Бої з білогвардійцями 1 страница

 

У першій половині вересня в районі Білої Церкви та Фастова зеленівці зводять безперервні бої з Добровольчою армією, завдаючи їй дошкульних ударів.

Відбувається зустріч Зеленого з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Зелений вступає в підпорядкування Головнокомандуючого Армією УНР.

На цей час армія Зеленого становила близько 30 тисяч бійців.

Повернувшись від Симона Петлюри, отаман Зелений на початку жовтня скликає повстансько-партизанський з’їзд. Вислухавши доповідь делегатів, які були направлені до Директорії, старшини та козаки “кінної повстанської дивізії отамана Зеленого” вирішили визнати верховною владою Директорію “з її нинішнім соціалістичним урядом”. Також вирішено провести слідство, щоби знайти винних у січневій збройній сутичці з Січовими Стрільцями з метою покарання. Було оголошено, що ніхто з дивізії Зеленого ніколи не вступав у російську партію більшовиків-комуністів і ніколи не вів переговорів про збройну підтримку цієї партії.

Резолюцію такого змісту підписав голова зборів полковник Бобровський та секретар Черняківський. Її опубліковано в газеті “Селянська думка” 4 жовтня 1919 року.

Бої з Добровольчою армією продовжувались. Зеленівці вибили білогвардійців з Кагарлика. В місцевій типографії видрукувані тисячі листівок із закликом підніматися на боротьбу...

В листопаді 1919 року розпочався бій між зеленівцями та добровольцями за м.Канів. В цьому бою отамана Зеленого було смертельно поранено.

Кажуть, що він сам пішов у розвідку, “а з розвідки хлопці принесли його раненого”. Була думка, що його поранили свої ж. Зелений віддавна казав: ”Ворожа куля мене не візьме!”. Ворожа й не брала, своя взяла”. По дорозі в Трипілля, у Стрітівці він і помер.

Про смерть отамана Зеленого є згадка у неопублікованих спогадах чекіста П.Пташинского:

“При приближении к с.Масловка, разведка донесла, что там стоят какие-то партизаны, а под Каневом идет бой. С небольшой группой разведчиков на рысях ухожу к Масловке. В центре небольшого села, вокруг дома с обширной усадьбой собралась большая группа вооруженных людей. На нас не обращают никакого внимания.

Спешившись, подхожу к хате, заглядываю в окно через головы пришедших ранее и вижу лежащего на столе покойника. Спрашиваю у собравшихся: кто это?

Ответ неожиданно ошарашивает:

— Чи тобі повилазило?! Це ж батько Зелений!

Узнаю, что во время атаки на Канев его сразил осколок разорвавшегося в цепи артиллерийского снаряда...

Чувствуется полная растерянность (повстанців — Р.К.) и неспособность к каким-либо действиям вообще.

Я вошел в хату. Долго смотрел на мертвого атамана, поверженного в прах лютого врага... Мною владело сознание удовлетворенности тем, что еще одним врагом стало меньше!”.20)

 

Поховали отамана в Трипіллі з великими почестями, при великій кількості народу. Було декілька священиків. Люди плакали...

“Як поховали Зеленого, то через деякий час приїхали з Києва і відкопали могилу, бо не вірили, що його вбито. А як відкопали, то й побачили, що в труні не він лежить... Хтось переховав його вночі. Де могила Зеленого, так ніхто й досі не знає”.

І знову згадується Шевченкове:

 

Де Гонти могила, —

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує

А їх не згадають.

 

 

Джерела, примітки:

 

1) 1937 року засуджений на 10 р. “за бандитизм”, відбував ув’язнення в Башкирії, так і не повернувся додому. Р.К.

2) Всі записи свідчень селян взяті з книжечки М.Карасьова, “”Бандит” Зелений”. Київ, 1992.

3,4) О.Вишнівський, “Повстанський рух і отаманія”. Детройт, 1973.

5) М.Петриченко, “”Самостійник” отаман Зелений””. “Культура і життя”, №46, 18.11.1990.

6,7) Правильно: “гетьманська варта”. Р.К.

8,12,16,17) Б.Антоненко-Давидович, “Розповідь про отамана Зеленого і ”трипільську трагедію””. “Визвольний шлях, кн.10 (451), жовтень 1985. Лондон.

9,14) “Історія Січових Стрільців”. Воєнно-історичний нарис. Київ, 1992.

10) Є.Коновалець, “Причинки до історії української революції”. Журнал “Київ”. № 11, 1991. Київ.

11) Л.Маймескулов, А.Рогожин, В.Сташис, “Всеукраинская Чрезвычайная Комиссия (1918-1922), Харків. 1971.

13) М.Карасьов, “”Бандит” Зелений”. Київ, 1992.

15) В.Антонов-Овсєєнко, “Записки о гражданской войне”, т.4. М.-Л., 1933.

18) “А.Лихолат, ”Разгром буржуазно-националистической контрреволюции на Украине (1917-1922 гг.)”, Госполитиздат, 1954”.

19) Очевидне применшення сил отамана, щоб довести начальству, що Зелений “в основном разгромлєн”. Подальші більшо-
вицькі зведення говорять про силу Зеленого в дві-три тисячі чоловік. Р.К.

20) “П.Пташинский, "Автобиография и воспоминания", глава 9, "По дорогам Украины"”, на правах рукопису.

 

 

Іванов, отаман Степу

 

Справжнє прізвище Ілля Тишанін.1)В повстанському русі з 1919 року. Воював під командуванням Андрія Гулого-Гуленка. Очевидно, якийсь час був у Повстанській армії Нестора Махна.

У чекістських зведеннях є згадка про нього як про учасника нальоту на Верхньодніпровськ разом з отаманом Мелашком. Під час нальоту, здійсненого в ніч на 7 березня 1920 року, було спалено та розгромлено всі совєтські установи міста, знищено понад 20 ворогів. А вже у травні Тишанін розпочав формування загонів на Катеринославщині — в селах Жовтому, Зеленому, Петровому та інших. Тишанін сформував також окремий відділ з росіян-старовірів (триста бійців) з с.Зибкого, що коло Кременчука, які “всіма фібрами душі ненавиділи українців”, але, не витримавши обвального насилля більшовиків, приєдналися до українських повстанців.

Загалом Тишаніну вдалося сформувати полк, який нараховував триста шабель, двісті багнетів та “триста п’ятдесят русаків зі штилями, косами та вилами”.2)

Іванов-Тишанін — “начальник кавалерії повстанської армії Степового”3)— учасник чи не всіх боїв Дивізії в 1920 році.

Кость Степовий-Блакитний оцінював Тишаніна як доброго командира і хороброго рубаку, але Блакитний був незадоволений його гарячкуватістю і не завжди доречною імпульсивністю.

На чолі полку Іванов-Тишанін 1920 року штурмував Єлисаветград... Він співавтор “кривавої мясорубки” у Ганнівці, коли разом із загоном Лютого знищив кілька сотень червоних. Це сталося пізньої осені того ж року, напередодні демобілізації Степової дивізії. Під час демобілізації Дивізії Іванов не розпустив свій загін, а спільно з отаманом Гнибідою продовжив операції.

“Советская военная энциклопедия” (1933 р. видання) подає, що на кінець 1920 р. загін Іванова нараховував близько 300 бійців.

“В конце 1920 года и в начале 1921 года Екатеринославской губчека, — зазначали чекісти, — путем внедрения своих уполномоченных в самую гущу повстанкомов удалось произвести первые серъезные аресты видных петлюровских агентов, приподнявшие завесу над таинственной деятельностью д-ра Гелева и других уполномоченных Петлюры. Руководящей нитью к расскрытию петлюровских повстанкомов послужил арест бывшего начальника кавалерии повстанческой армии Степового — Тишанина Ильи (он же Иванов). Вскоре после задержания Иванова был арестован бывший начальник штаба армии Степового Гниненко, и в результате этих двух дел последовали беспрерывные аресты петлюровских агентов”.4)

Прямий натяк, що Іванов-Тишанін та Гниненко-Вовгура зрадили своїх товаришів.

Чи довіряти цьому?

Більшовики могли пустити чутку (а опублікована інформація 7 серпня 1921 року) з метою компроментації провідних керівників повстанців та з метою відвернути увагу від справжнього зрадника, який продовжував каїнову справу.

З книги Юрка Степового відомо, що Гниненко-Вовгура дійсно був заарештований Катеринославською ЧК та розстріляний у серпні 1921 року в Жандармській балці. Що ж до Іванова-Тишаніна, то його загін (згідно з Юрком Степовим) діяв до пізньої осені 1921 р., а сам Іванов загинув в один день з Гнибідою — Андрієм Чорновусом. Те, що Іванов загинув у бою, опосередковано підтверджує вирок у справі Холодноярських отаманів від 2.02.1923 р.

Різні документи спростовують сам факт арешту отамана. Так, у чекістських “разработках” “Заповит” і “Щирие” в Державному архіві СБУ є згадка про трьох повстанців Дем’яна, Назара та Василя Карамушок, яким чекісти інкримінували викрадення “трупа Иванова”. Зрозуміло, що тіло було винесене з поля бою, а не з моргу ЧК. Отож, версія про арешт Іванова швидше за все недостовірна...

Плутанина може бути викликана ще й тим, що в чекістських чи військових зведеннях, як правило, зазначалось лише прізвище, а поруч з Іллею (Василем) Івановим-Тишаніним боролися Григорій та Федір "Іванови". Хто вони? Брати отамана? Однофамільці? Побратими, які після смерті отамана, прибрали собі його прізвище, як псевдо?4а)

 

Наприкінці літа 1921 року Іванов, бажаючи дати перепочити козакам від безперервних боїв, вів переговори з “сов­властью”. У нашому розпорядженні є документ “О переговорах с бандой Иванова (доклад Предучека Криворожского уезда тов.Петрова)”. Цитую:

“1. Характеристика банды.

Общая численность банды в 60 сабель. Банда разбита на два отряда: первым командует Иванов Григорий, вторым — Лютый. Классовый состав банды — кулацкий элемент, национально-украинский, вооружение и обмундирование банды хорошее. Транспортные средства: один кулемет и две тачанки. Атаман банды — Иванов. Старшины: Дмитрощенко, Медведев, Свищ, Черненко, Шевченко, Бондаренко и Перепада.

Банда снабжается кулаками и родственниками бандитов. Обмундирование добывается также и путем снимания с убитых красноармейцев и совработников.

Отношение кулацкого элемента — хорошее, беднейшего — скверное.

Тактические приемы банды — разрушение соворганов на местах. Выступления банды — налеты для достижения вышеуказанного. Намерение банды: возбуждение против сов­власти.

2. Ход переговоров с бандой.

Постановлением Криворожского Увоенсовещания от 7.08.1921 г. (протокол №12) санкционировано воззвание, написаное к банде Иванова, в котором банда призывалась к переходу на сторону Соввласти. (Воззвание) послано через члена Екатер. губернского исполкома тов.Дарницкого. Также посланы были мать и дочь атамана банды Иванова в знак доверия к отряду...

Было выяснено, что банда сомневается в амнистировании... Было также передано письмо на имя Иванова, в котором утверджалось, что Советская власть считает для себя позорным обманывать тех, кто искренно желает вернуться в семью рабочих и крестьян и что если будет заключено с бандой перемирие, нами будет отдано распоряжение Красным частям и милиции не предпринимать по отношению к ним никаких враждебных операций...

По просьбе представителей банды был послан фотограф со всеми принадлежностями для сфотографирования.

По приезде наших представителей т.т.Коломойцева и Баранюка в Кривой Рог было выяснено, что банда желает перейти на сторону Соввласти, но имеющийся там петлюровский элемент, а также боязнь за благополучный исход при переходе колебали переход банды.

Для пресечения недоверия банды в банду выехал предучека Петров. Прожив некоторое время в отряде Иванова, рассеял недоверие бандитов...

Договором банде предоставлялось право перехода отдельными группами, личностями и целым отрядом, желающим служить соввласти — с оружием в руках. Договором разрешалось вручать оружие по присвоенной службе. Желающим вернуться к мирному труду — возвращается надел земли согласно положения и по мере возможности восстанавливается их хозяйство. Желающим выехать за пределы Криворожского уезда, давалась полная возможность и гарантия их неприкосновенности...

Официальным представителем от У.В.С. при отряде Иванова был командирован член Екатеринославского губисполкома тов.Дарницкий, которому и был вручен мандат на хранение отряда от нападения красных частей во время перемирия. Словом, отряду банды Иванова гарантировалась полная безопасность, если последние не будут делать выступления против Соввласти...

3. Тормозы в ходе переговоров.

В это время через Криворожский уезд проходили красные части 52-53 Кавполка 9-й Дивизии, которыми было забрано имущество бандитов Перепады и Олейникова и созданы другие инциденты. Такое бестактное поведение по отношению к банде вызвали в банде сомнение и недоверие, стали у них носиться слухи, подрывающие переход...

29 августа по просьбе банды и в целях искоренения в ней недоверия и благополучного перехода в банду выехали Петров, Руттер и др. и на совещании ввиду окончания 10-дневного перемирия банда просила продлить срок мирных переговоров.

4. Вторая стадия переговоров.

...Срок переговоров был продлен до 2 сентября...

Переходя к внутреннему состоянию банды в период мирных переговоров, необходимо заметить, что уехавшие из банды и перешедшие на сторону Соввласти комендант банды Дмитрощенко, Бондаренко и др., всего в количестве 7 чел., а также пребывание в банде Петрова и Руттера поколебали внутреннее состояние банды, расслоив ее на части... Вышеуказанный раскол поколебал боеспособность банды и из имеющихся у нас сведений ясно, что одна половина банды одиночным порядком перейдет на сторону Соввласти.

Переходя к состоянию уезда во время мирных переговоров, необходимо отметить, что в уезде не было ни одного убийства совработников. Мирные переговоры с бандой оживили как партийную, так и Советскую работу, а, главным образом, проведение продналога.

Необходимо отметить, что во время пребывания т.Петрова в банде, в тот момент, когда он вел переговоры в Казанке, отряд ХВО был направлен на Казанку и приступил к окружению банды.

Иванов узнал об этом, вызвал тов. Петрова и указал на то, что так поступать нечестно, Соввласть не держит своего слова... Отряд продолжал окружать село.

После этого Иванов попрощался с представителями У.В.С. и Петровым, скомандовал своей банде и мигом проскочил сквозь цепь отряда.

Из одиночно перешедших на сторону Соввласти необходимо отметить Дмитрощенко, который в данное время является сотрудником ударной группы У.Ч.К. и проявил себя как деятельный работник, который способствовал обнаружению оружия, снаряжения и установления мест пребывания банды...

Располагая главными опорными пунктами, теперь легко уничтожить банду...

Колебания и боязнь банды за расправу после сдачи было так велико, что ко второму числу никаких сведений о переходе получено не было и в 15.00.

2-го сентября сего 1921 г. между нашими отрядами и бандой начались военные действия”.5)

В Криворізькому повіті повстанці обеззброїли 4 міліціонерів, в Гурівському лісі затримали совєтського кур’єра...

5 вересня, як стверджує інформаційне зведення Катеринославського “губвоенсовещания”, Іванов на хуторі Петриковому, що коло Веселих Тернів, об’єднався із відділом Марусі Никифорової.6)Загальна чисельність об’єднаного загону досягла ста верхівців, озброєних трьома кулеметами. Чекісти стверджували, що партизани затримували селян, що проїздили повз хутір — “с целью скрытия своего местонахождения”.

Іванов вислав у навколишні села агітаторів із закликом не здавати продподатку і вставати зі зброєю на захист своїх прав. Так, у с.Бикове було проведено двогодинний мітинг. Промовці попереджали, що каратимуть всіх, хто підтримує окупантів.

Здобудь-Воля пізніше зазначав: “Бувало на мітингах жінки відкрито кричали у підтримку Іванова”.

 

7 вересня козаки вступили (коло ст.Рядової) в січ з 2-м батальйоном 133 полку, в якій загинуло 12 чоловік — по шість з кожного боку. Було й чимало поранених. Побачивши, що насувається новий загін червоноармійців, вершники Іванова відступили на Долинську.7)

Один із загонів Іванова (силою в двадцять гайдамаків) діяв на Олександрійщині. Перейшовши до Верхньодніпровського повіту, цей відділ в районі Троїцької вступив у бій з Лихів­ською міліцією та загоном комнезамівців.

12 вересня козаки стали на постій в с.Варварівці, а 13 вересня один із відділів зайняв Братолюбівку, де було зарубано трьох червоноармійців та двох “продработніков”, знищені справи волвиконкому.

14 вересня Іванов вступив у бій коло станції Рядової. Під час затишшя отаман направив до ворога селянина з листом, в якому пропонував червоноармійцям здатися в полон.

Бій був продовжений: в ньому убито Григорія Коваля — помічника отамана.

Більшовики про свої втрати не повідомляли.

18 вересня загін зайняв Михайлівку, що в 17 км від Нового Бугу, а потім направився в с.Миколаївку. По дорозі він наштовхнувся на червону частину силою в 50 багнетів і атакував її в русі. Зарубавши одного, другого взяли в полон. Один червоноармієць пропав безвісті. Іншим поталанило втекти. Повстанці захопили дві тачанки.

Потім козаки зайняли ст.Троїцьку.

Інший загін отамана в цей час оперував в районі села Спасового.

23 вересня отаман перейшов у Сергіївку. На боротьбу зі степовим отаманом виступив червоний ескадрон з Апостолового, а з с.Широкого — загін у 40 багнетів. В цю ж ніч Іванов провів ревізію колонії коло Довгінцева: захоплено 8 коней, заарештовано 10 червоноармійців. Втекти вдалося лише одному.

24 вересня коло с.Шестерні прогримів новий бій: з 2-м “істрєботрядом” в 100 шабель.

В цей день відбулося засідання Катеринославської Губернської Воєнради під головуванням тов.Петровского, за участю “предгубчека” Трєпалова, “командвойск” Харківського військового округу Гєрмановіча, “начоперштаба по борьбе с бандитизмом при ГУбЧК” Пєтрова та інших. Чужинці прийшли до висновку, що необхідно головну увагу “сосредоточить на Криворожском уезде, где оперирует увеличивающаяся банда Иванова, которая состоит из 2-х частей: 1) под командованием Иванова, и 2) под командованием Лютого”.8)

 

Наприкінці вересня отаман разом з 60 козаками відвідав Веселі Терни. 1 жовтня він у с.Курганівці, що за 27 км від Кривого Рогу. 4 жовтня 1921 р. Іванов розділив свій загін на три відділи, кожен з яких отримав оперативну задачу.

Інформаційне зведення №6 Катеринославської Губернської Воєнради зазначало:

“На бандитском фронте... Банда (Іванова — Р.К.) непрерывно преследуется Красными частями, но все же, несмотря на это, необходимо отметить, что банда за этот период с 40 человек увеличилась до 70 человек и имеет 4 пулемета... Банда преследует главным образом срыв продналога и разрушение соввласти на местах”.9)

5 жовтня, коло козацького села Варварівки, відбувся черговий бій, на цей раз з “маневротрядом” 138 полку. Підібравши чотирьох поранених повстанців, загін відступив на села Петрове, Братолюбівку та Бокове.

6 жовтня козаки Іванова обеззброїли та роздягли 7 красноармійців. Двох, що роздягатися не захотіли, зарубано.

10 жовтня коло колонії Ширенфеля між відділом Іванова в 40 багнетів та 15 шабель, озброєного двома кулеметами, відбувся бій із загоном ВЧК. В цьому бою загинув помічник Іванова Медведєв.

 

Серед помічників отамана був і полк. Здобудь-Воля, який працюючи інструктором позашкільного виховання Миколаївського повіту, надавав отаману “необходимые сведения о расположении красных воинских частей”.10)

У вересні 1921 р. вони зустрілися на Устинівських хуторах. “Іванов відрекомендував мені Гнибіду, як представника Петлюри, який прибув з-за кордону, — згадував полковник, — Гнибіда висловив впевненість, що совєтська влада буде скоро задушена і Петлюра через 2 тижні ввійде на Україну зі своєю Армією”.11)

Загін Іванова продовжував зростати. Цьому сприяли репресії совєтської влади, яка, на думку Здобудь-Волі, боролася не стільки із загоном, скільки із селянами, у яких зупинялися козаки Іванова.

 

10 грудня 1921 р. відбулося засідання Катеринославської Губернської Воєнради під головуванням тов.Шельхманова. Розглядалася інформація “О положении Губернии в связи с бандитизмом”. Було зазначено, що “активным уездом на Катеринославщине является в данное время Криворожский, где оперирует банда Иванова... Банда оперирует двумя частями — Иванова, которая увеличилась в последнее время до 50 чел., и Лютого, имеющая до 15 чел., но эта банда на голову разбита... В последнее время банда Иванова произвела налет на ст.Эрастовку. У Адамовки между отрядом Полит-Бюро и бандой был бой, где банда разделилась на 2 части. Для ликвидации банды в В/Днепровский уезд направлен отряд Особого Назначения... Как ни странно, банда Иванова существует больше, чем какая-либо другая банда, но главная причина этому, что борьбу с этой бандой ведут многие органы”.12)

 

Загинув отаман Іванов (Григорій?) в бою — орієнтовно в листопаді-грудні 1921 року. Хоча... На допитах у Лук’я-нівській в’язниці полк.Здобудь-Воля згадував, як зустрічався з отаманом Івановим у січні 1922 року...

Може, й не загинув отаман Степу... Може ще заїде до нас на гостину...

 

 

Джерела, ПРИМІТКИ:

 

1) В книзі Ю.Степового “У Херсонських степах” фігурує як Василь Тишанін. Р.К.

2) Юрко Степовий, “В Херсонських степах”. Мюнхен, 1947.

3) “Коммунист”, №174, 7.08.1921. Харків, а також “Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920. по 1.11.1921.”. Дніпропетровськ, 1994. Укладач В.В.Ченцов.

4) З повідомлення інф. відділу ВЧК “О ликвидации петлюровских повстанкомов на Украине”. Харківська газета “Коммунист”, №174 (469), 7 серпня 1921 р.

4а) Згідно з документами, які надав краєзнавець Олександр Мельник отаман Іванов (Василь Тишанін) вбитий в бою коло с.Христофорівки Криворізького повіту в середині літа 1921 р. ("Информационная сводка Криворожского Политбюро о положении Криворожского уезда к 20 часам 10 июля 1921 г."). Цей же документ інформує "Команду бандой принял брат Иванова Гришка". Р.К.

5) З протоколу №32 засідання Губернської Воєнради 24 вересня 1921 р. ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.28, арк.49-53.

6) Помилка: Маруся Никифорова повішена у Сімферополі в 1919 р. з наказу денікінського генерала Слащова. Р.К.

7) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.29, арк.13.

8) Там само, арк.2. 9) Там само, арк.17.

10) ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх.1136, т.4. “Приговор Киевского губернского трибунала — Чрезвычайной сессии” від 2.02.1923 р.

11) Там же. Арк. 59 зв.

12) ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.28, арк.71-72.

Документи 5, 7-9, 12 знайшов Олександр Маслак.

Документи 10, 11 знайшов Роман Коваль.

Публікуються вперше.

 

 

Легендарний звитяжець
Микола Кібець

 

Справжнє прізвище Микола Степанович Бондаренко. Народився 1896 р. в с.Богданівці, що на південно-західній межі Чорного лісу. Село ймовірно було назване на честь Богдана Хмельницького, який в середині XYII ст. отаборився в цій місцевості. Ділянка між селом і Чорним лісом так і називалася — Лагерями.

Богданівка розташована недалеко Чорного шляху, яким татари просувалися на північний захід, грабуючи все на своєму шляху. Немає сумніву, що прадіди Миколи Кібця-Бондаренка — а він був козацького роду — боронили рідну землю від хижої орди. А зовнішній вигляд вродженого кіннотника Кібця — чорнявий, невисокого зросту, з гострим поглядом чорних очей, широким лобом і великим носом — та авантюрна вдача дають можливість припускати, що якийсь кримський татарин чи турок “породичалися” з праріднею Кібця.

Історична місцевість, де народився Микола, була по вінця переповнена переказами, легендами, козацькими думами про героїчну минувщину. І Микола, як і більшість хлопчаків, ріс, уявляючи себе вершником, який переслідує ворога, виганяє його за межі України.

Так і сталося. Кібець-Бондаренко увійшов в українську історію як легендарний звитяжець, організатор і учасник безлічі успішних бойових операцій проти російського окупанта. Його життєвий шлях оспівав Михайло Дорошенко в книзі “Стежками Холодноярськими”. Микола Кібець — герой книг “Холодний Яр” та “Героїзм і трагедія Холодного Яру”.

На жаль, про його життєвий шлях до літа 1920 р. мало що відомо. Можна, безперечно, з великою долею ймовірності, припускати, що він воював на фронтах Першої Світової — адже на початку війни вже мав 18 років і підлягав мобілізації. Очевидно, служив у кавалерійському дивізіо­-
ні — адже чи не всі бойові побратими-повстанці відзначали його унікальний талант кіннотника і любов до коней.

Перша згадка про нього, як про повстанського ватажка, веде до початку серпня 1920 р., коли Микола Бондаренко на чолі кінного загону у сто шабель, сформованого із селян Цибулевого і навколишніх сіл, приєднався до Зна­м’янського повстання. Очевидно, до того часу ініціативний Микола діяв самостійно.

Свій кінний відділ сотник Кібець очолював до 3 січня 1921 року. За цей короткий час він встиг уславитися як один з найуспішніших українських командирів Чорного лісу і Холодного Яру.

Микола відзначався надзвичайною сміливістю, просто-таки зухвалістю, винахідливістю, організаційним талантом. Завжди діяв у першій лінії, не боявся наражатися на смертельну небезпеку. Говорив: “Або голову збути, або славу здобути”. Запалював бійців особистим прикладом.

Кібець став просто пострахом для окупантів. Недаремно на ст.Знам’янка та інших залізничних станціях, на які не­одноразово здійснював нальоти Кібець, восени 1920 р. більшовики вивісили десятки плакатів, на яких був зображений хижий птах — кібець, який чигав над червоноар­мійськими загонами. У своїх пазурях він ніс двох червоноармійців, які стікали кров’ю, і, витягнувши шию, клював дзьобом інших. Під малюнком напис: “Бандит — Кобец”.

Врешті більшовики зрозуміли, що плакат лякав не українських селян, а окупантів та їхніх приплентачів, і ліквідували красномовну агітку.

Чим же так жахав росіян повстанський ватажок?

Микола уславився надзвичайно вмілими засідками та несподіваними нальотами на більшовицькі гарнізони, під час яких роззброював цілі військові підрозділи ворога.

Перша, відома нам, бойова операція Кібця, була здійснена 10 серпня 1920 р., коли на перегоні між залізничними станціями Хирівка та Цибулеве була розібрана залізниця, вна­слідок чого зазнав аварії ешелон кінноти Будьонного. Пов-станці частину червоноармійців вистріляли, а частину взяли в полон. Трофеї були багаті: 92 коней, сідла, 5 кулеметів, рушниці, набої...

“Партизани Кобчика виглядали імпонуюче, — згадував ад’ютант командира 1-го куреня Холодного Яру Юрій Горліс-Горський. —... Загін добре ”підлатався”: хлопці мали першорядні коні, сідла й зброю, усі були добре одягнені, у шинелях і рогатих шапках — будьоновках. Лише сам Кобчик1)був одягнений у шкіряний комплект із шкіряним летунським шоломом на голові. Приглядаюся до голосного ватажка партизанів, як він на височеному вороному огерові скакав через пліт, щоб задемонструвати нам ”новокупленого” у будьонівців коня. Малого зросту, з розставленими в їзді ліктями, з гострим поглядом — Кобчик дійсно нагадував свойого одноіменника — малого степового хижака — пострах мирних пернатих мешканців степу”.2)

А ось як описує його Холодноярський старшина Михайло Дорошенко:

“Отаман Хмара відрекомендував кіннотникам (Степової дивізії — Р.К.) Миколу Кібця — невеличкого росту чоловіка з великим носом та чорними, гострими очима. Веселий гомін покотився між вояцьким товариством, почулись і дотепи: ”Маємо двох птахів ”кібця” й ”чорного ворона”... А два побратими з пташиними прізвищами, жваві й веселі подали один одному руки та обіцяли один другого боронити”.3)

Другий відомий нам бойовий епізод біографії Кібця-Бондаренка з жовтня 1920 року. Між Веселим Кутом та Чорноліскою потрапив у засідку Кібця червоноармійський загін. Точна кількість вбитих невідома, а полонених було 11 чоловік. Кібець відправив їх до отамана Пилипа Хмари, якому підлягав. Серед трофеїв — кулемети “Максим” і “Люїс”, набої для них, гранати.

Наприкінці жовтня, можливо, на початку листопада 1920 року, Микола Кібець, перевдягнувшись у форму червоного командира, з трьома переодягнутими у будьоннівців бійцями, які зневажали смерть, поїхав до Цибулева, де стояв загін “по борьбе с бандитизмом”. В народі ці частини називали “бе-бе”. Представивши документи на ім’я червоного командира, Кібець виманив півсотню “бе-бе” з села в поле і привів червоних карателів до засідки, яка чекала при дорозі на Чорноліску. Все закінчилося щасливо: ворожий підрозділ був розгромлений (Микола особисто застрелив командира загону). З нашого боку втрат не було.

Кінь червоного командира приглянувся Кібцю, тому свого він подарував отаманові Хмарі. Поплескуючи по шиї новопридбаного коня, Микола промовив: “Добрий кінь, вишколений, і хоч косить на мене сердитим оком, але хліб і цукор бере, значить будемо друзями, заприятелюємо”.

Через кілька днів після успішного бою під Цибулевим будьоннівці натрапили на його засідку коло с.Бузівка. В бою червоні загубили до 20 чоловік вбитими та пораненими. Разом з отаманом Хмарою Кібець організував також засідку і у Дмитрівці, де вони знали кожну стежину. І знову повний успіх: вбиті були лише з одного боку, повстанці втрат не мали.

Кібець був невловимим: на нього червоні теж готували не одну засідку, але Микола щасливо оминав їх стороною. Тоді окупанти вирішили помститися на його родині: на початку листопада 1920 р. вони до смерті замучили його дружину “чорняву красуню Євгенію” та півторарічного сина Миколу.