Міжетнічні відносини

 

Впродовж XIV — XV ст. в документах Константинопольського патріарха вживаються терміни Велика і Мала Русь (по-грецьки Rosia), що означали, відповідно, пізніші Росію і Україну; проте тоді ці терміни ще вживалися дуже рідко. Всі українські землі називалися традиційно «Руссю». Грецький термін «Росія» офіційно приймається в титулатурі Олексія Михайловича після 1654 р., проте, в побуті і на Україні, і в Росії тоді переважало слово «Москва» як назва держави й народу. Відчуття етнічної ідентичності українців і росіян тоді не було в жодної із сторін — можна говорити лише про релігійну близькість (але не ідентичність). Впродовж століть ізоляції Північно-Східної Русі зовсім різними стали одяг, побут, особливо міський, навіть у культі посилювалися розбіжності.

 

Польські автори зазначають, що литовські князі часто русифікувались, але рідко полонізувались. Принаймні на певному етапі історії литовці почували себе безпечніше в культурному колі русинів, ніж поляків, що знайшло прояв і у виборі офіційної мови князівства. «Руська» мова литовської канцелярії стала проявом компромісу литовської, української та білоруської шляхти в її протистоянні польському державно-культурному елементу, сильному також і в литовській державі. Адже для польської шляхти Литва залишалась краєм диким і некультурним, литвин — темним, хитрим і підступним варваром. У Литві не читали книжок, окрім релігійних «учительних», в Литві не вміли одягатись і не знали добрих манер. Що ж до русина, то він для пересічного шляхтича був грубим і небезпечним, як і литвин.

 

Так звана руська канцелярська мова Великого князівства Литовського вживалася в цій державі ще з часів Ґєдиміна як державна мова. Вона спиралася спочатку на канцелярські /155/ традиції писарів-галичан, потім, в XV ст., — волинських писарів, а остаточно норми цієї мови сформувалися з початку XVI ст. на основі живих білоруських діалектів.

 

За кілька століть традиції церковнослов’янського письма мінялись і в результаті привели до створення церковнослов’янської мови південного, україно-руського ізводу. Книжну «словенську мову», lingua sclavonica, відрізняли від lingua sacra sclavonica — «церковнослов’янської мови». Разом з тим відріз-няли від обох і живі українські і білоруські говірки. Так, у словнику Памви Беринди (1627 р.) читаємо: «Руски, когут; волински, півень; литовски, петух» — тут «руська» є книжна мова, «волинська» — українська розмовна, «литовська» — білоруська розмовна говірки. В побуті утверджується розрізнення між власне русином (тобто українцем) та литвином (білорусом і литовцем, або «литовцем», який говорить «по-руськи», і литовцем, що говорить по-литовськи і є, як правило, католиком). Водночас білоруси в народній масі усвідомлюють себе або як «руських» (коли це пов’язане з релігією), або як просто «тутэйшых», місцевих. Білою Руссю в цей період спочатку називають Московську Русь, що цілком природно з татарської позиції, оскільки білий колір у тюркській просторовій символіці означає західну сторону. Впродовж окресленого періоду символічна назва західної (щодо татар) етнічної території починає закріплюватися за власне Західною Руссю — Бєларуссю.

 

Україна ще довго ототожнюється з Руссю як основою колишньої великої держави. Руським воєводством називається тепер Галичина. Вживається і термін «українні воєводства» стосовно Руського, Волинського, Подільського, Брацлавського і Київського воєводств, але термін «Україна» не позбавлений асоціацій з окраїнністю в географічному значенні. З початком масової колонізації лісостепового Півдня і Сходу термін «Україна» вживається все більш визначено — як назва території шириною в сто-триста кілометрів на межі зі степом, де влада адміністрації ефемерна і де тільки утверджується землероб.

 

Чисельність литовців увесь час коливалась близько 10 % від загальної кількості населення Великого князівства. Українські та білоруські магнати були значно багатшими порівняно з польськими і литовськими і мали в середовищі «шляхетних» значно більшу вагу. Представники таких фамілій, як Острозькі чи Вишневецькі, не мали собі рівних у верхівці польсько-литовської держави. І хоча Велике князівство Литовське іноді називають литовсько-руською державою, насправді політична роль україно-руських та білоруських магнатів і шляхти загалом зовсім не відповідала їх економічній вазі. /156/

 

Пасивність української магнатерії є однією з історичних загадок. Можливо, справа в тому, що українська знать мала всі можливості для необмеженого збільшення своїх земельних володінь, а до проблем польсько-литовської внутрішньої політики ставилася з таким же презирством, як взагалі до справ дрібної шляхти. Проте не тільки польська, а й литовська шляхта чинила опір спробам посилення політичного впливу православної знаті.

 

Литовське князівство було релігійно терпимим. Так, у міському уряді м. Вільно половина членів Ради мала бути католицькою, половина — православною, а ключів від міської скарбниці мало бути чотири: два для католиків і два для православних. Загалом упродовж XVI ст., яке вважається часом найбільшого культурного і політичного розквіту Польщі, терпимість більш-менш властива і королівській політиці. Проте навіть у кращі для православних часи реальна ситуація складалась не на користь українського та білоруського елемента. Не випадково в Раді Панства Великого князівства Литовського переважали католики: у другій половині XV ст. членами Ради були 14 католиків-литвинів і 5 православних (3 білоруси і 2 українці), у першій чверті XVI ст. — 17 литвинів, 1 поляк, 6 білорусів і 5 українців. Князь Острозький був найкращим, за загальним визнанням, кандидатом на королівський престол, але ніколи не міг стати ним через релігійну приналежність. Його призначення Тракайським каштеляном викликало серед литовської знаті велике роздратування, вона почала шукати в давніх актах заборони для русинів, і король мусив спеціально роз’яснити, що зроблено виняток через особливі заслуги волинського князя. Польським королем став лише той із руських князів Вишневецьких, який був католиком уже в другому поколінні.

 

Ще складнішою була ситуація в містах. Магдебурзьке право спочатку надавалося лише католикам. Міщани-ремісники інших віросповідань тим самим переходили на становище «партачів», як називались ремісники, які не входили до цеху. Поступово різні королівські привілеї ліквідували це безправ’я, але в добу контрреформації становище православних знову погіршилось. Це особливо стосувалося ремісників, які мали стосунок, так би мовити, до «ідеологічної роботи». Так, 1596 р. з ініціативи католицького архієпископа у Львові створено перший окремий малярський цех (до того художники входили до об’єднаного цеху разом із золотниками і конвісарами). Вступ до цього цеху був можливий тільки для католиків. Тим самим було перервано давню традицію, коли православні майстри запрошувалися розписувати костьоли, на рівних брали участь у художній освіті. Доступ до цього цеху одержали лише українці-уніати, решта змушена була обслуговувати передмістя в статусі «партачів».

 

Проте Україна залишається територією, де править власна знать і власна шляхта. Як уже згадувалось, у Речі Посполитій тієї доби слово «поляк» не відносилось до простого «хлопа», а стосувалось насамперед шляхетського стану. Це вводило в оману і людей тих часів, і, пізніше, дослідників.

 

Аналіз даних про співвідношення місцевого і прийшлого шляхетського населення привів Н. М. Яковенко до висновків, що суперечать /157/ розповсюдженим уявленням: навіть у часи після Люблінської унії, коли польська шляхта нібито масово посунула на Україну, частка прийшлого землеволодіння коливається від чверті до третини, і здебільшого це власність кількох польсько-магнатських родин — Замойських, Любомирських, Калиновських, Потоцьких, Фірлеїв, пізніше — Конєцпольських. Головні ж землі в центральній та лівобережній Україні перейшли до волинських князів — Острозьких (а після згасання роду переважно до Заславських), Збаразьких, Корецьких, Вишневецьких тощо. Якщо Збаразькі стали головною силою в колонізації Брацлавщини, то Вишневецькі оволоділи майже всією Лівобережною Україною. Представники 10 родин стали господарями 55 % усього земельного фонду України. В переважній більшості аж до XVII століття і шляхта, і магнати на Україні — то «наша», рідна україно-руська шляхта. Традиція всіх їх відносила якщо не до «ляхів», то до «недоляшків» на підставі нібито віросповідання. Мелетій Смотрицький в «Триносі» (1610 р.) перераховує «неоціненні втрати» «матері — церкви — вітчизни», відносячи до покатоличених 21 князівську родину; перевірка архівних матеріалів показала, що на той час усього 7 із них були католиками. Прийняття аристократичної побутової культури сприймалось як «покатоличення».

 

У збірнику дум (під рубрикою «Думи про соціальну нерівність і боротьбу з польською шляхтою») вміщено старовинну думу про козака-нетягу Ґанджу Андибера, де є такі рядки:

 

Там пили три ляхи,

Дуки-срібляники:

Перви пив Гаврило Довгополенко переяславський,

Другий пив Війтенко ніжинський,

Третій пив Золотаренко чернігівський.

 

Називаючи ляхами козацьких полковників, автори думи оцінювали їх як «чужих». У ситуації соціальної кризи і воєнної катастрофи XVII ст. всі розшарування сприймались уже як релігійні або етнічні. Князі і навіть козацька старшина викликали недовіру як «ляхи».

 

При всій напруженості стосунків між Руссю і Ордою чимало татар мирно жило в українському і польському середовищі. Золотоординський хан Тохтамиш у часи боротьби з Тамерланом переселився із своїми людьми на Наддніпрянщину. Великий масив поселенців становили татари «Яголдаєвої тьми», адміністративного округу в районі Сіверщини, які на ґрунті міжусобиць повністю перейшли до Литви. Яголдаєвичі були одним із численних україно-руських родів татарського походження, як і Домонти, і знамениті Глинські. Часто татари жили військовими поселеннями із власними корогвами, мали свою шляхту і ходили в походи, чесно несучи військову службу. На території Литви в середині XVI ст. налічувалось близько ста мечетей. Там по-арабськи правили мулли, яких привозили з Криму. Литовсько-руські татари арабської мови не знали, в татарських сім’ях нерідко можна було побачити Коран, написаний арабськими літерами, але руською мовою.

 

В містах України вздовж торговельних шляхів жило різнонаціональне населення. Наприклад, у Кам’янці 1662 р. жило поляків (точніше, католиків) 1072, вірмен — 696, українців — 409, євреїв — 261. /158/

 

Вірмени селилися на Україні з XI ст., хвилі вірменської, еміграції йдуть після нових турецьких завоювань або антивірменських переслідувань в імперії Османів. Поодинокі вірменські сім’ї швидко асимілювалися в українському оточенні, але вірмени селилися переважно групами, які мали свої релігійні об’єднання — парафії. У великих колоніях створювались міські вірменські самоврядування. Такі великі колонії з самоврядуваннями маємо в XV — XVI ст. у Снятині і Яблунівці (біля Бучача) і в Замості, в XVII ст. — в Бродах, Бережанах, Золочеві, Підгайцях, Дрогобичі, Тисьмениці, Студениці. Центром вірменської громади в Україні-Русі залишався Львів.

 

Р. Дашкевич зазначає, що збільшення кількості вірменських колоній зовсім не свідчить про посилення впливу вірменського елементу на суспільне життя Русі-України. Навпаки, широке розселення мало місце тоді, коли вірменські купці втратили позиції у великій, міжнародній торгівлі. Там вони відігравали значну роль завдяки своїм зв’язкам зі Сходом. Коли ж відпала торгівля через Кафу, головну роль почали відігравати єврейські торговці, які добре пристосовувалися до невеликих торговельних справ і вдовольнялися невеликим зиском. Після вторгнення турків 1672 р. на землі, що відійшли до Польщі, лишилася десята частина вірменських родин — близько 600 осіб.

 

Євреї жили на Русі з давніх-давен, говорили вони тут по-руськи або мовою лушон-койдеш — давньоєврейською з домішкою слов’янізмів. З кінця XIV ст., коли після епідемії чуми євреї були вигнані з Німеччини імператором Максиміліаном, вони починають прибувати на Україну через Польщу. Ці євреї — ашкеназі — говорили діалектом, що ґрунтувався на німецькій мові і називався ідиш. Селилися тут і вихідці з Іспанії — сефарди, але вони в більшості своїй переїхали на Балкани.

 

Найбільшими єврейськими громадами в Україні були львівська та перемишлянська. Найяскравіше різниця між «німецькими» євреями та давніми єврейськими поселенцями виявлялась у Львові, де існувало дві практично незалежні громади. Євреї львівського передмістя, як і «прикагальні» громади Жовкви, Бучача, Яворова, Мостиська та інших містечок, підпорядковані львівському кагалу, були ортодоксальними богомільними іудаїстами; мешканці гетто в новій частині міста були більш світськими, деякі зовсім невіруючими, чимало з них мало добру німецьку або чеську освіту.

 

Різко відрізняючись від місцевого населення своїми релігією, мовою, звичаями, одягом та зовнішністю (більшість євреїв ходила в лапсердаках або шовкових халатах, лисячих шапках — штраймел та ярмолках, з довгими пейсами, заміжні жінки голили голови і ходили у перуках), євреї навіювали забобонному населенню темний страх і недовіру, які спалахували особливо під час лихоліть, стихій, пожеж і супроводжувались чутками про ритуальні убивства, начебто здійснювані іудаїстами. Стосунки погіршувались тим більше, що шляхта перекладала на євреїв-факторів через оренду свої клопоти по управлінню маєтностями, використовувала їх як посередників у різноманітних зносинах з простим населенням, де єврейські орендарі, управителі, корчмарі тощо /159/ здирали, що можна, з бідних селян та міщан, не забуваючи, звичайно, і про свої інтереси.

 

Єврейські громади через усі ці обставини жили дуже ізольовано, культурні контакти обмежувались мінімумом, подекуди спалахували погроми. Проте загалом україно-єврейські міжнаціональні стосунки не порушували соціальної стабільності, свідченням чого є постійне зростання кількості єврейського населення не тільки в містах, а й у селах (майже 20 % євреїв жило саме в селах). Тільки кривава національно-релігійна війна середини XVII ст. призвела до жахливих жертв серед єврейського населення. Кількість жертв оцінюється істориками в десятки тисяч чоловік, що відповідає жорстоким «нормам» геноциду релігійних війн тієї епохи.