальне, вибіркове; · За масштабами проведення – міжнародне, загальнонаціональне, регіональне, галузеве.
Соціологічне дослідження треба відрізняти від соціального дослідження. Соціологічні дослідження складають «ядро» більш широких соціальних досліджень – суспільствознавчих досліджень.
7. Огюст Конт і зародження позитивіської соціології.
Термін соціологія вперше був запропонований О. Контом в в1824р. Заслуга О.Конта полягає на сам перед в тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння. Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності. Суспільства в процесі еволюції проходять три основні стадії: примітивну, проміжну і наукову. Соціологія, яка за Контом є вершиною наук, повинна розвиватись як аналіз соціальної динаміки і статики. Соціальна динаміка покликана розглядати загальні закони соціального розвитку, тоді як соціальна статика повинна зосередитись «на анатомії суспільства» і взаємодії її складових елементів. Основні праці О. Конта: «Курс позитивної філософії» (1830 – 1842рр) «Система позитивної політики» (1851 – 1854рр)
8. Розвиток соціології у XIX – XXст.
В першій половині XIX ст.. домінуючим видом діяльності соціологів багатьох країн були прикладні соціологічні дослідження. З 60 – 80х XIX соціологи Західної Європи і США починають розробку проблем самої соціологічної теорії, пов’язаних з процесом інтеграції різних напрямів у соціології. Під школою в соціології розуміють групу соціологів, яка працює в межах виробленої нею самою дослідницьких традицій. Напрями об’єднують соціологів, які займаються розробкою ідентичної проблематики, або мають спільну світоглядну направленість. У ХХ ст. найбільш плідно соціологія розвивалась в Європі та США. Широке використання математики і статистики, методів моделювання і наукового експерименту зробили соціологію в США точною наукою. Серед американських теоретиків загальновідомий Ф. Тейлор (1856 – 1915), який розробив систему наукової організації праці і раціонального управління (менеджменту). Однією з помітних в соціології ХХ ст.. є аналітична школа (або емпірична соціологія), яка сформувала в своєму руслі дві основні течії – академічну і прикладну. Завдання першої вбачається у створенні систем наукового знання про окремі галузі явища суспільного життя (напр.. соціологія праці, соціологія міста тощо), які використовуються в якості методологічної основи конкретних соціологічних досліджень. Завдання другої – організація цих націлених на розв’язування чітко визначених практичних завдань і безпосередньо пов’язаних з використанням функцій соціальної інженерії, досліджень. В першій половині ХХ ст.. домінуюче положення в американський соціології займала Чиказька школа, яка здійснила значний вплив на формування світової емпіричної соціології. Найвідоміші представники цієї школи – Р. Парк, У. Томас, А. Смол та ін. Значний вклад у розвиток емпіричної соціології внесли соціологи Гарвардського університету. Тут зусиллями професора Е. Мейо (1880 – 1949) і його колег розроблялись індустріальна соціологія і доктрина людських відносин, а також соціологія управління. Під впливом американської соціології в 60 – 70 –і роки активно формувалась німецька соціологічна школа. В 80 – 90рр ХХ ст. сферою особливого і постійного інтересу в німецькій емпіричній соціології стає розвиток соціології праці, а в її межах індустріальної соціології.
9. Становлення соціологічної думки в Україні.
Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських учених у 80х роках ХІХ ст..,які друкувалися в часописи «Громада» (Женева) і в окремих виданнях.
Серед відомих представників українських соціологів кінця ХІХ початку ХХ ст. є:
· С.А. Подольський (1850 – 1891рр) – відомий укр. економіст і публіцист, який висунув ідею, що поряд з боротьбою за існування діє закон зростання солідарності. С.А. Подольському належить праця «Ремесла і хваброики на Україні», яку було опубліковано в Женеві. У ній вчений аналізує становище різних груп робітників на Україні, їх відносини з працедавцями тощо; · М.П. Драгоманов (1841 – 1895) - відомий укр. політичний діяч вчений і публіцист; · Ф.К. Вовк (1847 – 1918рр) - етнограф, антрополог і політичний діяч – досліджував розвиток етнічних спільнот і таких соціальних інститутів як наука, релігія, сім’я. Основна праця – «Студії з української етнографії та етнології». · М.І Зібер (1841 – 1888) – його соціологічні інтереси були зосередженні навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, історичної соціології. Основна праця Зібера «Вибрані економічні твори».
Праці з соціології належать багатьом укр. вченим та політичним діячам серед них: М. Грушевський, І.Франко, С.С. Дністрянський, М. І Туган – Барановський та ін. За часів Радянської влади з середини 30х років з посиленням репресій відбувається майже повне згортання соціологічних досліджень. Такий стан речей, по відношенню до соціології, тривав майже 30років. Лише в кінці 60х було видано праці «Соціологія на Україні» Л.В. Сохань та збірник АН УСР «Філософія та соціологія» В кінці 80х на початку 90х ставлення до соціології змінюється. В 1990р відкривається інститут соціології в системі НАН, створюється Соціологічна асоціація України. З 1998р починає виходити часопис «Соціологія: теорія, методика, маркетинг». Нині соціологія знаходиться в пошуках власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм котигоріальний апарат. В якості центрального поняття - громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти – суб’єкти, механізми їх становлення функціонування і розвитку.
10. Соціологія освіти.
Соціологія освіти виділилась в окрему галузь в 50 – 60і роки ХХ ст. Соціологія освіти – галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності та функціонування освіти як соціокультурного інституту, її взаємодію з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси і соціальну політику у сфері освіти.
В предмет дослідження соціології освіти входять:
· проблеми соціального пізнання і соціального виховання, функцій і розвитку системи освіти, освітньої політики; · стан і динаміка соціально - культурних процесів у сфері освіти; · закони, принципи, механізми, технології навчання соціокультурній дійсності; · проблеми життєвого самовизначення, самореалізації і самоутвердження учнів та студентів; · проблеми вибору учнями та студентами моральних та інших цінностей життя, визначення свого місця в ньому, свого власного призначення; · пошук джерел розкриття пізнавальних можливостей особистості, її виховання та навчання в реальних умовах життя людей; · взаємодія системи освіти з іншими сферами життя, процеси, що виникають під час цієї взаємодії, вплив освіти на розвиток людини, її підготовленість до подальшого суспільного життя.
Структура соціології освіти:
Теоретична соціологія освіти займається розробкою теоретико – методологічних проблем реформування освіти, взаємодії державної соціальної політики і громадського суспільства у сфері виховання підростаючого покоління, розробкою моделі освіти на ближчу і подальшу перспективу, визначення шляхів оптимізації освітньої системи тощо. Прикладна (емпірична) соціологія освіти Діагностика соціально–педагогічної ефективності різних типів стилів життя, традицій культури, форм соціального спілкування і взаємодії соціальних груп (дітей, вчителів, батьків тощо). Експериментально – прикладна соціологія освіти Спрямована на розробку нових соціально – педагогічних, соціально культурних центрів, форм і методів виховної роботи. Соціальної допомоги,педагогічної корекції, соціальної роботи на вулицях і дитячих майданчиках тощо.
11. Соціологія сім’ї.
Соціологія сім’ї – галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї, шлюбно – сімейних відносин у конкретних культурних і соціально – економічних умовах. Соціологія сім’ї зосереджує свою увагу на аналізі всієї сукупності важливих проблем, пов’язаних із сім’єю. Предметом вивчення є:
· загальні основи та принципи шлюбу і сім’ї; · взаємозв’язок сім’ї і суспільства; · типи соціальних відносин характерних для сім’ї; · фактори, що визначають чисельність і структуру сімейної спільності; · зв’язок сім’ї з іншими соціальними спільностями та сферами соціального життя; · суспільні функції сім’ї, її структура та особливості як соціального інституту і як малої соціальної групи; · мотивація шлюбів і розлучень, а також соціальні та психологічні фактори, які сприяють плануванню сімейного життя, виникненню та подоланню внутрішньо сімейних конфліктів; · інтеграція та дезінтеграція сім’ї; · умови життя сім’ї, етапи життєвого циклу сім’ї та ін.
Сім’я – це об’єднання людей, зв’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, об’єднання, що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості. Під структурою сім’ї розуміється сукупність відносин між її членами, включаючи крім родинних, систему моральних, духовних відносин, у тому числі відносини влади, авторитету та ін.
12. Соціологія релігії.
Соціологія релігії – галузь соціології, яка вивчає релігію і релігійність, функції релігії в суспільстві. Роль і вплив на суспільство релігійних організацій. Розрізняють два рівні соціології релігії: теоретичний, який охоплює вивчення релігії, як особливого соціального інституту, підсистеми суспільства, та емпіричний, який вивчає релігійність соціальних, регіональних та соціально – демографічних груп з використанням всіх методів конкретно – соціологічного аналізу. Релігія – це складне соціальне і духовне явище, корені якого виходять з глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв'язок з розвитком суспільства – певної само відтворюючої системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Слово походить від лат. Religio – і означає зв'язок. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення релігійних вчень з урахуванням їх догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей. Головною соціальною функцією релігії є функция ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого – насамперед компенсація (нехай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода. Релігія виконує регулятивну функцію. Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей, але специфіка яких полягає насамперед у збереженні і закріплені віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог, за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер. За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування. тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків. На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію, згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розглядає і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України. Релігії притаманна також комунікативна функція, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій. В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих. Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих, на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність. Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійних функцій.
13. Соціологія праці.
Соціологія праці та управління – це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також соціальні спільності в сфері праці, соціально – трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них. Соціологія праці вивчає багато різних проблем: співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах (тобто чому є підприємці, управлінці і робітники, які до того ж можуть стати безробітними), специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, попередження чи вирішення конфліктів в них. Соціально–трудові відносини – це відносини, як складаються на виробництві між представниками різних соціальних спільностей. Цей тип відносин актуалізується як відносини рівності чи нерівності між працівниками та соціальними групами (підприємцями та робітниками та ін.). Зайнятість – діяльність людини, пов’язана із задоволенням особистих і соціальних потреб, яка є джерелом доходу. Безробіття – соціальне явище, викликане низькими темпами економічного зростання, змінами у структурі економіки, а також кількісним зростанням потенційної робочої сили. Праця – цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму життєдіяльності людського суспільства, основну умову його життя. Трудовий колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства і йому притаманний розподіл на групи.
Трудовий колектив як соціальна організація є різновидом соціального інституту і йому притаманна управлінська ієрархія. Характерні ознаки трудового колективу: · цільове призначення; · ієрархічність; · внутрішньо організаційний контроль; · система соціальних позицій та статусів; · кооперація зусиль що створює ефект синергії.
14. соціологія особистості.
Соціологія особистості – спеціальна соціологічна теорія, що досліджує широке коло питань взаємозв’язку особистості з суспільством, соціальними спільнотами і групами. Предметом соціології особистостей є дослідження особистості, як соціального типу процесу її формування і розвитку, її потреб і соціалізації. «Особистість» - поняття, яке вводиться для виділення, наголошення неприродної (надприродної, соціальної) сутності людини та індивіда, тобто акцент робиться на соціальному. Особистість – інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем. Кожна людина, яка з’являється у світі, починає засвоювати людську культуру, набувати своєї особливості, входити в суспільство, самоутверджуватись серед інших людей і ставати особистістю. Формування особистості є результатом включенності людини до існуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також усвідомленості нею своєї приналежності до соціуму. Складний, тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв’язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для його успішної дитєдіяльності у даному суспільстві називається соціалізацією. Соціалізація є основним механізмом взаємодії суспільства і особистості. В процесі соціалізації формуються основні властивості особистості, які забезпечують її життєдіяльність у суспільстві.
Рівні соціалізації:
· об’єктивна (соціально – економічна) в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти; · функціональна, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей; · нормативна, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти; · міжособистісну, що визначає ставлення оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним.
У сучасному суспільстві кожна людина виконує низку ролей (студента, громадянина держави, клієнта і т. д.). Вся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю називається рольовим набором. Соціальні ролі – це способи поведінки, які відповідають прийнятим у суспільстві, спільноті нормам та здійснюються у залежності від статусу особистості. Властивості особистості, що сформувалися у наслідок виконання нею певних соціальних ролей, змінюють структуру особистості. Соціальний статус людини, як і статус групи, до якої вона належить, мають ви
|
