Двадцяті роки: проблиски надії

 

Війна відкинула європейську культуру на багато років назад, призвела до соціально-політичної дестабілізації не тільки в переможених країнах, а і в країнах-переможницях. Придушення соціальних конфліктів, події в колишній Росії, утворення низки консервативно-націоналістичних режимів — «санітарного кордону» навколо російської революції, — все це призвело до різкого посилення правих сил і втрати престижу лівих лібералів та соціалістів. Почасти в цьому була винна і сама соціал-демократія, продемонструвавши свою безпорадність і міщанську, дрібнобуржуазну обмеженість у роки війни. Крах II Інтернаціоналу — не вигадка ультралівих. Довоєнна соціал-демократія виявилась неспроможною здійснити задекларовані нею ж принципи. Щоб бути справедливим, треба сказати, що міжнародна соціал-демократія напередодні війни залишалась єдиною гуманістичною й пацифістською силою, яка сформулювала антивоєнну програму. Але в європейської цивілізації напередодні війни не було навіть слабкого механізму, схожого на Лігу Націй, для забезпечення подібних зобов’язань, а рішення конгресів Інтернаціоналу виявились насамперед продуктом творчості невеликої групи інтелігентів, реальний вплив яких на власні партії був мізерним.

 

Війна і повоєнна розруха поставили проблему завдань і цінностей європейського розвитку. Самих лише політичних та економічних рамок свободи суспільству недостатньо, воно хоче бачити мету прогресу. Поразка ліберально-соціалістичного прогресизму створювала атмосферу сумної безвиході й моральної неповноцінності суспільства, єдиною альтернативою якій був, здавалось, революційний комунізм за російським зразком.

 

Консервативна ідеологія захищала тепер принципи невтручання держави в економіку, які традиційно були засадовими для лібералізму. Така консервативно-ліберальна ідеологія утвердилася в повоєнній Америці, де республіканці перемогли партію Вудро Вільсона, відмовилися від його месіаністських претензій на керівну роль США в повоєнному світі, не допустивши вступу США в Лігу Націй, створену за проектом Вільсона, і керували країною аж до Великої Депресії, строго дотримуючись традиційного лібералізму. Америка першою ввійшла в період економічного буму, що сприяло оздоровленню світової економіки. Республіканські президенти рішуче захищали корпорації від будь-якого втручання держави в їх справи, кваліфікуючи такі спроби як небезпечний соціалізм. Велика Депресія змусила відмовитися від консервативно-ліберальної ідеології й вдатися до Рузвельтових реформ, але то було вже на початку тридцятих.

 

Економіка Західної Європи пережила важкі випробування в повоєнні роки, але десь із 1925 — 1926 рр. настала стабілізація, виробництво вийшло на рівень 1913 року. Міжвоєнний час не можна назвати часом технічних революцій, хоча в теоретичному природознавстві грандіозний переворот завершується саме в 20 — 30-ті роки. Літак, підводний човен, автомобіль, радіо, танк — все це започатковано давно. Але спочатку в Америці, а потім і в Європі ці старі відкриття поступово змінюють обличчя країн. /542/ Насамперед це стосувалось автомобіля, що після Першої війни став масовим транспортним засобом, доступним середньому класу. Бурхливо розвиваються електроприладобудування й радіо, що перетворилося на необхідний елемент культурного побуту. В 1922 — 1928 рр. з’явилося звукове кіно, 1935 р. — кольорове, 1926 — 1937 рр. відбувся прогрес у розвитку телебачення, яке, зрештою, ввійшло в життя європейців тільки по Другій світовій війні. Наскільки суспільство змінили нові технічні можливості, не одразу стало очевидним. Війна показала, що генерали в більшості погано розуміють, як збагатив можливості армій поступовий прогрес в авіації, моторизованих військах, засобах зв’язку.

 

Техніка й технологія вимагають у цей період доброї організації праці, вершиною якої стає конвейєрна система. Взагалі раціоналізація бюрократичної діяльності, впровадження нової техніки в торгівлю й управлінську справу мали наслідки, що їх ми оцінили тільки після Другої війни: йдеться про обчислювальні машини. В міжвоєнний період раціоналізація праці та управління радше лякає як ознака бездушного американізму.

 

Перелам у культурно-політичному розвитку Європи настає в середині 20-х років, із самим початком економічної стабілізації, і, здавалось, що європейська цивілізація виходить на нові рубежі. На жаль, дуже швидко виявилась ефемерність успіхів.

 

Друга світова війна закінчилася більш суворо для переможених — міжнародним судом над ініціаторами війни та організаторами державного терору як злочинцями. Злочинними було визнано також окремі організації — через їх програми і відповідну практичну діяльність. Німці пережили смугу історичного каяття. Але переможці у Другій світовій війні не засудили німецької нації.

 

Умови Версальського миру містили визнання німецької держави й німецької нації винною в розв’язанні війни. Поразка Німеччини в Першій світовій війні означала для німців глибоку національну образу на історію і почуття несправедливості. Молода і сильна німецька культура протистояла традиційному утилітарному і раціоналістичному буржуазному духу старої Європи і Нового Світу. У неї була своя романтика, довоєнна Німеччина жила в настрої «німецької ідеї», натхненної Ґете і Ніцше, у неї була власна історична перспектива, яку кожен розумів мірою своїх сил. Коли Німеччина була переможена, всі німці, від генералів до простих колишніх солдат, і старики, і молодь, були переконані в несправедливості вироку щодо німецької національної провини, позаяк винними вважали всіх. У цьому з німцями були солідарні ультраліві, які винними не вважали нікого, крім класу імперіалістичної буржуазії.

 

Осуд німецької нації як історичної винуватиці Першої світової війни був не лише ідеологічно-правовим актом. Версальський мир позбавив Німеччину 36 відсотків довоєнних запасів вугілля, 72 відсотків залізної руди, майже всіх зарубіжних інвестицій і торговельного флоту і зобов’язав її виплатити за 30 років 132 млрд золотих марок. У німецьких репараціях були зацікавлені всі переможці, бо європейські країни мали величезні воєнні борги у Сполучених Штатів. Цієї суми Німеччина не змогла виплатити, фактично вона віддала /543/ тільки 37 млрд і то значною мірою з позичок; але дестабілізація німецького і загальноєвропейського життя була колосальною і згубно впливала на європейську економіку загалом. Проблема репарацій раз у раз поставала перед європейськими державами, Німеччина платила насамперед Франції, праві уряди якої були абсолютно нетерпимими щодо німецької вини. Це спровокувало 1922 — 1923 рр. найгострішу кризу, що закінчилась французькою окупацією Рурського басейну. Політичні потрясіння, викликані цією акцією, — путчі Гітлера і військових, спроби комуністичної революції, — прискорили пошуки розв’язання проблем.

 

У Німеччині до влади 1923 р. прийшов лівоцентристський уряд Штреземана — Гільфердінґа (націоналлібералів та соціал-демократів). Через рік у Франції зазнали поразки праві і було сформовано лівий уряд соціалістів і радикалів на чолі з Едуардом Ерріо. В січні 1924 р. консерватори програли вибори в Англії, і вперше в історії тут було сформовано робітничий уряд Рамсея Макдональда. Нові політичні сили пішли на компроміс, якому сприяла робота американського комітету експертів на чолі з Дауесом. Франція поступово відступала, і в Женеві 1924 р. Лігою Націй було вироблено план загальної гарантійної угоди, що відкривала нову еру в справі європейської безпеки. Щоправда, внаслідок провокації — підготовленого правими колами разом з контррозвідкою «листа Зинов’єва» — лейбористський уряд швидко було повалено, на зміну йому прийшов консервативний уряд Болдуїна — Чемберлена, і підписання Женевського протоколу загальмувалось. Але опір англійських консерваторів вдалось подолати, і на конференції в Локарно в жовтні 1925 р. Німеччина, Франція, Бельгія, Великобританія та Італія підписали договір про зобов’язання підтримувати територіальний status quo, визначений Версальським миром. На відміну від Версальського, договори було підписано з Німеччиною як з рівноправною стороною і вона стала членом Ліги Націй.

 

Політика Локарно означала об’єднання Франції та Німеччини в одному блоку, подібно до того, як після Другої війни НАТО об’єднав природних суперників в єдину європейську структуру. У Штреземана були далекосяжні плани мирного завоювання Німеччиною першості в Європі, захисту німців за кордонами країни, можливого виправлення кордонів аж до об’єднання з Австрією, але все це — в далекій мирній перспективі. Під час сесії Ліги Націй, на якій Німеччину було прийнято до цієї міжнародної організації, Штреземан таємно зустрівся з французьким міністром закордонних справ Бріаном. 12 грудня 1926 р. з Німеччини було знято військовий контроль і ліквідовано тим самим важливий пункт Версальського договору. Порозуміння Бріана і Штреземана було слабким проблиском надії, що реалізувалась лише через десятиліття нових кривавих випробувань.

 

1927 р. Бріан висунув ініціативу широких міжнародних угод, що виключили б війну із знарядь національної політики. Така заява (пакт Бріана — Келлоґа) була спочатку зроблена Францією і США. Текст договору прийнято державами, запрошеними стати учасниками пакту, — Німеччиною, Францією, Італією, Польщею, Бельгією, Великобританією, Японією /544/ і Чехословаччиною — і підписано 27 серпня 1928 року. 17 травня 1930 р. Бріан звернувся до 27 країн Європи з пропозицією «про організацію режиму європейського федерального союзу». Європа вийшла на рубежі, які повторно були досягнуті тільки наприкінці нашого століття. Але тоді ані економічних, ані політичних передумов для єдиної Європи ще не було. Експерти на чолі з американцем Юнґом запропонували Гаазькій конференції ще в серпні 1929 р. план, що мав кардинально послабити тягар репарацій для Німеччини. Але плани Дауеса і Юнґа не змогли врятувати німецьку економіку. Дуже швидко під ударами економічної кризи система Локарно тріснула по швах, а європейські уряди використовували проекти мрійників у егоїстичних цілях.

 

Депресія, що почалася в США крахом на фондовій біржі 1929 р., повною мірою досягла Європи 1931 року. 21 вересня 1931 р. англійський уряд оголосив про скасування золотого стандарту у зв’язку із скороченням золотого запасу Англійського банку, і на європейський континент ринув ураган фінансового хаосу.

 

Німеччина, що знемагала під тягарем репарацій, першою відчула удари депресії. Консервативний уряд Брюннінґа ввів жорсткі обмеження зарплати й нові податки, але бюджетний дефіцит перевищував усі можливі межі — він сягав мільярда марок. Іноземна заборгованість на початок 1931 р. досягла 27 млрд марок. Німеччина оголосила себе неплатежоспроможною. Президент США Гувер запропонував на рік припинити всі виплати. Французи опирались, розв’язань не було, а тим часом у Німеччині почалися банківські крахи, перестали сплачувати витрати, кредити і зарплатню робітникам. Невдовзі в Німеччині прийшов до влади Гітлер.

 

Фашизм

 

Що ж таке «фашистський режим»? У класичній праці Ганни Арендт йдеться взагалі про тоталітарний режим і про його головну рису — масовий терор, що охоплює також усі сфери духовного життя. Тоталітарними були різноманітні режими в історії, насамперед теократичні держави, що через церкву контролювали все суспільне й особисте життя. Із дуже численних праць про фашизм виділяється книга Желю Желєва «Фашизм», яка писалась за умов комуністичного тоталітаризму. Особливостями фашизму, за Желю Желєвим, є: 1) ліквідація багатопартійності і встановлення однопартійного режиму, зрощування партії й держави; 2) ліквідація громадянського суспільства і повне підпорядкування всіх громадських організацій правлячій партії; 3) масовий терор, зокрема із застосуванням концентраційних таборів; 4) контроль за економікою, частковий або повний; 5) тотальний контроль за культурою і духовним життям. Читачеві зрозуміло, що такими самими були принципи організації й комуністичної системи.

 

Не заперечуючи близькості фашизму і тоталітарного соціалізму (комунізму) в методах, не можна не бачити різниці між європейським фашизмом і російським комунізмом у цілях, спрямованості політичних дій.

 

І фашизм, і тоталітарний соціалізм є режими, що використовують методи тотального контролю, ґрунтуються на сваволі й придушенні особистих /545/ свобод людини. Але фашизм переслідує цілі агресивного націоналізму, а тоталітарний соціалізм — соціалістичні цілі.

 

Ці зауваження не містять оцінок, не відповідають на питання, що краще, що гірше, і для кого. Йдеться про констатацію фактичного стану, того стану справ, який і зробив фашизм і комунізм в Європі головними безпосередніми противниками в 30 — 40-ві роки, що й вирішило долі європейської цивілізації. Хоч би як ми ставилися до комунізму чи фашизму, просто «не помічати» різниці між цими двома явищами неможливо. Фашизм формувався в Європі як тоталітарна альтернатива комунізму.

 

Терміном ми зобов’язані італійському фашизму, який як партія виник 1919 р. (іт. fascio — пучок, в’язка, спілка). Слабкість ліберального режиму проявилася насамперед у такій молодій демократичній країні, як Італія, об’єднаній в одну державу історично нещодавно і дуже розореній війною. Лівий, соціалістичний рух набув тут надзвичайного розмаху і небезпечного радикалізму, інтелігенти-доктринери організували комуністичну партію з гаслами соціалізації землі й диктатури пролетаріату, країну стрясали неперервні безглузді страйки; державні чиновники, поліцейські комісари і військові симпатизували радикальним націонал-патріотам. Серед останніх переважали вчорашні фронтовики, які ображались на ввесь світ, переконані в якійсь колосальній зраді і змові і палали бажанням розгромити всіх — і урядових лібералів, і страйкарів, і лівих професорів. Після осені 1920 р. фашистський рух несподівано набув розвитку й популярності. Через два роки фашистські бригади здійснили похід на Рим, а 29 жовтня 1922 р. Муссоліні одержав телеграфну пропозицію короля сформувати уряд.

 

Спочатку в Італії існувало двовладдя держави і фашистської партії, свавілля якої доповнювало урядовий консерватизм; згодом партія підкорила державу. Італійські фашисти насамперед здійснювали позадержавний терор щодо опозиції. Поліція використовувала репресії, нічим не обґрунтовані, — арештовувала комуністів, якщо хоча б кілька з них збиралося разом; в поліції застосовувалися тортури, зокрема винайдені фашистами катування вливанням рицини; фашисти, зустрівши комуністів або соціалістів, били їх нещадно і знущалися з них, а потім віддавали до поліції; свободу преси ніхто не скасовував, але наклади лівих газет просто знищувалися загонами чорносорочечників. 10 червня 1924 р. фашисти викрали і вбили депутата-соціаліста Д. Маттеотті, що викликало обурення світової громадськості та італійської опозиції, а відповіддю на протести були декрети Муссоліні від 8 і 10 липня 1924 р., які фактично ліквідовували свободу слова в Італії. Впродовж 1925 — 1926 рр. низкою законів усі політичні партії Італії були заборонені.

 

Режими, що виникають слідом за італійським у повоєнній Європі, називалися фашистськими попри інколи дуже істотну різницю між ними. Так, режим особистої диктатури Пілсудського, що встановився в Польщі після перевороту в травні 1926 р., вже тоді одностайно називали фашистським, хоча він мав радше риси націоналістичного військового авторитаризму. Так, у Польщі було створено політичну організацію на чолі з «полковниками» для «санації» /546/ суспільства, влада якої була дуже великою; але існувала конституція, поновлена 1935 р. в дусі санаційного режиму, все ж із сеймом та виборами, існували політичні партії, преса і т. д. Фашистський характер влади виявлявся в тому, що паралельно з законною державною структурою діяли позазаконні важелі влади, включаючи напіввійськові організації молоді (Strzelec), які в разі потреби залучалися до брутально-терористичних акцій «умиротворення». В країні існували сейм, президент і уряд, але реальна влада належала маршалу Пілсудському, а після його смерті 1935 р. — маршалу Ридз-Сміґли. Демонстративне ігнорування законності, яка щоразу приносилася в жертву націоналізмові, було тією рисою, що поєднувала авторитарний фашизм «санації» й нацистський тоталітаризм.

 

В атмосфері наростаючого хаосу проходили вибори президента Німеччини 1932 року. Німці обирали з трьох кандидатів — комуніста Тельмана, нациста Гітлера й консерватора Гінденбурґа. Переміг Гінденбурґ, але реального виходу із складної ситуації консервативна партія не бачила. Вона, як і в Італії за десять років до цього, доручила формувати коаліційний уряд фашистам. 30 січня 1933 р. Гітлер став рейхсканцлером.

 

Те, що в Італії вимагало кількох років, у Німеччині було здійснено за півроку, і влітку 1933 р. вона вже була повністю під тотальним контролем нацистів. Ті праві партії, які розраховували відігравати якусь роль у новому режимі, змушені були одна за одною оголосити про саморозпуск. Це було наслідком загального голосування в Райхстаґу в березні 1933 р. за надання особливих повноважень Гітлеру.

 

Німецький нацизм став політичним і духовним центром праворадикальних рухів в усій Європі. Він гранично розвинув тоталітарні тенденції, що знаходили вияв у цих течіях, став довершеною і класичною формою агресивного націоналістичного тоталітаризму і найжахливішою реальною загрозою ліберально-демократичній західноєвропейській цивілізації.

 

Як і в Італії, прихід нацистів до влади був здійснений законним шляхом, з попередніми консультаціями впливових політичних і бізнесових кіл з лідерами нацистів та військовими колами. «Рейнський клуб панів», політики і капітани промисловості й фінансів, які групувалися навколо католицької «партії центру», розраховували використати нацистських демагогів і популістів для стабілізації обстановки, розгрому лівих і встановлення порядку, тримаючи наці під контролем. Правих політиків і військову верхівку дещо непокоїли соціалістичні й антидержавні тенденції в нацистському русі, зокрема претензії керівництва СА (Sturmabteilungen — «штурмових загонів») на роль збройних сил Німеччини, свого роду «загального озброєння народу». Штурмовики, сформовані як бойові загони для охорони нацистських організацій і масових заходів, розрослися до півмільйонної армії напередодні приходу нацистів до влади. За перший рік перебування при владі Гітлер скоротив чисельність СА на 200 тис. чоловік. А після таємних нарад з керівництвом армії в «ніч довгих ножів» 30 червня 1934 р. вожді СА на чолі з Ернстом Ремом були просто винищені. Збройними силами партії лишилися нечисленні СС (Schutzstaffeln — «охоронні загони»), виведені зі складу скорочених СА, а всередині СС — /547/служба безпеки СД (Sicherheitsdienst). Гітлер вирішив зробити ставку на професійних військових, оскільки розраховував на серйозну війну.

 

Праві політики і військова верхівка зазнали певних втрат під час різанини штурмовиків 1934 р., але все ще мали ілюзії щодо можливостей контролю за нацистським керівництвом, навіть після того, як 14 липня 1934 р. урядом було прийнято закон, що проголосив НСДАП єдиною політичною партією в Німеччині, а через місяць, після смерті президента Пнденбурґа, Гітлер об’єднав посади президента та райхсканцлера. Залишився таємний політичний клуб правоцентристського спрямування (Брюнінґ, Ґерделер), який намагався бути добре поінформованим і неформально контролювати ситуацію. Десь після 1936 р. будьякі можливості політичного контролю за ходом подій праві політичні сили остаточно втратили. У них залишалися контакти з верхівкою збройних сил та консервативною бюрократією. Проте на формування зовнішньої й внутрішньої політики, на кадрові перестановки бізнесова і політична еліта вже не впливала.

 

В напружений політичний момент напередодні конфлікту з демократіями з-за Чехословаччини, 1938 р., керівництво збройними силами готове було навіть до військового перевороту, про що таємно повідомило Захід. Проте Гітлер виграв у ризикованому конфлікті, і армія надала йому політичну підтримку, промовчавши, коли він замінив військове керівництво. Після 1938 р. військові вже не могли й думати про переворот. У вищому державному керівництві трійка діячів, яка підтримувала таємні контакти з доктором Ґерделером і через нього — з тіньовими політичними силами — начальник Генерального штабу сухопутних сил генерал Гальдер, начальник військової розвідки (Абверу) адмірал Канаріс та заступник міністра закордонних справ фон Вайцзекер — могли тільки обмінюватися інформацією та думками. Зрештою, до 1943 р. проблем не виникало, оскільки агресивна й динамічна політика Гітлера практично не зазнавала поразок. Після Сталінграда праві кола все більше схилялися до того, щоб замінити Гітлера і шукати контактів із Заходом. Проте спроба перевороту влітку 1944 р. показала, що сил для цього жодна військово-політична група не мала.

 

Джин був випущений із пляшки ще в перші роки диктатури. Політична влада нацистів стала цілком безконтрольною аж до повного воєнного розгрому Німеччини. Тому характеристика фашизму як «відкритої терористичної диктатури найбільш шовіністичних і найбільш імперіалістичних елементів фінансового капіталу», зроблена VII Конгресом Комінтерну, не відповідає дійсності.

 

Влітку 1936 р. фашистський заколот розпочався в Іспанії. Франко остаточно встановив однопартійну владну систему законом про відповідальність за політичну діяльність від 9 лютого 1939 р., друга стаття якого забороняла всі 24 політичні партії, профспілки й масові організації. Ще в роки громадянської війни Франко реалізував мрію свого попередника — диктатора генерала Прімо де Рівера про однопартійну націонал-синдикалістську державу, єдиною партією в якій була б створена ним Фаланга. Франко відновив забуту Фалангу, об’єднавши в ній декретом 19 квітня 1937 р. всі політичні течії, що його підтримали. /548/ Фаланґа стала величезною організацією з відділеннями в кожному місті, селі, кварталі й будинку. Перемога фашизму в громадянській війні в Іспанії завдала важкого удару європейській демократії й поставила її перед очевидної загрозою краху.

 

Проблема правого екстремізму і сьогодні залишаєтся гострою навіть в найблагополучніших країнах Західної Європи та в США. В демократичних країнах міжвоєнного Заходу, як і в сучасній Європі, правоекстремістські рухи не мали широкого електорату, але симпатії до них і їх реальний вплив на «респектабельну праву» набагато значніші, ніж це показують результати виборів. Праві в певних межах завжди використовували агресивних націоналістів як засіб тиску, не допускаючи їх до розв’язання серйозних питань. Фашизм і споріднені з ним режими одержували владу з рук «респектабельної правої», навіть у Німеччині, не маючи більше третини голосів нації, і потім виходили з-під контролю правоцентристських політиків.

 

За умов диктатури фашистського типу про якісь способи визначити міру суспільної підтримки режиму не могло бути мови. Можна лише припускати, що поряд з ентузіазмом певних більш-менш широких кіл завжди існував мовчазно-скептичний обиватель; що хтось терпів режим, хтось не бачив альтернативи чи методів боротьби, хтось вірив, що все якось владнається. Адже для того, щоб фашистський режим існував, зовсім не обов’язково, щоб він користувався всенародною підтримкою. Достатньо, щоб галаслива й агресивна частина суспільства морально тероризувала більшість, спираючися на органи влади.

 

Фашизм народжувався під гаслами порятунку європейської цивілізації. В його культурному та ідеологічному арсеналі опинялися Ґете, Геґель, Ніцше, Ваґнер, навіть національні математики й фізики. Якщо ми прочитаємо гострі звинувачення Томаса Манна безпосередньо поверсальського періоду на адресу «галльсько-єврейсько-інтернаціоналістського інтелектуалізму», то у нас може скластися враження про ідейну спорідненість цього високочолого інтелектуала з нацистами. Але вже через кілька років Томас Манн з жахом відмежовувався від нацистського тлумачення німецької романтики. Нацизм — і фашизм взагалі — створив такий вульгарний, псевдокультурний дублікат духовних стандартів Європи, такий грубий і примітивний низовий варіант культури, що в ньому було втрачено сенс культури взагалі. Фашистська «нова Європа» була насправді плебейським засобом ницості утвердитися над культурами сусідів, проголошених «нижчими» і «недолюдьми», і насамперед — над своїми власними інтелігентами, яких завжди можна було зневажити як євреїв, напівєвреїв, прихованих євреїв або хоча б масонів. Якщо політично фашизм фактично або повністю витісняв з державної влади легітимну структуру, то культурно він диктував вульгарний примітивний смак і ворожість до інтелекту, властиві сповненим заздрощів до справжньої національної еліти духовним плебеям усіх прошарків нації. /549/