Живопис Італії другої половини століття.

Особливе місце серед митців середньої Італії займає гігантська фігура П’єро делла Франческа (1416 - 1492). Майже все життя він прожив в напівсільському містечку під Ареццо, хоча працював в багатьох містах. Проте, цей учень Венеціано сформувався в контакті з художнім життям Флоренції. Він поділяв уявлення Альберті про гармонійні співвідношення реального світу. Для Франчески світ нагадує струнку споруду з довершеними математичними співвідношеннями. Тому перспектива і пропорції стали для нього законом мистецтва і в трактатах він ототожнює перспективу і живопис, а наближення до правильних геометричних тіл стало міркою довершеності природних форм. Математична стрункість і злагодженість вирізняє композиції Франчески, втілюючи ідею важливості буття. Цю важливість майстер шукає не в героїчній активності характерів, як флорентійці, а у величному спокої і рівновазі існування своїх персонажів. Його герої іноді навіть відлюдні в своєму спокої, так що сюжетно-психологічні зв’язки між ними уриваються, а композиційно-ритмічні відношення набувають надзвичайної міцності. В цьому секрет магічної сили таких шедеврів, як “Бичування Христа”. У фресці “Саджісмондо Малатеста перед св. Сігізмундом” автор розміщує в математичний ряд відокремлені фігури святого, правителя Ріміні та двох собак.

Світ Франчески не лише досконало упорядкований, але й сповнений чарівності. Фарби світло - прозорі, пейзажі ніби насичені гірським повітрям. Його недаремно називали “монархом живопису”. Твори Франчески сяють найбагатшою, заснованою на холодних тонах, палітрою. Це фарби легкі, свіжі і інтенсивні, що нагадує пленерні ефекти. Справою його життя став фресковий цикл церкви Сан-Франческо в Ареццо, присвячений епізодам “Легенди про життєдайний хрест” (Золота легенда). В цьому циклі Франческа підіймається до епічних вершин, невідомих кватроченто. Представлено 14 епізодів легенди - від смерті Адама до тріумфу християнства над поганською вірою. Герої всіх епізодів уособлюють таку гідність, що царською величністю вражають і землекопи і супутниці цариці Савської. Фрески більш просторові ніж у попередників, хоч дія розвивається паралельно стіні, а не вглибину. Рух вільний і ритмічний, наявне прагнення до узагальнення та лаконічності. При об’ємності фігур зберігається непорушність стіни. П’єро делла Франческа створив і уславлені парні портрети урбінського герцога Федеріго Монтефельтро та його дружини Батісти Сфорца – шедеври кватроченто. Вони позначені вишуканою точністю передачі натури. Митець з пильністю фіксує обриси перерубаного носа герцога, зморшки загрубілої шкіри, жорсткі кучері. І водночас це – найдосконаліше втілення уявлень кватроченто про героїчну цілеспрямовану особистість. Портрет дружини більш умовний, створений по її смерті. На звороті моделі зображені на тріумфальних колісницях з Доброчесностями.

Серед учнів П’єро делла Франческа – Мелоццо ді Форлі та Лука Сіньореллі. По багатьом якостям близька до манери вчителя фреска Форлі “Заснування Ватікантської бібліотеки”, Це груповий портрет папи Сикста ІV, прелатів і гуманістів двору. Творчість Синьореллі не вкладається ні в які рамки, він прагне до титанічної монументальності. Апофеозом героїки з його фрески капели собору в Орв’єто. Тема циклу – Старший суд – була дуже хвилюючою для рубежу століть. З фантазією і конкретністю він зображує Судній День. Внутрішньою активністю позначений і “Чоловічий портрет”.

Великим майстром кватроченто був падуанець Андреа Мантенья (1431 - 1506). Падуя в другій половині століття стала значним культурним центром. З 1222 року тут діє університет, в ньому і при дворі працюють відомі гуманісти. Значну частину свого життя Мантенья провів у іншому північно-італійському місті – Мантуї при дворі герцога Гонзаго. Поряд з Мазаччо і делла Франческа Мантенья належить до авангардного напрямку кватроченто. Ще у 18 років він почав розписувати капелу Оветарі в церкві Еремітані в Падуї. Для майстра типовим є поєднання традицій північної готики і античності. Чеканний малюнок, гострі лінії, підкреслена структурність форм і чуття колориста. Вже в капелі Оветарі створено узагальнено-героїзований образ людини з високим чуттям гідності. В знаменитому “Проходженні св. Якова на страту” розв’язані нові завдання побудови простору – сміливі перспективні скорочення знизу, складні ракурси фігур, зокрема, воїна в правому боці композиції.

На першому плані – масивна мармурова споруда з глибокою аркою, людські фігури майже в натуральну величину здаються величезними, виступають з стіни, порушуючи її площину. Станкові композиції Мантеньї відзначаються філігранною проробкою деталей, іноді ніби побачених крізь лупу. Це і “Мадонна у скелях”, і “Св.Георгій” з їх фантастичними скелястими пейзажами, панорамами міст, крихітними фігурками людей. В красі світу Мантеньї є холодна, сувора велич, його персонажі нагадують величні статуї. В естетизації скульптурних засад відчутне захоплення античністю. Монументальність і ретельне виписування найдрібніших деталей суворість і декоративна пишність поєднується в роботах майстра, надаючи їм напруженості і гостроти акцентів. В драматичних сценах загострюється натурність спотворених стражданням чи ненавистю облич: такого високого драматизму досягнуто в надзвичайно сміливому за ракурсом “Мертвому Христі”, що вражає зверненими до глядача пораненими підошвами ніг.

Переїхавши в 1459 році у Мантую, Мантенья створює один з шедеврів монументального живопису відродження – розписи Камери дельї Спозі в Палаццо Дукале. Вперше митець вирішує розписи як єдину образотворчо-декоративну систему. За допомогою ілюзорної архітектури та перспективних ефектів квадратне приміщення з майже плоским склепінням та асиметрично розташованими вікнами і дверима перетворено на подобу гармонійної центричної споруди. Це приміщення нагадує давньоримські будівлі, що надає відтінка урочистого тріумфу зображеним сценам з життя володарів замку – сім’ї Гонзага. Їх буття є частиною прекрасного сонячного світу, сповненого сріблястого світла та небесної блакиті. На західній стіні на тлі чистих пейзажів зображено “Зустріч Лодовіко Гонзага з кардиналом Гонзага”, в сцені на північній стіні – все сімейство на балконі. Всі Гонзага, що з гідністю та де-якою погордою дивляться на нас, трактовані з притаманною автору гостротою та різкою чіткістю характеристик. Захоплює просторовий ефект композицій. Нарівні з живописом Мантенья працював і як графік. Зокрема, він створював сповнені своєрідної монументальності мідьорити, а також малюнки пером, такі як витончена “Юдіф”.

Ніжним ліризмом і ясним поглядом на світ позначена умбрійська школа, що посіла в середині століття друге після флорентійської місце. Прозорою чистотою форм і ліній приваблює погляд спадщина Пінтуріккіо. Його ранній “Портрет хлопчика”- типово умбрійська робота. Водночас, він виявився одним з видатних монументально-декоративних живописців доби. В монументальних циклах в Апартаментах Борджіа в Ватікані та Ліберії Пікколоміні в Сіснському соборі втілено широкі і складні програми. І в першому і в другому особливо – значна роль відводиться чисто орнаментальним мотивам, “гротескам”, що облямовують ошатні сюжетні композиції.

Провідним майстром умбрійської школи був П’єтро Перуджіно (1466 - 1523). В таких роботах як фреска Сикстинської капели Ватікану “Передача ключів апостолу Петру” він відрізняється від сучасників величною гармонією, органічним зв’язком фігур і споруд з простором, нагадуючи вже високе відродження. Стиль Перуджіно демонструє прагнення до ясності, спокою і ідеальної піднесеності, плавних ліній і м’якої узагальненості форм. Він віддає перевагу композиціям з декількома фігурами з мрійно-задумливими, цнотливо-чистими обличчями. Це єдиний митець кватроченто, який не прагне заповнювати всю площину зображення, не боїться пауз і тому персонажі діють не на тлі простору, а в ньому.

В північній Італії в останній третині століття чільне місце зайняла венеційська школа. Зокрема, тут працює один з видатних кватрочентистів Антонелло да Мессіна (1430 - 1479). В його творчості відчутний вплив нідерландців і французів. Зокрема, він приділяє більшу ніж всі італійці увагу до звичайного світу “малих речей”. Так, “Св. Ієронім у кел’ї” виявляє самостійне естетичне життя не лише предметів та речей, а й тіней. Захоплює реалістичне відтворення інтер’єра, атмосфера затишного світу, довершеного в своїй упорядкованості. Гуманістичне світосприйняття автора особливо відчутне в творах, зосереджених на людині, таких як “Святий Себаст’ян”. Тут створений особливий варіант гармонійного світу, позбавлений драматизму. В стоїчному спокої святого Себаст’яна уособлено героїчну сутність людини. Тіло святого модельовано світлотінню і кольором з підвищеною об’ємністю і має досконалі пропорції. Проте, драматизм ситуації виявляється в тому, що вродливий юнак, приречений на муки постає в сонячному, сповненому щастя світі. Сама кольорова гама ніби випромінює світло. На диво безпосередньо побачені фігурки перехожих, вартових, дам за парапетом. Жвава реальність цих подробиць змушує забути, наприклад, про стовбур дерева, який ніби стоїть на плитах. Антонелло був видатним портретистом. Одним з перших він звертається до нетипового в Італії портрету “у три чверті”. Виходячи з нідерландських традицій в композиції, уважності до найдрібніших деталей, він, водночас, надає своїм моделям незвичної для півночі монументальності.

Дещо манерною готичною стилізацією позначені роботи Карло Кривеллі (1430/5 - 1495). Витончений малюнок поєднується в нього з чисто венеційським потягом до пишності, до сяйва брокату і золота. Це помітно в таких роботах як “Марія Магдалина” або “Мадонна зі свічкою”. Великий вплив на живопис Венеції мала творчість майстра багатофігурних історично-побутових композицій з життя Венеції Джентіле Белліні. Для нього типові такі твори як “Проповідь св. Марка”, або “Чудо з хрестом”, де постає реальна Венеція, її площі, канали, архітектура, яскравий натовп. Творчість цього майстра справила особливе враження на Вітторе Карпаччо (1455 - 1426). Ніхто у Венеції не створив таку захоплюючу картину сучасного життя, яка постає в його монументальному циклі “Історія св. Урсули.”. Цей чудовий світ відтворено очима поета з інтонацією тихої задуми.

Головою венеційського живопису кватроченто є брат Джентіле - Джованні Белліні (1430 - 1516). Його композиції сповнені шляхетної простоти і поетичної глибини. З 1480 року до смерті (1516) він був офіційним художником республіки. Джанбелліно формувався під впливом Мантеньї, П’єро делла Франчески, Мессіни. Його роботи, такі як ”Священна алегорія”, “Коронування Марії”, “Мадонна з деревцями”, “Мадонна зі святими” вражають повнотою чуття прекрасного, атмосферою щастя. Їм притаманні м’яке живописне моделювання, глибокий насичений колорит. Ці роботи – перехід від кватроченто до Високого Відродження.

Живопис Флоренції останньої чверті століття представлений такими майстрами як Антоніо Полайоло та Андреа Вероккіо. Для Полайоло характерною є особлива увага до передачі руху. Цей підвищений інтерес загострено передано в знаменитій гравюрі “Битва десяти оголених”, що може вважатись зразковою навчальною штудією. Центральною роботою Полайоло є вівтар “Мучеництво св. Себаст’яна”. В ній є справжня велич, гостра експресія почуттів, надзвичайна складність композиції. І водночас, - дисонанс між напруженістю рухів і жестів та їх статурною застиглістю. В складних позах, довершеній анатомічній побудові тощо відчутна зимність “вченого” мистецтва. Найвідоміша картина Вероккіо – “Хрещення Христа”, що написана при участі юного Леонардо, де також відчутний інтерес до анатомії, рафінованість образів та нове розуміння пейзажу.

Безперечно, найяскравішою фігурою останнього етапу флорентійського кватроченто є Сандро Ботічеллі (1444 - 1510), з чиїм ім’ям асоціюється саме це поняття. З 15 років він вчився у Філіппо Ліппі, що вплинуло на формування стилю майстра. До ранніх робіт майстра відноситься “Поклоніння волхвів”, де зображена сім’я Козімо Медічі і сам автор. Вже тут помітні драматичні інтонації, сила душевних переживань персонажів. У 1469 році до влади прийшов Лоренцо Пишний, який намагався зробити свій двір кращим за всі інші в Європі. Цей двір став центром витончено- аристократичної культури і неоплатонічної філософії. Тут захоплювались містикою і романтикою лицарства, заповнюючи повсякдення карнавалами і турнірами. І водночас – гостро відчували швидкоплинність життя. Сам Лоренцо писав: “ О, как молодость прекрасна, но мгновенна. Пой, же, смейся. Счаслив будь, кто счастья хочет и на завтра не надейся”. Ботічеллі стає улюбленцем Медічі. Мабуть, немає в світі європейського живопису майстра більш поетичного. Думка про неминучість зав’ядання вплетена в його творчість так, що вся поезія його картин оповита солодким сумом. Ботічеллі створює особливий світ, що існує по своєрідній формулі краси – витончено крихкої, сповненої найвищої духовності. У вроді ботічеллівських героїв є щось жіночно-беззахісне.

В 1478 році загинув від кинжалу змовників сім’ї Паццї Джуліано Медічі, брат Лоренцо. Його пам’яті присвячена картина “Марс і Венера”, де він зображений із своєю коханою Симонеттою Веспуччі, яка була його дамою серця на турнірі 1475 року і померла тоді ж від сухот. Цими фактами пояснюється болісно-неспокійний сон Марса і таємничий спокій Венери. Меморіальний характер має і чудовий портрет Джуліано з його відчуженістю та відкритими в загадкове “нікуди” дверима.

Формування неповторного стилю Ботічеллі пов’язане з жанром міфологічної композиції. Тематика цих творів складна і дискусійна: складені гуманістами програми навіяні античністю та ренесансовою поезією, носять алегоричний характер. Зокрема, з мотивами поеми придвірного поета А.Поліціано “Джостра” пов’язані дві найуславленіші картини пізнього кватроченто “Весна” та “Народження Венери”. Важливе місце в них займає образ Венери, що трактується як втілення поетичної мрії. Обидві композиції побудовані на мотиві чудесного явлення. У “Весні” божества кохання і весняного оновлення природи легкою громадою проходять перед нами на тлі померанцевого гаю, ледь торкаючись квітучої луки ногами. В “Народженні Венери” зефіри і німфа утворюють ніби завісу, що, розкриваючись, відслоняє морський простір з мушлею, де перлиною сяє прекрасна золотокоса богиня. На противагу сучасникам з їх космічними пейзажами Ботічеллі воліє розвивати композицію на площині, високо підіймаючи лінію обрію, що надає творам вишуканої декоративності. Майстрові притаманне також загострене відчуття краси і емоційності кольору. В його барвах є певна умовність, а моделювання форм прозорими тінями і твердість малюнку надають його героям зимної краси камей або алебастру.

Ботічеллі сприймає видимий світ як архітектоніку лінійних ритмів. Він – надзвичайний поет лінії в європейській культурній традиції. Це стосується і вишуканих, найчастіше у формі тондо, композицій з мадоннами. Ніжним сумом оповита його “Мадонна Магніфікат”. В пізніх роботах сумовитій ліричності на зміну з’являється відчай і бурхливі емоції. В 1492 році помирає Лоренцо Пишний і у Флоренції все більшого впливу набуває ченець Савонаролла, який завзято виступав проти гріховності церкви, проти світської влади, закликаючи до покаяння та аскетизму. В 1494 році Медічів виганяють з міста і відновлюють республіканський устрій. Прибічники Савонаролли зі співом псалмів влаштовували публічні аутодафе, де спалювали “гріховні” ренесансні книги, твори мистецтва. Сучасники свідчать, що Ботічеллі під впливом Савонаролли сам ніс на вогнище свої роботи і під кінець життя писав дуже мало і виключно релігійні композиції. Слід однак нагадати, що у 90-х роках Ботічеллі створив понад 90 аркушів іллюстрацій до “Божественної комедії” Данте.