Київська Русь за Володимира Великого та Ярослава Мудрого

Володимир Великий (978-1015 рр.) о статочно підкорив племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.). Вів успішну боротьбу проти печенігів та Візантійської імперії. Прилучив до Києва закарпатські землі. Здійснив низку реформ (адміністративну, судову, релігійну, військову, грошову та ін.), що відіграли важливу роль у консолідації руських земель. У сфері управління місцеві племінні вожді і князі були замінені князівськими посадниками - синами та боярами. Князь опрацював новий кодекс правових норм - “ Закон земляний ” (усний). Сприяв поширенню письма, базованого на абетці, створеній ченцями Кирилом та Мефодієм. Зміцнював державні кордони, будував міста та фортеці, зводив храми, відкривав школи, почав карбувати із срібла та золота монети, на яких було зображено тризуб, що набув значення державного герба. Розвивав та зміцнював політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.

Найголовніша реформа цього періоду - запровадження християнства (988–990 рр.),завдяки чому Русь стала в один ряд з цивілізованими країнами Європи; зростав її авторитет і розширялися міжнародні зв'язки; зміцнювалася влада князя, поступово запроваджувалися норми християнської моралі, відкривалися широкі можливості використання давньої візантійської культури в усіх ділянках суспільного життя (право, освіта, будівництво, мистецтво і т.д.).

Ярослав Мудрий (1019–1054 рр.). Після смерті Володимира протягом чотирьох років точилися міжусобні війни, у яких переміг Ярослав. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра, поширив свої володіння до Чудського озера, остаточно розгромив печенігів. За його князювання на Русі утвердилося християнство, було засновано Київську православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. у т. ч. - собор Святої Софії, при якій було створено бібліотеку. За Ярослава укладено збірник законів “ Руська правда ”.

Турбувався Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Історики називають його “ тестем Європи ”. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою; доньки Єлизавета, Анна, Анастасія вийшли заміж за королів Норвегії, Франції, Угорщини; син Всеволод одружився з дочкою візантійсь-кого імператора Марією.

Політика князів Володимира Святославовича і Ярослава Мудрого сприяла політичній, економічній і культурній консолідації східних слов’ян, найвищому піднесенню й розквіту Київської Русі. За цих князів Русь досягла зеніту своєї могутності і світового визнання.

За формою правління Русь у цю добу була ранньофеодальною монархією. На чолі держави стояв великий київський князь, який був володарем усієї землі Руської. Територія держави складала 800 тис. кв. км (майже половина її - у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3до12 млн. осіб. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя.

Основною категорією населення Русі були феодально залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності. Велику групу становили закупи і рядовичі - селяни, які потрапляли у залежність через позику та невиконання договору. У дворі феодала мешкали і працювали холопи. Ще була челядь, тобто раби, але поширення класичного рабства у Русі не простежується.

Соціально-економічні відносини у державі регулювалися “ Руською правдою ”. Цей кодекс законів забезпечував недоторканість феодальної власності, відображав правові норми у державі. Обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях смертна кара взагалі була відсутня.

Київська Русь складалася і розвивалася як поліетнічна, багатонаціональна держава. Разом із слов’янами, що становили більшість, тут проживали понад 20 неслов’янських народів (балтські, фінсько-угорські, тюркські та ін.).

Після смерті Ярослава Мудрого землі Русі були поділені між п’ятьма його синами. Старші сини Ізяслав, Святослав та Всеволод майже двадцять років спільно правили країною (т. зв. " тріумвірат Ярославичів ", 1054–1073 рр.). У цей період новими статтями була доповнена "Руська Правда" (" Правда Ярославичів ", 1072 р.). У 1068 р. брати зазнали поразки від половців на р. Альті.

Перед загрозою зовнішніх ворогів, особливо кочівників-полов-ців, князі намагалися припинити чвари й об’єднатися. Вони скликають “ снеми ” (з’їзди), перший з яких літопис зафіксував у 1072 р. у Вишгороді.

На з’їзді 1097 р. у Любечі (Чернігівщина) було запроваджено вотчинну форму землеволодіння,тобто фактично закріплено приватну власність на землю і відмінено принцип сеньйорату (старшинства) успадкування земель. Це узаконювало роздроблення Київської держави на окремі князівства-держави, хоча було ухвалено, що всі князі повинні слухатись великого київського князя. Однак князі порушили встановлені домовленості, внаслідок чого підступно був осліплений теребовлянський князьВасилько.

Найпопулярнішим і наймогутнішим великим князем наприкінці ХІ - у першій чверті XII ст. був Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Він відновив великокнязівську владу на більшій частині давньоруських земель, успішно воював з половцями, поновив “Руську правду”, написав філософський твір “ Повчання ” (бл. 1117 р.), де виклав поради, як правити державою, обґрунтував правила та норми моралі.

Князь підтримував тісні стосунки із правителями країн Західної Європи. Одружився з дочкою англійського короля Гідою. Його син Мстислав був одружений зі шведською королевою, а дочки вийшли заміж у Норвегію й Данію. Добрі відносини склались з Візантією.

За Мстислава Володимировича (1125–1132 рр.) ще зберігалася могутність Русі. Але поступово Русь втрачала єдність і згодом розкололася на десятки князівств та земель. Київська Русь вступила у завершальний період своєї історії – період політичної (феодальної) роздробленості та монголо-татарського нашестя.