Бронза.

Клівленд,

міський парк A. Рибачук,

B. Мельниченко. «Стіна пам'яті». Частина споруди на Байковому к,іадовищі в Києві Знищена

за вказівкою керівництва иК КП України незадовго

до закінчення робіт. На фото зафіксовано початок ліквідації меморіалу: екскаватор заливас стіну бетоном (див. с. 704-705)

злотоцінності», ламав у собі її. намагаючись засвоїти й перетворити на внутрішню сутність грубу жорстокість буття, — але не йому було писати революційні плакати, і симфонія не вдалася, бо хаос тільки поламав, розтрощив внутрішню гармонію, нічого не давши взамін. Друг Тичини, розстріляний поет І. Дніпровський писав колись, що Тичина — в одноі^гу шерегу з Вишенським, Сковородою і Залізняком. Але це була фальш. Ні Сковорода, ні Тичина не вкладались в один шерег ні з Вишенським, ні з Залізняком.

Спроби знайти якусь вищу мудрість і, по суті, капітуляція перед мудрістю природи та історії як природного процесу, може, найяскравіше виявилися в «Похороні друга» (1942 р.). Це — улюблений франковий сюжет великого грішника, який побачив свій власний похорон. Похорон у поемі — це сон, марення, побутово-життєподібні картини мають міфологічні коннотації (друг — загадковий Ярослав, що виписаний як іконний переможець змія: між іншим, християнське ім'я князя Ярослава — Георгій). В труні поет мав би побачити себе самого. Це — поема про виправдання всього поетового життя, і відповідь дуже невиразна:

Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землі сирій всього себе передає.

І тільки трохи оптимістичніше, коли останній рядок у повторах заміняється словами

...а потім знов зеленим з-під землі встає.

Ми повертаємося до Ґетевої миті, до становлення, яке має свою, якусь незнану нами правду, і тільки те безперечне, що все ж ми знищили фашизм, і кудись нас все ж несе до доброго й святого. Бо:

Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була.

Треба визнати, що це — не дуже впевнений фінал. Бо не фіналом то було зовсім, а тільки початком.

Мабуть, найгострішу альтернативу такому печально-оптимістичному світовідчуттю становила творчість найталановитішого поета української політичної еміграції — Євгена Маланюка (1897—1968 рр.). Петербурзький студент родом із Єлисавет-градщини, поручик, старшина армії УНР, політичний емігрант, який прожив у Польщі, Німеччині, Сполуче^ них Штатах від 23-х років аж до старості, Маланюк належав до кола націоналістичних поетів донцовсько-го «Вісника», хоча не був членом ОУН чи іншої політичної організації. За своїми політичними вподобаннями Маланюк може бути схарактеризований як представник української тоталітарної націоналістичної екст-реми, і якби йшлося про Маланюка-політика, цим було б сказано все. Але Євген Маланюк — великий поет, діяч більш високого лету, ніж поетипубліцисти, його поетичні пристрасті не можуть бути кваліфіковані так, як ті політичні та історіософські ідеї, що їх він поділяв.

Відлік поезії Маланюка слід вести не від його політики, а від традиції української культурної еліти — він ближчий по духу до аристократичної філософії Липинського та поезії неокласицизму. Він так само, як і його поетичні колеги, стоїть перед таємницями світової гармонії, так само впорядковує їх в класичні поетичні рядки:

Готична ніч. На небі, як у книзі, Механіка виконує закон. Холодний місяць —

лисий метафізик — Обчислює народження і скоп. Та вслухайся: оцей нічний Елізій

Зітхає глибиною темних лон, — Симфонія, а не прозорий сон Замерзлий в нерухомо синій кризі!

Ударами припливів і відпливів Здіймає груди вічний океан І в скелі б'є. І космос, як пеан,

Гримить в безкрай.

Ні, ще ніхто не вивів Твоєї формули.

І марно в безмір сфер Крильми кістястими

ширяє Люцифер.

Звідси, з цієї культурної системи відліку, такої схожої на світ Зерова і Рильського, починається оцінка української історичної долі. Але вона іде в протилежному напрямі, бо її прагне дати людина, не упокорена історією і не схильна вклонитися перед Народом, щоб не бути конформістом.

Бо Маланюк відкидає не тільки догідливе малоросійство повітового писаря. Його безмежно дратує не са-

ма по собі готовність змінити мову спілкування та відчуття національної спільноти, — в явищі малоросій-ськості він вбачає насамперед відсутність інстинкту ієрархічпості, а, отже, відсутність справжньої духовної аристократії та аристократичної культури. «Врешті, підозрілий ідеаліст, переважно з кооператорів і військових канцеляристів, часто хронічний графоман і не менш від «фельдшера» свідомий ненависник всякої справжньої культури, то най-небезпечніша постать у нашім культурнім процесі останніх десятиліть»'. Ось чому Маланюк-поет — не фашист: те духовне плебейство, що підняло голову під крики хронічних графоманів про єврейську, російську та іншу загрозу і нищило високу культуру, чуже й огидне йому, справжньому, не підробленому духовному аристократу. У нас, в радянській Україні, змінився соціальний тип, не стало військових канцеляристів та кооператорів, але зберігся сам тип маланюківського «фельдшера», зберігся і посів вищі посади в ідеологічному керівництві, відчуваючи інстинктивну ненависть до всілякої справжньої культури.

Якщо читати поезію Маланюка в безпосередньо політичному її контексті, згадувати, що він публікував свої вірші в нацистській Німеччині в роки війни, можна не почути того вічного і доленосного, що в цьому відчаї культурної еліти, в прокльонах рідних дітей, посланих своїй матері, було трагічною правдою.

Необоримо соняшна заглада, Віки, віки, — одна блакитна мить. Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь

і візантійську мідь?

Від скитських меж

до сіверських україн

Широчина нестримано росте,

Мов на бандурі велетенській, грає

Співучим вітром

пропонтійський степ.

Гарячий день розлив пекуче злото І сам втопивсь у соняшнім меду. Й крізь спокій цей єдина

ллється нота Блаженних бджіл

в вишневому саду.

Ця аморфна Україна вишневих садочків, де «людність перманентно відпочиває по борщах та варениках», викликає у поета шал і відчай —