Перед тебе — червонимиКорогвами має… Христос воскрес! Хор церковний До гробу співає…
От і стали всі круг тебе На горі Чернечой… Чи ти чуєш людський гомін, Надгробнії речі?
Чи ти чуєш: вічну пам’ять Тобі возгласили; Брати й сестри над тобою Знов заголосили;
Плачуть, тужать твої други; Ввесь народ сумує: Сиплють землю тобі й кажуть: Нехай він царствує!
Прощай, славний наш Тарасе! Прощай, милий брате! Справді — лучче в своїй землі І косткам лежати.
Прості поетичні рядки Максимовича дивовижно точно передають тужливу атмосферу Шевченкових похорон. Особливо важливо наголосити, що Михайло Олександрович позначив шлях поетової домовини з Петербурга в Україну через Москву: Через Мóскву, через Київ, Сюди донеслася. Зі слів Максимовича «Основа» повідомила й про званий обід, який він організував на честь Шевченка в Москві, та опублікувала вже згаданий нами вірш «25 марта 1858»: «На перепутьи в Москве, за обедом, данным Шевченку, прочитано было следующее стихотворение…» Усю цю інформацію було вміщено в червневому номері часопису за 1861 р. у редакційній статті «Значення Шевченка для України. Проводи тіла його в Україну з Петербурга». Максимович уважно прочитав її, хоча на той час уже фактично порвав з «Основою». За словами авторів цієї грунтовної публікації, вони обмежували своє завдання історично-вірним викладенням фактів, які надійшли в його розпорядження відразу після смерті Шевченка. Проте, водночас, вони глибоко усвідомлювали важливість аналізу нової ситуації в українстві, зумовленої смертю великого поета, та потребу формулювання в цьому зв’язку з цим «висновків і для сьогодення, і для майбутнього». Справді, ключові підсумкові оцінки творчості Кобзаря, зроблені Максимовичем півтора століття тому, не втратили актуальності й нині. Можна сказати, що саме з цієї статті значною мірою починалося посмертне наукове шевченкознавство. Згрупуємо й виокремимо важливі висновки, сформульовані не без участі Максимовича в часописі «Основа» невдовзі після смерті Шевченка. Насамперед, про резонанс від смерті українського генія: «По всем известиям, смерть бедного Кобзаря отозвалась повсюду — от хат до палат, в украинцах и неукраинцах, читавших и нечитавших Шевченко, а только слышавших об этом крепаке-поэте. И, что всего замечательнее, сочувствие это в большинстве возбуждено не произведениями его за последнее время, известными лишь весьма немногим: оно идет с давнего времени, со времени появления «Кобзаря» в 1840 году, и только обновлено изданием его в 1860. Это сочувствие не изменило поэту во все 20 лет его литературной известности; он и сам, быть-может, не подозревал, как оно было велико и глубоко, так точно, как весьма многие только по смерти Шевченко поняли всё высокое его значение, только по смерти его узнали, что Тарас — действительно был для украинцев батьком». По-друге, у статті написано про вирішальне значення творчості Шевченка для збереження, ствердження і розвитку української мови, становлення нової літературної мови: «Десятилетняя разлука Украины с Шевченком нисколько не охладила восторга и любви молодого поколения к поэту, который нежданно (в 1840 году) заговорил языком, по мнению письмéнных — уже замершим на устах простого, непросвещённого народа, языком, давно осуждённым ими на безжизненность. С самых первых песен Кобзаря оживилась надежда немногих, ещё связанных с корнем народной жизни, что этот мелодический родной язык, эта богатая и прекрасная народная поэзия, отразившая в себе такую живую жизнь, не умрут бесплодно; а через несколько лет, когда взгляд Шевченко расширился, когда жизнь и искусство мало по малу восполнили в его развитии то, чего не дало ему образование, когда его песни зазвучали всеми струнами народной души и народное слово каким-то чудом стало выражать самые задушевные думы современного человека — надежда немногих перешла в отрадную уверенность, и вскоре самые неверующие поверили в возможность развития нашего языка, словесности и жизни на чистых народных началах». У цих словах — витоки національної максими, чітко сформульованої в наш час українським поетом Павлом Мовчаном. Він пише про те, що Шевченко ніби розкодовує великий зміст рідного слова, а за ним з плином часу відкриваються нові й нові додаткові змісти. Тому твори національного генія і сприймаються як одкровення з високим трансцендетним змістом, який вичитують нові й нові покоління. «І цих Великих слів ані замазати, ані засмальцювати, ані розтерти: ними наповнений наший національний простір. Тому Він завжди свій, рідний, спокревний...»1. По-третє, автори особливо підкреслили народність Шевченкової творчості, навівши в цьому контексті влучні слова Миколи Костомарова: «Песня Шевченко была сама по себе народная песня, только новая, — такая песня, какую мог бы запеть теперь целый народ, — какая должна была вылиться из народной души в положении народной современной истории. С этой стороны, Шевченко был избранник народа в прямом значении этого слова, народ как бы избрал его петь вместо себя». У статті показано, що після довгої й, здавалося, безплідної боротьби за народне благо, коли струни народної душі завмерли і це нагадувало про кінець, з’явився справжній поет, і те, що вважали за смерть, виявилося лише сном, втомою, розчаруванням. По-четверте, в «Основі», по суті, вперше було чітко сформульовано методологічно важливий висновок: «При всей своей народности поэзия Шевченко не носит в себе ни малейшего признака какой бы то ни было исключительности — национальной, религиозной, политической, сословной; его песни исполнены такой... человеческой правды, что нет ни одного народа, нет ни одного современно-развитого человека, который бы не признал их близкими, родными себе». Нарешті, у статті вказано на те, що велика душа великого поета була наповнена безмежною любов’ю до людей: «Шевченко любил и уважал человека как он есть, как он вышел из рук жизни, истории; он яснее многих разумел, отчего люди вышли такими, а не иными — и был _________________________ 1 Павло Мовчан. Душевна безвічність слова Тараса Шевченка. В кн. Т.Г. Шевченко. Кобзар. К.: Вид. центр «Просвіта», 2004. С. 8.
снисходителен ко всем их недостаткам...» Автори зазначали, що Шевченко, будучи справжнім поетом правди і життя, виразником інтересів цілого народу, який так багато страждав, не міг уособлювати у своїй поезії лише ідеальні прагнення. «Но там где он выражает самого себя, его поэзия всегда проникнута духом новой жизни, примирительных отношений даже к врагам... Шевченко, как великой нравственной силе, не надобно были проклятия». Такий велет, як Шевченко, в повний зріст сприймається з історичної дистанції. Проте часопис «Основа» один із перших зрозумів історичну чутливість українського народу: «Глубоко почувствованная печаль украинцев показала, что и современное поколение умело оценить Шевченко, что и оно умеет быть признательным». Шевченкові друзі переконливо показали, що вони зблизька побачив найважливіші безцінні заслуги Кобзаря перед українським народом і світовою культурою. Через рік після Шевченкової смерті Максимович відвідав могилу поета і 14 травня 1862 року написав про це Бодянському: «Побував у Каневе, и на Тарасовой могиле, де одбули мизерную и пьяную годовщину, натягнувшись и сами по Тарасовски, з досады. От вам и песенька, на сей случай мною написанная и еще никому не читанная: Прощай, Тарасе, брате милий! Отсе — в тебе мы побули,
|
