Українська інтелігенція в Громадянській війні

 

Останні воєнні зусилля обох сторін збігалися з революцією в Росії, яка дала нові надії Німеччині і сприймалася країнами Антанти спочатку крізь призму військово-стратегічну. Після перемоги Антанти на перший план виступає небезпека комуністичної Росії як джерела ультралівої революційної стихії у виснаженій і зневіреній Європі, і переможці підтримують російський «білий» рух і «санітарний кордон» навколо революційної Росії. В обох стратегічних заходах самостійна Україна виявляється зайвою. Підтримка білих означала капітуляцію перед російською генеральською ментальністю, що не може поступитися принципами «єдиної і неділимої» імперії. Підтримка молодих націоналістичних держав «санітарного кордону» означала поступки їх прагненням розширити свої території, в тому числі за український рахунок. Щоправда, Пілсудський керувався ідеєю «прометеїзму» — союзу з усіма поневоленими Росією націями, але як націоналіст підтримував претензії на українські території польської колонізації. Результатом була втрата західними політиками інтересу до України.

 

Політична історія України цього періоду добре відома. Це була війна за незалежність української держави («Визвольні змагання»), але це була також і Громадянська війна — війна між соціальними верствами, політичними силами і просто селами і сім’ями, іноді сусідами, а часом і братами. З погляду історії культури, війна — найменш плідний час національного життя, а тотальна громадянська війна — справжній «простір смерті», в якому спрощуються і притупляються почуття, а ненависть переважає усе. Але це також час різких змін надій і орієнтацій, час, коли письменники, вчені і журналісти стають несподівано міністрами і генералами. /564/ Політичну історію можна аналізувати також як долю культурних сил України.

 

Товариство українських поступовців (ТУП) було створене 1908 р. як координатор усіх національно-демократичних сил. Проте після Лютневої революції 1917 р. ініціативу утворення українського політичного центру перехопило молодше покоління. Зусиллями різних партійних груп, насамперед соціал-демократів на чолі з істориком мистецтва Дмитром Антоновичем, на базі представництва від різних українських товариств і організацій організовано 17 березня Центральну Раду (сам Антонович увійшов до неї як делегат від співочих товариств). Центральна Рада обрала своїм головою М. Грушевського, керівником виконавчого органу — Генерального секретаріату — В. Винниченка. Квітневий з’їзд ТУП був останнім — старі громадовські націонал-демократи впливу на події не мали. Після повернення з заслання голова ТУП Грушевський віддавав перевагу спілкуванню з молодими діячами.

 

У червні націонал-демократи з ТУПу утворили Українську партію соціалістів-федералістів (лідер партії — Сергій Єфремов, заступник — Андрій Ніковський (1885 — 1942 рр.), літературознавець і журналіст). З популістських міркувань партія назвалась соціалістичною; це була, зрештою, типова націонал-демократія, за поміркованою соціальною програмою ближча до кадетів. В УПСФ пішла переважна частина старих громадовців, а також ліві ліберали, в тому числі і М Туган-Барановський. Інші інтелігенти громадовського покоління залишалися в партії російських кадетів (М. Василенко, призначений Тимчасовим урядом попечителем Київської округи) або утворювали самостійні групи (Українська федеративно-демократична партія — В. Науменко, Б. Кістяківський, І. Лучицький та ін.).

 

У Центральній Раді вирізнялися вже не дуже молоді за віком, авторитетні лідери з соціал-демократів — письменники Володимир Винниченко, Іван Стешенко, професійний політик Микола Порш (1879 — 1944 рр.), журналіст і політик Симон Петлюра (1879 — 1926 рр.) та інші (Д. Антонович якось був забутий і на деякий час зійшов з авансцени політики, аж доки 1918 р. не був призначений... морським міністром). Але як партія УСДРП не мала великої ваги і залишалась організацією національних інтелігентів, що розраховувала на підтримку робітництва. Особливу позицію займав Винниченко, готовий прийняти радикально ліву, комуністичну програму, аби завоювати широкі найбідніші маси на бік національної незалежності.

 

Найбільше прихильників мала в Центральній Раді — і в суспільстві загалом аж до зими на 1918 р. — Українська партія соціалістів-революціонерів, установчий з’їзд якої відбувся в квітні. Ця партія виникла на чистому місці, як український національний варіант всеросійських есерів; тоді молодь масово пішла в «мартовські українці», і всі стали страшенно ліві, революційні й соціалістичні. Керівники УПСР були молодими, повними ентузіазму і невизначених, але дуже революційних і народницьких планів. Серед лідерів УПСР — Микола Ковалевський, голова української студентської громади і дуже впливової тоді Всеукраїнської селянської спілки; Павло Христюк /565/ та Всеволод Голубович, які щойно закінчили Київський Політехнічний інститут, та інші, досі нікому не відомі інтелігенти, віком не старші 25 — 27 років. Десь тоді по Центральній Раді «бігав у жовтих чобітках», як згадував Винниченко, зовсім юний есер Панас Любченко; до есерів належали письменники Гнат Михайличенко (1892 — 1919 рр.), Андрій Заливчий (1894 — 1918 рр.), поет Василь Еллан-Блакитн и й (Елланський, 1992 — 1925 рр.). Микита Шаповал, якому в 1917 р. виповнилось 35, вважався в цьому середовищі старим; він спочатку і не відігравав в УПСР провідної ролі. Тим більш дивною була поява серед керівництва УПСР Михайла Грушевського, людини літньої й поважної, а в молодій Центральній Ралі — просто патріарха; він швидко одержав прізвисько «батька».

 

Утворилися й невеликі українські групи радикальної правої орієнтації. Це насамперед Українська партія самостійників-соціалістів (Микола Міхновський, лісовий інженер Олександр Макаренко, правник Опанас Андрієвський та ін.) і Українська демократично-хліборобська партія (брати Шемети, Вячеслав Липинський та ін.). Остання, типово націонал-консервативна партія, підтримала режим Скоропадського; до неї ввійшов і колишній соціал-демократ Д. Донцов. УПСС Міхновського (який сам особисто від неї відійшов) входила до складу урядів УНР; двічі «соціалісти-самостійники» пробували вчинити переворот в УНР, спираючися на непокірних отаманів — то на Оскілка, то на Болбачана. Групу Міхновського Грушевський у своїх «Споминах», що писалися 1926 р., називає фашистами, маючи на увазі їх схожість з партією Муссоліні.

 

Ті прошарки української інтелігенції, які мали вищий професійний та соціальний статус і орієнтувалися на кадетів та близькі до них сили, в 1918 р. більш чи менш визначено підтримали консервативно-ліберальний авторитарний режим гетьмана Павла Скоропадського. М. П. Василенко спочатку був фактичним керівником уряду, але й пізніше відігравав при гетьмані значну роль; він разом з В. І. Вернадським, Б. О. Кістяківським, відомим механіком професором С. П. Тимошенком, М. І. Туган-Барановським та іншими очолював роботу по створенню Української Академії наук, університету, Національної бібліотеки. Певний час з урядом Скоропадського обережно співпрацювала партія Єфремова. Тоді й визначилися розбіжності в поглядах на майбутнє національної науки й культури, що розмежовували Грушевського з керівництвом ВУАН в 20-ті роки.

 

Протиріччя між Грушевським і організаторами Академії почалися, коли відбувалися переговори між ним і Вернадським з приводу засад, на яких має будуватися центр /566/ української науки. Грушевський тоді жив на напівнелегальному становищі, а гетьман доручив Вернадському запросити його до створюваної Академії наук. Розходження стосувалися завдань і характеру Академії. Вернадський і Василенко прагнули організувати УАН на зразок Петербурзької академії наук, з сильним відділенням природничо-наукового профілю і з прикладними науками. На це Грушевський відповідав: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з’являться». Вернадський відповідав: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили» *.

* Ці спогади Вернадського опубліковано в щорічнику «Наука і культура. Україна». — К., 1990. — Вип. 24.

 

З проблемою російськомовної України та російських спеціалістів на службі української держави пов’язана й доля українського війська. Сьогодні нерідко звинувачують соціалістів Центральної Ради в тому, що вони внаслідок своєї м’якотілості й доктринерства не створили військової сили УНР. Слід зазначити, що такі військові формування Центральна Рада створювала, хоча перша ініціатива дійсно належала націоналістам із «клубу ім. Полуботка» Міхновського. Але ці формування виявились слабкими у військово-професійному відношенні. Більшовики теж у програмі вмістили традиційні для соціалістів вимоги заміни армії загальним озброєнням народу, але врешті налагодили професійну армію на чолі з партійними комісарами та колишніми офіцерами всіх рангів. Насправді провина Центральної Ради полягала в тому, що вона роззброїла єдину боєздатну військову силу — корпус генерала Скоропадського, який після «українізації» називався Українським. Саме цей корпус захистив Центральну Раду від деморалізованих частин, що під керівництвом Євгенії Бош рвались на Київ з фронту. Він міг стати основою формування професійної армії України. Причина ворожості Грушевського — Винниченка до корпусу Скоропадського й соціальна, і національна: в «українізованих» з’єднаннях кількість поручиків-українців була достатньою, а от уже з штабс-капітанами і вище було /567/ скрутно. Росіянам або російськомовним українцям корпусу, як «неукраїнському елементу», керівні діячі Центральної Ради не довіряли.

 

Можна сказати, що протилежність поглядів на національну проблему між переважно УПСРівським керівництвом Центральної Ради і політиками, що підтримували гетьмана, відповідала класичному протистоянню ставлення до нації як до етнічної спільноти і як до політичної спільності. Аналізуючи після війни катастрофу УНР, Микита Шаповал, соціолог, лідер непримиренного крила УПСР, зазначав як головну причину поразки відсутність кваліфікованих українських кадрів в усіх галузях державницької, освітньої та військової роботи. При цьому слово «український» для нього чітко означало «етнічно український» і, більше того, не тільки україномовний, а й орієнтований політично на самостійність України. Для Грушевського, на відміну від Шаповала, давні козаки були елементом українським, хоч їх патріотизм православно-релігійний, а Києво-Могилянська академія — закладом українським, хоч викладалося і писалося там не по-українському; але в організації Академії наук він волів спиратися на етнічно український елемент, не на техніків, математиків і природничників, а на політизовані українські наукові товариства, побоюючись переваги російського і російськомовного елементу. Тому Грушевський не прийняв запрошення Вернадського взяти участь в організації УАН.

На противагу цьому Вячеслав Липинський, тоді — активний гетьманець, обґрунтовував розуміння нації не як релігійної чи етнічної спільноти, а як політичної спільності. Сам гетьман із своїм вихованням у Пажеському корпусі був, природно, російськомовним, і Винниченко до смерті називав його не інакше як «руський генерал Скоропадський». Вже Центральна Рада напружено шукала тієї соціальної бази, на якій могла б будувати ідею самостійності, — звідси її хитання і нерішучість у нагальних соціальних проблемах, насамперед в аграрному питанні, де ініціативу перехопили більшовики. Побоюючись посилення байдужих до національної ідеї елементів, вона наполегливо шукала опертя у верхніх прошарках нижчих класів, що відкидало і кваліфіковану інтелігентську та буржуазну верхівку (яка пішла до гетьмана, а потім або в нейтрали, або до Денікіна), і чисельно переважаючі та найбільш активні сільські та особливо міські низи. Директорія надала право голосу на виборах у Трудовий конгрес тільки «трудовій інтелігенції, що безпосередньо працює для трудового народу, се-б-то: робітникам на полі народньої просвіти, лікарським помішникам, народнім кооперативам, служачим у конторах та інших установах» *. Не тільки професори — лікарі не допускалися до кола «трудової інтелігенції», тільки фельдшери («лікпоми»)!

* Декларація Директорії Української Народньої Республіки // Винниченко В. Відродження нації. — Ч. III. — С. 173. /568/

 

«Регулярна» громадянська війна велася переважно вздовж залізниць невеликими арміями, що їх спроможні були зібрати й озброїти воюючі сторони. Головна кількість жертв припадає не на ці бойові дії. Мільйони жертв — жінок, дітей, стариків залишаються на совісті масових убивств, голоду, епідемій — всього того хаосу, в який занурена була країна.

 

Серед цих незліченних страждань виділяються жахи єврейських погромів. Оцінка кількості жертв єврейських погромів в Україні приблизна — впродовж 1919 р. близько 100 тис. чоловік, можливо, значно більше. Ось як описуються погроми в книзі, що вийшла з передмовою Горького: «Озброєні люди вриваються в місто або містечко, розсипаються по вулицях, прямують групами в єврейські квартали, сіють смерть, не розбираючи ні віку, ні статі, по-звірячому ґвалтують і нерідко потім убивають, хапають, що можуть понести, ламають печі, стіни в пошуках грошей і цінностей. За першою групою приходить друга, а потім третя... І вбиті, і вцілілі роздягаються до нижньої білизни, а хто і догола... Потім у місто або містечко вступає противник, що нерідко докінчує пограбування євреїв... Попередні погромники зникають, щоб знову повернутися через кілька днів... Закінчується тим, що решта населення, збожеволіла від жаху, кидається, іде, куди очі бачать, роздягнена, боса, без копійки в кишені і, якщо їх не заганяють назад пострілами, стікається в якесь найближче місто або містечко» *.

* Гусев-Оренбургский С. Книга о еврейских погромах на Украине в 1919 году. — Петроград, 1924. — С.7.

 

Що ж то були за «озброєні люди», які розсипалися по єврейських кварталах містечок? Чи відповідальні за цей жах керівники УНР, на підконтрольній яким території розігрувались ці трагедії? А саме там відбулись найжахливіші Проскурівський, Чорнобильський, Уманський та інші погроми.

 

Коли всі суспільні структури розвалились, набиті зброєю села жили самоврядними острівцями, породжуючи і примітивний порядок, і примітивний хаос. З цієї сільської анархії виростали й ідейно-анархістські армії, переважно на безлісому півдні України, виростали і різні «батьки», які йшли або до червоних, або до Петлюри, а найчастіше гуляли самі, грабуючи передусім своїх же селян (бо їсти треба щодня) і влаштовуючи собі «свята» в /569/ містечках — Ангели, Струки, Соколовські тощо. Ця обтяжлива для села бандитська стихія була усамостійненням і відчуженням безконтрольних сил, що спочатку просто охороняли існування закинутого і забутого в глибинці сільського життєвого вогнища. На долю таких «батьків» випадає, мабуть, найбільший відсоток звірств і смертей.

 

Коли приходили білі, наведення порядку починалося з розстрілу за торгівлю насінням: Денікін ненавидів оце лузання, яке символізувало мітинги 1917 року. Потім у залізничних касах починали продавати квитки першого, другого і третього класу (за більшовиків потяги були без квитків, за ордерами і літерами, і їздили всі, як хотіли); потім на базарах звідкись з’являлося майже все. Згодом з робітничих передмість посеред дня вели в контррозвідку великі групи заарештованих, яких уже ніхто не чекав додому. І, нарешті, починався «білий» хаос: знущання військових над цивільними «штафірками» на вулиці чи в перукарнях, бійки між родами військ — і неодмінно жорстокий, дикий кількаденний погром з обов’язковим ґвалтуванням дівчат, жінок на очах у рідних. Спроб судового переслідування погромників російські білі власті не допускали, а зарубіжна громадськість про денікінські погроми в Україні мовчала.

 

Тарас Гунчак переконливо показав, що Петлюра аж ніяк не був організатором погромів — більше того, він готував відповідні відозви, часом віддавав до суду і навіть розстрілював винуватців. Було здійснено спробу налагодити контроль через створену влітку 1919 р. державну інспекцію армії УНР на чолі з близьким співробітником Петлюри, молодим УПСРівським діячем, толерантним Володимиром Кедровським, але діяльність державного інспектора не стала ефективною. Територія, на яку номінально поширювалась влада УНР, фактично державою не контролювалась. Як зазначав дослідник радянської та української історії Р. Пайпс, влада Головного Отамана закінчувалася в кількох десятках кілометрів від його штабного вагона.

 

Симон Петлюра не уявляється особистістю надто виразною та яскравою. Статті Петлюри-журналіста повні пишномовних штампів, він справляє враження щирого романтика незалежної України, але діяча й письменника досить пересічного. Винниченко, енергійний революціонер, певною мірою авантюрист, артист і егоцентрик, терпіти не міг Петлюру, картав його претензійність, сірість і поміркованість. Особливо дратували Винниченка нескінченні служби Божі, якими соціал-демократ Петлюра прагнув доповнити національну риторику. Але всі, хто працював з Директорією, обирали спокійного і розважливого (зваженого, як зараз кажуть) Петлюру — з ним можна було знаходити надійні розв’язання проблем. Це йому передусім Директорія завдячує тією середньою в усіх відношеннях позицією в пошуках соціальної рівноваги, і він несе відповідальність як лідер за те, що ця політика не принесла Україні перемог. Націоналізм у «масовому виданні», в реальному втіленні не втримався на рівні толерантного патріотизму, і дика стихія поглинула революцію.

 

Петлюра, очевидно, відчував, що доля української незалежності буде трагічною. В багатьох його словах і /570/ діях помітна якась приреченість, орієнтованість на відгомін його праці в далекому майбутньому. Але і в стратегічних рішеннях він виявляється надто приземленим і «зваженим»: з погляду історії угода з Пілсудським, за якою Польщі було віддано Галичину, стала вже не тільки політичним, але й моральним компромісом. З такою спадщиною не йдуть у вічність.

 

Політичне керівництво УНР переважно належало до соціал-демократів правого, націонал-демократичного крила. Фракція Винниченка вийшла з УСДРП і утворила Незалежну УСДП (А. Річицький, М. Авдієнко та ін.), що потім конституювалась як Українська Комуністична партія (УКП). Разом з отаманом Зеленим винниченківці утворили свій Всеукрревком, потім у липні А. Річицький, Ю. Мазуренко та інші прибули до Кам’янця і підтримали уряд УНР, а згодом перейшли на бік Радянської влади. З лав УКП вийшли письменники Б. Антоненко-Давидович, І. Дніпровський, М. Бажан.

 

У березні 1919 р. від УПСР відокремилась фракція «лівобережників», або «боротьбистів», що групувалася навколо газети «Боротьба». Вони утворили Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б), до якої входили Г. Михайличенко, Г. Гринько, О. Шумський, В. Еллан, М. Полоз, А. Приходько, П. Любченко, А. Хвиля, М. Яловий, Ю. Озерський. Весною 1920 р. партія самоліквідувалася, її члени масово вступили до КП(б)У.

 

Про вплив «боротьбистів» красномовно свідчать телеграми з місць, які передрукував тоді (в січні 1920 р.) у газеті «Боротьба» В. Еллан: «Киев Политотдел Опродкомгуба. Военная срочная. Властей на местах не имеется. Крайняя нужда в агитаторах боротьбистах, литературы нет, крестьяне с большой охотой требуют литературу. Прошу в срочном порядке выслать агитаторов боротьбистов 10. Райопрод Комиссар (подпись)». «Киев Опродкомгубу... Прошу в самом срочном порядке вислать тринадцать агитаторов боротьбистов, нужда крайняя в таковых. Райпродкомиссар (подпись)». Статтю В. Еллан закінчував таким чином: «Товариші — одно з двох: або ми «дрібнобуржуазні», «націоналістичні», а ви сильні і можете самі зі всім управитися — то чого ж ви нас терпите? — або ж ми комуністи, без нас революції на Україні не проведете — і тоді не смійте заважати нам творити революцію, не смійте гальмувати нашої творчої комуністичної праці!» *

* Цит. за: Шаповал Ю. І. Людина і система. Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. — К., 1994. — С. 26 — 27.

 

Проте РКП(б) не вважала за можливе ділити владу ні з ким. Ідучи на особисті компроміси і навіть приймаючи до своїх лав цілі політичні організації, ленінське керівництво не допускало і натяку на багатопартійність. До України вожді РКП ставилися з особливою підозрою. Пізніше у Варшаві було опубліковано інструктивну доповідь Л. Троцького про особливу небезпеку, яку становлять волелюбні й самостійницькі національні традиції України для диктатури пролетаріату.

Треба сказати, що Троцький Україну знав непогано — батько його був орендатором на Єлисаветградщині, вдома розмовляли українською мовою, та й партійне псевдо у нього українське (справжнє його прізвище — Бронштейн). Вплив Троцького був серед партійців в Україні досить значним. Фанатичні, жорсткі й — незалежно від походження — як правило, /571/ глухі до українських проблем інтернаціоналісти, які пройшли через бої й підпілля та не раз дивилися смерті в очі, схильні були приймати безкомпромісну романтику світової революції. Так, старим другом Троцького був голова українського радянського уряду Христіан Раковський, болгарський лівий соціаліст і популярний діяч міжнародного соціал-демократичного руху. Відомим однодумцем Троцького був Юрій П’ятаков, якого Ленін вважав одним з найперспективніших більшовицьких керівників. Брати П’ятакови походили з сім’ї інженера цукрового заводу на Черкащині; молодший Юрій та його дружина Євгенія Бош, дочка німця-мірошника з українського півдня, відігравали в більшовицькому підпіллі, в еміграції та в Громадянській війні велику роль, завжди наполягаючи на радикальних ультралівих рішеннях. В 1917 р. більш популярним більшовицьким вождем у Києві був старший, Леонід П’ятаков, викладач Політехніки, офіцер, Георгіївський кавалер; йому гайдамаки живому шаблею вирізали серце. Юрій П’ятаков, «лівий» комуніст 1918 р., покинув Москву і поїхав в Україну. «Вступил в отряд Примакова, в котором исполнял разнообразные должности: вел политработу, выпускал с Лебедевым газетку «К оружию!», чинил суд и расправу, ездил в разведку и был пулеметчиком» *.* Див.: Деятели СССР и революционного движения России. — 2 изд. — М, 1989. — С. 135.

Віталій Примаков перетворив потім цей загін на полк, а згодом і на дивізію Червоного козацтва, доповнивши його розпропагованими ним вояками УНР. Син сільської вчительки з Чернігівщини, Примаков (власне, Приймак) був членом сім’ї Михайла Коцюбинського — чоловіком його дочки Оксани, померлої під час пологів. Він дружив з її братом, Юрієм Коцюбинським, відомим військовим, а потім господарським комуністичним діячем; обидва підтримали Троцького в одній із дискусій тих часів, за що і розплатились життям 1937 р.

 

Звичайно, громадянська війна не була вторгненням латишських, китайських чи російських «орд» під командуванням єврейських комісарів, як це уявляють деякі упереджені і некомпетентні «історики». Якщо війна в Галичині виразно була українсько-польською війною, то боротьба УНР за українську національну незалежність перепліталась із громадянською війною, де вирішували мінливі настрої найширших і найбідніших мас. У цій війні уряд УНР мусив перехопити політичне керівництво повсталою селянською стихією і знайти спільну мову з міським робітництвом, що керівникам УНР не вдалось.

 

Проте заслуга історії Української Народної Республіки, хоч би якою короткою, а місцями темною і навіть ганебною вона була, полягає в тому, що завдяки їй неможливо було ігнорувати волю української нації до державності. І більшовики, що спочатку хотіли аж до Всесвітньої Пролетарської Революції прямувати вперед в одній централізованій державі, змушені були творити формально незалежну Червону Україну. Це було чистою формальністю, здавалось часом, зовсім незначущою, — але саме завдяки цій формальності Україна через сімдесят років здобула самостійність без бою та крові. /572/

 

Непівський реформізм і «українізація»

 

Новий етап у комуністичній політиці в Україні розпочинається з травня 1923 року. На підставі резолюції XII з’їзду РКП(б) з національного питання 1 серпня 1923 р. видано декрет уряду України, в якому визнавалося, що формальна рівність української і російської мови веде до фактичної нерівності на користь мови російської, і розпочато політику «українізації».

 

Ця політика означала не тільки посилене вивчення української мови партійно-державним апаратом та поширення української освіти. Реально йшлося про залучення до культурної і навіть політичної роботи некомуністичних українських національних сил, співробітництво з якими мимоволі перетворювалось на боротьбу за вплив на суспільство. Епоха «українізації» часто тлумачиться як час боротьби Сталіна — Кагановича та їх прихильників у КП(б)У проти націонал-комуністів- «українізаторів», насамперед Шумського та Скрипника. Таке розуміння є поверховим і залишає в тіні справжні рушійні сили політичних процесів.

 

Компартія України формувалась на ґрунті організацій, створених переважно в неукраїнських середовищах міських центрів промислових областей. Впадає у вічі, що більшість комуністичних керівників вищого рангу в 20-ті роки була пов’язана з Катеринославщиною. Старійшина українських більшовиків, «всеукраїнський староста» Г. І. Петровський, на честь якого місто Катеринослав 1926 р. перейменоване на Дніпропетровськ, був родом із села на Харківщині, але працював переважно на заводах Катеринославщини і в її більшовицьких організаціях; Емануїл Квірінґ був із німців Поволжя, але працював на Катеринославщині з 1914 р.; з цього краю В. Я. Чубар, Д. З. Лебедь, М. О. Скрипник, з ним пов’язані чекісти В. А. Балицький, С. Ф. Реденс, І. М. Леплевський і шерег інших. З керівної групи КП(б)У тільки В. П. Затонський походив з села на Хмельниччині, О. Г. Шліхтер — з Лубен (він студентом змінив своє вюртемберзьке підданство на російське, але батько його вже не знав німецької; мати Шліхтера була полтавська шляхтянка). Дніпропетровська перевага відображала насамперед ту обставину, що міський український південь був робітничим опертям комуністів, а крім того, Сталін як керівник роботи з більшовицькою фракцією Державної думи добре знав депутатаробітника Петровського, а Квірінґ був технічним секретарем фракції.

 

Лебедю приписувалась «дніпропетровська» концепція щодо боротьби міської пролетарської російської культури з сільською національноукраїнською. Дмитро Лебедь був секретарем ЦК за часів Раковського, а перевели Квірінґа і Лебедя в Москву 1926 р. зовсім не за «шовіністичні ухили катеринославців». Квірінґ як перший секретар ЦК КП(б)У та Лебедь як голова ЦКК КП(б)У не підтримали рекомендації Кремля щодо зняття Троцького з усіх партійних постів, через що й були зміщені. Що ж стосується української національної культури, то неодноразові висловлювання В. П. Затонського про те, що малописьменний червоноармієць-комуніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий український інтелігент старого покоління, повністю відображали ідеологію більшовицьких керівників. /573/

 

Не більше підстав для зображення Шумського ініціатором «українізації», яку нібито гальмували Каганович та інші сталінські поплічники. Політика «українізації» була продовженням реформістської «непівської» політики групи Бухаріна — Сталіна, підтвердженої партійним з’їздом, і не формулювалась ані Шумським, ані Скрипником, ані іншими українськими комуністами.

 

Колишній «боротьбист» Олександр Якович Шумський (1890 — 1946 рр.), виходець із бідної селянської родини з Коростенщини, мав лише середню освіту, але, за спогадами сучасників, був людиною дуже здібною. Після повернення з Польщі, де він працював повпредом (послом) УСРР, Шумський був призначений (на місце боротьбиста Гринька) наркомом освіти України, що тоді означало керівництво всією освітньою, науковою та культурною сферами. 1925 р. він зустрічався із Сталіним у Кремлі і мав з ним розмову, наслідком якої був лист Сталіна «Тов. Кагановичу і іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 р. В листі говорилося про різні «помилки» Шумського, про змішування ним українізації пролетаріату з українізацією апарату, про збіг «ухилів» Шумського і письменника Хвильового, про шкідливість «негайної українізації» і прояви боротьби «проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму» (що було єрессю з точки зору самого Сталіна, який наполягав у полеміці з троцькістами на інтернаціональному, а не російському, характері ленінізму). Та не в цих догматичних розходженнях полягала суть «ухилу», проголошеного «шумськізмом», і справа не в тому, що Шумський хотів українізацію «прискорити», а Сталін з Кагановичем — «загальмувати».

 

Крамольна суть позиції Шумського полягала в тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища керівника ЦК, бажано етнічного українця. І справа не в тому, що особисто Кагановича Шумський вважав поганою кандидатурою, — з Кагановичем мали конфлікти і крутий Затонський, і скромний Чубар. Головне було в самому принципі призначення керівника Політбюро з Москви. Безпосередній і щирий Шумський, якому наївна упертість, можливо, зберегла кілька років життя, зачепив найдошкульніше місце. Сталін проводив політику «національних кадрів», але, доки був живий, не допускав висування на першу посаду в Україні людини з місцевих керівників-українців. Побажання Шумського було нечуваним бунтом на колінах, і не дивно, що негайно на пропозицію Чубаря (якого Шумський пропонував на місце Кагановича) Політбюро прийняло «листа тов. Сталіну», в якому відмежувалося від «шумськізму». Шумський, як водиться, «визнав помилки» і до початку 1927 р. ще був наркомом, а потім переведений в Росію.

 

Каганович — один із найвірніших сатрапів Сталіна, вивищених ним з низової роботи в апараті до її адміністративних висот за кілька років. Великий, важкий, завжди насуплений, ледве стримуючи спалахи психопатичного гніву, Каганович неначе випромінював напруження і страх. Уже на той час він показав себе безоглядним виконавцем сталінської волі; пройде кілька років, і він віддасть на смерть сталінським катам свого рідного брата. Але політику /574/ «українізації» в ці роки проводив саме він, будучи секретарем ЦК КП(б)У з березня 1925 по липень 1928 р., згодом був переведений в Москву і замінений С. В. Косіором.

 

Каганович походив з бідної єврейської родини з містечка Хабне (потім Кагановичі, зараз місто Поліське) і говорив по-українському на нарадах, щоправда так, як говорили у нього в містечку. В політиці «українізації» і разом з тим в місії Кагановича був ще й прихований мотив: Сталін шукав підтримки українців, натякаючи, що усунення троцькістів є послабленням єврейського елементу в комуністичному керівництві. Про те, як боролися з «троцькістами» в низових парторганізаціях України, писав тоді із заслання Раковський: «Якщо у партійних верхах була ще якась ідейна, хоча й неправильна, хоча софістична великою дозою несумлінності лінія, то у низах проти опозиції пускалися головним чином аргументи нестримної демагогії. Агенти партії не соромились тут виїжджати і на антисемітизмі, і на ксенофобії, і на ненависті до інтелігенції і т. д.» *.

 

Призначення Скрипника на місце Шумського було здійснене за ініціативою Кагановича. Скрипник у деяких відношеннях відповідав зразкам міцного керівника і рішучого виконавця, якими керувалась сталінська адміністрація. Старший від своїх колег за віком, невеликого зросту, сухорлявий, лисуватий, з непричесаною борідкою, Скрипник був дратівливим, нестриманим і гострим у спілкуванні, здатним і на запальні «розноси» підлеглих, і на опір начальникам. Людина вкрай самостійна, він і еволюцію до комунізму в юності пройшов власними шляхами. Скрипник писав про себе: «Вихідним пунктом мого розвитку було вивчення української літератури і історії України; впливали і сімейні легенди — про предків-запорожців, про одного з прадідів, посадженого на палю за участь в повстанні Залізняка і Ґонти в XVIII ст.» **.

* Цит. за: Шаповал Ю. Людина і система. — С. 229.

** Деятели СССР и революционного движения в России. — С. 268.

 

Скрипник зберіг на все життя гостру національну самосвідомість, що не завадило йому бути нещадним чекістом — майже увесь час Громадянської війни він працював у системі каральних і правових органів радянської влади. На долю Скрипника випала робота по «українізації» за умов, коли вона дедалі більше втрачала свою попередню соціально-політичну спрямованість і перетворювалась на прикриття тоталітарного перевороту. Поза будь-яким сумнівом, Скрипник щиро боровся за «українізацію», але розумів він її як комуністичну національну політику.

 

Одним із завдань «українізації» було посилення українського етнічного елементу в складі партії і у владному /575/ апараті. Це завдання поволі розв’язувалося — досить навести цифри про кількість українців серед членів та кандидатів у члени КП(б)У: 1923 р. — 24 відсотки, 1924 — 33 відсотки, 1925 — 38 відсотків, 1926 — 49 відсотків. Коли Україна вступила в смугу найтрагічніших випробувань, більша частина відповідальних адміністративних посад була заповнена діячами українського походження. Разом з тим слід зазначити й особливості кадрової політики Сталіна в Україні.

 

Вже поверховий перелік провідних чекістів в Україні показує, що значна частина їх були євреями за походженням; було також багато росіян, латишів та представників інших національностей (головою ДПУ — НКВС України був майже незмінно українець Балицький) і відносно мало українців. Справу можна краще зрозуміти, якщо ми проведемо деякі паралелі. В наказі ОДПУ за 1931 р. за підписом Менжинського дається висока оцінка діяльності ДПУ Грузії й підкреслюється, що робота грузинських чекістів переважно виконана «своими национальными кадрами, выращенными, воспитанными и закаленными в огне боевой работы под бессменным руководством тов. Берия» *.

* Попов Б. С., Оппоков В. Т. Бериевщина // Берия: конец карьеры. — М., 1991. — С. 354.

 

В діяльності ДПУ України не бачимо установки на «свої національні кадри», зрощені під керівництвом тов. Балицького, хоча він підібрав свою сталу команду. І виною тут, звичайно, не підтримка ЧК єврейською спільнотою чи, навпаки, опозиція спільноти української, — в ЧК, тим більше на керівні посади, не йшли на роботу, туди підбирали. Згадуються спогади Джіласа про час, коли політика Сталіна була відверто антисемітською: радянські емісари відкрито похвалялися тим, що усунули всіх євреїв з комуністичного апарату, але в Угорщині, як зазначав про себе Джілас, євреїв у керівництві компартією було багато. Сталін довіряв мадярам і, очевидно, українцям ще менше, ніж євреям. Він готовий був підтримувати гасло «Україна для українців» для утвердження диктатури, але лише в тих межах привілеїв для «п’ятого параграфа», які допускав його недовірливий деспотизм. Звичайно, грузинські національні кадри партії і ЧК заподіяли не менш криваві рани грузинському народові, ніж відповідні українські та неукраїнські національні кадри — українському, російському, єврейському та іншим народам.

 

Дотримуючись курсу на «національні кадри» в певних межах, комуністичне керівництво в 1923 — 1927 рр. іде на досить сміливі компроміси, усвідомлюючи слабкість своїх позицій в Україні. Реально впродовж цього періоду радянська Україна стає більш привабливою для українських патріотів, у тому числі в еміграції і на західноукраїнських землях, ніж зарубіжні культурно-політичні осередки. Різноманітні