Маріанна Кіяновська

До ер

 

 

Маріанна Кіяновська (народилася 1973 р. в Жовкві) – письменник, перекладач зі слов’янських мов. Автор семи поетичних збірок («Інкарнація», 1997; «Вінки сонетів», 1999; «Міфотворення», 2000; «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою), 2002; «Книга Адама», 2004; «Звичайна мова», 2005; «Дещо щоденне», 2008), книги оповідань («Стежка вздовж ріки», 2008), низки есе тощо. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка.

Перекладає Б. Лесьмяна, Ю. Тувіма, Л. Стаффа, Е. Ткачишина– Дицького, Т. Шаламуна, інших поетів. Живе і працює у Львові.

 

* * *

 

Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там.

В канделябрах дерев згорають прижовклі свічі.

Я не можу без тебе – говорю твоїм листам,

Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі.

 

 

* * *

 

Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло –

І неназивання речей, що старіли з батьками.

Тут протяг хизується вмінням пробачити зло

Одним лише пострілом в око віконної рами.

Тут втрачено рай і дощенту змарновано дим,

Бо ти тут не ворог, а син, що крадеться, мов злодій.

І сад, мов каліка, відштовхує ліктем худим

Тебе і твої непташині уривки мелодій,

Півправди історій, розказаних просто з розмов,

Розхристані титри – і врешті шматки божевілля…

…А потім нарешті сміттяр і сусід‑птахолов

Твої мимовільні сліди на деревах забілять.

 

 

* * *

 

Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір.

Вечірньої пори вступивши в срібло броду,

Прикинься солов’єм і тишу перевір,

Зійди з гори відлунь – і випий мертву воду.

Хай тінню зацвіте тройзілля у яру,

На світлій голизні – як голос на папері.

Лиш не полюй мене, якщо я перша вмру:

Я теж плачу ціну за привідкриті двері.

 

 

* * *

 

Ходить посеред вулиці віхола крадькома.

Ким би сніги не були ці, то іще не зима.

Хмара дахами дибає, зорі ростуть вві сні.

Раптом запахло рибою місяцю у човні.

Камені Anno Domini – в сітях промерзлих віт.

Стукає у вікно мені вийнятий з часу світ.

 

 

* * *

 

Ти прозорий, як я. Ти щоразу приходиш сюди.

Я вже вмію тебе відчувати між нами і ними.

Ти іще молодий – так, як гори були молодими,

Доки їх не навчили старіти міста і сади.

Ти іще молодий – і тотожний котромусь із трьох.

Я не можу збагнути твого повсякденного міфу:

Ти ж не камінь лишив двійникові своєму, Сізіфу?

Що тебе воскресить? Хто нас вигадав, майже як бог?

 

 

* * *

 

Наші міста – під високими травами.

Мури зруйновано пращами.

Колами, колами лунко вмирали ми,

Так і не ставши кращими.

Діти з дідами, кістка до кості, –

Перлом живим нанизані.

Вуж з‑під ожинника кличе у гості –

Темний над світлоризими.

Згаслим на заполочі – пробачимо.

Справимо їм поправини.

Але не встанемо і не заплачемо –

В наших містах під травами.

 

 

* * *

 

Ти все ще здатний чути острови.

Ти все ще знаєш географій межі.

Та на кристалах зжухлої трави

Вже проступають прожилки пожежі.

Лише найменші з островів і трав

Наскрізним володіють володінням.

А решта світу вмерзне в льодостав –

В його тривання перед змерехтінням.

 

 

* * *

 

Віруй, що світ цей білий – стрімкий, як вежа.

Мукою пахне у лісі.

Воями.

Кіньми.

Спалення відьом.

Довга, як смерть, пожежа.

Душі підперто звугленими коліньми.

Віруй, що бог, як вершник, спішиться раптом.

Стане при згарищі босим.

Дівчина встане.

І заридає кров’ю осліпла варта.

Дим вознесеться в небо – і там розтане.

 

 

* * *

 

Я ні про що не згадую. Я є.

Знамення протоімені – криниці –

Гулкі, простоволосі, темнолиці –

З джерел і надр отримують своє.

Знання і сни – як дотики. В ковтку

Води – тінистість іншого напою.

Тож не спиняй, не спи мене рукою –

Я все одно впадатиму в ріку.

 

 

* * *

 

Незримий, як зозулина провина,

Іде годинник – швидше, аніж час.

Минає ніч, як світу половина,

І тінню проминає нас – крізь нас.

А той, що вічно відчиняє двері,

Предивний птах з незапахом землі,

Зненацька проступає на папері

Зі струпами на кожному крилі.

 

 

* * *

 

Сухі монастирі порожніх гнізд

Були як зорі, скинуті із неба.

Тривав великий журавлиний піст –

І наставала радості потреба.

Ти міг лиш чути – бачити не міг:

Монахи з протрухлявілих шпаківень

Молились, щоби випав перший сніг

У ніч, коли озветься сьомий півень.

 

 

* * *

 

Клинопис на корі – і прожилки, і жили –

Неначе сіра сіль, облизана на скін.

Живих кленових риб червоне й срібно‑біле –

Невловне і летке. І сонце – навздогін.

Я вся на їх губах, неросяна краплина, –

Тоненька мимохіть, прозора крадькома.

Відчалюють човни, як сказано в хвилинах.

Їм дихає в сліди зіщулена пітьма.

 

 

* * *

 

Прозорі речі простору прозрінь,

Де тіні тінь наскрізь проймає воду.

Мов камінь – янь. І наче іній – інь.

Я геть інакше вистраждав свободу,

Ніж решта тих, що у мені, що я.

Хоч кожне «я» запитує про Бога.

Не блискавка, а річки течія.

Не істина, а імені дорога.

 

 

* * *

 

Діаманти суцвіть у короні князівни броду.

Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні.

Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш воду

У долонях, з яких я спиваю суничні повені.

У небесних озерах стрибають між хмар зайчата,

Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо.

Я між ними – одна із сущих, і я крилата.

І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.

 

 

* * *

 

Складало крила дерево у сніг –

А я тобі не вірила до ранку.

І поцілунки нас збивали з ніг,

Лишаючись слідами біля ґанку.

Тихесенько заходило у дім

Повітря – й ворушилося під ліжком.

І усміхалась оком золотим

Маленька чорна стронцієва кішка.

Тремтіли тіні, ніби наші – ті –

Залежали від дотику до тіла.

І золотіли інші – золоті –

Яким зима довищенту зотліла.

 

 

* * *

 

Архангели, що випадають з крил, –

То перша спроба перепрочитання

Простоволосих вершників з могил,

Яким межа відкрилася остання.

В снігах лежать скрижальні письмена,

А на снігах – сліди від ніг і палиць.

І легко забувається війна,

Хоч чорні круки ще недоблукались,

Йдучи за сонцем і супроти зір,

Жируючи за табуном на паші,

Німіє звір, бо розуміє звір,

Що кожна кров впаде у душі наші.

Вогнями в ніч вгризаються міста.

Спустошені прибулими знізвідки.

Їх кінцесвітні спрага й нагота

Є одкровенням про пришестя Свідка.

 

 

* * *

 

У землю увійди – і так собі заплач,

Як плакав немовлям, коли не стало лона.

Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч.

Трава збагне печаль – і зробиться солона,

Заплутає сліди земних твоїх ходінь

Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.

Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь.

А ти усім прости – і ухопись руками

За ниточку тонку, за теплий промінець,

Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.

Я знаю майже все про темний твій кінець.

У нас одна ціна за сяйво благодаті.

 

 

* * *

 

Я спіткаю тебе не при камені – на траві.

Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.

Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,

Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця.

Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.

То покутна ціна утеклого з небосхилу.

Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тих

Хто дає імена речам – і втрачає силу.

 

 

* * *

 

Мені з передсвіту дано і наречено див.

Ходила водою – і в лід замовлянням вертала.

Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив,

Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала.

……………………………………………………

І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:

У чистому полі мати коня і вітер.

……………………………………………………

І скресла дорога – і перемінилась в ріку.

……………………………………………………

А смерть – це коли вилити душу з відер.

 

 

* * *

 

Очі воском печуть свічі:

Ми у хату прийшли з морозу.

Колядою тремтить вночі

Довга вервечка верболозу.

І стоїть на столі кутя –

Знаком радості цього дому.

І рождається в світ Дитя,

Щоби нас іскупити в ньому.

 

 

* * *

 

Умащена туманами, твоя,

Вже за межею, ще перед порогом,

Із теплих рук випорскую – змія,

Без одягу, без страху, без нічого.

Напийся мною. В цих заплавах птиць

Роками сподіваються на зливу.

Лежу – можливо, надто горілиць –

Приборкано, смиренно і щасливо.

І котить жовте сонце скарабей,

В зеніті зупиняючись неначе.

І ти цілуєш із моїх грудей

Живу солону сокровенність значень.

 

 

* * *

 

Люблю тебе. Це віра. Це спосіб жити,

Спосіб сукати нитку з твердої вовни.

(В Ноя, в його ковчегах, – бездонні квіти,

Ними високе небо у горах повне.)

Рівно і просто: притча доточить притчу.

(Праперевізник сушить веселі весла.)

Човник снує по кроснах. Я тчу – і витчу

Радість, якою знову стаю воскресла.

 

 

* * *

 

Світ розгойдує осінь – і скоро вона впаде

І утвердиться в праві на клаптик живої тверді.

Простір стиглого світла. Метафора саду, де

Навіть вигаслі крони не мають ознаки смерті.

Повертання в початок, в начало усіх начал –

Вічний маятник листя, його кожнорічна злива.

Розпромінена тиша, глибока, немов печаль,

З надр якої росту, як дерево, – всещаслива.

 

 

* * *

 

Тут немає могил. Тут самі ятері в порожнечі,

Полювання на риб з плавниками сухими, як скло.

Камертон неплачу ще належить речам і предтечі.

Скільки ж війська того у кольчугах пробитих лягло?

Силу важили сіллю. Далеко ішли висипати.

Закурганіла кров у підводних чумацьких степах.

Ми з тобою тривали – і нам не хотілося спати:

Боронився від сну за пітьмою захований птах.

Позбувались страху. Залишалися – рана на рані.

В Божий день називання імен і приблуд, і царів,

Будуть явлені нам імена – золоті і останні,

Навіть риб і морів імена, навіть тих ятерів…

 

 

* * *

 

Мовчу – заради тебе. Ти апостол

Мого минання в сутіні крихкій.

Велика віра потребує посту

Заради воскресіння. Голос твій

Приходить в мене з іменем Господнім,

Що над зникомим вічне вознесе.

Мовчу. Мені відкрилося сьогодні,

Що лиш мовчання означає все.

 

 

* * *

 

Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє

Надто теплого дня загусає в дими.

Догорає припізнене листя черешні,

І припізненим сяйвом палаємо ми.

Та полює на нас укоріненість в тверді.

Павутина лежить, як на серце сильце.

На твоєму лиці – колір запаху смерті.

І бракує душі не повірити в це.

 

 

* * *

 

Осмислюю тебе на приступці трамваю,

Бо коні наших зір розсипались в пітьму.

На все, чому ти є, я тихо зачекаю.

А потім – назавжди, навіки – всеприйму.

Є ритм серцебиття і ритм каменування,

Недавність одкровень, несталість заборон.

Я – сенс твоїх знамень, бо я тобі остання,

Цілюща, як вода, невпіймана, як сон.

 

 

* * *

 

Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім

Нічийної мудрості брості хмільного тепла.

Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,

Відбита, як місячний промінь від битого скла.

Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,

Тривання далекого крику чи зойку в імлі.

Розкажеш мені про освенцім – і станеш ледачим,

Як кожен месія, який опинився в землі.

 

 

* * *

 

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу,

Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене.

Я пригадую нас золотими, тому я не плачу.

Я пригадую нас голубами – і це не мине.

Ми не мали нічого у світі – ні часу, ні дому.

Наставали сонця – і минали, як наші сліди.

Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому,

Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.

 

 

* * *

 

Мандрівки мої далекі.

Пороги мої високі.

Поради мої порожні.

Обличчя мої сумні.

Дощенту цвітуть лелеки.

У стеблах вирують соки.

Зачумлені подорожні

Заплакані по мені.

Мовчатиму надто довго.

Світитиму надто чисто.

Молитви – як гуси сірі,

Від обрію до ножа.

На лезі – дещиця Бога,

І навіть дещиця міста,

І навіть дещиця віри,

Неначе суха іржа.

 

 

* * *

 

Дидактика смерті. Ти тяжчий мені від брата.

У цьому повітрі, у духові воску і хмелю,

Чорніє стежина, хитається холодом хата,

В якій я тебе нагодую і постіль постелю.

Ти звіром не став, бо висмоктував соки з пожежі,

Націджував згарища в ночі, серця і горнятка.

Ти – простір пратворення. В тобі здригаються межі,

Коли ти ідеш іменами від зла до початку.

 

 

* * *

 

Люблю тебе тут. Такого, як є. Такого.

Такого далекого, рідний, чи як тебе ще?

Ми мовчки і кожен по‑своєму віримо з Богом

В нічні голоси, і в пророцтва, і в смерть під дощем.

Це правда про нас. Бо неправди про нас – мов ями.

З мовчання в мовчання ламаю словам хребти.

Між нами – подоба смерті, подоба брами.

Люблю тебе – тут. За це мені – там – прости.