Мета виховання
Мета виховання – це сукупність якостей особистості, до виховання яких прагне суспільство. Вонамас об’єктивний характер і відображає в узагальненій формі ідеал людини. Ідеал – це уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між людьми, що формується під впливом розуміння мети життя. Будь-яке виховання – від найменших заходів до державних програм – завжди має цілеспрямований характер. Виховання без мети не існує. Меті підпорядковуються всі компоненти: зміст, організація, форми, методи виховання. Цілі виховання визначаються потребами розвитку суспільства, залежать від способу виробництва, темпів прогресу, досягнутого рівня розвитку педагогічної теорії і практики, можливостей суспільства. Отже, мета виховання носить конкретно-історичний характер і змінюється відповідно до соціального, духовного і матеріального рівнів розвитку суспільства. Саме тому ідеал і мета виховання змінювались упродовж історичного розвитку людства. Так, у стародавній Греція цілі виховання концентрувались навколо розвитку таких рис, як хоробрість, патріотизм, покірність, спритність, фізична сила. Різким контрастом із Спартою були Афіни. Освітня програма приділяла велику увагу інтелектуальним та естетичним цілям: навчити читати, писати, рахувати та ін., заняття спортом, музикою, вивчення історії, драми, поезії, риторики. Прогресивні діячі епохи Відродження висунули ідеюгармонійного розвитку особистості як загальної мети виховання. А.Макаренко вважав, що мета виховання – це програма людської особистості, програма людського характеру. При цьому у поняття характеру він вкладав весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх проявів та внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання – всю картину людської особистості. Загальна мета виховання на сучасному етапі – формування всебічно та гармонійно розвиненої, соціально активної особистості, яка у своїй життєдіяльності керується загальнолюдськими (честь, совість, людська гідність, справедливість) та культурно-національними (працелюбність, волелюбність, суверенність, соборність тощо) цінностями. Отже, згідно Концепції виховання у національній системі освіти поряд з загальною метою виховання головною метою національного виховання в Україні визнається набуття молоддю соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури. 3. Зміст виховання Уважно прочитайте та доповнить якості громадянина, робітника, сім’янина, власника, споживача. Результат представте у вигляді таблиці:
Реалізація ідеї всебічного розвитку особистості з урахуванням індивідуальності та наявних соціально-економічних умов передбачає єдність морального, громадянського, розумового, морально-естетичного, трудового та фізкультурно-оздоровчого виховання. Процес виховання спрямований на формування наукового світогляду та загальнолюдських цінностей, народної та національної культури, високоморальних людських стосунків, високих громадянських рис, глибоку професійну підготовку до повноцінного, соціально активного життя. Тому зміст виховання вміщує загальні сторони та характеристики цього процесу, залучення до основних видів людської діяльності в умовах гуманних відносин, а також індивідуальну програму самовиховання й розвитку (формування цілісного наукового світогляду та ціннісних орієнтацій, культури діяльності, культури гуманних відносин, здібностей, досвіду емоційно-ціннісного ставлення до навколишньої дійсності та себе). Отже, зміст виховання – система знань, переконань, навичок, якостей та рис особистості, стійких звичок поведінки, якими повинні оволодіти учні у відповідності з поставленими цілями і задачами. Добре організоване виховання повинно підготувати людину до виконання п’яти ролей в житті – громадянина, робітника, сім’янина, власника, споживача. Кожна з цих ролей вимагає від людини певних знань, умінь, набутих якостей. Громадянин: виконання громадянських обов’язків; почуття національної гордості і патріотизму; повага до Конституції, органів державної влади, символам державності; відповідальність за долю країни; дбайливе ставлення до національних багатств країни, мови, культури; громадська активність; дотримання демократичних принципів;активна життєва позиція. Робітник: дисциплінованість та відповідальність; працездатність та організованість; загальні, спеціальні та економічні знання; творче ставлення до праці; професійна гордість, повага до майстерності; повага до людей праці. Сім’янин:працелюбність, відповідальність; тактовність, культура спілкування; різнобічна освіченість; знання правових норм, законів; знання практичної педагогіки; психосексуальна підготовленість; готовність брати шлюб і виконувати шлюбні обов’язки; повага до своїх батьків, до людей похилого віку. Власник: відповідальність; знання правових норм та законів; правосвідомість; працелюбність; економічні знання; повага до державних органів влади, загальна культура. Споживач: передбачливість, пильність, економічні знання, знання прав та обов’язків споживачів, культура спілкування, тактовність, загальна культура та культура споживання, громадська активність, відповідальність. 4. Етапи процесу виховання як соціокультурного явища
Процес виховання – динамічний, неперервний, безупинний. Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. Розрізняють внутрішні й зовнішні суперечності. Внутрішні суперечності: а) суперечність між зростаючими соціальне значущими завданнями, які потрібно розв’язати вихованцю, і можливостями, що обмежують його вчинки та дії; б) суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця. Зовнішні суперечності: а) невідповідність між виховними впливами школи і сім’ї; б) зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на школярів навколишнього світу; в) неоднакове ставлення до учнів учителів, які не завжди дотримуються принципу єдності вимог; г) суперечність, породжена тим, що окремі учні, які мають досвід негативної поведінки, постійно конфліктують з педагогами, однокласниками, батьками. Хоча зовнішні суперечності є тимчасовими, вони можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому виявлення їх і усунення повинні перебувати завжди в центрі уваги педагогів. Але найважливіший чинник – профілактичнаробота щодо запобігання таким суперечностям. Педагог має уявити процес виховання як послідовність етапів, знання яких допоможе йому спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення на кожному етапі. Перший етап. Визначають сукупність рис і властивостей особистості, які слід сформувати у вихованця, тобто формують ідеал, відбувається усвідомлення вихованцями потрібних норм та правил поведінки. Переважають словесні методи виховання та особистий приклад вихователя. Другий етап. Вивчають індивідуальні особливості вихованця (або колективу), його позитивні риси, недоліки в характері й поведінці, визначають, які риси не сформовано, а які перебувають у стадії зародження. Відбувається перехід знань у переконання – тверді, основані на певних принципах та світогляді погляди, якими вихованець керується в житті. Третій етап. Реалізовується програма виховання, тобто заплановані виховні заходи, що передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню в них досвіду поведінки відповідно до ідеалу. Четвертий етап. Спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Коли учень починає займатися самоосвітою і самовихованням, можна вважати, що у вихованні досягнуто четвертого етапу. На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво, управління цим процесом. 5. Закономірності та принципи виховання
Закономірність – це впорядкованість педагогічних явищ, відносна сталість стійких, впливових факторів, систематичних зв’язків між об’єктами. Закономірності виховання – це стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі суттєві зв’язки між елементами виховного процесу, реалізація якихсприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра. Закономірності педагогічного процесу описують внутрішні його суттєві суперечності, зв’язки та взаємозв’язки. Суттєве місце в організації та управлінні навчально-виховним процесом відіграють принципи виховання, які розглядаються в єдності з принципами освіти та принципами навчання і праці. Принцип – керівна ідея, вимога до діяльності та поведінки, вихідне положення, що випливає із встановлених закономірностей процесу, і яке передбачає врахування внутрішніх та зовнішніх зв’язків між компонентам. Принципи виховного процесу (принципи виховання) – це загальні вихідні положення, в яких виявлені основні вимоги до змісту, методів, організації виховного процесу. Принципи мають об’єктивну основу – закономірні зв’язки у виховному процесі, а також певну методологічну спрямованість і базуються на діалектико-матеріалістичній концепції людини, відповідають потребам її самореалізації та актуальним завданням відродження національної культури, становлення української державності. У таблиці 1.1. приведено взаємозв’язок загальних закономірностей і загальних принципів виховання. Таблиця 1.1. Загальні закономірності і принципи виховання
Основними принципами процесу виховання у національній системі освіти України визнаються такі: 1. Принцип єдності загальнолюдського і національного – формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодіння українською мовою, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій, оволодіння надбаннями світової культури. 2. Принцип природовідповідності виховання – врахування багатогранної цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей. анатомічних, фізіологічних, психологічних, національнихта регіональнихособливостей. 3. Принцип культуровідповідності виховання – органічний зв’язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, забезпечення духовної єдності поколінь. Принцип культуровідповідності,за П.Флоренським, визначає відносини між вихованням і культурою як середовищем, що ростить і харчує особистість, а також між вихованням і розвитком особистості як людини культури. Це означає, що культурне ядро змісту виховання повинні складати універсальні загальнолюдські, загальнонаціональні і регіональні цінності, а відносини до дитини будуватися виходячи зі сприйняття її як вільної, цілісної особистості, здатної в міру свого розвитку до самостійного вибору цінностей, самовизначенню у світі культури і творчої самореалізації. Педагогіка все більше звертається до культурологічного підходу при вивченні процесу виховання та освіти людини. Культурологічний підхід вимагає розглядати педагогіку як частину духовної культури суспільства, припускає адаптацію виховання й освіти до конкретного культурного середовища, а це значить, що дуже істотним є осмислення культурних надбань рідного краю, країни, усього світу. Виховання при цьому не нав’язує ті чи інші цінності, а лише створює умови для їхнього дізнавання, розуміння і вибору, стимулює цей вибір і наступну внутрішню роботу дитини над своїми діями і вчинками. Функції культуровідповідного виховання: - створення різних культурних середовищ, де здійснюється розвиток дитини і придбання досвіду культуровідповідної поведінки; - надання допомоги в культурній самоідентифікації і самореалізації творчих задатків і здібностей. 4. Принцип активності, самодіяльності і творчої ініціативи учнівської молоді – поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів, утвердження життєвого оптимізму; 5. Принцип гуманізації виховання – створення умов для формування кращих властивостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація відносин вихователя і вихованців. 6. Принцип демократизації виховання – уникнення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності. 7. Принцип безперервності і наступності виховання – досягнення цілісності та наступності у вихованні. 8. Принцип єдності навчання і виховання – розвиток і формування особистості, залучення її до національної і світової культури. Набуття знань, вироблення ставлень та цінностей, які у кінцевому рахунку обумовлюють світогляд та ідеали людини. 9. Принцип етнізації виховного процесу – наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадянина. 10. Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу. 11. Принцип послідовності, систематичності і варіативності форм і методів виховання. 12. Принцип інтегративності - єдність педагогічнихвимог школи, сім'ї та громадськості. 13. Принцип виховання у діяльності та спілкуванні. 14. Принцип стимулювання дитини до самовиховання. 15. Принцип цілісного підходу до виховання. 6. Діагностика та оцінка результатів виховання
Виміряти, визначити результати виховання набагато складніше, ніж результати навчання. Виховання – процес суперечний та довготривалий, його результати мають віддалений характер і визначити їх дуже складно. Під результатами виховного процесу розуміють рівень вихованості, який досягнуто особистістю або колективом. Дані діагностичного дослідження порівнюються з висхідними характеристиками вихованості, а різниця між початковим і кінцевим результатом визначає ефективність процесу виховання. В ролі еталонних показників, з якими порівнюються досягнені результати, використовуються критерії. Критерії вихованості – це теоретично розроблені показники рівня сформованості різних якостей особистості (колективу). Критерії вихованості можна умовно поділити на дві групи: пов’язані з проявом результатів виховання у зовнішній формі – судженнях, оцінках, вчинках, діях особистості і пов’язані з явищами, прихованими від очей вихователя – мотивами, переконаннями, планами, орієнтаціями. Реєстрація результатів діагностики здійснюється шляхом надання кількісних еквівалентів якостям, які формуються. Для цього використовуються методи масового опитування, спостережень, тестів, методи узагальнення незалежних характеристик, методи створення виховуючи ситуацій тощо. Методи діагностики вихованості: · прямі питання типу “Що таке чесність?”, “Навіщо людям моральність?” тощо; · спеціальні питання (щоб виявити ставлення вихованців до тих чи інших явищ, фактів, подій) в усній чи письмовій формі: “Які професії ти вважаєш найбільш престижними?” тощо; · твори на задану тему: “Мій ідеал сучасника”, “Милосердя – як я це розумію” тощо; · спостереження за поведінкою вихованців; · соціометричні методи; · метод виховних ситуацій – це створення природних штучних ситуацій, в яких вихованець вимушений в своїх діях викрити рівень сформованості у нього певних якостей.Найбільш ефективна – ситуація вибору (розподіл обов’язків, доручень, подарунків і нагород тощо), коли поведінка людини адекватна його внутрішній позиції. Питання для самоконтролю: 1. Що таке виховання як педагогічний процес? 2. У чому полягає специфіка процесу виховання? 3. Яка мета виховання в сучасній школі? 4. Що слід розуміти під закономірностями виховання? Розкрийте сутність і дайте їх наукове обґрунтування. 5. Які принципи виховання виводяться з його закономірностей? Резюме: 1. Виховання – складний педагогічний процес, який передбачає визначення мети, завдань, змісту, форм, методів виховної діяльності, організації та вивчення результативності процесу. Саме в цьому корінна різниця виховання як педагогічного процесу і виховної ситуації. Процес виховання здійснюється на основі певних закономірностей, принципів. Педагогічний процес завжди планомірний, цілеспрямовано організований. Конкретна мета виховної діяльності враховує загальну мету виховання, яку ставить суспільство. Об’єктивні фактори диктують необхідність реалізації мети всебічного гармонійного розвитку особистості з урахуванням національних, регіональних, вікових, індивідуальних та інших особливостей дитини, інтересів і потреб. 2. Сутністю процесу виховання є організація життя вихованців, формування у них стійких форм поведінки в суспільстві через навички та звички.Виховання – процес двосторонній, його кінцевий результат визначається й тим, яку позицію займає вихованець, який є як об’єктом, так і суб’єктом виховного процесу. 3. Виховання – процес багатоступеневий, проходить ряд етапів: прийняття дитиною мети; засвоєння нею знань, вироблення певного ставлення до них; участь в діяльності, спілкуванні, які формують досвід її поведінки; оцінки і самооцінки результатів конкретних вчинків. Показником результативності виховного процесу є рівень вихованості особистості, що знаходить вияв у єднанні його свідомості і дій при позитивній мотивації вчинків, поведінки.
Розділ 1.4.: Формування духовної культури учнів в сучасних умовах Зміст 1. Поняття про духовну культуру. 2. Філософсько-світоглядна підготовка школярів. 3. Громадянське виховання в системі формування базової культури особистості. 4. Формування основ моральної культури особистості. 5. Трудове виховання і професійна орієнтація школярів. 6. Формування естетичної культури учнів. 7. Виховання фізичної культури учнів. Ключові слова: духовність, духовний розвиток, духовна культура, світогляд, громадянське виховання, моральна культура, трудове виховання, естетична культура, фізична культура. Цілі та завдання вивчення розділу 1.4. Успішне вивчення розділу 1.4. дозволяє: Мати уяву про духовність та духовну культуру особистості; сутність та структуру наукового світогляду; про місце і мету громадянського виховання в процесі становлення особистості; про основні поняття з питань морального виховання; провідні поняття системи трудової підготовки і профорієнтації школярів; про загальну характеристику системи естетичного виховання та фізичного виховання. Знати суть та основні структурні елементи наукового світогляду; сутність, мету, зміст та шляхи громадянського морального, естетичного, трудового, фізичного виховання. Володіти ключовими поняттями: духовна культура,науковий світогляд, погляди, переконання, ідеали, громадянськість, громадянське виховання, політична культура, моральні якості особистості, трудове виховання, суспільно-корисна праця, економічне виховання, профорієнтація, естетичне виховання, естетична свідомість, естетичне почуття, естетична поведінка, фізичне виховання. Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.4. При вивченні Розділу 1.4. важливо з’ясувати сутність духовної культури особистості; виявляти категоріальні ознаки (ключові слова) у визначенні понять: науковий світогляд, громадянське виховання, моральне виховання, трудове виховання, естетична культура, фізична культура. Вивчаючи пункт 1, зверніть увагу на те, що його розгляд починається з характеристики поняття “духовність”; особливу увагу приділить змісту поняття “духовна культура особистості”. Проаналізуйте, як це поняття співвідноситься з поняттям “базова культура особистості”. Вивчаючи пункт 2, проаналізуйте компоненти наукового світогляду та знайдіть зв’язки, що існують між ними. Спробуйте визначити місце і роль світогляду в структурі особистості. Вивчаючи пункт 3, спробуйте з’ясувати, які нові риси суттєво відрізняють сучасне громадянське виховання від громадянського виховання тоталітарної доби. Вивчаючи пункт 4, слід розрізняти такі категорії, як мораль і моральність. Проаналізуйте: чи завжди моральні дії людини є показником її моральної вихованості? Вивчаючи пункт 5, необхіднопроаналізувати основні напрямки профорієнтації: професійну освіту, професійне виховання, профконсультацію, профвідбір, профадаптацію, профдіагностику. Визначення цих понять треба знайти у додатковій літературі та записати у свій конспект. Вивчаючи пункт 6, спробуйте розкрити можливості вашої спеціальності для естетичного виховання школярів. Вивчаючи пункт 7, спробуйте з’ясувати, який вплив фізичного виховання на різноманітні сторони гармонійного розвитку особистості.
|