Спадкування за законом (succesio legitima)

Спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом. Підстави для чинності цього правового інституту такі: а) відсутність заповіту; б) визнання заповіту недійсним; в) смерть спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини. Унаслідок дії цих факторів мали дотримуватись порядку, встановленого законом.

Спадкування за законом утворилося завдяки римському розумінню сім'ї. Законний перехід спадщини до спадкоємців був пов’язаний з існуванням двох типів спорідненості – агнатичної та когнатичної.

У межах агнатичної спорідненості можливі спадкоємці були розподілені на чотири умовні ступені: перший ступінь – прямі близькі родичі глави родини; другий ступінь – близькі родичі, до числа яких належали брати, сестри, мати; третій ступінь – усі інші родичі аж до 6-7-го ступенів спорідненості; четвертий ступінь уособлював той з подружжя, хто пережив іншого, передусім – дружина.

Когнатична спорідненість відносно спадкоємства встановлювалася через кровний сімейний зв'язок зі спадкодавцем. Усі представники цієї спорідненості були розділені на чотири умовні класи. До першого класу належали прямі низхідні родичі спадкодавця: діти від законного шлюбу, а також онуки від померлих раніше дітей. Другий клас об’єднував висхідних родичів. До третього класу належали неповнорідні родичі (єдинокровні та єдиноутробні брати і сестри), а четвертий спадкоємців склали всі інші бічні родичі.

Основними принципами спадкування за законом були такі:

а) найближчий ступінь спорідненості усуває від спадщини віддалену лінію, розподіл спадку відбувається за ступенями і лініями, а тим особам, що належать до одного ступеня чи однієї лінії, припадають рівні частки;

б) особливе право спадкоємця за законом – право успадковувати частку, що дісталася б батькові, якби він був живий.

Остаточну реформу спадкування за законом здійснив Юстиніан. В основу його права бу­ли покладені кровне споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців Юстиніан розділив на п'ять класів, встано­вив черговість їх закликання до спадщини.

До першого класу були віднесені низхідні родичі спадкодавця: діти, незалежно від статі й віку, онуки та ін. Але якщо на момент відкриття спадщини серед живих не було вже їх батька, який мав право на за­кликання до спадкування, то спадкоємцями ставали його ді­ти і онуки.

Другий клас репрезентували висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері та інші висхідні ро­дичі.

Третій клас становили неповнорідні брати і сестри та діти раніше по­мерлих неповнорідних братів й сестер.

Четвертий клас складала решта бокових родичів без обмеження ступенів.

Нарешті, у останньому класі мав бути той із подружжя, хто пережив спадкодавця (чо­ловік після смерті дружини або дружина після смерті чолові­ка).

У праві Юстиніана строго витримувався принцип, відповідно до якого, одно­часне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося.

 

11.3. Спадкування за заповітом (succesio testamentaria)

Римське право визнавало законним розпорядження повноправної особи відносно долі її спадщини на випадок смерті у вигляді індивідуального акта – заповіту, який охоплював накопичене майно. Заповіт – це одностороннє волевиявлення, на під­ставі якого виникали права та обов'язки у спадкоємців, якщо вони виявляли волю на прийняття спадщини. Запо­відач міг в будь-який час скасувати або змінити своє роз­порядження, чого не припускали цивільні угоди, що також підкреслило односторонній характер заповіту. Цей акт був розпорядженням з відкладальною умовою, оскільки набував чинності лише з настанням умови – смерті за­повідача. За часів правління римських імператорів заповіт мав дві основні форми: приватну і публічну. У першому випадку розпорядження щодо майна заповідача складалося без участі органів державної влади. Якщо ж в складанні заповіту брали участь представники публічної влади – це був публічний заповіт.

Приватні заповіти могли бу­ти письмовими або усними, тобто розрізнялися за формою во­левиявлення. У випадку складання письмового заповіту спадкодавець повідом­ляв свідкам, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав їм для підпису. У свою чергу, свідки засвідчували власні підписи печатками. У разі усної форми заповіту заповідальник по­винен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло сло­вами або знаками.

Заповітна здатність була важливим елементом цивільної правоздатності римлянина. Нею володіли тільки повнолітні повноправні римські громадяни. Обмеженою ж заповітною здатністю володіли жінки. Активна заповітна здатність протягом усього життя була головною умовою користуванням права на заповіт. Пасивна заповітна здатність, тобто право одержати будь-що за заповітом, поширювалася на більшу кількість осіб.

Поєднання вимог про активну і пасивну заповітну здатність строго визначало форму заповіту. Він міг бути зроблений в усній або письмовій формі. В останньому разі йшлося про документ з певними реквізитами, аж до підпису заповідача. В імператорську добу заповіти зберігалися в державній скарбниці або у нотаріуса. Важливим принципом римського спадкового права була свобода заповіту. Ця свобода вступала в суперечки з правами кровних родичів заповідача внаслідок занепаду старої патріархальної рим­ської родини, оскільки заповідач на власний розсуд, частіше нічим не обґрунтований з правового погляду, призначав своїми наступниками сторонніх осіб.

Під тиском членів сімей заповідальника, які брали участь у накопиченні спадщини, але позбавлялись її рішенням особи, що склала заповіт, виникала необхідність розумно обмежити свобо­ду заповіту. Цю проблему вирішили суди центруій, що розглядали й спори про спадщину. Претори, які визначали хід судових засідань, з часом визначили коло осіб, що ма­ли право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Ними були всі низ­хідні та висхідні родичі без винятку, а також повнорідні та єдино­кровні брати й сестри заповідача. Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки.

Заповіт міг бути визнаний недійсним, якщо складався всупереч правилам (з порушенням вимог обряду) або здійснювався недієздатною особою.