Культурний архетип Подарунка

У статті проводиться аналіз культурного архетипу Подарунка, простежується його відповідність до таких характерних ознак архетипу, як архаїчність, вкоріненість у національних культурах; наявність власних елементів, які не належать іншим архетипам; здатність до ототожнення з індивідом; амбівалентність.

Ключові слова: архетип, культурний архетип, подарунок, обов’язок, профане, сакральне.

In the article the analysis of the Gift as a cultural archetype is conducted, and such prominent characteristics of the archetype as remoteness, ability to appear in national cultures, existence of its own elements, which do not belong to other archetypes; ability to identify itself with the individual; ambivalence are traced.

Key words: archetype, cultural archetype, gift, duty, profane, sacred.

 

Теза про інваріантність культурних феноменів у всіх без винятку культурах із часів початку реміфологізації мотивує теоретиків культури (а також філософів, соціологів, психологів та ін.) до інтенсивних пошуків усе нових і нових універсалій. Ідеться про архетипи – матриці, „акумулятори досвіду”, „порожні форми”, психофізичні і духовні передумови засвоєння світу індивідом. Як відомо, архетипи поділяють на дві групи: юнгіанські та культурні. Метою нашого дослідження є аналіз особливостей прояву одного з культурних архетипів – архетипу Подарунка.

Досі архетип Подарунка у теорії культури не виокремлювали. Проте багато фактів свідчить на користь необхідності його аналізу. Архетип впливає на нас із-за спини, залишаючись не поміченим, без осмислення структури його дію украй важко простежувати – він вислизає з-за меж сприйняття.

Досить згадати, що глибинний зміст буденного поняття „подарунок”, його психологічні і соціальні аспекти, емоційне наповнення процесу дарування залишається невизначеним. Наприклад, у „Великому тлумачному словнику української мови” подається таке визначення: „дарована річ, дарунок” [15]. Згідно зі словником Ожегова, „подарунок” – „річ, яку дарують, подарували” [14]. У словнику Даля відповідної статті немає, проте є дефініція дієслова „подарувати”: „віддати... назовсім, безкоштовно і безповоротно, задарма” [6].

Після праці Марселя Мосса[1], поняття дару, згідно зі словами Марселя Енаффа (теза була висловлена у інтерв’ю з Аркадієм Драгомощенком [7]), залишається викликом для сучасної антропології. Дар лежить в основі діяльності різноманітних інститутів, ритуалів, репрезентацій, які керуються логікою символічного обміну. Слід зазначити, що остання є абсолютною відмінною від логіки обміну економічного [7]. Приміром, Жорж Батай, ідеолог антиекономіки, стверджував, що принцип марнотратства у глибинних структурах психіки людини має примат над принципами виробництва і споживання. Він доводить, що першоджерелом усього створеного людиною є не власне виробництво, а сонячне випромінювання. Для цього процесу, як і для природи в цілому, характерні надмірність, марнотратство, безоплатність. Найбільший символ Подарунку, таким чином – сонце. Шляхом виведення припущення про існування архетипу Подарунка можна простежити причини самоцінності, неутилітарності дару.

Архетип Подарунка є архаїчним феноменом, його прояви можна простежити у міфах і казках. Наприклад, звертаючись до українського фольклору: „Дарунки з трьох зернин”, „Казка про мудру дівчину” і т. д.

Окрім того, Подарунок, що апріорно претендує на самостійне існування як об’єкт, має певну кількість власних елементів, які не належать іншим відомим архетипам. Це, зокрема, сам подарунок, носій подарунка (дарувальник), отримувач подарунка, обов’язок, пов’язаний із подарунком (проявляється у трьох іпостасях: передача подарунка, отримання подарунка, відшкодування подарунка [12]), свято дарування, несподіванка.

Почнемо розгляд Подарунка з дарувальника. Найбільш поширений (і найпростіший для виявлення) образ носія подарунка в Україні – це Дід Мороз (або ж Святий Миколай). Можна простежити лінію еквівалентів у інших культурах: Санта Клаус, Йоулупуккі (фінський Дід Мороз), Василій (Кіпр), Бефана (стара жінка, яка в італійській міфологічній традиції проникає у дім крізь димар із подарунками для хороших дітей), Хизир Ільяс (старець у червоному ковпаку з зеленою стрічкою, який обдаровує мусульман).

У чарівних казках (загальна парадигма) роль носія подарунка (дарувальника) полягає у передачі героєві чарівного засобу чи помічника, за допомогою яких він зможе дійти до мети. „Дарувальник, – писав В. Пропп у „Корінні чарівної казки”, – це визначена категорія казкового канону” [16]. Дарувальник у казках стоїть на межі між світом живих і царством смерті (якщо міфологія, за Кемпбелом, – це психологія [10], то можна припустити, що дарувальник – це означення межі між областю свідомого у психіці і самостійною областю архетипів). Чарівний дар, засіб, який передає дарувальник, – це відзвуки обрядів ініціації.

Варто зазначити, що іноді носій подарунка і дарувальник не є тотожними поняттями. Наприклад, в англійській етнографії для помічника, якого дає героєві дарувальник, дібраний термін „дух-хранитель” (guardian spirit).Дарувальник передає або подарунок, або у складніших схемах передачі – носія подарунка (із метою кращого збереження дару). Помічник героя, він же Носій подарунка, за В. Проппом, був пов’язаний із тотемом племені. „Дух-хранитель, зазвичай у тваринній формі, покликаний захищати людей, – читаємо в The MYSTICA [2], – племена, роди, або ж забезпечувати наявність [курсив наш. –Д. М.] магічної шаманської магії певного зразка” [3]. Забезпечення наявності – це і є збереження подарунка.

Імовірно, що Ангел Хранитель – це також відзвук тотемних уявлень. „Скільки ми не шукали, але так і не виявили іконографію Ангела Хранителя у засадничому для православного світу візантійському мистецтві ХІ ст.” – пише Віктор Кутковой [9]. Трохи нижче він додає: „Сили небесні описували доволі часто, проте не Ангела Хранителя”. Можливо, тому, що образ Ангела Хранителя не є породженням християнської міфології?

Обов’язками Ангела Хранителя є супровід душі померлого на його шляху до загробного життя, моління Христа про прощення довіреної йому душі, а у випадку прощення – дружба з останньою у вічності. Побутує думка про зв’язок імені і Ангела Хранителя, проте, як стверджує В. Кутковой, ця теза спростовується традицією ранкової молитви – їх дві: одна є звернення до Ангела Хранителя, інша – до святого, в ім’я якого був похрещений християнин. Ангел і людина нібито створені за божою подобою, проте особистості Ангела і людини відрізняються, оскільки людина „поставлена на грані умоглядного і чуттєвого”, за Лоським [11, с. 92–93]. Беззаперечно, що Ангел Хранитель є носієм Божої волі при людині – для того, щоб остання змогла отримати шукане – безсмертя.

Найбільш поширений (проте не єдиний) образ дарувальника у фольклорі – Яга [16]. Образи інших будуються за аналогією. Дарувальники – це завжди межові істоти (Яга є межовою істотою тому, що наділена рисами як мертвої – костяна нога, так і живої матерії). Дарувальник через дарування демонструє свою силу (він сильний тому, що знаходиться в іншому світі, звідки йдуть усі начала).

Іноді у казках ідеться про „вдячного дарувальника”, який передає подарунок у відповідь на послугу [16]. По суті, це вже акт, пов’язаний не з обов’язком передачі подарунка, а з обов’язком відшкодування. Вдячна тварина, за В. Проппом – це комбінований персонаж.

Наступний елемент – сам подарунок. Яке його основне призначення?.. Спочатку розглянемо значення подарунка для дарувальника. Це значення пов’язане з обов’язком відшкодування так само, як зі звільненням.

Обов’язковим елементом процесу дарування з боку того, хто дарує, є впевненість, що дари будуть відшкодованими, „маючи в якості „гарантії” даровану річ (Марсель Мосс [12]). Будь-який подарунок передбачає певне відшкодування: відпущення гріхів, здобуття моральної переваги (ось чому у досліджуваних Марселем Моссом племенах до тих, кого запрошували на потлач – урочисту передачу скарбу – ставляться зі страхом – адже вони можуть відхилити подарунок, цим оголошуючи про свою перевагу), кохання, дружбу, свободу.

Подарунок завжди був засобом означення влади і ієрархії. Правитель – той, хто може собі дозволити зробити і прийняти найбільшу в суспільстві кількість подарунків. „У них існують братства, часто міжнаціональні. Частина дарів і поставок у відповідь покликані оплачувати послідовне досягнення ступенів і підвищень у братствах” – писав М. Мосс [12]. Вищеназвані здобутки належать до найбільш емоційних сфер міжлюдської взаємодії. Архетипам узагалі, і архетипові Подарунка зокрема, притаманний суттєвий вплив на емоційний стан.

У будь-якому суспільстві природа дару зобов’язує до певного визначеного строку для відшкодування. Необхідно, щоб пройшов якийсь час перед тим, як адресат подарунка здійснить поставку у відповідь [12]. Кредит – це породження архетипу Подарунка внаслідок наявності певного строку від моменту отримання подарунка до моменту відшкодування. „Саме з системи подарунків... виріс безпосередній обмін (через спрощення, зближування раніше розділених строків), купівля і продаж на виплат і за готівку, а також в борг” – писав М. Мосс. Прихильники натуралістичної теорії кредиту (А. Сміт, Д. Рікардо, Ж. Тюрго) стверджували, що позичений капітал (або подарований об’єкт) і є єдиним реальним капіталом[3]. А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не грошовий капітал, а капітал в його речовій формі; кредит[4] не створює капітал, він лише визначає, яким чином цей капітал буде застосований.

Для того, щоб відбувся акт дарування, потрібен надлишок. Отже, ще одна з цілей дарування – це звільнення від надлишку. Рональд Руел Толкієн у своїх „Хранителях” (перша частина трилогії „Володар перснів”) сконструював цікавий звичай у гобітів – звільнення від „мусомів”: „Кожну річ, яку не можна використати, проте шкода викидати, гобіти називали „мусомом”. Їхні житла часто нагадують склади мусомів, і більшість подарунків, що переходять із рук до рук, належать до їх числа”. Описуючи в праці „Есе про дар” звичаї дарування в племенах, які мешкають на узбережжі північного заходу Америки, Аляски і Британської Колумбії, Марсель Мосс зазначав, що у цих племенах немає землеробства, проте вони дуже заможні, і навіть зараз риболовство і полювання залишають їм значні надлишки [12].

Для отримувача Подарунка значення останнього полягає, насамперед, у стабілізації стосунків із наставником. Адже необхідність відшкодування має і зворотний бік – у момент відшкодування, коли строк прийде, відносини між суб’єктами обміну будуть такими ж, як у момент дарування, інакше обмін не буде рівноцінним. Щодо значення відшкодування, у деяких культурах ставлення до нього доволі химерне з погляду української культури. Наприклад, вікінги були переконані, що будь-який подарунок є шпигуном дарувальника. Тому, отримавши подарунок, необхідно якомога швидше відшкодувати, зробити контр-подарунок (тобто надіслати свого шпигуна). Це трактування подарунка пов’язане з уявленням про те, що дар продовжує собою особистість дарувальника: навіть потрапивши у чужі руки, подарунок зберігає у собі частинку його сутності, його сакральної сили – „мани”. Уявлення про те, що речі зберігають щось від своїх хазяїв, виражається, зокрема, у французькому звичаї вдарити по купленій речі, для того, щоб „відірвати” річ від колишнього хазяїна [12]. Японське слово „арігато”, яке ми звикли перекладати як „дякую”, буквально означає „ви ставите мене у скрутне становище”. Інший близький йому зворот „сумімасен” означає: „ох, це ніколи не закінчиться”, чи „ох, тепер я ніколи не зможу з вами розрахуватися” [13]. Дар – не безкорисливе самозречення, а жест експансії, розповсюдження людини за її особисті межі.

Отримання дару завжди пов’язане з несподіванкою (якщо сам процес обміну подарунками є зумовленим, то втілення подарунків залежать від обставин і волі дарувальника – це і є несподіванка для отримувача). С. Аверинцев у есе про Гілберта Честертона[5] писав: „щастя отримують лише в подарунок. Його незаслуженість і неочікуваність – неодмінні якості; його самого могло б не бути, нас самих могло б не бути” [4]. Фундаментальна теза юриспруденції – принцип невідворотності покарання. Існує і принцип невідворотності дарування. Подарунки повинні отримувати всі. Вони завжди „настигають” тих, хто робить спроби від них утекти – так відбувається, наприклад, із подарунками на День народження. Елемент несподіванки – у тому, як саме до нас приходять дари.

Значення елементу самого подарунка в системі, що складає архетип, можна спробувати простежувати через ототожнення. Ототожнення себе з Подарунком (як і з будь-яким іншим архетипом) відбувається через самознищення. Енергетична сутність дару: при знищенні матеріальної оболонки речей із них вивільняється у чистому вигляді містична „мана”, розповсюджуючись владним силовим полем навколо дарувальника. „Віддавати – уже означає руйнувати”, – зазначав Марсель Мосс, – „руйнування саме по собі означає найвищу форму трати”. „Мені хотілося продемонструвати свою силу через дарування”, – казала дівчина, яка ототожнювала себе з Подарунком. „Продемонструвати свою силу” – означає „продемонструвати себе”. Демонстрація завжди передбачає руйнування первинної цілісності. Свідомість сама по собі не потребує демонстрації перед іншими, оскільки вона самодостатня: у той же час як все є пропонованим для свідомості, сама свідомість не є пропонованою ні для чого, вона не об’єкт по відношенню до іншого, а те, що лежить в основі суб’єкта і об’єкта [17, с. 202]. Культура, яка є репрезентативною (такою, що „пропонує себе”, „дарує себе”), насправді самознищується через репрезентацію. Проте, лише через демонстрацію можна продемонструвати для Ти свій рівень, свою позицію в ієрархії.

Самогубства, здійснені через нещасну любов, смерть когось із рідних чи друзів, деякі з ритуальних самогубств (наприклад, харакірі, кейкан, саті), які, по суті, є виправданою релігійними нормами формою самогубства, також можна вважати ототожненням із Подарунком, оскільки вони є наслідком відсутності змоги „подарувати себе” до кінця і отримати подарунок у відповідь (як писав Альбер Камю, може бути більше, ніж одна причина, для самогубства – вищезгадана причина цілком гідна бути у ряді інших). Самопожертва (приклади в історії: Тхить Куанг Дик, буддійський монах, який здійснив акт самоспалення у знак протесту проти дхарми режимом Нго Дінь З’єма; Олександр Матросов, японські камікадзе) виправдана нормами правовими. Можливо, самогубство сприймається у суспільстві настільки різко негативно (тут, як виняток, можна зазначити Японію[6], де поняття суїциду тісно пов’язане з поняттям честі; останнє лежить дуже близько до концепту саморуйнування через ототожнення з Персоною – потреба „зберегти обличчя”), тому що самогубець вже не здатний „подарувати себе” знову. „Можна співчувати самогубцеві, проте не можна співчувати самогубству” – писав Микола Бердяєв. „Бути людиною, бути особистістю, бути духовно вільним, не допускати руйнування своєї свідомості від страху протиріч і страждань життя, є героїчним завданням... Самогубство є відступництвом від цієї задачі, відмова бути людиною, повернення до долюдського стану” [5] „У певному сенсі, зовсім як у мелодрамі, – писав Альбер Камю в „Абсурдному міркуванні”, – самогубство рівнозначне зізнанню” [8]. Суїцид – це зізнання у своїй безглуздості, даремності свого існування, і водночас – це останній подарунок себе світові. Окрім того, як зазначав Пліній Старший, самогубство – це найбільший дар, який міг дати бог (сам він цього права позбавлений, оскільки є вічним).

Що таке свято дарування? Його можна означити так: у будь-який момент, який виходить за рамки повсякденності, необхідно запросити друзів і розділити з ними набуте. Це може бути шлюб, від’їзд, приїзд (цікаво, що дари від’їзду, за Марселем Моссом, завжди переважають дари приїзду), день народження, хрестини, вихід на пенсію, новосілля, річниця весілля, повноліття, хвороба, а також точно визначені для дарування дні у році. Серед щорічних свят, пов’язаних із даруванням: Різдво (католицьке), Новий рік, День святого Валентина, Великдень (у США і деяких інших культурах на Великдень, окрім яєць, прийнято дарувати кроликів чи зайців – символи плодючості) і т. д.

У статті А. Фенько „Психологія грошей” можна знайти яскраві аргументи на користь здатності Подарунка самовідтворюватися. З економічного погляду поведінка, яка забезпечує максимізацію прибутку, є раціональною [18]. Дарування раціональним не є, проте це невід’ємний елемент культури. Речі і товари в рамках обміну подарунками стоять поза товарооборотом прямого вжитку. І тому можна вважати помилкою аналіз такого обміну в економічній перспективі, що простежується в окремих напрямках сучасної антропології, наприклад, у функціоналізмі чи марксизмі [7]. Обмін подарунками призводить до вільних стосунків, що регулюються коректністю, приязню, люб’язністю і проявляють у всьому, що, на думку Енафа, є безцінним: у розумовій діяльності, творах мистецтва, проявах таланту (він теж називається „дар”), артикулюючи окрім цього власну моральну природу (взаємодопомога, співвідношення, зречення). „Безцінне не втрачає могутності” – стверджує Енаф.

Амбівалентність Подарунка як архетипу можна простежити у двох зрізах – по-перше, гроші, як символ процесу дарування, можуть втілювати як добро, так і зло; по-друге, Подарунок як концепт має і оборотний бік – Прокляття. А. Фенько зазначає, що для сучасної людини, так само, як і для її предків, гроші утаємничують у собі щось містичне. Більшість людей вірять, що усе можна вирішити за допомогою грошей. Таким чином, останні здатні проникати у найбільш глибинні особистісні пласти і породжувати жадібність, ревнощі, заздрість і страх.

Белк і Валлендорф пропонують розрізняти сакральний і профанний зміст грошей. У західній культурі гроші вкрай профановані – наприклад, вони розглядаються як негідний кохання подарунок, оскільки є надто точною міру почуттів. Добровільна безкоштовна робота священна, а аналогічна робота, виконана за гроші, профанна [2]. Перше є даром для того, заради кого виконана робота, і даром задоволення від морального вивищення для того, хто працював. Люди відмовляються від грошей, уважаючи свою допомогу подарунком. Друге є прокляттям як для працівника, так і, частково, для роботодавця. „Гроші можна назвати „атеїстичними”, оскільки вони пропонують очевидно профанний шлях вирішення проблеми Обов’язку” (Марсель Енаф [7]).

Отже, гроші набувають сакрального забарвлення тоді, коли відзначають присутність елементу дару в діях індивіда, і профанного – коли відзначають відсутність. Розглядаючи сакральне використання грошей, Белк зазначає, що воно може бути профанованим: наприклад, подарунок може втрачати свою цінність, якщо людина надто переймається його ціною [1].

Прокляття – це, по-перше, невідшкодований дар, по-друге, кабала, у яку потрапляє отримувач подарунка. Як вже було зазначено вище, подарунок не є інертним. Подарувавши, дарувальник здобуває певну владу над отримувачем. Не повернути в тій чи іншій формі подарунок небезпечно не просто тому, що це заборонено, але й тому, що отримані речі мають над вами релігійно-магічну владу. Той, хто приймає річ у подарунок, визнає себе „проданим” доти, доки він не зможе зробити подарунок у відповідь [12].

Отже, Подарунок має характерні ознаки архетипу: він амбівалентний, здатний до самовідтворення, ототожнення з індивідом, має певну кількість власних елементів, які не належать іншим відомим архетипам і є архаїчним феноменом.