Культурні орієнтації українського націоналізму
Українська еміграція 20-х років і некомуністична політична еліта західних земель України переважно були націоналістичні в тому розумінні слова, що тією чи іншою мірою всі питання політичного та соціального характеру ставили в залежність від національного питання, питання про державну незалежність України. Проте в рамках цього широкого руху формувались угруповання, що різко відрізнялись одне від одного за своїми політичними та культурними орієнтаціями.
В еміграції складаються різні центри, що претендують на наступництво щодо втраченої української незалежної державності: гетьманський, УНРівський, ЗУНРівський. Партія «диктатора» ЗУНР Петрушевича проявляла яскраво «рутенську» обмеженість, йдучи на компроміси з ким завгодно проти поляків, вела переговори з більшовиками, а Петрушевич навіть спробував організувати вбивство вождя націоналістів Є. Коновальця (Ю. Головінський, який мав здійснити акцію, потрапив під вплив особистості Коновальця і став його співробітником). Після визнання Галичини автономною польською територією Радою послів Антанти (1923 р.) і внаслідок загравань Петрушевича з більшовиками він втратив контроль над галицькими політичними силами, його права рука — довоєнний вождь галицької націонал-демократії К. Левицький — відійшов від політики і повернувся до Львова, більшість західноукраїнських угруповань об’єднались в УНДО — Українське національно-демократичне об’єднання, провідну політичну силу міжвоєнної Західної України. УНДО (лідером її був Дмитро Левицький) стояла на позиціях компромісів з польською владою і підтримки політики українізації в СРСР.
Берлінський центр П. Скоропадського об’єднував найбільш праві, консервативні елементи еміграції. До нього входили В. Липинський — найвизначніший консервативний ідеолог, Д. Дорошенко, С. Шемет та ін. Не маючи зв’язків з реальними силами України, оточення Скоропадського дедалі більше орієнтувалося на німецькі політичні кола, не виключаючи нацистських. І Липинський, і Дорошенко покидають нарешті гетьманську партію.
Група, що об’єднувалася навколо колишнього уряду УНР й особисто С. Петлюри, не справляла вирішального впливу на культурні та політичні сили еміграції. Петлюра переїхав до Парижу і докладав зусиль, щоб наблизитись до англо-французьких політичних кіл. Є дані, що з цією метою він увійшов ще в роки війни до новоствореної масонської ложі «Велика Україна», цією ж метою визначалися його пропольські орієнтації, що надзвичайно послаблювало його позиції в західноукраїнському середовищі.
Ситуація різко змінилася після вбивства 25 травня 1926 р. Петлюри Шварцбардом. Петлюра, який був сумнівним політичним лідером за життя, стає символічним національним лідером після смерті. Поет-емігрант Євген Маланюк, колишній солдат УНР, пише в «Студентському віснику» одразу після пострілу /616/ Шварцбарда: «Хліб і вино наших національних зусиль перетворились на Тіло і Кров». Донцов, який колись, будучи соціал-демократом, брав участь в організації бойових загонів для захисту єврейського населення Києва від погромів, тепер писав: «Тільки зрадники або ідіоти можуть говорити про порозуміння з жидами» *. * Див.: Motyl O. The Turn to the Right: the idiological origins and development of ukrainian nationalism, 1919 — 1929. — N.-Y., 1980. — Р. 49, 51.
Судовий процес над Шварцбардом, що проходив 18 — 26 жовтня 1927 р. в Парижі, закінчився виправданням убивці. Це прокладало межу між українським націоналізмом та європейською демократією і давало додаткові імпульси радикальним формам націоналізму, орієнтованим на німецький та італійський фашизм.
Якщо в двадцятих роках політичні плани західних держав враховували можливий швидкий розвал СРСР, то з початком 30-х років, а особливо у зв’язку з Великою Депресією та загостренням ситуації в Німеччині, курс західної політики почав змінюватися. Це відбилося і на ставленні до українських організацій в зарубіжжі, передусім до українського уряду в екзилі та українських культурних центрів. З початку 1930-х років фінансування української освіти і культури в Чехословаччині поступово припиняється. Головними культурними осередками залишаються західноукраїнські центри в Польщі, де становище українців стає дедалі важчим.
Влада прагнула зміцнити культурно-політичні позиції польського елементу в західноукраїнських містах. Українці взагалі знаходилися в стані прихованої дискримінації: українець за походженням, навіть маючи високу фахову освіту, не міг розраховувати на добру кар’єру, зокрема не допускався до військових ^^^
та інших «закритих» виробництв. Кількість українських середніх шкіл у Галичині була меншою, ніж за Австро-Угорщини, а вищих навчальних українських закладів не існувало зовсім. Були і таємні обмеження, завдяки яким українцям легше було поступити у вищі навчальні заклади Варшави, ніж, наприклад, Львова. В результаті склалася парадоксальна ситуація: в західноукраїнській провінції, в малих містечках, культурно-політичне життя було більш насичене, ніж у польських, оскільки там осідала освічена українська верхівка, натомість польська еліта трималася Варшави, Львова, Кракова.
У зв’язку з загальним загостренням ситуації, а особливо після початку Великої Депресії, що вдарила по слабкій польській економіці дуже сильно, дедалі більшого впливу набувають радикальні політичні течії — комуністи і націоналісти.
Політичний вплив західноукраїнських комуністів був досить значний і в місті, і в провінції. Антифашистська спрямованість комуністичного руху давала йому додаткові політичні дивіденди; перший антифашистський конгрес у світі відбувся саме у Львові. Значного удару завдав комуністам Польщі Великий терор: Компартія Західної України організаційно входила до Компартії Польщі, керівництво якої було майже повністю розстріляне в Москві, а партія розпущена рішенням Комінтерну 1938 року. Проте західноукраїнські комуністичні організації до 1939 р. існували, а симпатії простого люду до СРСР і Радянської України аж до 1939 р. були досить сильними.
Однак більшість учнівської та студентської молоді віддавала перевагу /617/ підпіллю радикально-націоналістичного напряму.
Політична організація, яка очолила цей напрям, — ОУН, «Організація українських націоналістів», утворена на базі різних націоналістичних груп, передусім Української військової організації (УВО). Серед 30 делегатів І збору ОУН у Відні (січень — лютий 1929 р.) було 10 інженерів, 9 вчителів, журналістів та поетів, З студенти, решта — невідомого фаху. 12 делегатів були учасниками війни за незалежність України. Творцем і провідником ОУН був полковник Є. Коновалець, убитий радянським агентом 1938 року.
Як політичний рух радикальний український націоналізм міжвоєнного і воєнного часу належить до тієї ж категорії політичних сил, що й пронімецької орієнтації ірландський терористичний рух шінфейнерів чи арабські націоналістичні рухи, або прояпонський індонезійський націоналізм Сукарно. Вступаючи в політичний союз з фашистськими державами, ОУН керувався близькістю активістської та націоналістичної ідеології та розрахунками на те, що поза волею німецького нацистського керівництва зуміє в ході антикомуністичної війни вибороти Україні незалежність, найбільшу цінність, вищу від інших політичних і моральних цінностей. Історія довела, що ці сподівання були марними.
Говорячи про людський вимір радикального націоналізму, можемо констатувати, що, як у кожному терористичному рухові, тут були і фанатичні виконавці, і люди високого духу й моральної чистоти, і жорстокі та примітивні вбивці. Історія має віддати належне кожному за його власні якості й заслуги. Але не можна не зазначити, що до керівництва Проводу українських націоналістів були близькі такі яскраві особистості і видатні представники української культури, як Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк та інші.
Згадана стаття двадцятилітнього тоді Олега Штуля, який після смерті А. Мельника перейняв посаду Голови Проводу українських націоналістів, виразно показує джерела всієї філософії націоналістичної поетичної екстреми. В основі її — неприйняття посилань на об’єктивні причини поразки в роки громадянської війни. «А чому ми програли, — запитує автор. — З тих же самих причин, з яких могли виграти: «об’єктивні обставини тут винні». З об’єктивних обставин вибухла революція, з об’єктивних причин проґавлено об’єктивні обставини, в яких можна було створити державу, об’єктивно пізніше прийшли об’єктивні обставини, в яких вже не можна було перемогти більшовиків, що також були зроджені об’єктивними обставинами. (Боже, в якому об’єктивному світі я народився!)». Натхненна тим же вогнем повстання, яким були натхненні комуністи покоління Хвильового, молода генерація шукає ту ж «духмяну романтику», якої бракувало провідникам старших поколінь. «І з одного боку став Грушевський, а, з другого, Че-Ка з романтикою бравнінґа, з походами на Кубань, Берлін з палаючими очима, маса пішла на вогонь» *. * Штуль О. Далекий шум (1917 р.). — С. 184, 189 — 190.
Романтика браунінга знову вийшла на передній план політичного і культурного життя. Ідея активного, волюнтаристського, не обмеженого жодними моральними та правовими нормами втручання в історію коріниться в цій романтичній безкомпромісності. /618/
Натхненником і духовним вождем тієї молоді, яка пішла в терор для безкомпромісної боротьби за самостійну Україну, був Дмитро Донцов (1883 — 1951 рр.), який видавав тоді у Львові часопис «Вісник». Сам Донцов ніколи не входив до жодної з організацій молодих націоналістів, аби мати розв’язані руки в критиці і визначенні позицій (що не раз викликало у ОУНівців гіркі нарікання), але саме його ідеї національного егоїзму, елітарності політичного лідерства та готовності на будь-які кроки для нищення ворога України визначали філософію радикального українського націоналізму.
Дмитро Донцов постає як альтернативник і водночас продовжувач правої ідеологічної традиції, започаткованої Вячеславом Липинським (1882 — 1931 рр.). 1926 р. вийшли друком «Листи до братів-хліборобів» Липинського, того ж року — «Націоналізм» Донцова. Політично Липинський і Донцов спрямовані протилежно від самого початку: Донцов починав як соціалдемократ, і це не випадково — таку еволюцію проробив не один радикальний націоналіст, починаючи з Муссоліні. Липинський завжди був виразно консервативним політиком. Донцов дав привід говорити про свою нерозбірливість у виборі традицій — він проголосив себе прихильником італійського фашизму 1922 — 1923 рр., але говорив і про свій американізм, і передруковував Ґеббельса та інших нацистських авторів у своєму журналі з прихильними коментарями, і був близьким до «інтегрального націоналізму» Морраса. Щоправда, «американізм» Донцова обмежується симпатіями до популістського американського лідера У. Дж. Брайана, віце-президента у Вільсона, який став відомий завдяки організації ним сумнозвісного «мавп’ячого процесу» проти дарвіністів. Симпатії Донцова до фашизму і нацизму були настільки стійкими, що славив Гітлера він навіть 1944 р., коли ОУНівці вже сиділи в гестапо і коли давно вже була розстріляна нацистами закохана в нього велика українська поетеса Олена Теліга. Липинський — один із перших політичних письменників світу, які показали спільність фашизму і комунізму, об’єднавши обидва тоталітаризми в одну течію під іменем «охлократії» (влади натовпу).
Липинський висуває державницьку концепцію українського консерватизму, орієнтовану на монархію та «класократію», владу хліборобськоорганізаторської еліти, сформованої у військових змаганнях. Як мислитель-державник, Липинський, етнічний поляк за походженням і римо-католик за конфесією, визначає себе як політичного українця і дає таке визначення українства: «Українським єсть і повинно бути все, що осіло (а не кочує!) на нашій землі і що тим самим стало частиною України, без огляду на його племінне чи культурне походження, на його «расову» чи «ідеологічну» генеалогію» *. * Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Нью-Йорк, 1956. — С. 57 — 58.
Липинський категорично висловлюється проти міської, гендлярської, на його погляд, традиції й шукає опертя в аграрних структурах. Це орієнтація не просто на хліборобський клас (у спеціфічному розумінні, тобто і на поміщицький, і на трудовий селянський класи), а на аристократію духу, на ті групи, що втілюють і реалізують найвищий військово-політичний потенціал аграрної цивілізації. Липинський прокламує свій містицизм, релігійні /619/ підвалини політичної ідеології, але цей містицизм ґрунтується на засадах відділення церкви від держави.
Донцов цілком вторинний як філософ і політичний письменник, проте він письменник видатного таланту, і якщо за змістом його твори є вульгаризованими переспівами Ніцше, то стиль, навіяний Ніцше, у нього породжує самостійну і яскраву філософськи-політичну публіцистику. Зрештою, Донцов — не просто переспів, а відповідь у літературному просторі волюнтаристської та індивідуалістичної традиції на пекучі українські проблеми. Як письменник, приналежний до української культури, Донцов проголошує головну її традицію безхребетно-ліберальною і приймає лише деякі рішучі активістські мотиви, втілені, на його думку, в поезіях Шевченка та Лесі Українки. Спірною є його оцінка цих двох прометеїчних постатей, але безперечно те, що радикалізм сповідуваного ним типу не має попередників в українській класиці. Як і Липинський, Донцов — переконаний державник; як і Липинський, він — прихильник елітарної держави. Але Донцову чужа ідея політичної нації; для нього існує невизначена духовно-вольова сутність нації, носіями якої є обранці історії, і її втілення — держава, відтак гасло «Україна для українців» переростає в гасло «українці для України».
Доктрина Донцова була надзвичайно привабливою для інтелектуальної верхівки націоналістичної молоді, яка вважала його своїм учителем — не тому, що він їх усіх виховав, а тому, що його образне напівпоетичне письмо відповідало їх настроям та експектаціям. Насправді кожен із провідних націоналістичних інтелектуалів являє собою яскраву й самостійну постать, варту окремого нарису. Обмежимося короткою характеристикою Олега Ольжича (Кандиби, 1907 — 1944 рр., сина Олександра Олеся), оскільки він був не тільки великої сили поетом, а й керівником ідеологічної служби ОУН.
З політико-ідеологічного боку Ольжич, як і провід ОУН кола Євгена Коновальця — Андрія Мельника, ближчий до італійського фашизму (Євген Онацький, теж відомий літератор, репрезентував ОУН у «Міжнародному фашистському центрі» в Римі). Проте Ольжича не влаштовує проголошене італійськими теоретиками фашизму гасло «Культура потрібна фашизмові, але фашизм непотрібен культурі». Засади націоналістичної культурної політики, за Ольжичем, ближчі до нацистських та більшовицьких: «Український націоналізм, що опановує цілу свідомість і підсвідомість одиниці та всі ділянки /620/ життя національного колективу, самою своєю природою експандує в культуру. Його потуга однаково творчо виявляється в цій області. Його питоменне світовідчуття та світогляд, характеризовані своєрідними фільософічними, етичними та естетичними критеріями, творять свою власну будову культури. Тож можемо і повинні ми говорити про націоналістичну культуру. її, відповідно до духу націоналізму, треба визначити як культуру героїчну. Зокрема як героїчне означити належить націоналістичне мистецтво. Його ціхами, попри національність, мають бути: ідеалізм, велике вольове напруження, потяг до монументального, експресивність та чіткість» *. * Культурна політика українського націоналізму // Ольжич О. Незнаному воякові. — К., 1994. — С. 227.
Тут сформульовано доктрину. Але Ольжич передусім — не доктринер, а емоційна й емотивна, високого поетичного обдарування людина з доброго інтелігентського емігрантського середовища. Вони з батьком ніжно любили один одного, але не розмовляли, відколи Олег став радикальним націоналістом. Ніхто не міг вгадати в цьому високому і миловидому, але не мужньому і не владному юнакові майбутнього жорсткого, мовчазного і безмежно самовідданого лідера. Поезія Ольжича стилістично близька до неокласицизму, тільки він належить якраз до неприйнятних для Зерова «конкістадорів» і розширює поетичний простір аж до первісного варварського потягу до завоювання чужих земель, до світової історії, як вона йому бачиться.
Продовжуючи тему «доби заліза», Ольжич формулює поетично-філософську концепцію кругообігу епох світання-золота, дня-срібла, вечора-міді та ночі-заліза. Неокласичну культуру можна назвати срібним віком української культури, натомість Ольжич відносить себе і націоналізм до «ночі» залізної доби.
Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба. Новороджені діти спинаються хижо на ноги. І нелюдська жага нападає мужів, як хороба, І жінки безсоромні, немов од напою хмільного.
Це — вік міді, Шпенґлерові «сутінки Європи», з яких виростає залізо нової доби: /621/
Розливаючи кров, у грабунках і ґвалтах без ліку, У змаганні із світом, у бою із самим собою, Нам дано відділити зле й добре, мале і велике І прославити вірність, невинність і жертву героя.
Люди цього покоління не хотіли слухати історію — вони бажали диктувати їй свою волю. Характерно, що, згідно з розвідками академіка Я. Пеленського, лише двоє з галицьких інтелігентів-націоналістів читали «Mein Kampf» Гітлера, де недвозначно говориться про ставлення нацистів до всіх слов’ян та їх, у тому числі українців, майбутнє. І Ольжич, і Теліга побували в нацистській Німеччині, але побачили вони лише ентузіазм Гітлер’юґенду. Тому для них, переконаних у вищій цінності ідеї незалежності України як підґрунті націоналістичної моральності, був несподіванкою повний аморалізм їх політичних противників у власному середовищі — провідників фракції Бандери, які принцип «мета виправдовує засоби» і знаряддя терору почали застосовувати проти них самих. Тому для них був неочікуваним тягар репресій, що звалили на них нацистські «спільники» і що їх жертвами стали і Теліга, і Ольжич.
|
