А. Ренесанс та реформація в літературі

 

1. Ренесанс — одна з найрішучіших змін в історії духового життя Європи. Так здавалося самим людям доби ренесансу, так здавалося й пізнішим поколінням, що саме з цього часу почали датувати «кінець середньовіччя» та початок «нових часів». Складнішим видавалося питання тоді, коли треба було точно вказати, що саме нового принесла з собою нова доба.

 

 

* У дальших розділах, зокрема в IV та V, деякі цитати переписую модерним правописом. На жаль, ні одна авторитетна установа не виробила правил для такого переписування старих текстів, як це є в різних європейських країнах. Отже, обмежуюсь на безсумнівних змінах «Ђ» на «і», «ы» на «и» та «и» на «і» та викидаю «ъ» або замінюю його в середині слова апострофом. Проте, рими віршів показують, що вимова в багатьох випадках відступала від правопису. Напр., «маємо риму «товаришеві: прийшол», яка показує, що «л» у відповідних положеннях вимовлялося як «в», або «древнЂе:: мрієть», що, очевидно, вимовлялося «древніє:: мріє», але в деяких випадках «-ть» в закінченнях 3. особи однини дієслів коньюґації «-е-» залишалося в вимові, що теж доводять рими. Отже, моя транслітерація в деяких випадках, напевне, не відповідає живій вимові, що була ще ближче до сучасної. Пор. ще далі V. 3.9.

 

 

Добре знання латинської мови, ознайомлення з грецькою та читання античних авторів, — т. зв. «гуманізм» — цим навряд чи можна характеризувати той великий поворот, що його, мовляв, принесло з собою «відродження античних наук та мистецтв». Новий зміст мусів бути хоча б у збереженій формі тим, що сповнювало натхненням людей ренесансу. Такий новий зміст і сучасники, і пізніші дослідники хотіли шукати в трьох напрямах: ренесанс відродив античний ідеал гармонійної, урівноваженої краси; ренесанс був «відкриттям» та «звільненням» людини; нарешті — ренесанс «відкрив» наново природу. Це, звичайно, дуже важливі духовні надбання, щоб із них почати нове літочислення європейської культури. Під ці три формули можна підвести майже всі здобутки ренесансної культури. Розквіт мистецтва в формах, що нам уже не здаються ані занадто новими в порівнянні з пізнім середньовіччям, ані занадто близькими до античної традиції, є безумовним фактом. Хоча варто підкреслити, що цей розквіт мистецтва без обмежень можна визнати лише для сфери мистецтв пластичних; у музиці ніякий «поворот» до старих традицій, від яких не залишилося ніяких слідів, не був можливий; у літературі, де матеріалу для наслідування було достатньо, відновлений був «канон» античної поетики (щоправда, за твором, який з погляду античної традиції, був до певної міри випадковим, за «De arte poetica» Горація), а власна творчість дуже вже великою мірою стала наслідуванням, до того ж наслідуванням взірців легше приступних (римських, а не грецьких) і пізніх, отже — «випадкових» у своїй залежності від довшої традиції. В філософії і середньовіччя стояло в щільному зв’язку з античною традицією (Арістотелем), — тут просто замінили звичну традицію на іншу, яка теж не була невідома, але рідше репрезентована; Арістотеля заступили Платоном, а почасти робили спроби перейти від античності до східних течій (середньовічна арабська та жидівська філософія, зокрема — кабала). Складнішою виглядала справа з «відкриттям людини». Людина бо була все ж у центрі уваги і християнської думки. «Відкриття» людини було куди більше боротьбою за людину проти церковного розуміння її єства й залежності її від церковного авторитету. «Визволення людини» — це так! Але ренесанс не ставив собі питань, чи є таке «визволення» людини не лише від церковних, а часто і від моральних, суспільних і т. д. авторитетів справжнім «відкриттям» її єства, чи, може, радше збоченням. До речі, і в античності людина була надзвичайно зв’язана суспільством та державою, — складні процеси боротьби за ідеали «внутрішньої свободи» в античності (від стоїків до епікурейців) представники ренесансу помилково витлумачували в дусі своїх власних ідеалів. Позитивним ідеалом «всебічного розвитку» людини (хоч зразки втілення такого ідеалу вбачали в досить сумнівних тиранах, а то й просто — дрібних розбійниках-кондотьєрах доби) було те нове, що, до певної міри, справді найкраще нагадувало античність. Але прояснення цього ідеалу було ще справою майбутнього, і цьому проясненню були присвячені століття дальшої духовної історії.

Нарешті — «відкриття природи». Це найсумнівніше, а з погляду сучасного дослідження історії науки та культури навіть цілком міфічне «надбання» ренесансу. Мрії про наближення до природи, про опанування природи, ідеалізація природи як об’єкта мистецького зображення, — це є справжні здобутки ренесансу. Але справді духовне (наукове) опанування природи, шлях оновлення фізики та астрономії, розвиток модерної механіки були досягненням або пізнього середньовіччя, як установлено новим дослідником Дюгемом (що Коперник лише дуже поверхово зв’язаний з духом ренесансу — це було відомо вже давніше), або, навпаки, є пізнішим надбанням епохи бароко, до якої належать і Ґалілей, і Кеплер. Ренесансові залишаються мрії про успіхи, яких або вже досягли ті представники «пізньої схоластики» в Сорбонні та інде, до яких «людина ренесансу» мусіла ставитися вороже та зневажливо, або які були пізніше здобуті тими, хто від чималої частини «надбань» ренесансу відмовився та зробив спробу знову актуалізувати «старе»; хоча й не всі, але важливі ідеали середньовіччя, втілювались «людьми бароко», яким, без сумніву, ми зобов’язані в дослідженні природи значно більше, аніж уславленому ренесансові.

Ренесанс або «відродження» торкнувся України лише в самому кінці свого розвитку. На Заході в 16 ст. вже доживали свого віку течії, які, з одного боку, мріяли про справжнє «відродження» античних духовних ідеалів (як їх люди того часу розуміли), а з іншого — про звільнення людей від тих пут, які накладало на них авторитарне середньовіччя. Результати розвитку ренесансу не могли задовольнити в 16 ст. навіть його прибічників: ренесанс мріяв про «ентузіазм», а справді зміг розвинути лише холодну риторику; він мріяв про вищу, всебічно розвинену людину, а справді досяг лише панування егоїзму та сваволі; ренесанс поставив собі за мету дослідження природи, але природознавство ренесансу залишилося сповнене мрій та сприяло розвиткові «магії», алхімії, астрології; ренесанс різко критикував «забобони» та упередження старих часів, але сам залишився під владою забобонів, хоч до певної міри й підновлених. Культурне значення ренесансу, величезна «секуляризація» культури, тобто її переведення з суто релігійної до «світської» сфери, утворення до певної міри самостійної світської культури безсумнівні. Але власного змісту, крім нового ідеалу краси, ренесансові не вистачало. Він спричинився до розвитку нової літератури та мистецтва, що будувалися на нових ідеалах краси: ідеалах, які великою мірою намагалися повторити, повернути античний ідеал краси. В літературі це означало певний поворот до античної форми. Зміст «нова», світська людина приносила в певному розумінні новий: тематика збагатилася «світськими» темами, — напр. еротичними, ідеалізуванням сили, «всебічної» повноти життя.

2. Світогляд ренесансу переживав у 16 ст. серйозну кризу, коли виступили реформаційні течії, які почасти йшли в тому самому напрямі, почасти підривали головні коріння ідеалів ренесансу. Реформація залишилася на позиції певного індивідуалізму, хоч цей релігійний індивідуалізм (безпосередній зв’язок людини з Богом зі зменшенням посередницької ролі церкви) своєю суттю зовсім інший, ніж егоцентричний індивідуалізм ренесансу. Найліпше це подвійне змагання обох течій з’ясовує для нас доля Еразма Ротердамського, який, сповнений ідеалів ренесансу, весь час не міг знайти певного ставлення до реформації, яка захопила і його своїм поривом. Коли ренесанс прагнув повноти життя, коли у нього основним ідеалом став ідеал краси, реформація прагнула життя, яке було б цілком та послідовно збудоване на релігійній основі; античності протиставлялося первісне християнство, до якого хотіла повернути людство реформація, а це первісне християнство часто набирало суворих форм старозавітної релігійності. Разом могли йти ренесанс та реформація власне, лише в одному — в критиці середньовіччя, яке репрезентувала для обох католицька церква.

3. До східної Європи ренесанс прийшов з деяким запізненням, за ним дуже швидко йшла реформація. Ренесанс спричинив у Польщі перший літературний розквіт (Я. Кохановський), але поруч із ним уже стояла реформація, яка зразу ж відгукнулася і в літературі (М. Рей). Безпосередні впливи обох течій прийшли на Україну переважно з польської культурної сфери.

Україна дожила до 16 століття ще в щільному зв’язку з візантійською культурною сферою, хоч з кінця 14 віку не бракувало й різноманітних рефлексів західних течій, які приводили до неспокою та до певного занепаду однобічного і неподільного панування старої візантійської традиції.

На Україні впливи ренесансу, як будемо бачити, незначні: почасти вони обмежилися засвоєнням певної тематики літературних творів, засвоєнням, що тривало й за часів бароко. Найскладніша проблема — утворення нового літературного стилю — не була розв’язана: переважно через те, що знайомство з літературою ренесансу означало передусім ознайомлення з латинською античною літературою; ознайомлення це обмежувалося читанням ориґіналів. Перекладів майже не було. Нечисленні їх спроби виходили з-під пера московського втікача, кн. Курбського, переклади якого навіть мовно були під впливом литовсько-руського оточення. Спроби власних праць українців перебували під величезним впливом старої візантійської традиції. До неї приєдналися тільки певні нечисленні стилістичні елементи ренесансу. Тематика світського ренесансу майже не знайшла ґрунту.

4. Впливи літературного ренесансу не змогли розвинутися на Україні ще й тому, що країну в другій половині 16 ст. охопило релігійне заворушення, яке значно сприятливішим було для впливів реформації, аніж ренесансу. Справді, протестантські реформаційні рухи поширилися і на Україну, хоча й охопили майже виключно шляхетські неширокі кола. Але значення реформаційних течій, зокрема саме на Україні впливового «антитринітаризму» (соцініанства або «аріанства»), для цих нешироких кіл було величезне. Саме ці течії привели своїх прибічників серед української шляхти й почасти міщанства до тіснішого зв’язку з духовною культурою західної Європи. Але цей зв’язок привів більшість українських прибічників антитринітаризму до денаціоналізації. Літературні відлуння його нечисленні, українські антитринітарії писали латинською або польською мовою. Лише деякі відгуки ідей реформації пройшли до ширших кіл українського народу. Реформація вимагала певних змін релігійної традиції: по-перше, вона ставила понад церковний авторитет авторитет «Слова Божого», св. Письма. Реформація штовхнула окремих представників «литовсько-руської» літератури і до проблеми літературної мови; такою мусіла бути народна мова, бо Слово Боже повинне стати доступним усім народам світу їх власною мовою. Але перемозі реформації протистояли католицькі сили, які почали похід і проти православної церкви. В цьому скрутному стані православне населення виявило і велику відданість православній церкві, і велику організаційну здібність. Але той національно-релігійний рух, що розвинувся навколо проблеми «унії», не сприяв ані засвоєнню реформаційної літературної традиції, ані засвоєнню традиції ренесансу. Коли ми помічаємо в українській літературі 16 ст. якийсь зв’язок з обома головними напрямами часу, то цей зв’язок і слабкий, і далеко не заґальний; він виявляється в засвоєнні лише окремих елементів літературної поетики ренесансу; тематика ренесансу залишається поза межами уваги; він виявляється в спробах скористатися з певних елементів реформаційної традиції, але почасти лише мовних (народна мова), почасти лише неґативних (полеміка проти католицької церкви). Тому не дивно, що найвизначнішим явищем українського 16 ст. є полеміка геніального Івана Вишенського, яка спрямована якраз і проти ренесансу, і проти реформації, та ставить своєю метою повернутися до старої візантійської традиції. Безумовно, ця полеміка своєю мовою, а до певної міри змістом (релігійна особистість грає для Вишенського не меншу роль, аніж церква), зв’язана з духом реформації, а стилістично — з ренесансом (див. далі). А ще характерніше, що через голову свого найгеніальнішого письменника українська література прийшла не до старого, а до нового — до бароко, яке було багато в чому спадкоємцем ренесансу. Отже, «дух часу» був не за поворот до старого, а за поступ до нового, до якихось елементів і ренесансу, і реформації. Але цього «нового» українська дійсність свідомо не прийняла та не засвоїла; засвоєння йшло якось напівсвідомо, непомітно. Немає сумніву, що впливи ренесансу та реформації були на Україні ширші та глибші в житті, аніж: у літературі.

Українська література 16 ст. не тільки має в собі малопомітні елементи ренесансу та реформації; вона є в цілому незначна. Не треба цього замовчувати, маючи блискучі часи старокиївські та барокові. Єдиним справді визначним явищем 16 ст. є Іван Вишенський, що стоїть поза часом та від своєї сучасності трагічно одірваний. Незначність української літератури 16 віку була б ще більша, якби її обсяг не збагачувався літературною діяльністю близько споріднених та в 16 ст. мовно невіддільних від українців білорусів.