Окультурення права — це максимальне використання результатів, історичних здо­бутків інтелектуальної праці людства при формуванні правових норм.

Дата добавления: 2015-10-12; просмотров: 863

Розпочата в 90-и роки економічна реформа з метою переходу національної економіки на ринкові засади, насамперед, викликала істотні зміни підстав та умов землеволодіння та землекористування. Земельна реформа, яка проводиться на основі різноманіття права власності на землю та їх рівноправного функціонування, переходу до різних форм господарювання на землі та формування на цій основі багатоукладної економіки, значно вплинули на характер і зміст земельних відносин. Вони суттєво змінили причини виникнення та види земельних спорів, що випливають із земельних та пов’язаних з ними правовідносин.

Засадами для розгляду та вирішення земельних спорів є положення Конституції, що закріплені у ст. 8 – про пряму дію конституційних норм, ст. 14 – про гарантованість права власності на землю, ст. 124 – про поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі та деякі інші вимоги Основного закону. Зазначені конституційні положення знайшли свій подальший розвиток у Земельному кодексу. Так, земельний закон містить відособлену групу норм, що визначають умови і порядок розгляду земельних спорів. Вони одержали своє закріплення в главі 25 чинного Земельного кодексу і містяться у розділі, який присвячений гарантіям прав на землю.

Звичайно, законодавчі засади розгляду та вирішення земельних спорів є суттєвою гарантією захисту суб’єктивних прав і законних інтересів власників землі і землекористувачів. При вирішенніземельних спорів має місце не тільки правозастовча діяльність щодо врегулювання виникаючих розбіжностей із земельного права. Прийняте рішення із земельного спору може викликати дії щодо відмовлення від неправомірних вчинків, визнання суб’єктивного права стосовно земельної ділянки, припинення дій, що порушують законні інтереси землевласників, виконання покладених обов’язків у натурі, відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, тощо.

Чинне земельне законодавство не містить офіційного визначення земельних спорів. Однак останні можна сформулювати на підставі змісту норм Земельного кодексу. Виходячи з цього, під земельними спорами слід розуміти не врегульовані розбіжності, що пов'язані із застосуванням норм земельного законодавства щодо володіння, користування та розпорядження земельними ділянками і які виникають між громадянами, юридичними особами, державними органами та органами місцевого самоврядування.

Умови і причини виникнення земельних суперечок можуть бути різноманітними. Найбільш розповсюдженими з них є: неврегульованість або неповнота урегульованості відповідних відносин чинним законодавством; внутрішня суперечливість самих норм земельного законодавства, що регулюють однотипні відносини; протиріччя між нормами земельного законодавства та нормами інших природноресурсових галузей законодавства, що регулюють близькі за своїм змістом положення; не узгодженість між нормами-принципами правового регулювання земельних відносин та нормами-правилами земельного законодавства; недостатня юридична кваліфікація посадових осіб, що застосовують земельно-правові норми; розбіжності у праворозумінні та недостатня правова поінформованість учасників земельно-правових спорів.

У діючому Земельному кодексу 2001 року змінено не тільки місце розташування норм про земельні спори, а й підстави відокремлення їх на певні види. Його зміст дозволяє підрозділяти усі спори на чотири види: спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що уявляють собою власно земельні спори;спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей, що по суті є адміністративно-територіальними спорами; спори з правил добросусідства, встановлення обмежень у використанні земель та земельних сервітутів; спори, що пов’язані із земельними відносинами.

До останніх, можна віднести майнові спори, які пов’язані із земельними відносинами, спори щодо відшкодування збитків та втрат власників землі та землекористувачів, спори, пов’язані з платою за землю та деякі інші спори. На відміну від попереднього Земельного кодексу, чинний земельний закон не виділяє такі спорі у відокремлені різновиди. Проте це не означає, що вони зникли чи втратили своє значення. Навпаки, зазначені спори на практиці залишаються поширеними і викликають значні труднощі у їх вирішенні.

У правовій літературі немає єдиної думки стосовно правової природи споров, пов’язаних з відмовленням у задоволенні заяв або клопотань про надання земельних ділянок. На підставі земельного законодавства, яке діяло раніше, І.О. Иконицкая відносила такі спори до виду земельних спорів[5]. За твердженням М.М. Осокіна, який спирається на обновлений зміст земельного законодавства, спори, що виникають із приводу відмови компетентного органу у наданні земельної ділянки, не є земельними спори[6]. Останній підхід до правової природи зазначеного різновиду споров є більш реальним, тому що в них відсутнє порушення суб’єктивного права на визначену земельну ділянку. Предметом спору тут є не конкретний земельний наділ, а рішення відповідного владного органу. Крім цього, оскарження в суді такого рішення розглядається не в порядку позовного впровадження, а в порядку впровадження по справах, що виникають з адміністративно - правових відносин, які не відрізняється від оскарження інших незаконних або необґрунтованих рішень органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та їх посадових осіб.