Найновіша українська літературна ситуація: від посттоталітаризму до нових тоталітарних концепцій.

Маніфестуюче себе мистецтво попередньої доби — соцреалізм — базувалося на тоталітарних засадах. Тобто соцреалістична література оперувала мовою влади, оскільки хотіла володіти реальністю. Влада проявлялася через політичний міф, що зрештою охопив все суспільство. Політична міфологія створювала характерні бінарні протиставлення, серед яких важливим було розрізнення ворожого і свого. Концепт ворога займав особливе місце. Політична міфологія тісно пов’язана з масовою свідомістю, тому всі її механізми працювали на “запліднення” тоталітарними ідеями людини маси. Важливою ознакою тоталітарної літератури був інфантилізм. “Тоталітарна культура і н ф а н т и л ь н а, — писав Є.Добренко,— (…) закріплена в цій літературі парадигма свідомості (з класовою ненавистю, культом героїв і боротьби, образом ворога, сектанством, жорстокістю) цілком відповідає дитячій несоціалізованій свідомості… Звідси — дидактизм, “виховавчість” соцреалізму, який намагається стати “підручником життя”. Його ідеал — доросла дитина, свідомість якої легко спрямовувати й піддавати міфам, забобонам, ідолопоклонству, підпорядкуванню силі.” [24]

Мені здається, що народження нових тоталітарних концепцій в українській літературі певною мірою спровокував страх перед фемінізмом. Можливо до певної міри ця теза є справедливою:

Тоталітаризми у ХХ ст. народилися в інфантилізованому суспільстві і певною мірою були обумовлені передчуттям катастрофи як виходу із патріархату, родинно-родової культури. Адже тоталітарна література — тотально патріархальна: культ патріарха, коло адептів, різного роду ініцііації — все це виступає “оберегами” маскулінного міфу. А звідси —монументальність, образ “над-людини”, авторитаризм. Така література нагадує численні “євангелія”, що засвідчують присутність “чоловікобога” на землі. Через те вона вимагає від свого читача безмежної віри, бо тільки у такий спосіб можна засвоїти її нову релігійну алогічність.

Декілька років тому, характеризуючи сучасну українську літературну ситуацію, я визначила у ній дві яскраві тенденції:карнавальну та міфологічну.[25] Ідейний натхненник карнавалізації Ю.Андрухович в кінці 80-х рр. проголосив всезагальну естетичну потребу очищення як звільнення не лише від соцреалістичної міфології, але, до певної міри, і консервативної національно-романтичної. Декларований ним протеїзм, гнучкість, багатогранність, амбівалентність творили унікальний літературний міф про Україну як країну хосу, свободи, “океану чуття”, батьківщину бароко і органічного (а не придуманого французами!) постмодернізму. Таким чином, саме в руслі літературного карнавалу (передусім “івано-франківського феномену”) здійснювалося художнє осмислення постмодерного стану світу. Розпад імперії, тоталітаризму, системи “сили і влади” сприяв власне постмодерністським настроям. Карнавальність все частіше ототожнювалася з постмодернізмом. Концепція розваленої, розшарпаної, перемішаної дійсності поширювалася з надзвичайною швидкістю у найновішій літературі. Всім хотілося писати про цю несподівану свободу. Тексти нагадували вакханальне дійство. Карнавальне блазнювання (Поета проголосили блазнем), гучно стряснувши ієрархію цінностей, породжувало нове коло адептів. Подібно до того, як “Енеїда” Коляревського спричинила котляревщину, бубабісти (Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак) — карнавальщину.

Однак з початком 90-х рр. ситуація в літературі починає помітно змінюватися. На неї впливає передусім те, що з середини 90-х рр. бубабісти активно осмислюють карнавальну епоху в її завершенні. В.Неборак у 1995 ситуацію охарактеризує як “прощання з карнавалом в українській літературі”. Присутній в бубабазмі інфантилізм, (як назве це явище О.Забужко, — літературою, створеною нашими “хлопчиками”, які, до речі, бояться незалежної жінки), намагаються подолати “мужі-критики”. В самоосмисленні і представленні бубабістами самих себе народжується та перша несвобода, яку несуть письменники-карнавалісти. Її можна було передбачити, проаналізувавши бубабістське розважально-негативне ставлення до жінки, яку намагаються естетично знищити, щоб самоутвердитись. Літературний карнавал — це власне чоловічий карнавал, куди жінки допущені в тій самій традиційній ролі — ролі сексуальних об′єктів. Ставлення до жінки — це як лакмусовий папір, тут відразу можна збагнути, наскільки декларована письменником свобода допускає свободу “іншого”.

Стилістика канонізації карнавальної літератури нагадує тоталітарну мову влади. У 1995 році Андрухович, аналізуючи так звану модну на той час карнавальщину, пише таке: “Зараз коли цього добра на кожному кроці ми іноді чуємо свою провину. Що ж апостоли завжди перебріхують своїх вчителів. Свобода дісталась їм майже задурно — вочевидь це щось на зразок кисневого отруєння”[26]. Наша уява може намалювати цей трьоголовий бубабістський образ Христа, за яким ідуть брехливі апостоли. Може за цією грою у mania grandiosa стоїть і серйозна манія? У часописі “Плерома”(1998, №3)— з′являється портрет Андруховича з великим іконописом Христа, що ніби має фіксувати очевидну подібність. Може збіг обставин? Може нова гра у серйозність?

Стежачи за стилістикою самоосмислення і саморепрезентації бубабістів-карнавалістів, думаю, що у “Перверзії” Андруховича опозиція “справжній Карнавал —фальшивий карнавал” десь певною мірою “автобіографічно”-бубабістська: справжній карнавал — це, звичайно, карнавал бубабістський, все інше — апостольські вивихи. Ще недавно Ю.Андрухович писав: “Це збочення до постаменту, брили, закам′янілості, забронзо- і бонзовілості, опущених долу вусів і насуплених кущуватих брів являється мені чимось на зразок дитячої національної релігії”[27], але згодом це “збочення до постаменту” починає все більше нагадувати серйозну манію. Цілком можливо, що критика восьмидесятників згодом буде досить сильно нагадувати нам критику восьмидесятниками шістдесятників. Тому мене не здивувала, по суті, репрезентована “Плеромою”(1998, №3)тоталітарна концепція літератури, що пропонується “соратником” Ю.Андруховича В.Єшкілєвим, — як вихід із стану постмодернізму. Чи можна цю гру у “нео- тоталітаризм” як апогей “івано-франківського феномену” сприймати лише як гру, я не знаю. Але ця нова “західноукраїнська”концепція літератури, яка повторює деякі очевидні “східноукраїнські” тоталітарні мотиви є для мене симптоматичною.

Неототалітаризм” виразно прочитується в концепції так званоїдеміургійної літератури, що тісно пов’язана з третім справжнім, на думку Єшкілєва, прочитанням Ніцше. Культ “справжнього” Ніцше дуже помітний у “Плеромі”, неодноразово цитується його “Воля до влади”. Третє прочитання праць Ніцше пов′язується з постулатом високої цінності малого, що у контексті єшкілєвської “Плероми” може бути прочитане і як прагнення до сили і влади, скритикованого феміністками чоловіка. Отже, що означає це неоніцшеанство, або так звана “деміургія”? Передусім деміургійний текст повністю позбавляється постмодерністської іронії, тут повинно бути все страшно серйозно, якась чорна-пречорна магія: “ Якщо умовний споживач постмодерністського твору — це іронічний інтелектуал, стомлений інформативним перевантаженням, що прагне гри та текстової атракції без будь-яких зазіхань на свою світоглядну свободу, то ідеальний читач деміургійного тексту більш подібний до сектанта, або книжника-кабаліста, який заглиблюється у нетрі пропонованого йому світу-тексту…”[28]. Автор такого тексту проголошується деміургом, Великим Вчителем, якому маленький учень, адепт повинен вірити абсолютно, безумовно прийняти повністю його “внутрішню енциклопедію”, воліючу влади і сили. Бо якщо цього не станеться, то автор незреалізується як богочоловік (у романі В.Єшкілєва та О.Гуцуляка “Адепт” жінки — це дивні створіння, які ревнують чоловіка до Бога). Тотальній постмодерністській грі тут проголошується категоричний бойкот: “Містерія “суперпорозуміння”, яка дарує деміургу безпрецендентне свавілля в межах “внутрішньої енциклопедії”, можлива лише за умови наявності компонентавіри, специфічно спрямованої не на Творця наявного, але на деміурга-творця, “бога” персонального світу. Віра ж, як відомо, перебуває поза тотальністю гри, якщо це справжня віра…”[29]. Вся ця деміургія, що має бути впроваджена у сучасну українську літературу, базуватиметься натемі сили. Отут я і думаю, договорилися ми, феміністки, про жіночий характер українських чоловіків і про те, що немає у нас “чоловіка-переможця”, а він ось і гряде. У підтексті “Плероми” — очевидна полеміка, що відбулася в українській новій літературі (символічно можна уявити її собі — як протистояння “Андрухович — Забужко”) і що заснована на конфлікті чоловічого та жіночого начал.

Звичайно радує, що Ю. Андрухович відгородився від новоявленого деміургічного неоніцшеанства. “Мені було страшенно прикро, — пише він у тій же “Плеромі”, — що упродовж багатьох місяців копіткої праці над проектом я врешті виявися причетним до оприлюднення концепції, якої не тільки не поділяю, але й яка, вважаю, значною мірою перекреслює зроблене мною.”[30]. Однак та нечесність, яку Юрій Андрухович проявив у ситуації навколо Шевченківської премії і в якій він продовжує брати участь, мене спонукає також до цих роздумів. Я маю на увазі і ту голосну акцію (виступ у популярній газеті “День” із заявою), що прозвучала як відмова Ю.Андруховича від Шевченківської премії. Відмова була від премії, яку йому ще не дали і, очевидно, що й не збиралися давати. Хоча, вважаю, що Андрухович, безперечно, заслужив її як один із дуже талановитих письменників нашої доби. Але, коли у Києві (18 травня 1999 року), на презентації вищеназваної “Плероми” мені доводиться чути таку новоявлену міфологему про Патріарха Бу-Ба-Бу (типу “це — той герой, що відмовився від Шевченківської премії”) і при цьому Андрухович мовчки вислуховує фальшиву похвалу, то це не що інше, як новоявлене “збочення до постаменту”, так на ненадовго засуджене нашими “хлопчиками”.

Викликана інфантилізмом, “тоталітарна” перспектива для української літератури, або так звана концепція деміургії В.Єшкілева оперує вже відомою нам з соцреалістичної літератури мовою влади, патріархальності, революційності, релігійності, вона так само хоче бути впровадженою в щось, наприклад в нову післяпостмодерністську українську літературу. В.Єшкілев, правда, не приховує від нас своїх “тоталітарних” мрій, проте намагається переконати, що новоявлений “тоталітаризм” – кращий, ніж соцреалістичний, бо дуже розумний і опирається на високі зарубіжні авторитети Г.Л.Олді та Дж. Р.Р.Толкієна.

Івано-франківські “феноменальні” “тоталітарні” мрії дивним чином пересікаються з київськими, “міфологічними”. Як уже згадувалося,

Опозицію літературному карнавалу з його руйнівним пафосом відразу склали апологети так званого конструктивного, міфологічного письма, власне орієнтованого на традиційний національно-романтичний міф. Ідеологом і некоронованим (тобто не таким явним, як Андрухович) “патріархом” тут виступив — В′ячеслав Медвідь. Антологія сучасної прози, видана ним у 1995, (того ж року року вийшла книга “Бу-ба- бу”), була спробою творення “київського”(як всеукраїнського) варіанту літературного канону, про що свідчив відбір “справжніх” десяти українських прозаїків, котрі мали представити новий альтернативний прозопис.[31] Проти “мазохістської” стилізації

Карнавалістів В.Медвідь пропонує прихід митця-філософа з його текстом міфологійного марення. Нова школа міфології має представити “феноменологію душі”, утаємничений простір суб’єктивності, виокремлений з соціального, конкретно-історичного світу, — в багатьох рисах такий задум повторює В.Єшкілєв, але прибавивши сюди актуального, на його думку, неоніцшеанства. Так само, як В.Єшкілев, “міфологи” не приймають

постмодерну ситуацію в національній культурі. В.Медвідь вважає, що для такої ситуації в українській літературі немає підстав, оскільки тут “жодна доба — шкільна, стилева, напрямкова” не викінчилася сповна, а тому не можлива визначальна для ситуації постмодерну “смерть літератури”.

До певної міри опозицію постмодерній “івано-франківській” ситуації в українській літературі створює асоціація “Нова література”(1994), представниками якої стали Є.Пашковський, В. Медвідь, В.Рубан, О.Супронюк, С.Лавренюк, В.Цибулько, С.Квіт та інші. На думку Євгена Пашковського Асоціація має бути авторитарною організацією з чітко визначеним курсом і метою, а також виключати всякі внутрішні дискусії ідеологічного характеру [32]. На відміну від регіонального (національно не визначеного) “тоталітаризму” В.Єшкілева тут ми маємо справу із всенаціональним “тоталітаризмом”. Стилістика декларацій “Нової літератури” творить виразний раціоцентричний дискурс чоловічої волі та влади: асоціація “Нова література” як “провідний первень у суспільстві” ставить першочерговим обов′язком “довести до відома своїх дійсних членів, симпатиків, політичних і державно-виконавчих структур чітке гасло: “Вітчизна загрожена!”, інформувати свідомих громадян про зле й ганебне недбальство на терені, сприяти моральному очищенню соціюму, втілювати дароване Богом і талантом право називати відступників — відступниками, недбалих — недбалими, ворогів — ворогами, нелюдів — нелюдами…” [33]. Яскравим прикладом “тоталітарного”, ієрархічного мислення стала стаття під назвою “ В межах, поза межами і на межі” ідеолога “Нової літератури”, неонаціоналіста Сергія Квіта, що готувалася як виступ на львівську конференцію про постмодернізм (4-5 січня 1999) [34]. У ній практично втілюється “право”інформувати суспільство про відступників і ворогів. До таких С.Квіт зараховує всіх, хто в минулому чи теперішньому виступив руйнатором національного міфу, національної традиції, починаючи від авангардистів та модерністів початку століття, на зразок М. Семенка, М. Хвильового, закінчуючи сучаними літераторами. Сюди невипадково потрапляє “засновник” нігілістичного підходу до української традиції — Юрій Шевельов,”постмодерний українець” Марко Павлишин”… Безперечно, що список дуже легко може бути продовжений, не обійдеться в ньому без сучасних феміністок. У такий спосіб ставиться питання про необхідність творення національно-імперського міфу (”українцям (а тут однозначно таким чоловікам) належить увесь світ…”). “Міт і філософія,— як пише С.Квіт, — визначать нову реальність і стиль життя” [35].

Чесно кажучи, я не вірю в український неофашизм. Тут для нього немає історичного ґрунту. Тут дуже несприятливі йому наші ментальні риси: національне самоїдство, “кайдашизм”, споконвічна відсутність елементарної національної соборності. Однак я цілком допускаю, виходячи із історичного українського досвіду, можливість якогось чужого неототалітаризму в Україні. І ці декларативні ідеї наших “вічних хлопчиків” можуть послужити ґрунтовною підпорою для ще невідомих нам, але уже явно дорослих дядів.

Пригадую, як ще зовсім недавно наші літератори в один голос стверджували: найперше завдання, яке стоїть перед новим літературним поколінням — завдання естетичне, творення власної мови. Випадковий, як на мене, представник “Нової літератури” В.Цибулько (мені важко поєднати декларовану Є.Пашковським “залізну” дисципліну для організації “Нової літератури” і твердження Цибулька про самотність і поодинокість його покоління, гру в самотніх вовків, що пояснюється як “закономірний відхід від їх (мається на увазі тоталітарного покоління “батьків” — зауваження Н.З.) партійної організації і партійної літератури”) навіть термін придумав на означення нової естетики — “новолітаризм”. “Саме існування новолітаризму майже абсолют, процес, що не передбачає завершення, — писав В.Цибулько. — Творення мови, врешті мова і є головним героєм новолітівських текстів”[36]. З середини 90-х рр. літературне життя дуже помітно внутрішньо ідеологізується, випробовує мову влади і сили. Несподіваним вивершенням “міфологічної” школи постав Олесь Ульяненко — в образі новоавторитарного літератора-космополіта. Маю на увазі його дійсно фонтануючу ненавистю і нігілізмом прозу, доведену до абсолюту неґацію стосовно українського світу і людини в цілому. Ця революційна боротьба “тотального проти” є яскравим втіленням пригніченої свідомості (візьміть для прикладу — “Вогненне око”), яка воліє влади і сили. О.Ульяненко в образі новоявленого Месії, пророка Йони нечестивому місту Києву пророкує загибель. Однак, якби це місто покаялося, то він би так само, як і біблійний пророк Йона, не зрозумів Бога, а саме, чому той не виконав своєї обіцянки і не послав пророковану грішникам тотальну загибель. У зв′язку із революційно-бунтарською свідомістю О.Ульяненка було б

доречно згадати Е.Фромма, який дуже точно означив подібний стан: “боротьба авторитарного характеру проти влади є, по суті, бравадою. Це спроба утвердити себе, подолати відчуття власного безсилля, але мрія підкоритися, усвідомлена чи ні, при цьому зберігається…” Таким заграванням із владою було для мене отримання О.Ульяненком Малої Шевченківської премії. Я не знаю, правда, критерії Шевченківської премії, бо вони давно розмиті. Але, щоб я так ненавиділа краіну, як про неї написав Ульяненко, то ніколи би не прагнула отримати від неї її “малу” подачку. Творчість Олеся Ульяненка виросла на крайньому відчаї, повній відсутності віри, ненависті і революційності раба (М.Бердяєв недаремно сказав, що революційна свідомість є найвищим виявом свідомості рабської). Дуже символічно і те, що герой першої повісті О.Ульяненка (Олександра Ульянова)— революціонер-терорист. Цілком очевидно, що представники “Нової літератури”, прихильники національного міфотворення, сьогодні вже б не включили до своєї нової антології такого серйозного деструктора національного міфу, яким несподівано виявився О.Ульяненко. Можна припустити, що розходження Ульяненка з “міфологами”, як і Андруховича з Єшкілєвим — не таке вже й серйозне, якщо дивитися на нього жіночими очима? Можливо там, де маскулінізм, там завжди можливий тоталітаризм? Бо якщо такий селянський письменник, неонародник В.Медвідь, аналізуючи сучасну суспільну ситуацію, ставить питання про необхідність чоловічого релігійного ордену інквізиції, то це дуже нагадує Єшкілевську стратегію деміургії з подібним культом чоловічого насильства. Мені особисто велику надію у сучасній українській літературній ситуації подає наявність “жіночих студій”, їхня домінуюча стратегія опору різного роду тоталітаризуючим концепціям.