Світ міста

 

Міста виникають з різних причин. Одні, як Київ або Чернігів, об’єднували в одне ціле навколо княжого двору різні «кінці» — окремі поселення. Інші, як Холм, засновані князями або, як більшість невеличких міст на Пороссі, виростають із сторожових фортець, або були колись племінними центрами, як Вручій (Овруч), або стольними містами удільних князів, як Севськ, Трубчевськ чи Дебрянськ... Хоч би як воно було, досить з’явитись міському центру, щоб почався немовби процес кристалізації навколо нього, який включає утворення ринку, а пізніше — будівництво церков, монастирів, розростання ремісничих посадів.

 

Шведи називали Русь «країна міст» — Gardarika. Слід було б сказати точніше, країна градів, бо шведи розрізняли у себе gard — град і borg — місто західноєвропейського типу. Щоправда, це радше було даниною традиції, бо Новгород-Гольмґард і Київ-Кенуґард належали до ґардів так само, як найбільше місто Європи — Константинополь-Міклаґард. Але різниця між градом і європейським містом дійсно існувала. На заході місто мало два центри — князівський замок і міський ринок з ратушею. Слов’янські гради мали один центр — кремль або дитинець, що до нього тягнулись всі інші забудови. Град не так щільно забудований, як «бу𴻫борґ», бо на сході не було такої економії землі: в містах Русі були великі площі під городами і садами, були незабудовані простори — болота, луки, /74/ пустища. Дерев було достатньо, а от кам’яні споруди — велика рідкість.

 

Центр граду розташовувався на висотці, як правило, — на мису, витягнутому до річки, де знаходилась пристань. Обгороджений трикутником, він з XII ст. набував форм, більш відповідних до вимог фортифікації, геометрично правильних. Тут панувало купчасте планування — всі споруди групувалися навколо княжого двору та собору. До стін тулився торговельно-ремісничий посад. У княжому місті його вулиці орієнтувалися на княжий центр, у інших містах — на дороги, що вели до сусідніх міст та на пристань. Доріг було тоді дуже мало, користувалися переважно річковими шляхами.

 

Чим займалися городяни? Спочатку землеробством у містах займалась більшість населення. І пізніше в містах тримали городи, худобу, відтак раненько треба було вигнати худобу на пашу через міські ворота, в полудень подоїти, увечері знов пригнати через міські ворота, доки їх на ніч не закривали. Важко сказати, чим спочатку відрізнявся городянин від селянина, але різниця, як виявили антропологи, була навіть у фізичному обрисі: городяни належали до того ж етносу, що й навколишнє населення, проте були вищими, довше росли, мали тендітніший вигляд, тонший кістяк. Те, що називається «повітрям свободи», ширше кажучи — міський спосіб життя — впливало і на фізичні, і на духовні характеристики.

 

На території лісостепу і близькій до неї лісовій території Півдня переважали напівземлянки. Уже в IX — X ст. в Києві і навколо нього, а в наступному — все далі на південь поширюється з північних слов’янських районів наземний зрубний дім із соснового або ялинового дерева, а з XII ст. такий дім витісняє напівземлянку по всій лісостеповій території. Відсутність європейської тісноти спричиняє до того, що забудова була невисокою, рідко які князівські споруди сягали трьох поверхів. Багаті будівлі мали сіни — відкриту терасу на другому поверсі, а ще й терем — немовби башту, в якій знаходились кімнати. Садиби розміщувалися так, щоб їх композиції були мальовничими, не було монотонності і скупченості будівель, між дворами був «прозор» не менше, ніж 12 стоп (4 м).

 

Кінці були заселені торгово-промисловим людом. Князь міг спеціально селити ремісників у посаді. На посадах до середини XIII ст. майже в кожному домі була майстерня — дереводіла, тесляра, городника, мостника, коваля, тесляра, /75/ гвіздочника, оловоллятеля і так далі. Вулиці заселялися за професіями, адміністративною одиницею була сотня. Люди одного ремесла мали систему учнівства, складали іспити (робили «урочні вироби»), влаштовували «братчини» — колективні учти на свята з пережитковими пожертвами. Інакше кажучи, існувала напівсакральна, напівпрофанна організація типу цеху або братства. Згодом з’явилися і посадські церкви, посвячені покровителям різних ремесел.

 

Грошова одиниця — гривна — як одиниця ваги вела родовід через арабський Схід від давньовавилонської міни. Давня міна золота йшла на чеканку 96 арабських динарів, добре знайомих на Русі. Руська золота гривна як міра ваги дорівнювала міні і важила 409 г. Пізніше в Росію прийшов німецький фунт, який важив рівно стільки ж і був, таким чином, спадкоємцем київської гривни. Спроби карбувати власну монету робили князі Володимир, Святополк Окаянний і Ярослав Мудрий; їх «златниці» більш-менш дорівнювали динару і становили 1/96 частину гривни (1 золотник). Гривна срібла була, як і на Сході, важчою (128 золотників), з неї карбувались 192 золотники — по 2/3 золотника на один срібний диргем в арабському світі і на одну срібну монету Володимира і Святополка Окаянного. Проте в Україні не було родовищ срібла і золота, і карбувати власну монету не вдалося. Коли різко скоротилася торгівля зі Сходом, як грошова одиниця використовувалась гривна кун, тобто розраховувались шкурками куниці. В X — XI ст. гривна кун дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам, або 50 різанам (різана — на відміну від ногати — шкурка з відрізаними ніжками). Впродовж наступного століття куна знецінилася вдвічі. Використання шкурок замість грошей мало великі незручності — так, на будівництво Георгіївської церкви Ярослав Мудрий надіслав «зарплату» майстрам на двох підводах. А проте гроші-шкурки були в обігу, і наймані робітники одержували заробітну плату.

 

Центром торговельно-ремісничої частини був торг, біля якого споруджувались, як правило, церкви св. Миколи або св. Параскеви. Через торг проходило майже все, що споживав городянин, і багато з того, що необхідне було селянину. Так, городяни майже ніколи не носили личаків. Найбідніші носили поршні (постоли), зшиті з простого шматка сиром’ятної шкіри, або черевики, дещо складніші, зшиті з черев’я — м’якої шкіри з черева тварин, що підтримувалися шкіряними ж поворозками. Але і бідні, і багаті городяни переважно носили чоботи (тоді їх називали по-тюркськи сапоги, слово чоботи з’явилося в наступну епоху й означало щось на зразок сучасних черевиків). Чоботи-сапоги бували і прості, і з кольорової сап’янової шкіри, і розшиті багатим шитвом, навіть перлинами; майстер-усмошвець сам і виробляв шкіри, і шив. Кожум’яка був майже такою ж легендарною постаттю, як і коваль. До XII ст. ніколи не знаходимо в селянському майні решток чобіт, /76/ натомість майстерні по плетінню личаків розкопано в міських поселеннях: селяни часом купували в місті личаки! Вже на початок розглядуваного періоду шкіра, лико, кора відступили як матеріал для одягу всіх східних слов’ян перед домотканними тканинами з льону і полотна. Самі ткали шерсть і льон, грубе полотно з ниток, самі ж кроїли і шили, в багатших домах це робили слуги. В місті десь на українській території було зроблено важливий винахід — тягарець для веретена з рожевого шиферу, пряслице, що замінило аналогічні глиняні та кістяні. Пряслиця з Овруча й Києва розносились торговцями по всій безмежній території східної Слов’янщини. Універсальний одяг слов’янина — порти, тобто полотняна сорочка і такі ж вузькі штани — гачі. Жінки й дівчата поверх довгої сорочки вдягали ще й запаски з грубої тканини. У плащі з грубого полотна — вотолі — ходили як у місті, так і в селі. Носили поверх портів свиту, довшу або коротшу, теж із вотоли. Але згодом — передусім у місті — білі порти стають спіднім одягом. Верхня сорочка з розрізом біля ворота защіпається бронзовим ґудзиком або зав’язується шнурочком, прикрашаються вишивками комір, зап’ястя, поділ. Взимку і городяни, і селяни носили кожухи. Але в містах серед багатшого люду поширюється звичай покривати кожух різними тканинами, по змозі і багатими прикрасами. Характерною рисою міського вбрання були різнокольорові тканини, у зв’язку з чим стає необхідною професія красильника.

 

Хоч на продаж вироблялось багато всього в хатках-майстернях городян, торгувати на дому не годилося, все виносилося на торгові ряди. Торг був також місцем, де можна почути всі новини. Спеціальна урядова особа, бирич, ходив по торгу із своїм жезлом та сурмою, вигукуючи розпорядження влади та різні новини.

 

Тільки у великих містах стояли прекрасні кам’яні церковні споруди. Престиж міста визначався кількістю церков, їх багатством, кількістю монастирів, що тулилися до міських стін. /77/

 

І чи не найголовніше в місті в ту неспокійну пору — міські укріплення. Вони зберегли традиційний для слов’ян характер. Стіни, що захищали місто, являли собою дубові зруби — городні, кожен зруб — із 12 комірок 3 на 3 м, засипаних ґрунтом. Городні робилися в три ряди, зверху йшли забороли, бруствери із отворами для стрільби. Будівництво, утримання і ремонт міських укріплень покладалися на городян, до робіт залучалися також навколишні селяни. Доки не з’явилися спеціальні стрільці, пушкарі і воротники, тобто фахівці з воріт, обов’язки захисту міста також покладались на городян.

 

Населення Києва за найбільш обережними підрахунками (П. П. Толочко) налічувало не менше 45 тис. чоловік. Судячи з площі міста, ненабагато меншим був Чернігів. До розмірів Києва (за площею) наближалися Білгород (нині с. Білогородка під Києвом), Галич, дещо меншим був Переяслав. За тодішніми європейськими мірками це були великі міста (в Парижі в кінці XIII ст. жило 24 тис. чоловік, у Тулузі, Марселі, Барселоні — 12 — 15 тисяч).

 

Вважається, що у всій Київській Русі на час монгольської навали налічувалося близько 300 міст. Отже, може йти мова лише про кілька відсотків міського населення по всій східній Слов’янщині, хоча, безумовно, частка міського населення була вищою на півдні, на нинішній українській території, та на півночі, біля Новгорода. Потім почали розвиватися міста в Заліссі, в межиріччі Волги і Оки. При цьому в більшості своїй міста були маленькими, а найнадійнішим засобом захиститися від нападників було поселитися десь у лісовій хащі (степняки не влаштовували довгих осад великих міст, але й не заходили далеко вглиб лісу).