Світове господарство і міжнародні економічні відносини

Дата добавления: 2014-11-10; просмотров: 1432

Світове господарство— це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Кожен історичний етап розвитку світового господарства характеризують певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і соціаль­но-економічна структура.

Основні історичні етапи розвитку світового господарства:

ü виникнення міжнародних монополій;

ü територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій;

ü виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства.

Світове господарство – це складна система, що характеризуються великою кількістю складових елементів та рівнів, ієрархією та структурованістю. Суб’єктами світового господарства є транснаціональні компанії (ТНК), національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єд­нання. Відносини між окремими елементами світового господарства відбуваються на різних рівнях (відносини між урядами країн, між фірмами тощо). В основі системи світового господарства лежить міжнародне та обмежене національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання. Світова економіка має спільну мету – задоволення людських потреб, але в різних підсистемах ця мета модифікується за різних соціаль­но-економічних умов. Виділяють наступні групи країн світового господарства:

ü розвинуті країни – держав з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення складає не менше 12 тис. дол. Це приблизно 30 країн і територій;

ü країни, що розвиваються – держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку;

ü країни з перехідною економікою – держави, у яких відбувається перехід від адміністративно-ко­мандної економіки до ринкової.

Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують наступні критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) та рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).

Світове господарство формується на основі міжнародного поділу праці. Міжнародний поділ праці— це процес відокремлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, виступаючи осно­вою міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності. Міжнародний поділ праці як вищий ступінь суспільного поділу праці є основою міждержавних економічних відносин і об’єктив­ною умовою загальної економічної взаємозалежності. Основними формами міжнародного поділу праці є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація.

Міжнародна спеціалізація виробництва – це форма міжнародного поділу праці, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі диференціації виробничих процесів між різними країнами та їх суб’єктами (тобто, зосередження виробництва певних видів продукції в одних країнах, а інших видів – в інших країнах).

Існує дві форми спеціалізації: міжгалузева і внутрішньогалузева.Міжгалузева спеціалізація – зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва; внутрішньогалузева спеціалізація пов’язана з галузями, що засновані не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинуті країни.

Похідною формою міжнародного поділу праці є міжнародна виробнича кооперація – форма організації спільного або взаємоузгодженого виробництва за участю двох або декількох країн. Найбільшого розвитку вона отримала у машинобудуванні, електроніці, хімічній та деяких інших галузях промисловості, перш за все у виготовленні високотехнологічної продукції.

Економічною формою розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва є інтернаціоналізація. Слід розрізняти поняття «інтернаціоналізація виробництва», «інтернаціоналізація капіталу», «інтернаціоналізація господарського життя».

Інтернаціоналізація виробництва— це встановлення безпосередніх стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає частиною процесу, що відбувається у світовому масштабі.

Інтернаціоналізація капіталу— це процес переплетіння і об’єднання національних капіталів, що проявляється як у створенні окремими компаніями об’єктів в інших державах, так і в розвитку міжнародних форм зв’язків і контактів між капіталами різних країн.

Інтернаціоналізація господарського життя— це зближення економік країн, що виявляється у зростанні виробничої взаємо­залежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, взаємному впливові на найважливіші економічні процеси в країнах, у тому числі на динаміку цін, ставки проценту, і т. д.

Ключовою сучасною тенденцією інтернаціоналізації є транснаціоналізація, яка має кількісну та якісну ознаки. Якісно транснаціоналізація проявляється у формуванні внутрішньокорпоративних міжнародних ринків, які охоплюють переважну частину світових потоків товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Кількісно — у зростанні числа ТНК і розширенні масштабів їх діяльності. Транснаціональна корпорація — це група підприємств, що функціонують у різних країнах, але контролюються штаб-кварти­рою, яка знаходиться в одній конкретній країні.

Економічна інтеграція – це широке міждержавне об’єднання, яке діє відповідно до спеціальних угод і має певну організаційну структуру (включаючи спільні керівні та інші установи). У межах такого об’єднання на території країн-учасниць розгортаються різні види господарської діяльності на особливих пільгових, порівняно з рештою країн, умовах. Йому притаманні глибший міжнародний поділ праці, посилений обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою, прискорення усуспільнення виробництва.

У різних регіонах земної кулі в середині 1990-х рр. існувало вже близько 30 інтеграційних угруповань різного типу. Вони суттєво відрізняються одне від одного як за характером відносин, що виникають між країнами-учасницями, так і за результатами діяльності. Провідними міжнародними регіональними економічними об’єд­наннями є: Європейський Союз, Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Всесвітня торговельна організація — ВТО (колишня ГАТТ), Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) та ін.

Міжнародна трудова міграція— це форма міжнародних економічних відносин, яка полягає у переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства. Спочатку вона виникає як стихійне явище, але поступово охоплюється державним регулюванням. Проте до останнього часу зберігається значний елемент ринкової стихії у міжнародній трудовій міграції. Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і неекономічного характеру. До причин неекономічного типу відносять: політичні, національні, релігійні, расові, сімейні та ін. Економічні причини пов’язані з відмінностями економічного рівня розвитку окремих країн, зокрема: низький рівень життя, масове безробіття, рівень заробітної плати тощо. Важливим фактором міжнародної трудової міграції є вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій.

Міжнародна трудова міграція має, як правило, тимчасовий характер і називається зворотною міграцією. Вона поділяється на три види: тимчасова (робота за контрактом на певний термін), сезонна, маятникова. За рівнем кваліфікації міжнародна трудова міграція поділяється на: міграцію кваліфікованих працівників і міграцію некваліфікованої робочої сили. Залежно від мотивів і бажання виділяють добровільну і примусову міграцію. Існує також легальна та нелегальна міграція.

Міжнародне науково-технічне співробітництво— це форма міжнародних економічних відносин, що являє собою систему економічних зв’язків у сфері науки, техніки, виробництва. Воно існує на основі спільних намірів, закріплених у міжнародних економічних договорах та угодах.

Міжнародні валютно-фінансові організації— це інститути, створені на основі міждержавних угод з метою регулювання міжнародних економічних відносин. Їх діяльність дозволяє запровадити необхідний регулюючий фактор і певну стабільність у функціонуванні валютно-розрахункових відносин. Провідними з міжнародних валютно-фінансових організацій є: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку.