Центральні органи публічного адміністрування 6 страница

Секретаріат Кабміну складається з підрозділів, які згідно з їхніми завданнями і функціями поділяються так: загальнофункціональні підрозділи; підрозділи за окремими напрямками діяльності Уряду, які організаційно та інформаційно-аналітично обслуговують урядові комітети і не повинні дублювати функцій міністерств та інших ЦОВВ, патронатні служби Прем'єр-міністра України та віце-прем'єр-міністрів.

Наступний крок в адміністративному реформуванні було зроблено в травні.2001 р., коли Указом Президента України "Про

моргові заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні" від 29 травня 2001 р. був введений інститут державних секретарів. Оприлюднення Указу було сприйнято Неоднозначно в адміністративному апараті. Ідея виділення посадовців, призначуваних на термін повноважень Президента України, які відповідають за організаційне, експертно-аналітичне, Правове, інформаційне, матеріально-технічне й інше забезпечення діяльності Кабміну та міністерств мала позитивний характер. Практика державного будівництва попередніх років свідчила про часту зміну урядів, що майже завжди супроводжувалася докорінною ламкою апаратів Кабінету Міністрів України і міністерств.

Введення в міністерствах посад державних секретарів мало сприяти забезпеченню стабільності в системі державного управління. Однак такий підхід створював у Кабміні та Міністерствах два різнорівневих (а можливо, й різнополярних) полюси. З одного боку, прем'єр і міністри, які перетворюються ■иключно на політичні постаті і можуть бути замінені в будь-ікий момент, залежно від об'єктивних, а часто і суб'єктивних Причин. А з іншого — держсекретарі, призначувані на посади на термін повноважень Президента України. Виникала Ситуація невизначеності, що заважала ефективній діяльності Ірііністерств.

Головна мета введення нового інституту — розподіл політичних і адміністративних функцій всередині системи державного управління. Ставилися цілі вдосконалення державного управління, забезпечення ефективної діяльності Кабміну, міністерств, інших органів виконавчої влади, а також їхніх апаратів. Таких цілей можна досягти шляхом якісного вдосконалення роботи цих найважливіших державних органів, завдяки уточненню їхніх функцій, поліпшенню форм і методів ЇХНЬОЇ діяльності.

Відповідно до Указу за державним секретарем Яакріплювалися права на кадрові призначення в апараті Міністерства та його регіональних підрозділах, а також контроль над витратою бюджетних коштів. Отже, незалежні від міністрів держсекретарі володіли суттєвими адміністративними повноваженнями. Вони призначалися Президентом України і зберігали свою посаду на весь термін його повноважень. Міністрові ж "залишалося" розроблення стратегії державної політики в підконтрольній галузі.

Необхідність розподілу політичних і адміністративних функцій у державному управлінні - це аксіома

 

адміністративної реформи. На цьому принципі будується сучасна європейська система управління, це один із дієвих засобів контролю суспільством діяльності чиновників. Отже,; Указ відповідав вимогам європейського досвіду управління. До того ж модель розведення політичних і адміністративних посад було спрямовано на те, щоб убезпечити систему державного управління від деструктивного впливу можливих парламентських конфліктів.

Однак запропонована схема організації державного управління мала багато недоліків. По-перше, вона характерна для умов, коли саме парламент призначає міністрів. Але в Україні міністри і державні секретарі призначалися і звільнялися самим главою держави. А по-друге, ситуація, коли міністр виконує лише політичні функції, а секретар міністерства — має широке коло повноважень, об'єктивно створювала умови для виникнення конфліктів і дестабілізації вже всередині самої виконавчої вертикалі. Розроблена ефективна систему стримувань і противаг забезпечувала участь парламентських фракцій у формуванні виконавчої влади, однак не врахувала те, що могутність інституту секретарів на тлі "політичних" міністрів може розбалансувати роботу ЦОВВ,

Подальша доля інституту держсекретарів засвідчила
паліативність прийнятого рішення і організаційну
неспроможність адміністративної влади до

"самореформування". Уже в липні 2001 р. держсекретарів було підпорядковано міністрам. А 18 січня 2002 р. Президент України своїм указом суттєво обмежив владні повноваження державних секретарів, віддавши їх міністрам. Держсекретарів було позбавлено права призначати керівників територіальних підрозділів міністерств, вони мусили узгоджувати з міністрами структуру міністерств і кадрові перестановки в апараті (раніше все це вони могли здійснювати самостійно). Фактично інститут державних секретарів зводилося до статусу начальників'відділу кадрів або керівників апарату міністерства. Указом Президента України від 3 червня 2003 р. "Про Міністра Кабінету Міністрів України" посада Державного секретаря Кабінету Міністрів України, його першого заступника та заступників ліквідовувались і одночасно вводилась посада Міністра Кабінету Міністрів України.

Проблема комплексного реформування державного управління має принаймні ще два ключових аспекти. По-

перше, аспект чіткого визначення і збереження притаманних Саме державі функцій та передання решти функцій іншим вуб'єктам суспільно-економічної діяльності. По-друге, запровадження сучасних стандартів здійснення державного управління (демократичність, відкритість, прозорість, професійність, підзвітність тощо).

Розвиток місцевого самоврядування, зокрема чітке іаконодавче розмежування діяльності місцевих адміністрацій та органів місцевого самоврядування, є наступною складовою адміністративної реформи. Відсутність цього розмежування, прагнення адміністрацій до практично необмеженого контролю діяльності органів місцевого самоврядування створює умови для численних конфліктів за віссю "обласна державна адміністрація — органи місцевого самоврядування".

ЗО серпня 2001 р. Президент України підписав указ, яким було затверджено Програму державної підтримки розвитку Місцевого самоврядування в Україні. Основними завданнями програми визначено сприяння формуванню економічно достатніх територіальних громад, удосконалення механізмів управління об'єктами комунальної власності, надання науково-методичної допомоги органам місцевого самоврядування. Програмою також передбачалося здійснення аналізу чинного законодавства, розроблення програми законодавчого забезпечення системи місцевого самоврядування, спрямованої на зміцнення його організаційно-правових і фінансово-вкономічних основ.

Наступним принциповим кроком адміністративної реформи стало розроблення раціональної регіональної політики, спрямованої на підвищення ролі регіонів у здійсненні державної політики, що набуло майже одностайного схвалення. Існували розбіжності стосовно визначення раціональних форм узгодження інтересів центру і регіонів. Указом Президента України від 25 травня 2001 р. була схвалена Концепція державної регіональної політики. Кабінету Міністрів України доручалось забезпечити її реалізацію, а також підготувати і внести проекти необхідних для цього нормативно-правових актів. Цим документом визначалися основні зміни, які слід очікувати у вітчизняному законодавстві з питань місцевого самоврядування та регіонального розвитку. Реалізація положень цієї концепції, на думку її розробників, повинна була сприяти вирішенню нагальних проблем реформування державного управління на регіональному рівні.

Через несприйняття адміністративним ресурсом ідеї та принципів реформування системи державного управління потенціал Концепції адміністративної реформи, започаткованої у липні 1998 р., було використано вкрай недостатньо. Положення Концепції втілювалися непослідовно та не на підставі законів, як того вимагає Конституція України, а шляхом прийняття підзаконних актів — указів Президента, які дуже швидко "коригувалися", скасовувалися тощо, а тому це не викликало незворотних позитивних змін. Певних успіхів вдалося досягти в таких напрямах: зміни організаційної структури та перерозподіл функцій, які, проте, не передбачали суттєвих змін у процесі прийняття рішень на рівні міністерств; більш чітке визначення функцій міністерств та відомств, зменшення дублювання. Скорочення кількості міністерств покращило координацію дій всередині Уряду; нова система прийняття рішень у Кабінеті Міністрів України дозволила останньому краще контролювати процес прийняття рішень. Зокрема, це стосується проходження всіх рішень через урядові комітети і перетворення Секретаріату Кабміну з "останньої інстанції" на аналітичну структуру, яка надає коментарі щодо проектів нормативно-правових актів, поданих міністерствами.

Відмовившись від масштабних кроків зразка 1999 р., управлінські структури впродовж певного часу (2000 — перша половина 2001 рр.) дотримувалися "стратегії малих справ". Робилися кроки до забезпечення прозорості у прийнятті управлінських рішень. Для цього в Кабміні при Комітеті з питань економічного розвитку було створено Раду підприємницьких об'єднань, до якої ввійшли представники понад ЗО таких об'єднань. На цю раду покладалося завдання здійснювати попередню громадську експертизу проектів рішень, що виносяться на засідання уряду. 2001 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою зобов'язав проводити раз на три роки атестацію держслужбовців на предмет відповідності їх до обійманих посад. Відбулися певні зміни і в регламенті роботи Уряду, які можна розцінювати як кроки до ліквідації порочної практики всевладдя апарату. Зокрема, з введенням урядових комітетів рішення мали готуватися в спеціалізованих міністерствах, а секретаріат Кабміну повинен був здійснювати тільки їхню експертизу; до того ж, прийняті документи мусили оприлюднюватися в режимі реального часу на веб-сайті Кабміну. Однак ці дії, попри всю їхню новаторську сутність, не могли бути ознаками здійснення кардинальної адміністративної реформи.

Загальне підвищення спроможності Уряду формулювати та втілювати політику, спрямоване на досягнення стратегічних цілей, було незначним. Це було викликано такими двома причинами: процедурних та структурних змін, здійснених у цей період часу, було недостатньо, щоб уряд перейшов від реагування до активного характеру роботи; запровадження нових процедур залишалося хаотичним, а кроки, спрямовані НА підвищення якості впровадження — незначними. Нового Регламенту Кабінету Міністрів України часто дотримувались неповністю, зокрема в частині підготовки документів для Прийняття рішень.

У процесі реформування ЦОВВ чітко не визначалося механізм передання функцій ліквідованих органів держуправління новоствореним. Як наслідок, дублювання повноважень в окремих органах виконавчої влади, створення органів, що діють протягом нетривалого часу. Ліквідація окремих органів ще не означала, що їх справді ліквідували, Оскільки деякі було перейменовано, іншим надавалося статусу ЦОВВ нижчого рівня. При цьому їхні функції не змінювалися.

Указом Президента України "Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 р. № 1573 було передбачено ліквідацію Державного комітету України з матеріальних резервів і створення на його базі державної акціонерної компанії із підпорядкуванням її Міністерству економіки України. Постановою Кабінету Міністрів України від ЗО червня 2000 р. № 1041 на базі ліквідованого Державного комітету України з матеріальних резервів у складі Міністерства економіки України було створено урядовий орган державного управління — Державне агентство з управління державним матеріальним резервом. Указом Президента України від 7 серпня 2001 р. № 603 на базі вказаного агентства утворено ЦОВВ — Державний комітет України з державного матеріального резерву. Отже, цей орган виконавчої влади протягом 19 місяців створювалося, перетворювалося на урядовий орган держуправління і знову відтворювалося як центральний. Ефективність роботи цього урядового органу держуправління була надзвичайно низька, безвідповідальність за результати роботи — надзвичайно висока.

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1573 було ліквідовано Дерєжавний комітет України з монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів із переданням його функцій Міністерству фінансів

України. Постановою Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2000 р. № 690 у складі Міністерства фінансів України утворений Департамент регулювання виробництва та обігу алкоголю й тютюну, як урядовий орган державного управління. Проте вже 11 липня 2001 р. з метою реалізації державної політики у сфері виробництва та обігу спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, підвищення ефективності контролю в цій сфері Указом Президента № 510 цю функцію від Міністерства фінансів України передано Державній податковій адміністрації України. Постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 2001 р. № 940 ліквідований створений у складі Міністерства фінансів України урядовий орган державного управління — Державної податкової адміністрації (ДПА) України регулювання виробництва та обороту алкоголю й тютюну. Чисельність працівників ДПА України збільшено на 776 одиниць, відповідно зменшено чисельність Міністерства фінансів України. При цьому передана чисельність на 79 одиниць перевищує штатну чисельність ліквідованого департаменту. Крім того, кількість легкових автомобілів, що обслуговують Державну податкову адміністрацію, збільшено на 60 одиниць, без відповідного зменшення кількості автомобілів, що обслуговують Міністерство фінансів України і його місцеві органи.

Головну увагу при реформуванні приділяли зменшенню чисельності працівників адміністративних органів і видатків на їхнє утримання, у той час як Концепція адміністративної реформи передбачала проведення структурної реорганізації органів виконавчої влади без механічного скорочення чисельності управлінських кадрів, якщо це не було результатом удосконалення управління. Статистика зафіксувала кінцевий результат цього процесу: чисельність органів виконавчої влади (без місцевих адміністрацій) 1992 р. становила 63,8 тис. людей, а 2001-го — 170 тис.

Значно зросла чисельність працівників фінансових і фіскальних органів, а також видатки на їхнє утримання. Так, 1999 р. обсяг затверджених витрат на утримання органів у 2,4 разу перевищив видатки на утримання всіх міністерств, інших ЦОВВ та їхніх місцевих органів. Видатки на утримання органів державного управління також стрімко зростали. Законом України "Про Державний бюджет України на 1999 рік", порівняно з 1996 р. (до початку реформи), вони подвоїлися і сягнули 1,06 млрд грн. Закон України "Про Державний бюджет України на

 

2000 рік" знову передбачає збільшення цих видатків — в 1,9 разу, порівняно з 1999-м. Тільки в 2000-2001 рр. затверджені іі^бсяги витрат загального фонду державного бюджету на утримання органів виконавчої влади збільшилися в 2,5 разу.

Під час здійснення адміністративної реформи спостерігалось поступове зниження її позитивного потенціалу та розбіжність між очікуваннями від її проведення та реальним В станом і результатами. Цьому сприяв комплекс різних причин, зокрема: недоліки науково-теоретичного та організаційно-юридичного супроводу самої реформи; мінливість обставин Політичного характеру, що змушували відмовлятися від єдиного стратегічного задуму даної реформи і демонструвати безуспішність тактичних, короткострокових дій з її втілення; частий перегляд самого формату реформи та її залежність від конституційної реформи, яка також не супроводжувалась Послідовністю та системністю дій суб'єктів її організації та реалізації; відсутність критичної маси зацікавлених у проведенні" адміністративної реформи політичних сил, гранична вузькість Соціальної бази її проведення, відсутність відповідної політичної ■олі у вищих органах державної влади та їхня схильність до ревізії навіть базових положень цієї реформи, недостатність Суспільної підтримки.

Непослідовність у реалізації конституційної реформи та складнощі з її впровадженням у політичному аспекті зумовлюють периферійність уваги суб'єктів здійснення реформи до адміністративної її складової. Водночас, перипетії Здійснення конституційної реформи не сприяли посиленню єдності в системі органів виконавчої влади, зумовили порушення балансу владних повноважень у державі та обмеження впливу Президента Украши у системі влади, який організаційно юридично відокремлений від системи органів виконавчої влади. Законодавче забезпечення виступає досить слабкою ланкою реформи публічного адміністрування, що Обумовлює роз'єднаність, розірваність між процесами нормативно-правового регулювання перебігу адміністративної реформи, з одного боку, та процесами втілення організаційними заходами задекларованих на правовому рівні цілей, — з іншого.

Питання проведення адміністративної реформи, з урахуванням нових реалій, було і залишається одним із найактуальніших для української влади. Для успішного проведення адмшістративної реформи вкрай важлива наявність чіткого політичного бачення мети реформи і кроків щодо її

 

досягнення. За період часу, що минував з 1998 р., відбулися істотні зміни в системі державної влади. Отже, для подальшого проведення реформи публічного адміністрування в нових умовах потрібне нове програмно-концептуальне забезпечення, оскільки, по-перше є потреба у суттєвому теоретико-методологічному переосмисленні та доопрацюванні деяких напрямків адміністративної реформи (місцеві органи виконавчої влади, публічна служба, місцеве самоврядування та адміністративно-територіальний устрій); по-друге, зважаючи на те, що окремі заходи у сфері адміністративної реформи було частково впроваджено, але згодом було або спотворено, або скасовано, існує потреба в корегуванні стратегії й тактики проведення окремих заходів у сфері адміністративної реформи. Реформа публічного адміністрування має на меті не лише модифікувати структуру і функції органів виконавчої влади в Україні, але і якісно змінити систему всього державного управління, визначити й актуалізувати чинники та тенденції її постійного вдосконалення й самовдосконалення.

У 2005 р. Указом Президента України № 706/2005 було утворено Національну раду з питань державного управління та місцевого самоврядування, до основних завдань якої віднесено таке: визначення пріоритетів та механізмів реалізації державної політики у сфері державотворення, місцевого самоврядування та регіонального розвитку; комплексне проведення адміністративної, адміністративно-територіальної реформи та реформи місцевого самоврядування; розвиток громадянського суспільства, форм безпосередньої демократії, вдосконалення взаємодії між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх асоціаціями та іншими об'єднаннями, забезпечення прозорості діяльності влади; подолання диспропорцій у розвитку регіонів, удосконалення між бюджетних відносин; впровадження кращого вітчизняного та міжнародного досвіду з питань державного будівництва, місцевого самоврядування і регіонального розвитку [114].

У 2008 р. Указом Президента України № 149/2008 її було перетворено на Національну раду з питань взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Повноваження Ради є більш широкими, зокрема вони стосуються розвитку ресурсного, економічного і науково-технічного потенціалу на загальнодержавному та регіональному

ріннях, вироблення основних напрямів внутрішньої політики України щодо залучення інвестицій для розвитку регіонів, реалізації пріоритетів збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів та держави в цілому тощо [273]. Діяльність І и припинено відповідно до Указу Президента України від 2 ІВІТНЯ 2010 р. № 486/2010.

2006 р. увійшов в історію адміністративного реформування в Україні як період посиленої уваги до проблеми підвищення Якості послуг, що надаються органами влади населенню. У Лютому Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію розвитку системи надання адміністративних послуг органами Виконавчої влади (Розпорядження КМУ від 15 лютого 2006 р. № 90-р), в якому наведено визначення змісту основних понять, Що використано в документі ("державні послуги", "муніципальні послуги", "адміністративні послуги" тощо), Подано принципи розвитку системи надання адміністративних Послуг, проблеми, які необхідно розв'язати для забезпечення розвитку цієї системи, а також розглянуто питання плати за адміністративні послуги, підвищення їх якості, наведено критерії оцінки якості, обґрунтовано шляхи законодавчого забезпечення розвитку системи надання адміністративних послуг.

У травні 2006 р. Кабінет Міністрів України ухвалив постанову "Про затвердження Програми запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади" (втратила чинність на підставі Постанови КМУ від 22 червня 2011р. № 704-2011). Програма [95] передбачала низку заходів Я організації створення і функціонування зазначеної системи в центральних органах виконавчої влади і в місцевих державних адміністраціях. У відповідності до цієї Постанови в усіх організаціях виконавчої гілки влади проведено велику роботу із створення інформаційно-методичного забезпечення, навчання керівників і співробітників, які мали використовувати це завдання, відпрацьовано порядок контролю за реалізацією рішення. Зазначені системи, створені в органах влади, сертифіковані відповідно до вимог міжнародних стандартів І50 - 2000 "Управління якістю".

У січні 2007 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України "Про Кабінет Міністрів України", перший проект якого було подано на розгляд ще 1996 р.

 

За період з 2005 р. по 2008 рр. Центром політико-правових реформ завдяки підтримці Фонду "Євразія" розроблено два варіанти Концепції реформування публічної адміністрації в Україні. Обидва документи починаються з констатації існуючого стану системи влади, переліку недоліків, які обумовлюють необхідність її подальшого реформування. Назви їх груп повторюються: це незавершеність трансформації Кабінету Міністрів в орган політичного керівництва, неефективна організація діяльності міністерств, нераціональна система органів виконавчої влади на центральному та місцевому рівнях, неефективне місцеве самоврядування та нераціональний адміністративно-територіальний устрій, неефективна публічна служба, відсутність паритетних засад у відносинах приватних фізичних та юридичних осіб з органами публічної адміністрації. Кількість проблем у документі 2008 р. збільшена майже на ЗО % (33 проти 26), що свідчить про поглиблення розуміння або про незадовільну роботу з удосконалення системи влади.

Позитивними аспектами останнього варіанта Концепції 2008 р. є такі:

— спрямованість на впровадження маркетингового підходу (доктрини адміністративних послуг) в діяльність органів влади, що передбачає ставлення до громадян як до споживачів послуг, клієнтів, орієнтацію на задоволення їх потреб, що дозволить радикально змінити відносини між владою та громадянами;

— розробка механізму реалізації принципів відкритості й прозорості органів державної влади та місцевого самоврядування шляхом впровадження судового, парламентського та громадського контролю;

— встановлення (на жаль без деталізації) колегіальної і персональної політичної відповідальності.

Текст Концепції, на жаль, не містить конкретних пропозицій щодо подолання проблем, окреслених у другому розділі. Реформуванню Кабінету Міністрів та ЦОВВ присвячено п'ять сторінок тексту, трансформації публічної адміністрації на місцевому рівні — 16 рівнів.

Позитивної оцінки заслуговує увага авторів до вдосконалення відносин між публічними адміністраціями та приватними особами. Але тоді необхідно регламентувати і всі інші відносини: вертикальні та горизонтальні в системі виконавчої влади; між цією системою і місцевим самоврядуванням; між публічними адміністраціями та юридичними особами; в середині публічних адміністрацій.

Робота з адміністративного реформування в Україні продовжується і в теперішній час. У щорічному Посланні Президента України В. Ф. Януковича до Верховної Ради України 2011р. "Модернізація України — наш стратегічний вибір" [58] окреслено основні пріоритети реформування системи державного управління в Україні. Одними з першочергових завдань є модернізація існуючої системи державної влади, формування оновленої ефективної влади, здатної до впровадження системних і послідовних рішень. Це потребуватиме завершення адміністративної та початку адміністративно-територіальної реформи, подальшого вдосконалення виборчої системи, створення необхідної правової бази й дієвого механізму боротьби з корупцією.

Потреба в подальшому поглибленні цього процесу безпосередньо обумовлена реалізацією Програми економічних реформ на 2010 — 2014 рр. "Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава". У 2010 р. було здійснено перший крок з реформування системи державної влади та оптимізації видатків на утримання державного апарату — зменшення на 20 % граничної чисельності працівників Адміністрації Президента України та скорочення на 50 % заробітної плати Президента України.

Указом Президента України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" від 9 грудня"2010 р. № 1085/2010 було розпочато новий етап реалізації системних змін у сфері державного управління. Відповідно до функціонально-галузевого принципу побудови системи центральних органів виконавчої влади вжито низку заходів зі структурної реорганізації цієї системи та оптимізації державного апарату, запроваджено нову класифікацію підпорядкованих Кабінету Міністрів України центральних органів виконавчої влади (міністерств, державних служб, державних агентств, державних інспекцій), змінено їх функції, передбачено скорочення кількості центральних органів виконавчої влади та кількості державних службовців у них. Найбільш актуальними питаннями здійснення адміністративної реформи сьогодні визнано:

■** визначення та чітке окреслення ідеології реформи, насамперед у взаємовідносинах людини та держави. Концептуально реформа має йти назустріч сподіванням громадян щодо забезпечення можливості для якнайширшої реалізації їхніх прав, наповнення структур влади чесними, не

корумпованими управлінцями, відповідальними за свою діяльність. Слід відмовитися від уявлення про громадянина як об'єкт управління і виконавчу владу як суб'єкт управління. Дише у такий спосіб можна закласти підвалини нових відносин між громадянином і державною владою;

— реформування органів публічного управління. Вирішення цього завдання має здійснюватися передусім через належне правове забезпечення процесу. Прийняття низки відповідних законів надають реформі системності та комплексності: закони України "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади", "Про державну службу" (нова редакція), «Про адміністративні послуги", "Про правила професійної етики на публічній службі та запобігання конфлікту інтересів", Адміністративно-процедурний кодекс України. Зміст названих та інших нормативно-правових актів, їх положення мають бути узгоджені як між собою та з положеннями Концепції адміністративної реформи вже на етапі розроблення. Таке узгодження матиме на меті уникнення системних суперечностей у новій структурі державної влади;

— завершення формування нормативно-правової бази електронного урядування. Насамперед має бути прийнята відповідна Концепція та план заходів з її реалізації, на основі яких може бути розпочато процес втілення ідеї електронного урядування. Зокрема, необхідно запровадити електронний документообіг та електронний цифровий підпис в органах державної влади, а також практику надання державних послуг в електронній формі;

— розроблення та реалізація нових моделей публічного управління. Зокрема, має бути створено раціональну та стабільну систему органів виконавчої влади не лише на центральному, а й на місцевому рівні; здійснено ефективний розподіл функцій і повноважень між органами публічної влади; децентралізовано надання адміністративних послуг громадянам і підвищено їх якість;

— удосконалення інституту державної служби. З метою забезпечення конкурентоспроможності державної служби на ринку праці потребує оптимізації система оплати праці державних службовців. Має бути вдосконалено систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців. Для мінімізації негативних соціальних наслідків здійснення адміністративної реформи необхідно розробити державну програму перепідготовки та

працевлаштування державних службовців, яких буде скорочено Внаслідок здійснення адміністративної реформи [58, с 19 — 21]. У 2010 р. Верховною Радою України ухвалено Закон України "Про Кабінет Міністрів України" [103], який постійно доопрацьовується і зараз є чинним в редакції від 7 липня 201 1 р. Цей Закон відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України.

У березні 2011 р. прийнято Закон України "Про центральні органи виконавчої влади" [137], який регламентує організацію, повноваження та порядок діяльності цих органів.

Одним із перших кроків з удосконалення нормативно-правової бази антикорупційного контролю стало прийняття Закону України "Про засади запобігання і протидії корупції в Україні". Складовою законодавчого регулювання питань боротьби з корупцією є прийняття законів "Про державну службу" (у новій редакції), "Про міністерства та центральні органи виконавчої влади", "Про основні засади державної комунікативної політики», "Про доступ до публічної інформації", увагу в яких зосереджено на створенні прозорої системи добору кадрів, просуванні по службі на основі професійних знань, ділових навичок і службових здобутків, на підвищенні рівня Соціального захисту, розмежуванні професійної державної