Бої з білогвардійцями 4 страница

Під час повстання влітку-восени 1920 року курінь Білого Яру передислокувався до Холодного Яру. Рейдував аж до Черкас. Брав участь у боях за звільнення Черкас та Чигирина. Співдіяв зі Степовою дивізією. Ось декілька більшовицьких документів, які свідчать про це:

“...Чигиринский уезд... В Гущевке Рацевской волости оперирует банда Щирицы численностью до 60 человек, посылают вооруженную разведку в Чигирин”.1)

“...Чигиринский район. По донесению комбата 322 сегодня с 7 до 16 часов батальон вел бой с бандитами Мамая в районе Тарасовки-Тыньки... Численность банды до 500 штыков при одном пулемете Максима и одном Льюиса”.2)

“...Чигиринский уезд... Банда Мамая отошла от Черкасс и заняла село Мордву, что в 12-15 верстах северо-западнее Чигирина. Банда эта спешит на соединение с бандой Степового. Численность банды Мамая до 500 чел.”.3)

 

В 1921 р. отаман Мамай об’єднався із загонами отаманів Голика-Залізняка та Нестеренка-Орла та діяв до осені в ра­йоні Холодного Яру. “Після здавлення большевиками повстань в Україні, він, заховавши своє повстанське минуле, став професором історії в Катеринославському інституті Народної Освіти”, — пише Юрій Горліс-Горський в романі “Холодний Яр”.

 

“Про батька знаю тільки зі слів матері, бо мені не було й чотирьох років, як відібрали тата, — згадує дочка отамана Мамая Ніна Щириця. — Це була дуже витримана людина, врівноважена й дуже працездатна. Любив читати. Як йшов з роботи, завжди заходив у книжкову крамницю і обов’язково приносив якусь книгу до дому. У нас була багата бібліотека. В тяжкі часи ми продавали, куплені батьком, книги і на ті кошти жили. Мій брат Роман на три роки старший від мене і пам’ятав батька. Батько нас любив, Романа вже готував до школи, бо йому йшов сьомий. Брат народився 16 червня 1922 р. — ось і можна підрахувати, коли тато приїхав до Дніпропетровська.

Спочатку тато робив у профспілці, де працювала й мати — там, власне, вони й познайомились. Коли мати захворіла на висипний тиф, батько багато в чому їй допоміг.

Після її одужання, тата послали у відрядження до Швеції. Через місяць він повернувся додому. Згодом батько перейшов на роботу до університету, де викладав історію. Завідуючим кафедрою був Д.І.Яворницький, з яким приятелював і разом писали роботу про запорізьких козаків.

Завершити роботу не дав арешт, який стався 1928 року: на батька донесла його перша дружина, яка зрадила його, вступивши в комуністичну партію. З червоною книжкою керувала колгоспом на Черкащині.

Слідство проводили у столиці — Харкові. Мати їздила туди, розмовляла з прокурором, який втішив її, і порекомендував їхати додому. І, дійсно, через деякий час тато повернувся додому!

Він продовжив свою викладацьку роботу.

Одного разу розповів мамі, як у його хаті зупинявся Симон Петлюра, з яким майже всю ніч пошепки проговорили...

Батько був чесною та культурною людиною, вірною козацьким законам побратимства. Був здібний, сам змайстрував бандуру, грав на ній. Серед його улюблених пісень: ”Думи мої...”, ”Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”...

Його перша дружина не заспокоїлась: і знову написала донос, на цей раз в прокуратуру Черкас. На початку квітня батька знову заарештовують, вивозять до Черкас і чинять там розправу”.4)

19 квітня повітовий ревтрибунал виніс вирок згідно із статтею 94, ч.2 — розстріляти. “Пішов, старий, спокійно: попрощався з нами. ”Доживете, — каже, — привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, зробив, що зміг””.5)

27 квітня 1929 р. вирок було виконано: Якова Мамая-Щирицю розстріляно у застінках Черкаського ГПУ.

“Після страти до нас приїжджав чоловік, очевидно, його побратим, привіз матері листа від тата і гроші. Це була остання вісточка... Згодом у центральній пресі (не знаю, де саме) з’явилася стаття про батька — кати раділи, що викрили його і знищили”.6)

“Яків Щириця-Мамай був природженим українцем, — завершує розповідь Н.Щириця, — і, зрозуміло, хотів бачити Україну самостійною. За це й поклав своє життя на олтар Батьківщини”.7)

Уклонімося й ми професору-отаману Мамаю-Щириці!

 

Джерела, примітки:

 

1) ДАПО, ф.р-2289, оп.1, спр.6, арк.115.

2) Там само, спр.5, арк.38.

3) Там само, спр.7, арк.105.

4,6,7) З листа дочки отамана Ніни Яківни Щириці до мене. Р.К.

5) Ю.Горліс-Горський, “Холодний Яр”. Львів, 1994.

 

Документи 1, 2, 3 надав Володимир Коротенко.

 

Михайло Мелашко,

Командуючий повстанцями Катеринославщини

 

Народився 1882 року. Єфрейтор офіцерської стрілецької школи. Член Всеукраїнської Ради військових депутатів. В кінці 1917 р. заступник комісара Центральної Ради у Донецькому басейні.1)

Його ще називають “Малашко”, “Мілашко”, “Мелешко”.

“Середняк с.Софиевки Криворожского района. Член партии левых эсеров. Участвовал в григорьевщине. В махновщине с октября 1919 г. Называл себя анархистом, но с самостийным украинским уклоном”, — так характеризував отамана начальник штабу Повстанської Армії (махнівців) В.Белаш.2)

Як повстанський отаман, Михайло Мелашко сформувався у боях з білогвардійцями. Діяв в районі залізниці П’ятихатка-Катеринослав, зокрема, в районі Долгінцевого, Верховцевого та ст.Сухачівки.

В.Белаш стверджує, що на початку жовтня 1919 р. з мо­білізованих білогвардійцями селян Олександрівського та Нікопольського повітів, які перейшли на бік Махна, була сформована “Повстанська група Матяжа”, в якій командирами батальйонів були Мелашко, Гладченко і Кіндратенко. Цікаво зазначити, що сотниками в цій групі були Чорновус, Тишанін та Федорченко, які наступного, 1920 року стали провідними старшинами Степової дивізії Костя Блакитного.

Наприкінці листопада Мелашко звільнив від біло­гвардійців м.Верхньодніпровськ. Після цього група отримала наказ доукомплектуватись в Софіївці — рідному селі Мелашка та Гладченка. Оскільки “штарм” (тобто, штаб армії) махнівців продовжував підозрювати групу Матяжа в симпатіях до УНР, було прийняте рішення реорганізувати цю групу — “чтобы разложить собравшиеся в ней петлюровские элементы”. Матяжа було відкликано до штарму на оргроботу, а групу очолив Гладченко. Мелашко став його поміч­ником.

Група стала називатися “Вільно-Козачою повстанською Катеринославщини”.

Мелашко, Гладченко, Матяж та Огій, стверджує Белаш, були “уэнэровцами”, і хоч вони запевняли махнівський штарм у своєму анархізмі та негативному ставленні до Симона Петлюри, залишалися у статусі неблагонадійних. Врешті (16 жовтня 1920 р.) комісія у антимахнівських справах Матяжа розстріляла.

В другій половині листопада 1919 року, зазначає Олександр Доценко в книзі “Зимовий похід”, отаман Гулий, “разом з повстанцями Верхньодніпровського повіту під орудою Малашка, зайняв всю залізницю аж до самого Катеринослава”.

 

В нашому розпорядженні є документ (очевидно, від грудня 1919 року) учасника бойових дій проти білогвардійців на Катеринославщині:

“Малашко має чотири полки, одбиті у кадюків3)два бронепотяги, єсть гармати, чимало куліметів. Військово-оперативна справа між Боротьбістами, Махнівцями та кошем Малашко — налагоджена. Малашко не така страшна людина, як його малювали. З заядлими самостійниками не ладнає. Йде він під національним прапором з написом: “За землю і волю — борітеся — поборете”.

Політику провадить в широко Українському маштабі, уникаючи яких би то не було партійних суперечок, об’єднуючи всіх, хто йде проти білих.4)

З цього документу випливає, що Мелашко вже діє окремо від махнівців.

Він справді стає самостійною фігурою, підпорядковує собі інших командирів, зокрема загони Петренка5)та Гладченка.6)

В грудні 1919 р. очолює “Тимчасовий Уряд Херсонщини” з осідком у Верхньодніпровську.

Як оцінювали його більшовики?

“Мелашко, несмотря на то, что он человек малоинтеллигентный, с трудом владеющий письмом, умело учел недовольство Украинских народных мас белогвардейщиной, вовремя использовал это недовольство... Народ ненавидел и охотно шел под знамена тех, кто заявлял о своем намерении прогнать белых и уничтожить белогвардейщину, и Мелашко, по профессии, как он пишет в своей анкете, ”фершал”, стал популярным атаманом партизанского отряда... Этой популярности способствовала его личная храбрость, и, бесспорно, административные способности”.7)

Коли Красна армія почала заливати південь України, Мелашко, очевидно, з метою збереження своїх загонів та доозброєння за рахунок ворога, запропонував більшовицькому військовому командуванню влити свої загони в Красну армію. Те саме зробив і Гладченко.

Більшовики прийняли цю пропозицію. Повстанці Михайла Мелашка стали називатися “4-й Особой украинской бригадой”.

“Маневр Мелашко был очень ловок: не говоря уже о том, что он сохранял свои отряды, он этим самым получал возможность увеличить их путем вербования повстанцев в формируемую им бригаду, вооружить и снабдить их оружием, которое, как предполагалось, будет дано Красным командованием”.8)

Чекісти намагались “разгадать этого сфинкса — Мелашко” (вислів їхній). І врешті розшифрували його. Як видно зі звіту “Центрального управления ЧК при СНК УССР” за
1920 р.9)“червоний командир” Мелашко “вел агитацию за Петлюру, пытаясь разложить Красную армию изнутри”, був “поборником самостийной Украины”.10)

“Он стал рассылать циркуляры вол- и сельисполкомам о том, чтобы на всей Украине существовала ”украинська мова” и вводил в школах обучение на Украинском языке. Разумеется, деятельность его распространялась в сфере расположения формируемых им частей”.11)

У командування Красної армії для таких випадків був готовий універсальний рецепт: направити ненадійну частину на фронт. По-перше, частина відривалась від місцевості, де була створена і відповідно живилася підтримкою місцевого населення. По-друге, совєтське командування розраховувало за короткий час перетворити ненадійних червоноармійців в мертвих.

В такий спосіб вони намагались вирішити проблему Григор’єва та Махна, але ті резонно відмовились виконати наказ. Йти на фронт за сотні кілометрів означало б смерть для їхніх армій, невиконання наказу означало б бунт проти совєтської влади.

Не виконав такого наказу і Мелашко.

Чекісти у своїх донесеннях повідомляли, що його діяльність “принимает характер открытого восстания против советской власти. Он разгоняет ревкомы, устраивает погромы, разоружает советскую милицию, уничтожает связь”.12)

Але підступний ворог не оголошує Мелашко ворогом совєтської влади, а заманює його для пояснень у штаб 45-ї дивізії, де й заарештовує.

Це сталося на початку березня 1920 року.

Михайла Мелашка під конвоєм відправляють до штабу 4-ї армії.

“Здесь проявляются способности Мелашко, о которых сказано выше, — писали у зведеннях чекісти, — он сумел
4-х конвоиров из семи его сопровождавших привлечь на свою сторону, а те убили трех остальных и вместе с Мелашко бежали”.13)

В рідному селі Софіївці Михайло Мелашко збирає командирів своїх частин. На нараді були присутні: начальник штабу Черноусов (очевидно, Чорновус), заступник командира бригади Д’якіївський, заступник начальника адміністративного відділу бригади Березняк, професор Прохоренко, який завідував культурно-просвітницьким відділом червоної бригади, а також командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Весело-Тернівського полку Федорченко, Тишанін (отаман Іванов), Палій та інші.

Михайло Мелашко на нараді оголошує партизанську війну совєтській владі.

Першим його заходом було звільнення Верхньодніпровська. Цей успішний наліт отаман здійснив в ніч на 7 березня 1920 року силою двохсот бійців.

Чекісти живописали, що під час нальоту повстанці “ограбили местное казначейство на 12.658.586 руб.” та інші совєтські установи, зокрема, спалили всі справи “Упродкома и Военкома”. Потім, як стверджують чекісти, “началось неслыханное издевательство и убийство мирного населения, по преимуществу, еврейского. Не только убивали людей, но зверски при этом издевались, увечили, рубили тела на мелкие куски.., таким образом было убито 21 человек”.14)

З цього повідомлення випливає, що під час захоплення міста не було вбито жодного (!) червоноармійця та чекіста. А загинули лише “мирні” громадяни, яких повстанці “грабували”, незважаючи на те, що дістали вже 12,6 млн. руб. — величезна на той час сума!

Чекісти стверджували, що Михайло Мелашко “собственноручно убивал и мучил людей”

Чого тільки не понаписують чекісти! Живописали б так про свої “подвиги”!

У нальоті брали участь Іванов, Черноусов (Чорновус?), Д’якіївський, отаман Петренко, Березюк, повстанці Жук, Журавель та Кабак.

Частину суми Мелашко передав на організаційні потреби проф.Прокопенку, який на той час очолював підпільний повстанчий комітет.

Розголос про наліт на Верхньодніпровськ розійшовся на сотні кілометрів. Під враженням гучної перемоги над “непереможною” Красною армією, почали гуртуватися інші повстанські загони, розпущені напередодні зими 1919-20 рр.

Отаман Михайло Мелешко показав селянам, що Красну армію можна успішно бити, і бити невеликими силами. Цей приклад мав неабияке психологічне значення для селян, які потерпали від ЧК і продзагонів.

Чекісти створюють штаб для боротьби з отаманом Мелашком. Штаб очолюють чекісти Ф.Леонюк та П.Онищенко. В їхнє розпорядження колегія ВУЧК виділяє загін. Це означало, що російські окупанти визнали проблему Мелашка як всеукраїнську.

До пошуків отамана були залучені також представники особливого відділу 13 армії.15)

В усі повіти Катеринославської губернії виїхали уповноважені губЧК.

Тим часом отаман Мелашко рейдує по Катеринославщині.

На початку літа недалеко від Єлисаветграда відбулася зустріч повстанців різних регіонів з рейдуючими частинами Зимового походу ген. Омеляновича-Павленка. Холодноярський отаман Іван Гонта (Іван Лютий-Лютенко) описує цю зустріч у своїй книзі: “Отаман Чорт (Мелешко), дуже розумна людина, відданий український патріот.., завзято відстоював думку наступу на Єлисаветград (нині Кіровоград — Р.К.)”.16)

Але Омелянович-Павленко не погодився. Тоді Мелашко запропонував інший варіант: “Ми самі підемо на Єлисаветград, а частини Зимового походу нехай тільки прикривають наш наступ”. Коли командарм відхилив і цю пропозицію (він мав до виконання зовсім інший план), отаман Мелашко був надзвичайно згіршений...

В червні-липні загін Мелашка громив червоні частини та продзагони. Разом з ним діяв і отаман Гладченко, який користувався величезною популярністю серед селян.

Повстання на півдні України розгоралося. Земля, справді, горіла під ногами російських окупантів. На жаль, бойовий шлях отамана Мелашка — так невчасно! — закінчувався: в липні 1920 р. зрадник-комнезамівець прирік його на смерть — повідомивши чекістів, що Мелашко знаходиться в с.Орловому. Щоправда, раптовим наскоком кінного загону чекістам не вдалося захопити отамана. Але зрадник винюхав ще теплий слід отамана і привів загін в с.Карпове Карнаухівського повіту.

Михайла Мелашка доставили в Катеринославську ЧК, де — після “допиту” — розстріляли. В цій справі були роз­стріляні також отаман Т.Ф.Гладченко, Д’якіївський, його дружина А.К.Орельська, повстанці Жук, Журавель та Кабак.

 

Виступ отамана Мелашка проти совєтської влади, за визнанням ворога, “послужил сигналом открытого выступления партизанских отрядов”.

“Несмотря на то, что мелкие и даже крупные партизанские отряды подвергались рассеянию и истреблению со стороны Красной армии в период месяцев май, июнь, июль и август 20 года, повстанчество ширится и растет, принимая эпидемический характер. Выплывают все новые и новые атаманы...”.17)

Очевидно, що ворог не перебільшує. Справді, збройний виступ отамана Михайла Мелешка був першим значним виступом селянства в 1920 р. на півдні України. І він запалив вогонь повстання по всій Україні...

 

Джерела, примітки:

 

1) Енц. українознавства, т.4, Львів, 1994.

2) А.Белаш, В.Белаш, “Дороги Нестора Махна”. Київ, 1993.

3) Очевидно, так називали кадетів — білогвардійців. Р.К.

4) Підпис на звідомленні є, але він неясний. ЦДАВО України. ф.18.24, оп.1, спр.21. Документ знайшов О.Маслак. Публікується вперше.

5) Петренко — командир одного з махнівських загонів в 1919 р. Учасник боїв з білогвардійцями. Р.К.

6) Гладченко. “Уроженец с.Софиевка Криворожского района. Член партии левых эсеров. Участник григорьевщины. В махновщине с октября 1919 г. Называл себя анархистом, но в организации не состоял. Любимец крестьян”, — таку оцінку дає отаману вже згадуваний В.Белаш. Згідно з “Советской военной энциклопедией” (1933 р.) на кінець 1920 р. загін от.Гладченка нараховував 2000 бійців. Р.К.

7,8,10,11,13,14,17) “Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920. по 1.11.1921.”. Дніпропетровськ, 1994.

9) “К 5-у Всеукраинскому съезду Советов”. Харьков, 1921.

12) “На защите революции (”Из истории ВЧК. 1917-1922 гг. Сборник документов и материалов”). Київ. 1971.

15) В.Голіченко, “Вартові революції”. Київ, 1966.

16) І.Лютий-Лютенко, “Вогонь з Холодного Яру”. Філадельфія, 1986.

 

 

Іван Нагірний,

командир Наддніпрянського партизанського загону

 

Іван Григорович Савченко (Нагірний) народився у червні 1895 р. у старовинному козацькому селі Вереміївці Золотоніського повіту Полтавської губернії.

Село широко розкинулося на лівому березі Дніпра там, де вкритий скіфськими курганами та козацькими могилами широкий степ, розрізаний кришталево-прозорою Сулою, з високої гори стрімко обривався у Дніпро. Тут, навіть не прислухаючись, можна було почути дихання - то вогке, холодне, то полум’яно-пекуче - знаменитого Холодного Яру, що багатозначно причаївся по той бік Дніпра. Надвечір тут, за селом, у степу, між козацькими могилами Близницями, можна було зустрітися з тінями великих предків - Петра Дорошенка, Івана Богуна, кошового Гладкого, а у весняному реві стрімкої Дніпрової протоки Ревун - почути їхні закличні голоси.

Іскри незабутого вогненного минулого продовжували жевріти у місцевій топоніміці - острів Богун, гора-укріплення Воїнь, куток Нечаївка, урочище Дубина... Та й саме слово “Вереміївка” було багатозначним, воно означало “бучу”, “сум’яття”, “буряну погоду”, “бурхливу годину”.

У Вереміївці завжди признавалися до козацького роду - і наприкінці XIX-го, і на початку XX століття. Вереміяки - справжні козарлюги, кремезні, поставні, гоноровиті та ще й на голову вищі од сусідів. Тож не дивно, що одним з поширених вереміївських прізвищ було “Келеберда”, яке означало - “висока людина”. Традиційними промислами “високих людей” були рибальство, чумакування та... полювання на ворога, який не один раз приходив у це благословенне місце, щоб поневолити, розруйнувати, спалити. Тому вереміяки завжди були на сторожі.

Сюди, у куточок старовинного життя, наповнений войовничими козацькими типами, де, здавалося, кожний водяний млин, не поспішаючи, стиха оповідав про славні діяння предків, нестримно тягнуло українських митців: тут малював картини Опанас Сластіон, творив музику славетний Микола Лисенко, що з сусідніх Гриньків; наповнювався селянськими образами Михайло Старицький, рідне село якого Кліщинці, було у двох верстах від Вереміївки. Тут збирали українські пісні і казки Михайло Драгоманов та український фольклорист Порфирій Мартинович. У Вереміївці роздавала українські книжки мати великої Лесі України - Олена Плічка. На Вереміївському багатолюдному ярмарку співали легендарні українські бандуристи Остап Вересай, Михайло Кравченко та Федір Кушнерик, яких приваблювала не лише мальовничість природи, але й щедрість місцевих селян.

У скарбницю українського фольклору вереміяки подарували “Казку про запорожця”, “Казку про Правду”, 1) віршовану казку “Подарунча”, 2) казку “Як запорожці їздили у Петербург до цариці”, казки “Мара”, “Два з торбою”, “Відьма”, “Харциз”, “Два брати”, пісні “За нашою слободою” та “Ой, під вишнею”, розповідь “Про кошового Гладкого”, “Розказку про те, як дід Іваненко втік з Вереміївки через Дніпро на той бік у Боровицю, а відтіль з Боровиці у Січ і як при йому те було, що і Січ руйнували, як запорожці тікали до турецького султана, як війська край брали і як уже навпослі дано їм, запорожцям, місце коло Чорного моря, де вони і понині живуть”... 3)

Історія села підтвердила, що назва “Вереміївка” цілком відповідала характеру місцевого населення. Не дивно, що тут у 1905 р. сталися революційні селянські заворушення, які увійшли в історію під назвою “Вереміївська буча”.

Село недаремно отримало таку бурхливу, буряну назву.

Вереміївка, яка перед Першою Світовою війною нараховувала 16 тисяч населення - у півтора рази більше, ніж повітовий центр Золотоноша, з давніх давен була поділена на кутки. Центр села називався “Столиця”, інші мали назви “Город”, “Тимченки”, “Погоріле”, “Заболото”, “Біла Голова”, “Пасічне”, “Нечаївка”, “Баталей”, “Запіски”, “Миклашівка”, “Бражне”, “Синівка”, “Липаївка”, “Колодівка”, “Лани”.

Родина Савченків жила на Заболоті. Інший уродженець Вереміївки - славетний отаман Келеберда жив на кутку Пасічному, коло Кривого узвозу.

Батьки Івана - хлібороби Григорій та Олександра Савченки - були малоземельними, а отже бідними. Не дивно, що мати колисала Івана у позиченій колисці. В родині ще було двоє дітей: старший син Олександр та молодша донька Ганна, яку називали Галею.

Закінчивши сільську школу, Іван освіту далі здобував самотужки. Односельчани запам’ятали його з книжкою в руках, казали, що складалося враження, мовби Іван ніколи не розлучався з книгою.

Як виглядав майбутній отаман? Вище середнього зросту, чорнявий, гарний і поставний. Любив носити вишивану сорочку. З дитинства був привчений шанувати українські звичаї. З великою повагою ставився до односельчан. Надзвичайно шанував матір (батько рано помер), поважав старшого брата, з ніжністю ставився до сестри.

В дитинстві був слухняним та спокійним хлопчиком. Його уяву вражали оповіді дідів про набіги татар, походи запорожців, козацькі тунелі під Дніпром, легенди про скарби у козацьких чайках, затягнутих у Дніпрові печери...

Хоч і мав Іван лагідну вдачу, але страшенно обурювався на несправедливість, приниження людської гідності. Оповіді дідів, козацькі думи кобзарів, книжки, якими захоплювався з дитинства, та особисті спостереження допомогли йому збагнути всю глибину несправедливості - і національної, і соціальної - не тільки до односельчан, але й до всього українського народу, який, як говорив Савченко, “сотні років був під національним гнітом, загубив мову і культуру”. Не один раз в юності він зустрівся з мерзенним лицем великодержавного шовінізму. Цьому сприяла й служба в російській армії: аж до революції 1917 року виконував обов’язки писаря у канцелярії військового коменданта Золотоноші. Саме тому, за власним визначенням, він і “став оборонцем національних прав і культури”. Він хотів, щоб український нарід піднісся “на рівень з іншими народами”. За здійснення мрії свого життя Іван Савченко готовий був накласти головою.

Революційна повінь лютого-березня 1917 року супроводжувалася страшною Дніпровою повінню, яка нанесла чималих збитків вереміякам. Дніпро, здавалось, попереджав земляків про величезні випробування, які насувалися на них...

 

На шлях боротьби “задля здобуття українським трудовим народом національних прав” Іван Савченко вступив вже 1917 року: восени Золотоніський гарнізон командирував Івана Савченка делегатом на 3-й Всеукраїнський з’їзд українських військових, який розпочався 20 жовтня (за ст. ст.) у Києві. З’їзд тривав 10 днів і за цей час Іван Савченко встиг познайомився з кількома видними діячами українського руху. У листопаді повернувся до Золотоноші, але вже через місяць його викликали у столицю, де (орієнтовно від грудня 1917 р.) служив у артилерійському відділі військового міністерства Центральної Ради. Очевидно, тоді ж “став членом партії лівих есерів”.

Працював до приходу першої “соввласти”. Коли 1 березня 1918 р. Центральна Рада, підперта німецькими військами, повернулася, Савченко знову їде до Києва з метою зайняти попередню посаду. Але вже 29 квітня стався переворот: соціалістична Центральна Рада була усунута, до влади прийшов Гетьман Павло Скоропадський. Вважаючи себе соціалістом-революціонером, Іван Савченко відмовляється дати присягу на вірність Гетьману, який стояв на виразно антисоціалістичних позиціях.

Після відречення Павла Скоропадського Іван Савченко - орієнтовно від січня 1919 р. - завідував судовим відділом Золотоніської комендатури. Але Директорія, яка зламала державний апарат Гетьмана Скоропадського, виявилася неспроможною побудувати свій. В УНР запанувало безладдя, чим і скористалися росіяни: Україну залили їхні війська - зі сходу наступала Красна армія, з півдня сунули денікінці. Лівобережний Фронт Армії УНР під ударами Красної армії і збільшовичених ватаг українських селян відкочувався від Харкова і Полтави, швидко наближаючись до Дніпра. Врешті українська армія перейшла на правий берег, а Красна армія увірвалась на Золотоніщину.

Друга “соввласть” мобілізувала до однієї з червоних бригад і Савченка. Побувши якийсь час у Красній армії, він самовільно покидає частину. Приводом до цього, очевидно стало всенародне повстання проти комуни і чрезвичайок, яке 7 травня 1919 р. проголосив отаман Григор’єв. У травні 1919 року влада у Золотоноші і повіті на якийсь час пере-йшла до григоріївців.

А з півдня вже підходила Добровольча армія, яка, не зустрічаючи опору, посувалася вздовж Дніпра до Києва. Красна армія панічно покидала терен.

Довідавшись про існування Всеукраїнського Повстанкому, Савченко командирує туди довірену людину, яка привозить наказ про негайну організацію Золотоніського Повстанкому. Савченко наказ виконує і творить підпільні структури. Сформувавши повстанський загін, восени 1919 року піднімає у своїй місцевості повстання проти білогвардійців.

Приблизно у грудні 1919 р. у Золотоніський повіт знову вливається Красна армія - на цей раз нібито для того, щоб допомогти “братньому українському народу” вигнати денікінців з України. Більшовицькі агітатори розпускали чутки - щоб заручитися підтримкою населення - що Красна армія діє у союзі з Петлюрою.

Савченко вичікує, яку позицію третя “соввласть” насправді займе у ставленні до Симона Петлюри. Тим часом, разом зі своїми товаришами - можливо, щоб не наразитися на репресії - вступає до міліції. Придивившись як слід і побачивши, що заяви про визнання Самостійної України російського Совнаркому лише прикривають окупаційну суть Красної армії, кидає службу в міліції, вертається до рідного села та налагоджує контакти з отаманом Келебердою - на той час найвпливовішим ватажком в окрузі.

Всі три “соввласти” наочно показали Івану Савченку звірине обличчя великоросійського шовінізму. Згодом він зазначав, що у вир збройної боротьби проти совєтської влади він кинувся, коли остаточно переконався у лютій ненависті місцевих совєтських керівників до української мови та культури...

 

14 лютого 1920 р. до Вереміївки та сусідніх Москаленків несподівано прийшла українська армія під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка. До Вереміївки увійшли частини Волинської дивізії, а у Москаленки - Запорізької дивізії. Здивуванню і радості селян не було меж - вони просто не вірили своїм очам, що перед ними українська армія. “Та хіба у Петлюри є військо? - запитували селяни. - А нам і денікінці, та й товариші казали, що Вас вже давно немає”.

Тим часом політичні референти Армії УНР збирали волосні сходи і читали лекції на тему “Що значить Самостійна Україна?”. Лекції зробили величезне враження на селян. Всі висловлювалися за Самостійну Україну.

Командарм зазначав, що місцеве населення зробило на армію дуже добре враження: хати прибрані рушниками на образах та портретами Тараса Шевченка. Майже у кожній родині був “Кобзар”. Кидалася у вічі заможність.

Штаб Армії УНР розташувався у Москаленках, які межували з Вереміївкою. Саме у Москаленках Командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко видав кілька наказів по Армії. В одному з них говорилося: “Тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від него визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг”. 4)

Наказ Командарма засвідчує приязне ставлення селян Золотоніського повіту і, зокрема, Вереміївки, до української влади. Лише у Жовнині, де існувала комуністична організація, до українського війська поставились вороже.

Командування Армії встановило “живий контакт” з місцевими повстанцями. На жаль, у наказах і спогадах не вказується з ким саме, але з великою долею ймовірності можна стверджувати, що мова йде про отаманів Келеберду та Савченка.

Зрозуміло, що прихід української армії та взяття нею низки населених пунктів, в тому числі й Золотоноші, підняло дух населення. А на носі була вже весна. Тож не дивно, що селяни почали “гострити ножі, зубити серпи і мантачити коси”, збирати розібрані на зиму кулемети.

Вже з березня 1920 року по всьому повіту діяли невеликі загони з 10-15 козаків, які, як зазначали більшовики, “безнаказанно нападают на волости и села - (и) исчезают в лесах, болотах и кулацких хуторах”. Так і згадуєш вислів “крутили веремію”, який в українській мові означає “робити швидкі напади, атаки, нападати то тут, то там”. Саме так діяли вереміївські отамани Нагірний та Келеберда.