Тестування. Тест 2.
Підсумкове тестування. Глосарій (Термінологічний словник). Література. Потижневий розклад дистанційного курсу
Модуль 1. „Загальні основи педагогіки та теорія виховання” Розділ 1.1.: Педагогіка – наука про виховання людини Зміст 1. Педагогіка як наука про виховання. Основні етапи розвитку педагогіки. 2. Предмет педагогіки. 3. Основні категорії педагогіки. 4. Галузі педагогіки. Зв’язки педагогіки з іншими науками. 5. Основні методи педагогічного дослідження. Ключові слова: педагогіка, предмет вивчення педагогіки, категорія, виховання, освіта, навчання, розвиток, методологія науки, методологічні основи педагогіки, структура педагогічної науки; методи науково-педагогічних досліджень; структура методів педагогічного дослідження. Цілі та завдання вивчення розділу 1.1. Успішне вивчення розділу 1.1. дозволяє: Мати уяву про педагогіку як науку, її становлення та розвиток; про витоки педагогічної думки як відображення практики навчання та виховання; про джерела педагогічного знання; про зв’язки педагогіки з іншими науками. Знати основні категорії педагогіки: виховання,навчання, освіта; основні методи науково-педагогічних досліджень. Володіти ключовими поняттями: педагогіка, предмет педагогіки, об’єкт педагогіки; виховання, освіта, навчання, розвиток, методи науково-педагогічних досліджень; методологія педагогічних досліджень; рівні педагогічних досліджень: емпіричний, теоретичний, методологічний; принципи відбору методів дослідження; структура методів педагогічного дослідження. Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.1. При вивченні Розділу 1.1. важливо узагальнити на основі аналізу понять „виховання”, „навчання”, „розвиток” основні категорійні ознаки кожного з понять; проаналізувати відмінності кожної групи понять. Даючи визначення основних понять педагогіки, можна помітити, що вони глибоко взаємопов’язані між собою. Тому, при їх аналізі необхідно виділити домінуючу, головну функцію кожного з них і саме на цій основі відокремити їх відмінності. Вивчаючи пункт 1, зупиниться на основних етапах становлення педагогіки як науки. Вивчаючи пункт 2, зверніть увагу на різницю між об’єктом і предметом педагогіки; з’ясуйте, як ця різниця відображається у визначеннях основних педагогічних категорій. Вивчаючи пункт 3, проаналізуйте сутність педагогічних категорій „виховання”, „навчання”, „розвиток”. Спробуйте відповісти, чому виховання розглядають як соціально-історичне явище? Вивчаючи пункт 4, проаналізуйте, яке значення мають зв’язки педагогіки з іншими науками про людину для розробки теорії виховання і в чому полягають ці зв’язки. Вивчаючи пункт 5, охарактеризуйте об’єкт і предмет педагогічних досліджень. 1. Педагогіка як наука про виховання. Основні етапи розвитку педагогіки. Прочитайте та складіть таблицю: „Становлення та розвиток основних компонентів науково-педагогічних знань”
Свою назву педагогіка одержала від грецьких слів „раida – пайдос” – дитина і „gоgоs – аго” – вести. Прямий переклад слова „пайдагогос” означає „провідник дитини”. Педагогами у Давній Греції називали рабів, які супроводжували до школи дитину свого володаря. Викладав у школі нерідко також раб. Ці раби супроводжували дітей заможних римлян до школи, прислуговували їм, навчали. Їх уперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії і утворився термін „педагогіка”. Поступово цей термін почали вживати у більш широкому змісті, як мистецтво вести дитину впродовж її життя та розвитку. Деякий час існувала думка, що педагогіка – це мистецтво впливу вихователя на вихованців, але педагогіка – це не тільки мистецтво, але й наука, яка має свої об’єктивні закони та закономірності. Донедавна педагогіку розглядали як науку про виховання, навчання і освіту підростаючого покоління. Але розвиток людського суспільства вказує на те, що виховання і навчання повинні здійснюватися не тільки у період дитинства, але й охоплювати весь період життя людини. Отже, найпоширенішим у сучасній педагогіці є визначення: педагогіка – це наука про виховання, освіту та навчання людей на всіх етапах їхнього вікового розвитку. Найбільш коротко педагогіку можна визначити як науку про виховання людей. Проте, щоб глибше зрозуміти що і для чого досліджує сучасна педагогіка, звернемося до історії її становлення як самостійної наукової галузі. Практика виховання з’явилася разом з першими людьми і буде існувати доти, доки існуватиме людство. Його необхідність зумовлена як самою природою людства, так і соціальними чинниками: старші покоління завжди турбуватимуться про те, щоб молодь оволоділа знаннями і досвідом, уміла використовувати створені ними виробничі сили і духовні цінності, була підготовленою до праці і суспільного життя. Шляхом виховання молоді старші покоління готують для себе зміну. В історії розвитку педагогічної науки можна виділити три основні етапи її становлення, виходячи із ступеня наукової розробленості педагогічних знань: І етап, донауковий, тривав до XVII століття і характеризувався накопиченням значного фонду емпіричного матеріалу у вигляді окремих розрізнених педагогічних відомостей, які фіксувались у формі вірувань, правил, вимог, традицій, звичаїв, обрядів, що складають нині основу народної педагогіки; теоретичним осмисленням емпіричного навчально-виховного досвіду у філософських трактатах; виникненням і закріпленням у користуванніряду педагогічних понять. II етап, концептуальний, тривав від кінця XVII до початку XX століття і характеризувався створенням окремих теоретичних концепцій виховання й освіти при домінуючій ролі теорії навчання; накопиченням фактичного матеріалу і досвіду педагогічної діяльності; виділенням та обґрунтуванням провідних компонентів науково-педагогічних знань (принципів, методів, форм організації навчально-виховного процесу). Проте аналіз педагогічної літератури того часу свідчить про відсутність чіткого розмежування сфер діяльності процесів виховання і навчання; ототожнення понять „виховання”, „навчання”, „освіта”; можливість цілісної розробки наукових основ педагогіки у контексті рівня розвитку науки того часу. III етап, системний, триває з початку XX століття і характеризується високим рівнем узагальнення, систематизації та структурування педагогічних емпіричних знань, одержаних у результаті проведення численних педагогічних експериментів; подальшим розвитком категорійного апарату науки; створенням цілісних науково обґрунтованих систем організації навчально-виховного процесу; становленням педагогіки як наукової системи. Педагогіка як окрема наука вперше заявила про себе у XVI сторіччі. До цього періоду вона була складовою частиною філософії. Виховання виникає на ранньому етапі первіснообщинного ладу у зв’язку з появою розподілу праці, з необхідністю передачі набутих знань та вмінь молодшому поколінню для підготовки їх до життя. Отже, праця стала головним фактором появи виховання. В той час діти засвоювали здобутий досвід під час сумісної праці та спілкування, виховання було однаковим для всіх дітей роду чи племені, воно ще не здійснювалося спеціальними людьми у спеціальних навчально-виховних закладах. Розвиток суспільства, поява рабовласницького ладу, подальша диференціація праці призвели до виникнення спеціальних навчально-виховних закладів та появи людей, професією яких було навчання та виховання дітей. Перші історичні відомості про школи для хлопчиків маємо з Давнього Єгипту, країн Близького Сходу та античної Греції. Поява приватної власності, класів та держави надає вихованню класового характеру: діти різних класів отримують різне виховання та навчання. Стародавня Греція дала нам приклади залежності виховання й від соціально-економічних умов. Дві протилежні школи – спартанська та афінська – свідчать про це. Головною метою спартанського виховання було виховання мужнього, фізично розвиненого воїна, спроможного виживати у скрутних обставинах. Саме на це була спрямована система спартанського виховання, яка була всебічно підкорена інтересам Спарти і носила громадський характер. Афіни, які були центром торгівлі, ремесел, науки та мистецтва, за мету виховання брали виховання гармонійно розвиненої людини, що поєднує розвиток розуму та естетичного смаку з фізичною досконалістю. Єдине, що об’єднувало ці школи – зневага до праці, як справи, якою повинні займатися лише раби. У Давній Греції зародилися перші педагогічні теорії щодо розвитку особистості. Серед їх авторів – Сократ, Платон, Аристотель, Демокріт, Протагор та інші. Античному ідеалу фізичної сили і краси християнство протиставляло людину, стурбовану спасінням душі, самовихованням внутрішнього, а не зовнішнього початку. Вчення філософів Середньовіччя (Августин Блаженний, Северин Боецій, Фома Аквінський) визначили окремий напрямок у розвитку педагогічної думки про формування особистості, що ґрунтувався передусім на засадах християнства. Середньовіччя дає нам два види виховання: лицарське та духовне, які відрізняються одне від одного. Духовне, чи церковне виховання головною метою ставило вивчення Святого Писання та різноманітних наукових праць, що його тлумачили, звідси його догматичний характер і зубріння, як єдина методика викладання. Епоха Відродження виступає за визволення особистості від феодального гноблення та релігійного аскетизму. Головним принципом цієї епохи був гуманізм, тобто любов і повага до людини, яка розглядається як центр Всесвіту. Видатні філософи пропонують гуманне ставлення до дітей, всебічний розвиток особистості. Гуманізм Відродження сприяє розвитку педагогічної думки, філософи та педагоги (Вітторіно да Фельтре, Франсуа Рабле, Еразм Роттердамський) шукають нових і кращих способів виховання й навчання, головним чином задля того, щоб втілити в життя ідею виховання особистості. Розвиток суспільства,поява на історичній арені нового класу – буржуазії, необхідність розвитку виробництва призвели до необхідності виникнення достатньо великої кількості освічених людей. Саме в цей час (XVII ст.) педагогіка виходить із складу філософії і починає формуватисяяк окрема наука. Цей процес пов’язаний з ім’ям Яна Амоса Коменського, видатного чеського педагога, який у своїй книзі „Велика дидактика” теоретично обґрунтував принципи, методи і форми навчання, що стали основою класно-урочної системи, яка діє і сьогодні. У XVIII ст. з’являється ціла плеяда вчених-енциклопедистів, просвітян, завдяки кому ця епоха ввійшла до історії, як епоха Просвітництва. Серед них особливу увагу проблемам виховання приділяли Франсуа Вольтер (1694-1778), Дені Дідро (1713-1784), Жан-Жак Руссо (1712-1778). В Англії систему виховання доброчесного та діяльного джентльмена запропонував Джон Локк (1632-1704). Подальша історія педагогіки пов’язана з іменами Йоганна Генріха Песталоцці (1746-1827) – засновника теорії і практики початкового виховання і навчання, а також фундатора спеціальної педагогічної освіти Йоганна Фрідріха Гербарта (1776-1841), який зробив спробу теоретично обґрунтувати педагогіку за допомогою філософії та психології; Адольфа Фрідріха Вільгельма Дістервега (1790-1866), який висунув ідею загальнолюдського виховання та ін. Всесвітню славу вітчизняній педагогічній науці приніс К.Д.Ушинський (1824-1870), який відстоював принцип народності навчання і виховання дітей. У другій половині XIX - на початку XX ст. в Україні велику увагу проблемам освіти і виховання приділяють відомі письменники, діячі культури і мистецтва, просвітяни – Т.Г.Шевченко (1814-1861) – „Букварь южнорусский” (1861), П.А.Грабовський (1864-1902), Леся Українка (1871-1913), О.В.Духнович (1803-1865), Х.Д.Алчевська (1841-1902) та ін. Заслуговує уваги радянський період розвитку педагогіки, пов’язаний з іменами С.Т.Шацького (1878-1934), П.П.Блонського (1884-1942), А.С.Макаренка (1888-1939), В.О.Сухомлинського (1918-1970), а також педагогіка співробітництва, запропонована ПІ.О.Амонашвілі, В.Ф.Шаталовим та ін. Системний період розвитку педагогічних знань, який розпочався на початку XX століття, триває досі і характеризується подальшим розвитком всіх галузей педагогіки; високим рівнем узагальнення і класифікації поняттєвого апарату науки; розвитком педагогіки як наукової системи. 2. Предмет педагогіки.
Предмет вивчення педагогічної науки – одне з найважливішихі, в той же час, одне з найскладніших питань педагогіки. Треба зазначити, що до цього часу триває давня дискусія: „Чим вважати педагогіку – наукою чи мистецтвом”? Щоб надати аргументовану відповідь на це запитання, наводимо ряд критеріїв, які дозволяють визначену галузь знань називати наукою, а саме: а) чітко визначено предмет вивчення; б) наявні об’єктивні методи дослідження явищ і процесів; в) зафіксовані об’єктивні зв’язки (закони і закономірності) між явищами і процесами, що становлять предмет вивчення; г) виявлені закони і закономірності дають можливість передбачати (прогнозувати) розвиток подій у майбутньому. Довгий час предметом педагогіки визнавалося виховання, як підготовка підростаючого покоління до самостійного життя. Однак виховання як суспільне явище виникло і існує як засіб підготовки людини до життя, розвитку у неї необхідних суспільних властивостей і якостей. Таким чином, закономірності виховання, його характер і методичні основи виробляються не в самій виховній діяльності як такій, а зумовлюються закономірностями розвитку і формування людини як істоти соціальної, а також соціальними вимогами до її підготовки. Рівень розвитку сучасного суспільства потребує постійного самовдосконалення людини, неперервної освіти і виховання впродовж всього її життя. Тому сучасний комплекс педагогічних наук вміщує також галузі, які вивчають закономірності і принципи виховання, освіти і розвитку зрілої людини (акмеологія). Предмет вивчення педагогіки розвивався і уточнювався протягом всієї історії розвитку педагогічної думки. На сучасному етапі існує оскільки підходів до його визначення. Можна виділити щонайменше три з найбільш поширених. Підхід перший – предметом вивчення педагогіки є виховання як функція суспільства передавати новим поколінням суспільно-історичний досвід; виховання як спеціально організований процес; виховна діяльність, яка здійснюється у навчально-виховних закладах. Отже, провідним процесом, який вивчає педагогічна наука вважається виховання. Підхід другий – предметом вивчення педагогіки визнається дослідження сутності розвитку і формування особистості людини та визначення на цій основі теорії і методики виховання як спеціально організованого педагогічного процесу. Тобто, поряд з процесом виховання до предмету вивчення педагогіки додається дослідження закономірностей розвитку людини. Підхід третій – предметом вивчення педагогіки визнається освіта як реальний цілісний процес, цілеспрямовано організований у спеціальних. Цей підхід досить поширений в останні роки як у вітчизняній так і у зарубіжній педагогіці. Не зважаючи на різноманітність підходів до визначення предмету педагогіки, провідними завданнями педагогічної науки залишаються вивчення виховання як суспільного явища, яке у широкому його розумінні охоплює освіту і навчання; його закономірностей; дослідження сутності та закономірностей розвитку і формування особистості в умовах спеціально організованого виховання; визначення цілей виховання; змісту, форм та методів виховної діяльності; дослідження ролі виховання у процесі розвитку і формування особистості; розробка основ теорії і практики виховання та навчання. Разом з тим, предмет педагогіки розширено і на сучасному етапі розвитку науки – він вміщує виховання, освіту і навчання як дітей, молоді, так і дорослої людини. Отже, на сучасному етапі розвитку педагогічних знань ми називаємо педагогікою науку про закономірності, принципи, форми і методи виховання, освіти і навчання людини на всіх етапах її вікового розвитку. Вона є організованим впливом на світогляд і поведінку людей, аналізує і розкриває об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує його сутнісні зв’язки, причинно-наслідкові залежності. Об’єкт педагогіки – реальна педагогічна дійсність – всі явища цілеспрямованого формування особистості. Предмет педагогіки – закономірні зв’язки та відношення, які існують у цій дійсності. Основні завдання педагогіки як науки – пізнання законів виховання, навчання і освіти людей у процесі формування та розвитку особистості і на їх основі створення шляхів та засобів упровадження теоретичних завдань у навчально-виховний процес. 3. Основні категорії педагогіки
Серед понять науки виділяють основні (базові) категорії. Категорії пронизують все наукове знання і пов’язують його у цілісну систему. Базовими категоріями педагогіки більшість дослідників називають: виховання, освіту, розвиток, навчання, самовиховання, самоосвіту, саморозвиток, виховні відносини. Значення цих категорій у теоретичній і практичній педагогіці важко переоцінити. Вони: а) цементують все педагогічне знання; б) визнані і використовуються як теоретиками, так і практиками у всьому світі; в) складалися впродовж віків, поступово вигострюючись, входили у свідомість і досвід фахівців різних рівнів кваліфікації. Знання цих категорій дозволяє глибше зрозуміти педагогіку як науку, хоча за ступенем абстрагування й узагальнення педагогіка впевнено посідає місце поряд з філософією. Серед основних педагогічних категорій значну роль відіграє поняття „виховання”, яке органічно поєднано з процесами навчання, освіти і розвитку. Виховання – поняття найбільш загальне та універсальне. Воно, як процес, спрямовується на вироблення певних норм поведінки людини. Виховання – це процес цілеспрямованого управління формуванням та розвитком особистості у відповідності з вимогами суспільства. Цілеспрямованість виховання визначається поставленою метою виховання. Загальною метою виховання є формування соціальне активної, гуманістично спрямованої особистості, яка у своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими (честь, совість, людська гідність, соціальна справедливість) і культурно-національними (працелюбність, добротворчість, волелюбність і т. ін.) цінностями. Існує різноманітна кількість визначень процесу виховання. Це пов’язано з тим, що виховання – таке широке і загальне поняття,що без спеціальних уточнень неможливо зрозуміти, про яке виховання саме йде річ. По-перше, розрізняють виховання у широкому і вузькому значенні слова. В широкому соціальному – це цілісний процес передачі здобутого досвіду від старшого покоління молодшому. Під досвідом розуміють відомі людству знання, вміння, засоби мислення, міжособистісні та суспільні відносини, – все, що було створено у процесі розвитку людства. У вузькому значенні виховання розглядають як процес, що протікає у певному навчально-виховному закладі або в сім’ї. Виховання у вузькому смислі трактується з таких суттєвих позицій: - як діяльність (К.Д.Ушинський) – цілеспрямована, різноманітна; - як процес (Ю.К.Бабанський), що веде до певних змін; - як вплив, дія (Н.В.Кузьміна та ін.), що викликає внутрішній відгук суб’єкту виховання; - як цілеспрямована взаємодія (Ш.Амонашвілі та ін.), що відтворює процеси дії різноманітних об’єктів один на одного (педагогіка співробітництва саме так розуміє виховання); - як керівництво розвитком особистості (В.В.Білорусова); - як процес управління, під яким розуміють взаємодію суб’єктів педагогічних відносин з урахуванням єдності різноманітних впливів, цілісного підходу і рівних прав учасників цього процесу (Р.І.Хмелюк та ін.). Отже, виховання це: а) процес, що веде до певних змін; б) цілеспрямоване управління і керівництво розвитком особистості; в) взаємодія всіх суб’єктів і об’єктів педагогічного процесу; г) розвивальна діяльність. Навчання – процес цілеспрямованого управління пізнавальною діяльністю людей, в ході якого опановуються знання, вміння, навички, розвиваються пізнавальні сили і творчі можливості, формується світогляд. Навчання – це технологія освіти; навчання відображає процесуальний бік освіти, у межах якої взаємодіють учитель і учень. Теорія навчання зветься дидактикою. Освіта – це процес і результат засвоєння людиною знань, умінь, навичок та пов’язаних з ними практичних і пізнавальних засобів діяльності.Освіта сприяє формуванню світогляду, що означає набуття певної суми знань з різних галузей науки. Традиційно освіта тлумачиться як складова частина виховання. Усі ці категорії (виховання, навчання, освіта) між собою взаємопов’язані, взаємообумовлені і взаємозалежні, але не тотожні, тобто знаходяться у діалектичному взаємозв’язку. Ці погляди можна проілюструвати за допомогою так званої „педагогічної матрьошки”, ідея якої належить російській дослідниці В.С.Безруковій. Категорії „виховання”, „освіта”, „навчання” співвідносяться за принципом „матрьошки”: маленька матрьошка – це навчання, середня – освіта, велика – виховання. Уявити кожну з них окремо та описати можливо, але неможливо зрозуміти сутність однієї, не розглянувши інших. Внутрішня автономна побудова забезпечує збереження єдиної природної цілісності. Проілюструвати названу залежність можна ї за допомогою логічної схеми співвідношення педагогічних понять. За основу беремо традиційний підхід до визначення змісту та обсягу визначених понять, а саме: • „виховання”, у широкому його розумінні, є найбільш загальним поняттям, що охоплює всі сфери процесу формування особистості; • „освіта” – відноситься до виховання як частина до цілого; проте ця категорія не є достатньо конкретною, щоб користуватися нею у повсякденній діяльності; • „навчання” є ядром освіти, головним шляхом її набуття. 4. Галузі педагогіки. Зв’язки педагогіки з іншими науками.
До джерел педагогічної науки відносять: 1) науково-педагогічні дослідження; 2) педагогічну спадщину минулого; 3) народну педагогіку; 4) передовий педагогічний досвід; 5) інноваційні педагогічні дослідження. У сучасній школі багато вчителів, які не задовольняються простим викладом навчального матеріалу, а шукають нові шляхи вдосконалення своєї діяльності. Такі педагоги постійно підвищують свою кваліфікацію, самовдосконалюються, необхідно вивчати систему роботи таких педагогів, щоб їх досвід не був втраченим, щоб їх знахідки здобули довге життя на користь підростаючого покоління. Проте, не можна забувати і педагогічної спадщини минулого. Належну увагу слід приділяти вивченню наукових праць видатних вчених-педагогів, звертатися до народної педагогіки, до народного мистецтва, до народної мудрості. За всю історію свого розвитку наш народ накопичував перлини народної мудрості, значна частина яких втрачена. Необхідно розкривати перед дітьми велич і красу рідного краю, національної культури, народних традицій, рідної природи. Розвиваючись, кожна наука збагачує свою теорію, наповнює її новим змістом. Цей процес стосується і педагогіки. В наш час поняття „педагогіка” охоплює цілу систему педагогічних наук. Структура сучасної педагогіки відображає зв’язки і відносини, що склалися у ході історичного розвитку різних галузей педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль педагогічної практики. Сучасна педагогічна наука являє собою коло самостійних наук, серед яких: 1. Історія педагогіки, яка вивчає розвиток педагогічної думки, на різних їх історичного розвитку людського суспільства. 2. Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, яка вивчає загальні закономірності навчання і виховання, розробляє загальні основи навчально-виховного процесу в освітніх закладах різного типу. Вона традиційно поділяється на чотири великі розділи: загальні основи, дидактику (теорію навчання ), теорію і методику виховання, школознавство (систему управління школою і діяльність органів освіти). Щодо поділу педагогічної науки за галузями, то їх нараховується вже близько двадцяти і кількість їх може зростати й надалі. Всі вони спираються на структуру і принципи загальної педагогіки і є її „дочірними”, хоча і самостійними науками. Їх умовно можна поділити на загальні і функціональні. До загальнопедагогічних наук відносять: · вікову педагогіку (дошкільна педагогіка, педагогіка школи, педагогіка вищої школи тощо); · корекційну педагогіку, яка розробляє питання виховання сліпих тифлопедагогіка) та глухих (сурдопедагогіка) дітей; розумово відсталих дітей олигофренопедагогіка), дітей з неправильно сформованою мовою (логопедія); · соціальну педагогіку, яка вивчає механізми формування особистості у соціумі. Сюди ж можна віднести і сімейну педагогіку; · народну педагогіку – сукупність ідей, прислів’їв, приказок, казок, в яких відображається ставлення народу до сутності та характеру виховання; · етнопедагогіку, що вивчає здобуті народом знаннята уміння у галузі виховання та навчання, відображені у фольклорі, традиціях, обрядах. До функціональних педагогічних наук відносять: · професійну педагогіку; · галузеві педагогіки (авіаційна, військова, медична, культуро-освітня тощо); · педагогіку підвищення кваліфікації і перекваліфікації спеціалістів; · часткові або предметні методики викладання, що допомагають вчителю-предметнику у підготовці та проведенні уроків та інших видів навчально-виховної діяльності. Окремо виділяємо порівняльну педагогіку, яка займається порівняльним аналізом педагогічних систем у різних країнах (порівняно з вітчизняною). Сукупність галузей педагогіки складає єдину систему педагогічних наук. Педагогіка тісно пов’язана з багатьма іншими науками. Ідеї суміжних наук про людину дозволяють педагогіці більш глибоко і всебічно досліджувати закономірності виховання та освіти. Педагогіка має тісні зв’язки з такими наукам як філософія, історія, соціологія, психологія, етика, естетика, анатомія, фізіологія людини, гігієна, етнографія, математика, кібернетика та ін. Педагогіка тісно пов’язана з філософією, яка є фундаментом педагогіки, відіграє роль історіологічної основи педагогіки. Особливе значення має філософія виховання, яка розглядає використання у процесі виховання ідей різноманітних філософських систем. Філософія допомагає визначити зміст і мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей для розуміння та буття людини. Анатомія і фізіологія є основою для розуміння біологічної сутності людини, розвитку вищої нервової діяльності і типологічних особливостей нервової системи, першої та другої сигнальних систем, розвитку і функціонування органів почуттів, тощо. Особливо тісно педагогіка пов’язана з психологією, яка вивчає закономірності розвитку психіки людини. Педагогіка вивчає ефективність тих виховних дій, які можуть призвести до змін у внутрішньому світі і поведінці людини, а психологія дає педагогам своєрідний інструмент впливу на людину. Кожний розділ педагогіки має свою опору у відповідному розділі психології (дидактика – теорію пізнавальних процесів, теорія виховання – психологію особистості і т. ін.). Педагогіка також пов’язана з соціологією, історією, літературою, антропологією, географією, медициною, екологією, економікою, археологією, тому що вивчення людини, її життя і умов розвитку допомагає досконало досліджувати закономірності виховання. Про це у свій час писав К.Ушинський: „Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то перш за все вона повинна вивчити її також у всіх відношеннях”. Форми і типи зв’язків педагогіки з іншими науками різноманітні: творче використання наукових ідей інших наук; застосування методів інших наук – математичного моделювання і проектування, анкетування і соціологічного опитування тощо. 5. Основні методи педагогічного дослідження.
Науково-педагогічне дослідження – особлива форма процесу пізнання педагогічної дійсності, систематичне цілеспрямоване вивчення її явищ і процесів, в якому використовуються засоби і методи науки і яке завершується формулюванням знання про досліджуваний об’єкт. Головною метою педагогічного дослідження є відкриття об’єктивних закономірностей навчання, виховання і розвитку особистості, свідоме і цілеспрямоване застосування вже ї відомих законів у практиці навчально-виховної роботи. Методологічною основою дослідження педагогічної дійсності у вітчизняній педагогіці є теорія пізнання (гносеологія), саме вона становить загальний метод наукового пізнання, вимоги якого мають універсальний характер. Наукові дослідження поділяються на види: а) фундаментальні дослідження, які мають на меті розкриття сутності педагогічних закономірностей та спрямовані на поглиблення наукового знання, розвиток методології науки, відкриття її нових галузей іякі не переслідують безпосередньо практичних цілей; б) прикладні дослідження, які розв’язують окремі теоретичні і практичні завдання, що пов’язані з формуванням змісту виховання і освіти, розробкою педагогічних технологій; в) розробки, які мають на меті створення програм, підручників, посібників, інструктивно-методичних рекомендацій з питань організації процесів виховання і навчання, управління виховними системами. Науково-педагогічне дослідження має кілька рівнів, а саме: 1. Емпіричний рівень дослідження, який спрямований безпосередньона об’єкт вивчення (явище, процес) і спираєтьсяна дані спостереження і експерименту. На емпіричному рівні фіксуються нові факти науки і на основі їх узагальнення формулюються емпіричні закономірності. 2. Теоретичний рівень пов’язаний з удосконаленням і розвитком поняттєвого апарату педагогіки та спрямований на всебічне пізнання об’єкту дослідження. На теоретичному рівні висуваються і формулюються основні, загальні закономірності, які дозволяють пояснити попередньо відкриті факти, а також передбачувати наступні події і факти. 3. Методологічний рівень, на якому на основі аналізу і узагальнення результатів попередніх досліджень формулюються загальні принципи і методи дослідження педагогічних явищ, будуються теорії. Предмет і завдання дослідження визначають вибір методів наукового пошуку. Методи науково-педагогічних досліджень – це шляхи вивчення і освоєння складних психолого-педагогічних процесів формування особистості, становлення об’єктивних закономірностей процесів виховання і навчання; прийоми, процедури та операції емпіричного і теоретичного пізнання й вивчення явищ педагогічної дійсності; сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретної задачі. Методи досліджень у педагогіці поділяються на загальнонаукові та конкретно-наукові (теоретичні і емпіричні). Загальнонаукові: загальнотеоретичні методи і абстрагування і конкретизація, аналіз і синтез, порівняння, протипоставлення, структурування, індукція і дедукція тощо), соціологічні (анкетування, інтерв’ю, експертні опитування, рейтинг тощо), соціально-психологічні (соціометрія, тестування, тренінг тощо), математичні (ранжування, шкалування, індексування, кореляція тощо). Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньона об’єкт, що вивчається (явище, процес) і спирається на дані спостереження та експерименту. До методів емпіричного рівня дослідження належать: спостереження, анкетування, співбесіда, вивчення продуктів діяльності учнів, вивчення і узагальнення педагогічного досвіду, дослідна перевірка, педагогічний експеримент. Ці методи використовуються при накопиченні фактичного матеріалу у процесі дослідження. Вони слугують для фіксування явищ, описування їх, виявлення зв’язків між ними. Теоретичне дослідження пов’язане з удосконаленням і розвитком поняттєвого апарату педагогіки і спрямоване на всебічне пізнання об’єктивної реальності. До методів теоретичного дослідження відносять: аналіз і синтез, індукція і дедукція, а також логічні методи – метод схожості, різниці, метод супутніх змін. Ці методи спрямовані на створення теоретичних узагальнень, встановлення і формулювання закономірностей досліджуваних явищ. Теоретичні й емпіричні методи педагогічних досліджень глибоко пов’язані. Теоретичні методи досліджень потребують глибокого аналізу фактів, розкриття в явищах суттєвих закономірностей, пояснення зовнішніх чинників через внутрішні. Емпіричні методи досліджують предмет на рівні явища, теоретичні – на рівні його сутності. Яким би великим не було значення педагогічних фактів, що одержані на емпіричному рівні, без їх теоретичного обґрунтування не може бути істинно наукового знання. Відбір методів дослідження відбувається залежно від методології педагогічних досліджень. Методологія педагогічних досліджень – розділ педагогічної науки, який вміщує основні принципи, форми та методи наукового пізнання і шляхи перетворення педагогічної дійсності. Визначає загальні підходи до пізнання закономірностей навчання, виховання і розвитку особистості. Об’єктом методології педагогіки є пізнання сутності навчально-виховного процесу й розвитку молодої людини, а її предметом – закономірності процесу формування особистості. Основні підходи до організації педагогічних досліджень відбиваються у ряді принципів. Науковці виділяють такі провідні принципи організації наукового дослідження: Принцип діяльнісного підходу – вимагає вивчати педагогічні процеси за логікою цілісного вивчення всіх основних компонентів діяльності (її цілей, мотивів, дій, операцій, засобів регулювання, контролю та аналізу результатів). Такий підхід надає дослідженню закінченого характеру: від мети діяльності до її кінцевого результату. Принцип особистісного підходу – потребує використовувати у дослідженнях учіння про роль особистості у суспільстві, про співвідношення колективу й особистості, про роль колективу в її розвитку, про всебічний і гармонійний розвиток особистості. Принцип системно-структурного підходу – вимагає цілісного розгляду явища у взаємозв’язку його складових, врахування всіх можливих форм і методів розв’язання педагогічних завдань та, порівнюючи можливості кожногоз них, відбирати оптимальні варіанти. У педагогічних дослідженнях поширені такінаукові методи. Методи опитування у педагогічному дослідженні. У системі педагогічного дослідження методи опитування займають важливе місце. До них належать: бесіди, інтерв’ю, анкетування, а також тести, шкали оцінювання тощо. Бесіда та інтерв’ю (різновид бесіди за заздалегідь підготовленими питаннями) – це методи безпосереднього спілкування дослідника з учнями, яке передбачає усне їх опитування за допомогою запитань, які цікавлять дослідника. Особливістю методу бесіди є виваженість запитань, які мають бути підготовлені таким чином, щоб людина не відчувала себе піддослідною. При цьому дуже важливе значення відіграє атмосфера взаєморозуміння, довіри, урахування особливостей психіки та фізичного стану співрозмовника. Анкетування – вивчення досліджуваних явищ і процесів за допомогою анкет або опитувальних листів, які містять письмові запитання. Цей метод незамінний, коли предметом вивчення стає суспільна думка, естетичні, моральні та інші оцінки, ставлення людей один до одного, до подій тощо. Крім того, він дає змогу охопити дослідженням значну кількість респондентів. При анкетуванні, як і при бесіді, ставлять запитання і одержують відповіді на них. Але при анкетуванні існує жорстка логічна конструкція, яка залишається незмінною протягом усього анкетування. Запитання спеціально підібрані, визначені також і можливі стандартні варіанти відповідей. Для анкети особистий контакт не є обов’язковим. Найголовнішою перевагою анкетування перед бесідою є зручність застосування методів математичної статистики. Тому анкетування дуже поширене у психолого-педагогічних дослідженнях. Спостереження – спеціально організоване безпосереднє сприйняття явищ та процесів у їх цільності та динаміці в природних умовах їх існування. Ознаки: а) визначення мети, виділення об’єкту, розробка схеми спостереження; б) фіксація результатів; в) обробка отриманих даних; г) результати зіставляються з відомими та перевіряються іншими методами Для підвищення ефективності спостереження повинно бути тривалим, систематичним, різнобічним, об’єктивним та масовим. Може бути відстороненим (коли спостерігач не включається в дію) і включеним (коли спостерігач включений в групу члени якої не знають, що за ними ведеться спостереження). Недоліки: не викриває внутрішніх сторін педагогічних явищ, не дає змоги забезпечити повну об’єктивність інформації. Метод рейтингу – метод оцінювання тих чи інших сторін діяльності компетентними суддями (експертами). При відборі експертів до них ставляться такі вимоги: компетентність, креативність (можливість розв’язувати творчі завдання), позитивне ставлення до експертизи, відсутність схильності до конформізму (надмірне слідування авторитету у науці), наукова об’єктивність, аналітичність і глибина мислення, самокритичність. Аналізуючи отриману інформацію, можна застосовувати і метод рангових оцінок, коли виявлені фактори розміщуються у порядку зростання чи спадання ступеня їх виявлення. Метод узагальнення незалежних характеристик. Сутність цього методу зводиться до обробки дослідником інформації про учня, що надійшла з різних джерел: від учителя, батьків, однокласників та інших людей, які достатньо добре знають дитину. Різновидом цього методу є метод „педагогічного консиліуму”, який передбачає колективне обговорення результатів вивчення вихованості учнів за конкретною оптимальною за своїм обсягом програмою і за єдиними ознаками. Педагогічний експеримент – такий метод вивчення педагогічної дійсності, за яким дослідник активно і цілеспрямовано впливає на неї завдяки створенню штучних умов або використанню природних умов, необхідних для виявлення відповідної властивості. Експеримент проводять у таких випадках: а) при спробі виявлення раніше невідомих властивостей об’єкта; б) при перевірці правильності теоретичних конструкцій; в) при демонструванні явища. Експеримент має певні переваги порівняно з методом спостереження, а саме: дозволяє вивчати явище „у чистому вигляді”, звільнившись від побічних факторів, які затінюють основний процес; створює можливість дослідити властивості об’єктів; дає змогу проводити досліди стільки разів, скільки це необхідно. Залежно від мети дослідження розрізняють кілька видів педагогічного експерименту: а) констатуючий або діагностичний експеримент – проводиться звичайно на початку дослідження і має на меті вивчення наявного стану проблеми; б) формуючий або перетворюючий експеримент – полягає у впровадженні у педагогічний процес попередньо розроблених методів та засобів, аналізі одержаних результатів, формулюванні висновків. Залежно від умов, в яких відбувається дослідження, вирізняють природний і лабораторний експеримент. Сутність природного експерименту полягає в тому, що дослідник, вивчаючи і аналізуючи ті чи інші педагогічні явища, конструює педагогічні ситуації таким чином, що вони не порушують звичного перебігу діяльності учнів та вчителів. Лабораторний же експеримент відбувається у штучних умовах, де експериментатор має можливість доцільно добирати параметри, створюючи такі умови, які б забезпечували наукову чистоту експерименту і оптимальне просування дослідника до істини. Моделювання – матеріальне чи мислене імітування реально існуючої педагогічної системи шляхом створення спеціальних аналогів (моделей), у яких відтворюються принципи організації і функціонування цієї системи. Наукова модель – це уявно чи матеріально реалізована система, яка відображує предмет дослідження і здатна замінити його у такій мірі, що дозволяє одержати нову інформацію про сам предмет. Метод моделювання має наступну структуру: а) постановка завдання; б) створення або вибір моделі; в) дослідження моделі; г) перенесення знань з моделі на оригінал. Даний метод ґрунтується на синтетичному підході, тобто дозволяє виділяти цілісні системи досліджувати їх функціонування. Головна його перевага – цілісність інформації. Питання для самоконтролю 1. Що є предметом педагогіки? 2. Який зміст поняття „виховання”? 3. Як пояснити визначення: „Педагогіка – наука про мистецтво виховання”? 4. Що включає в себе система педагогічних наук і який її зв’язок з іншими науками? Якими? 5. Як досліджувати педагогічні явища, факти, процеси? Резюме 1. Для існування суспільства необхідне виробництво матеріальних благ, що неможливо без відповідного розвитку продуктивних сил, до яких слід віднести людей, підготовку нових поколінь до участі у виробництві, передачі їм соціального досвіду, навичок праці. Все це обумовило виникнення педагогіки як науки про виховання, навчання та освіту особистості. 2. Становлення системи педагогічних знань відбувалося впродовж тривалого періоду часу, поетапно, і кожен період характеризувався домінуванням того чи іншого типу освіти, становленням та розвитком певних компонентів наукових знань, формуванням структури самої педагогічної науки. 3. Головне призначення виховання в широкому розумінні цього слова – забезпечення спадкоємного зв’язку між поколіннями у виробництві та інших сферах суспільного життя, формування у молодих поколінь нових якостей, яких вимагає хід розвитку суспільства. 4. Педагогіка передбачає вивчення педагогічних закономірностей, здійснення основних принципів виховання, навчання, освіти, визначення цілей, завдань, змісту, методів, форм, засобів, умов педагогічного процесу, аналіз результатів та корегування його за необхідності. Разом з тим є підстави вважати, що педагогіка є одночасно і наукою про мистецтво виховання та навчання, тобто про методику та техніку педагогічного процесу, а це висуває певні вимоги до особистості вихователя, дійсна майстерність якого спирається не тільки на наукові педагогічні знання, але й на творче натхнення вчителя, його любов до дітей, талант, мистецтво. 5. Педагогіка як наука розвивається в тісному зв’язку з іншими галузями знань – філософією, соціологією, психологією, шкільною гігієною, анатомією, фізіологією людини, кібернетикою, етикою, естетикою та ін. У той же час відбувається диференціація самої педагогіки. Деякі її розділи стають окремими галузями знань, утворюючи систему педагогічних наук: загальна педагогіка, вікова, переддошкільна, дошкільна, шкільна, педагогіка для дорослих, методики, спеціальна педагогіка, історія педагогіки, порівняльна педагогіка. 6. Для вивчення педагогічних процесів та явищ використовують різні методи: спостереження, педагогічний експеримент, вивчення продуктів діяльності, бесіда, анкетування, статистичні методи тощо.
Розділ 1.2.: Розвиток, виховання і формування особистості Зміст 1. Поняття про розвиток і формування особистості 2. Основні фактори та рушійні сили процесу розвитку й формування особистості. 3. Взаємозв’язок розвитку, виховання та навчання. 4. Роль діяльності, спілкування, активності у розвитку та вихованні особистості. 5. Врахування закономірностей вікового та індивідуального розвитку особистості. Ключові слова: особистість, розвиток особистості, формування особистості, спадковість, середовище, соціальне середовище, активність особистості, акселерація. Цілі та завдання вивчення розділу 1.2. Успішне вивчення розділу 1.2. дозволяє: Мати уяву про рушійні сили, закономірності і фактори розвитку особистості, про основні філософсько-педагогічні концепції, що визначають співвідношення соціального і біологічного в розвитку особистості. Знати основні фактори і рушійні сили розвитку особистості, визначати вплив основних чинників на розвиток особистості. Володіти ключовими поняттями: особистість, розвиток особистості, формування особистості, спадковість, середовище, соціальне середовище, активність особистості, акселерація. Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.2. При вивченні Розділу 1.2. важливо дати визначення основних понять: „особистість”, „розвиток особистості”, „індивід”, „формування особистості”, „фактори розвитку”, „задатки”, проаналізувати взаємовплив факторів розвитку особистості на її формування на різних вікових етапах. Вивчаючи пункт 1, зверніть увагу, на те, що поняття виховання людини, формування особистості, розвиток особистості, соціалізація особистості близькі за значенням, але не тотожні. Пояснить, чому індивід може стати особистістю тільки в людському суспільстві. Вивчаючи пункт 2, зверніть увагу на сутність основних філософсько-психолого-педагогічних концепцій; з’ясуйте, чи можливе оптимальне співвідношення впливу біологічного і соціального на розвиток особистості? Вивчаючи пункт 3, проаналізуйте взаємозв’язок факторів розвитку особистості. Визначте рушійні сили процесу розвитку особистості. Наведіть конкретні приклади єдності та боротьби суперечностей у процесі розвитку. Вивчаючи пункт 4, поясніть на прикладах залежність результатів виховання від взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів розвитку особистості. Вивчаючи пункт 5, проаналізуйте взаємовплив факторів розвитку особистості на її формування на різних вікових етапах. 1. Поняття про розвиток і формування особистості.
Головною метою роботи школи є процес формування особистості, її гармонійний розвиток. Під розвитком особистості слід розуміти взаємопов’язаний процес кількісних і якісних змін, що відбуваються під час анатомо-фізіологічного дозрівання людини, становлення її світогляду, моральних поглядів, переконань, емоційно-почуттєвої сфери. Формування – процес становлення особистості людини в результаті об’єктивного впливу спадковості, середовища, цілеспрямованого виховання і власної активності особистості. Соціалізація особистості – процес засвоєння індивідом соціального досвіду, цінностей, норм, елементів культури, установ, властивих суспільству, соціальних груп, до яких він належить. При цьому людина є не лише об’єктом, а й суб’єктом цього процесу. Виховання – процес цілеспрямованого формування особистості в умовах спеціально організованої виховної системи. Таким чином, усі ці поняття не тотожні, як і не тотожні поняття людина і особистість. Людина – жива істота, що володіє даром мислення і мови, здатністю створювати знаряддя і користатися ними. Людина представляє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкоємного і придбаного. Індивід (від лат. іndіvіduum – неподільне) – людина як цілісний і неповторний представник роду з її психофізичними властивостями, що виступають як передумова розвитку особистості й індивідуальності. Особистість – людина як суб’єкт відносин і свідомої діяльності, здатний до самопізнання і саморозвитку; стійка система соціально-значущих рис, відносин, установок і мотивів, що характеризує людину як члена суспільства. Людина як біологічна істота і як індивід – неповторний представник людського роду – з’являється перед нами насамперед у своїх природних і біологічних особливостях, що складають передумову й умову її соціального розвитку. Людина-особистість як соціальна істота – найвища цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства. Якщо поняттялюдини як біосоціальної істоти відбиває одночасно і біологічні, і соціальні якості, то поняттяособистостіозначає специфічну суспільну особливість людини і пов’язане із засвоєнням матеріального і духовного досвіду, накопиченого людством. Особистість наділена певним ступенем усвідомлення світу і самосвідомості. Індивід стає особистістю, коли він у змозі оцінити не лише оточуюче його середовище, але й своє становище в ньому і тим самим діяти свідомо і цілеспрямовано. Індивідуальність характеризує несхожість, своєрідність, відмінність однієї людини, особистості від іншої. Отже, людина, як особистість, характеризується: · самосвідомістю (основа формування розумової активності і самостійності особистості, пізнання себе і пошук сенсу життя); · активністю (прагнення вийти за межі реалізованих можливостей); · наявністю „Я-образу”, – системи уявлень людини про себе реальну, себе очікувану, себе ідеальну (виявляються в самооцінці, почутті самоповаги, рівні домагань і т.д.) · спрямованістю – стійкою системою мотивів: потреб, інтересів, ідеалів, переконань і т.д. · здібностями (властивості і якості, що забезпечують успішність у виконанні визначеної діяльності); · характером (сукупність стійких індивідуальних якостей людини, що обумовлює типові для нього способи поведінки й емоційного реагування). На основі зіставлення понять „людина”, „індивід”, „особистість”, „індивідуальність” психологи затверджують (А.Асмолов, А.Петровський): взаємини між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, що засвоює суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює світ, може бути передано формулою: ІНДИВІДОМ народжуються, ОСОБИСТІСТЮ стають, ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ відстоюють. Таким чином, виходячи з того, що біологічні властивості і якості людини їй іманентно властиві, особистісні якості – психічні і соціальні – формуються, розвиваються довічно, можна зробити висновок: об’єкт і предмет педагогіки – особистість людини у всім різноманітті її природних і соціальних властивостей, якостей і проявів; процес виховання, що забезпечує цілеспрямоване формування і розвиток особистості.
2. Основні фактори та рушійні сили процесу розвитку й формування особистості.
Психічний розвиток людського індивіда – обумовлений процес. Визнання і розуміння детермінованості розвитку – основа практичного керування ним. Історія попереднього розвитку людського життя впливає на його онтогенез двома шляхами: біологічним і соціальним. Через це виникає проблема співвідношення ролі біологічного (природного) та соціального (суспільного) у становленні індивіда як особистості. У розв’язанні цієї проблеми не можна протиставляти біологічне та соціальне, в онтогенезі людської психіки має місце єдність біологічних і соціальних факторів, у якому провідна роль належить соціальному. Фактор (той, що робить) – це причина, рушійна сила якогось процесу,це явище, яке взаємодіє з іншими у процесі розвитку цілого. Історія науки відображає різні методологічні підходи до факторів, які зумовлюють розвиток особистості. Представники біологізаторської концепції вирішальну роль відводили спадковості, яка визначає все майбутнє людини, її розумові здібності, мораль, поведінку – фатально обумовлює її долю. Представниками цієї концепції були: Е.Геккель, Ф.Мюллер, В.Штерн, Дж.Дьюї, Е.Торндайк. Представники соціологізаторської концепції вважали, що людина народжується „чиста як дошка” (лат. tabula rasa), на якій поступово, під впливом досвіду та виховання, з’являються письмена. Провідна роль середовища заперечує активність самої людини в розвитку, саме середовище визначає відмінності в розумових здібностях. Вади середовища визначають схильність людини до правопорушень, пияцтва. Цю точку зору поділяли 3.Зазо, Е.Шпрангер, В.Вундт. Наприкінці XIX ст. виникла наука про цілісне вивчення дитини – педологія. Вважалося, що психологи, соціологи, лікарі та педагоги складуть теорію, до якої увійдуть усі найбільш цінні висновки та надбання цих наук. Широке поширення педологія мала в Радянському Союзі в середині 20-х років XX ст., при цьому біогенетична концепція дуже швидко була викоренена. Соціогенетична концепція перебільшувала роль середовища. Вважалося, що дитина – це на 90% продукт середовищних впливів і лише на 10% її поведінка визначається інстинктами. Ця концепція принижувала роль виховання, але педологи вперше зробили спробу не тільки описати, а й пояснити педагогічні явища. Від педології почали вимагати термінового вирішення проблем формування людини нового суспільства. Отже, в 1936 р. педологію було названо лженаукою і вона була заборонена. Сучасна наука визнає три провідних фактори в розвитку та формуванні особистості: спадковість, середовище та виховання. Але розглядати ці фактори необхідно в їх діалектичній єдності, взаємодії, взаємовпливу. Спадковість як фактор розвитку (некеруємий фактор) Онтогенез людського організму визначається біологічною спадковістю. Генотип визначає анатомо-фізіологічну структуру організму,його морфологічні та фізіологічні ознаки, будову нервової системи, стать організму, стадії його дозрівання, а також ряд морфологічних і функціональних особливостей організму. Генотип нервової системи несе в собі спадково зумовлені величезні потенції утворення нових потреб, форм поведінки та їх психічних процесів. Що ж людина успадковує? - фізичні особливості: зовнішні расові ознаки, фарбування шкіри, волосся, колір очей, риси обличчя, статуру, особливості нервової системи, на основі яких в результаті психофізіологічного розвитку і взаємодії людини з зовнішнім світом формується визначений тип вищої нервової діяльності; - фізіологічні особливості: форми обміну речовин, сполучення білків в організмі, групу і резус-фактор крові й ін. - аномалії в розвитку організму: багатопалість, короткопалість, „заяча губа”, „вовча паща”, помутніння кришталика ока (катаракта), колірна сліпота (дальтонізм); - схильність до деяких захворювань спадкоємного характеру: схильність до кровотечі (гемофілія), шизофренія, цукровий діабет, ендокринні розлади (карликовість і ін.). Не все уроджене є спадкоємним! Генотип організму залежить не тільки від хромосомного апарату та генів, а й від зовнішніх умов, які можуть впливати на них: радіація, інтоксикація та ін. Внаслідок цього виникають не спадкові відхилення від нормального розвитку. Такі аномальні ознаки розвитку є природженими, але не спадковими. До них відносяться багато аномалій, викликувані такими причинами, як інтоксикація, опромінення, вплив алкоголю, родові травми й ін. Людський індивід від народження наділений відповідними задатками, здібностями, нахилами. Задатки – неготові психічні властивості, а природні потенції їх виникнення й розвитку. Вони реалізуються тільки в людських умовах життя індивіда, за допомогою засобів, створених суспільством. Особливо гостра суперечка у поглядах учених стосується спадковості здібностей до інтелектуальної діяльності. Генетик М.М.Дубінін вважає, що для нормального мозку нема генетичної обумовленості варіацій інтелекту, отже, рівень інтелекту не передається у спадщину від батьків до дітей. Але є й інша точка зору, яка стверджує, що розумові здібності на 50% визначаються спадковістю. Суперечності також викликає питання про спадковість моральних якостей. Середовище як фактор розвитку (напівкеруємий фактор) Середовище – сукупність матеріальних, духовних, суспільних умов існування та діяльності людини, що взаємодіють з нею як з організмом і особистістю, тобто підтримують чи стримують, стимулюють чи перешкоджають характерні дії живої істоти. Середовище – це оточення особистості, яке можна звести до трьох груп: - макрофактори, які впливають на соціалізацію всіх людей планети або дуже великі групи людей (космос, планета, світ, країна, держава, суспільство); - мезофактори впливають на великі групи людей,що визначаються за національними ознаками (етнос); за місцем і типом поселення (регіон, село, місто, селище); за відданням переваги тому чи іншому засобу комунікації (радіо, телебачення, кіно та ін.); - мікрофактори, які впливають безпосередньо на конкретну людину (сім’я, групи однолітків, громадські організації, школа). Для розвитку дитини потрібно, насамперед,природне середовище, якезабезпечує їжу, повітря, світло, тепло тощо. Географічне середовище – ті природні умови (клімат, ландшафт, краєвид, тип поселення, екологія тощо), в яких людина розвивається. Навколишнє предметне середовище необхідне також для розвитку діяльності дитини, зокрема пізнавальної. Найбільш важливим для розвитку дитини є соціальне середовище. Соціальне середовище – суспільний устрій, система виробничих відносин, матеріальні умови життя, характер протікання виробничих та соціальних процесів. Загалом – це люди та групи людей, що оточують людину на протязі життя. Вони підрозділяються: за видом спільноти – суспільна формація, клас, група; за видом групи – сімейна, навчальна, суспільна, трудова, спортивна, військова тощо; за формуючим впливом – детермінуючі, тренуючи, вправляючи, навчаючи, виховуючи, перевиховуючи; за способом впливу на форму свідомості – правове, моральне, естетичне, наукове, релігійне; за віком – однолітків, старших, молодших, змішане; за ставленням до середовища – позитивне; байдуже, негативне; за соціальною спрямованістю – соціальне, асоціальне; за степенем контактів – безпосереднє, опосередковане. Організоване середовище – це, в першу чергу, ті соціальні інститути, на які в тій чи іншій мірі покладені виховні функції щодо підростаючого покоління. Це перш за все родини учнів; установи культури; навчальні заклади та позашкільні установи, різні клуби та об’єднання за інтересами, що функціонують за місцем проживання тощо. Від спільних відносин людей значною мірою залежать можливості індивіда,щорозвивається, використання ним тихі чи інших умов для свого розвитку. У процесі взаємодії людини з різними групами відбуваються її соціалізація і розвиток. Розглядати соціальне середовище потрібно у зв’язку з життям і діяльністю людей. Воно постійно змінюється через їхню практичну діяльність. Середовище дитини з віком розширює і змінює зміст тих умов, які впливають на його життя й розвиток. Середовище дитини не є незмінним ще й тому, що вона і сама (безпосередньо або опосередковано) впливає на нього і веде його до змін. Основну форму впливу суспільного середовища на психічний розвиток дитини становить виховання. Єдності в оцінці впливу спадковості та середовища на розвиток людини поки що немає. Науковці сперечаються з питання – що здійснює більший вплив на розвиток людини – середовище чи спадковість? Представники соціологічного напряму (Ж.-Ж.Руссо, К.-А.Гельвецій, Д.Дідро та ін.) вважали, що вирішальним фактором у розвитку і формуванні особистості є середовище, а головним – вплив домашнього середовища. За оцінками прибічників біологічного напряму, вплив спадковості на розвиток особистості становить 80-90 %; вплив середовища, за оцінками представників соціологічного напряму – 90%. Представники біосоціологічного напряму (конвергенції) дотримуються думки, що психічні процеси (відчуття, сприймання, мислення та ін.)
|
