Влада і свобода

У XII ст. вживались паралельно високе, літературне «власть» і низьке, побутове «волость». «Власть» — це сама духовна сутність позбавлення волі підвладного, «волость» — територія, на яку розповсюджується «власть». Щоб була влада, її треба тримати. Держава — буквально те ж саме, що в арабському світі «султан», у латинському — «імперія». «Тіло кріпиться жилами, а ми, княже, твоєю державою», — говориться в одній літературній пам’ятці тієї доби.

 

Як уже згадувалось, князівский Перун має риси грізного караючого бога, дія якого спрямована згори вниз, а дія Велеса знизу вгору є дією «суспільного договору», сила якого є силою молитви і жертви, силою традицій і предків. Звідси особливий світ «простого люду», земля, з якою князь іде на війну і яка «знизу» санкціонує його державу. Компроміс князя і «землі» знаходив вираз у пирах-пригощаннях. Таким чином, найархаїчніші уявлення про владу князя містять подвійну легітимацію: «згори», від сили і загрози, і «знизу», від космосу-волості, встановленого предковічними традиціями.

 

Це ілюструється подвійною присягою, яка існувала у русинів: присягалися Перуном і Велесом. Саме поняття присяги (рота) походить від уявлення про космічний порядок (агіа, г(і)іа), закріплений магічною силою сакрального слова. Присяга Перуном давалася на зброї, присяга Велесом, очевидно, має зв’язок із присяганням землею.

 

Моделлю владних (потестарних) відносин у давньоруському суспільстві залишалися потестарні відносини в сім’ї (челяді).

 

Влада домовладики суспільства над дітьми часто була безмежною і включала право на їх життя. Так само і в правових нормах Русі ми не знайдемо покарань за посягання на життя і здоров’я власних дітей, хоча, можливо, звичай уже не схвалював цього. Такі ж норми поширюються на всіх, хто входить до складу «великої сім’ї» — челяді: челядином був і син, і невільник, і той, хто проживав у сім’ї на якихось інших умовах. Характерно, що «отрок» і «дітський» означало невільного челядина в княжому дворі і мало водночас якийсь стосунок до власної дитини. Статус людини, яка позбавлена власної волі, — це і статус молодшого члена сім’ї, і статус раба.

 

У церковній інтерпретації всі харизми нероздільно належали Богові; /84/ як говорилося в одному новгородському рукопису, Бог — «слава, і честь, і держава кріпості і слави». В світському житті ці харизми розділялись, і в християнські часи ще довго князь і його зброя мали особливу харизму сили і влади.

 

Політично подвійна легітимація князівської влади знаходила вираз у вічевому ладі. На віче приходили всі домовладики, віче мусило висловити схвалення чи осуд князю. Регулярною інституцією віче стало на Новгородській і Псковській півночі, на «україно-руському» півдні все залежало від реального співвідношення сил. Князь міг силою «сісти на стіл», якщо за ним стояла міцна дружина, міг бути і вигнаним містом. Проте чіткого механізму вічової демократії не було ні на півдні, ні на півночі.

 

Суто господарськи вага князівського світу ґрунтується спочатку на військовій дружині, зброї та «комонях», які князь дає «землі» для походів та оборони, пізніше — на землях як бортях та бобрівниках, тобто джерелі меду, воску і хутра, що поряд з полоненими-рабами були головним предметом експорту, і, нарешті, на владі над землею як власністю (самі терміни «влада» і «власність» приходять пізніше із чесько-польського світу, але походять від тих самих уявлень про «земляну» Велесову силу). Характерно, що прадавнє «держава» втрачає первісний фундаментальний характер: «держати» землю означає мати її в управлінні, але не у власності.

 

Київська Русь знала інституцію рабства і работоргівлі. Київ був одним із світових центрів работоргівлі: звідси рабів відправляли на схід, у Середню Азію, або на захід, через Реґенсбурґ і Прагу на Марсель і далі — морем у країни ісламу. Торгувала рабами Русь і з Візантією. Оскільки християнство забороняло работоргівлю, князі широко користувались посередниками: в Києві рабів продавали іноземним купцям, переважно — єврейським торговцям. Торгували полоненими тюрками і тюрчанками, ходовим товаром були половецькі хлопчики, але більше торгували «своїми», полоном, взятим у міжусобних війнах. Недарма в ці часи в європейській латині римське servus («раб») витісняється новим його синонімом sclavus (буквально «слов’янин»).

 

Знала Русь і розвинені товарногрошові відносини, інституцію власності і найманої праці.

 

Завдяки наявності розвинених торговельно-економічних відносин і правових норм ми можемо оцінити соціальну структуру Київської Русі навіть у буквальному розумінні слова, користуючись тими оцінками вартості людського життя, які зафіксовані в «Руській правді» — збірниках правових норм XI — XIII століть.

 

Найвище цінувалося життя княжого управителя, вогнищного та конюшого тіуна: 80 гривен. Це були шалені гроші: ціна вола становила 1 гривну, на гривну можна було купити 10 телят, 20 баранів. Далі йшли конюх та княжий отрок, тобто раб з княжої адміністрації, те ж, що в Європі — міністеріал. Вони оцінювалися в половину вартості тіунів, у 40 гривен. Життя сільського і ратайного тіунів — нижчих верств княжої адміністрації — оцінювалося так само, як життя простого ремісника: в 12 гривен. Простий раб оцінювався в 5 гривен, стільки ж коштувало життя смерда і закупа. Це — розміри штрафів за вбивство людей вказаних соціальних рангів. У випадку, якщо /85/ тіун чи ремісник були невільниками, це була також їх приблизна базарна ціна. В «Слові про Ігорів похід» автор журиться, що Ігоря спіткала невдача, бо якби похід був вдалим, раб («кощей») коштував би різану, а рабиня («чага») — ногату. Мабуть, це художнє перебільшення, але можна бачити, що ціни на рабів залежали від воєнних успіхів і що головним споживачем на невільничому ринку були в ту епоху свої, а не перекупники. Тримали, отже, невільників і сім’ї городян, і в князівському дворі, при цьому раб міг мати досить високий статус у князівській адміністрації. Такі явища характерні для найрізноманітніших цивілізацій, і відмирає інституція рабства, як правило, тоді, коли рідкістю стає полон і раби надмірно дорожчають.

 

З точки зору цінності особистої свободи, найцікавіші якраз ситуації маргінальні, проміжні між рабством та свободою. Характерно, що до раба прирівнюються принципово вільні люди, якими були і закуп, і смерд. Яким був статус смерда, точно невідомо, але ця категорія селян платила податок і, отже, не була невільною; радше за все це були напівневільні члени суспільства на зразок германських літів. А от закуп юридично був вільним: він потрапляв у залежність «за купу», тобто за позичку, тут же відробляючи кредит. Тим ближчим до статуса вільного був рядович — робітник, який укладав з хазяїном ряд, угоду на певний строк. Всі ці категорії залежних людей не змішувалися між собою, відрізнялися суспільством і від обельних холопів — повних рабів. А проте і закуп, і рядович потрапляли — хоч на деякий час і на деяких умовах — в становище підвладного, челядина, людини невільної, позбавленої власної волі.

 

Поряд з цим «найманим рабством» існувала на Русі звичайна наймана професійна праця, і при цьому праця ремісників, за підрахунками С. С. Струміліна, оплачувалась дуже високо, набагато вище, ніж у XIX сторіччі. Мабуть, значною мірою це наслідок надзвичайної дешевизни продуктів харчування, які впродовж кількох століть подорожчали в десятки разів. Це — нормальне явище прогресу: чим розвиненіша країна, тим дорожче в ній життя і вища заробітна платня.

 

Критичною віхою в історії Русі стало правління Володимира Мономаха, яке почалося із заворушень соціальних низів. Мономах пішов тоді на заходи щодо пом’якшення гніту напівзалежних. Але вирішальний крок, який відділяє інституцію розвиненого рабовласництва від нерозвиненого, зроблений так і не був. Цей вирішальний крок полягав у античному світі в ліквідації самопродажу в різних формах. Тим самим раби набували статусу «худоби, що розмовляє», якого не може мати «свій». Коли вільна людина за якусь гривну може себе віддати хоча б тимчасово в рабство, ризикуючи тим, що не виплутається і стане рабом обельним, тоді практично грань між рабством та іншими формами залежності, наприклад, залежністю сина від батька, стає невловною.

 

Ще хроністи часів перших слов’янських вторгнень у Візантію зазначали, що словяни дуже м’яко ставляться до своїх рабів-полонених і дозволяють їм після певного часу викупитися. Порівняна м’якість слов’янського рабства — зворотний бік медалі: її супроводжує невизначеність /86/ напівсімейної, напіврабовласницької влади, патріархальний деспотизм у системі «господар — челядин», що поширюється на різні сфери життя.

 

Важливою функцією, яку виконували князі в перший період, була судова функція. Пізніші тексти сповнені ностальгічними спогадами про добрі старі часи, коли князі самі судили по справедливості і не було жахливої системи штрафів.

 

Правова система, встановлена Ярославом та його спадкоємцями («Руська правда»), — це система штрафів (продаж), які має сплатити особа або громада за певні злочини. В ній, наприклад, передбачено покарання за зґвалтування рабині, а додатково окремо — за публічне приниження її, але за все це треба платити її хазяїну (окремо — за «сором»), а головне — слід платити «продаж» у князівську казну. Було старанно розписано, скільки платити за навмисний заріз чужої худоби, за крадіжку сіна, за підруб бортного дерева і так далі, але всі ці «продажі» платилися злочинцем князю. Як між собою розраховуватимуться ображений і той, що ображав, князя не обходило.

 

Особливо показове законодавство про убивство. Штраф за убивство сплачується князю, і при тому залежить від соціального рангу особи. «Руська правда» залишає без захисту життя і свободу цілих категорій простого люду. Каралось убивство чужого челядина, нічого не говорилось про свого. Фактично право регулює не відносини між людьми, а відносини між світами.

 

Принципово відмінною була позиція церкви. Церква намагалась ввести поняття гріховності смертоубивства взагалі. Там, де вона не могла спиратися на правові норми держави, вона використовувала власні засоби, накладаючи епітимію за смертоубивство, яке не каралося вирою-продажем за законом.

 

Можна зазначити принаймні два негативних наслідки правової системи «Руської правди». По-перше, убивство, як пише Б.О. Романов, стало побутовим явищем. Частими були жорстокі бійки, нерідко — зі смертельним результатом. Убивали навіть у церкві: передбачено було, що у випадку бійки з убивством у церкві в ній не слід було служити 40 днів, потім треба було скопати церковний поміст і висипати залитий кров’ю шар землі, а криваві плями на стінах змити водою, і лише після цього, покропивши святою водою і сотворивши молитву, дозволялося «почати співати» (тобто служити). Верв повинна була платити князю продаж, якщо на її території знайдено мерця; оскільки це був дуже буденний випадок в «Пространній правді» XII ст. з верві знято обов’язок платити за трупа або знайдені людські кістки, якщо невідомо, кому ці рештки належали. Тому у «Вопрошании Кирикову», церковній пам’ятці, вимагається принаймні поховати людські кістки, що валяються просто неба. Знецінення людського життя — прямий наслідок принципу плати за життя, прийнятого князівською владою з суто фіскальних, фінансових міркувань.

 

По-друге, прокляттям для народу стали роз’їзди князівських вирників для збору вири. Вирник приїздив у супроводі метельника (мечника) і отрока (князівського раба) і жив за рахунок громади, доки не виявить усіх діянь, за які має бути сплачена вира, і не збере усіх продаж.

 

І вже в кінці XI ст. у Вступі до Начального зводу літописів з /87/ ностальгією говориться про давнину, коли князі не збирали з люду багато майна, не «творили вир», ані продаж, а діяли по справедливості, а ту «праву виру», яку збирали, давали на зброю дружині, дружина ж цим «кормилася», «тягнула» за своїм князем і за Руською землею, воювала в чужій, а не своїй землі; жінки дружини одягали не золоті, а срібні обручі, і дружинники не вимагали від князя більше, ніж двісті гривен на рік. Так уявлявся «золотий вік» князівської Русі.