Бої з білогвардійцями 6 страница

17) ДАПО, ф.р-1855, оп.5, спр.2, арк.3.

18) ЦДАГО України, ф.1, оп.20, спр.692, арк.169.

19) ЦДАГО України, ф.1. оп.20, спр.615, арк.171.

20) Цю інформацію надав В. Ревегук.

21) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, стр.112, арк.68.

22) ДАПО, ф.р-7473, оп.1, спр.119, арк.35.

23) З сімейного архіву Володимира Савченка, двоюрідного онука отамана.

24) “Голос Труда” (Полтава), 15 листопада 1923 р.

25) В. Голіченко, “Вартові революції”, Київ. 1966.

26) Насправді його ім’я Симон, а повне - Симон Васильович Савченко. Народився він 1919 року, а ім’я йому дав батько - старшина Армії УНР - на честь Головного Отамана військ Української Народної Республіки. Р.К.

27) Зі слів С.В.Савченка, який у 1943 р. став Головою сільради с.Тинченки (куток Вереміївки, що виокремився у село), репресії 30-х років забрали з Вереміївки більше людей, ніж загинуло на фронтах Другої Світової війни. Р.К.

 

Документи 3-14,18,19,21 надав Володимир Коротенко.

Переважна більшість публікуються вперше.

 

Командуючий
Другою повстанчою групою Орлик

 

Народився 23 грудня 1896 р. (за ст.ст.) в селищі Гостомелі, що під Києвом. Справжнє прізвище Федір Петрович Артеменко.1)Згідно з іншими відомостями — Григорій Карпенко.2)Ріс без батька. В 14 років влаштувався помічником механіка в компанії, що продавала американські грамофони. Знання здобував самотужки. Найняв собі репетитора і, врешті, досяг свого — здав екстерном екзамени за 6 класів гімназії.

В 1914 р. перевіз матір — Зіновію Тесленко — з Гостомеля в Бучу, де збудував будинок.

Як почалася Перша Світова війна, пішов добровольцем до війська.

Закінчив Київську школу прапощиків. Відзначився під час наступу російської армії у червні 1917 року, і, очевидно, тоді ж отримав чин поручника.

Згодом служив у корпусі генерала Павла Скоропадського.

Після демобілізації повернувся в Бучу.

За Директорії — начальник штабів Фастівського та Козятинського гарнізонів. У складі Армії УНР брав участь у боях проти червоних. Був підвищений до полковника. Іншої кар’єри як у складі української регулярної армії, Орлик, очевидно, не бачив. Але тиф змінив життєві плани.

Поки він лікувався, Київщину зайняли денікінці. І влітку 1919 року його було мобілізовано. Служив у комендантській офіцерській роті Добровольчої армії. Але Федору вдалося виклопотати відпустку для продовження лікування в домашніх умовах, і він залишив російську окупаційну армію.

А в грудні 1919 р. прийшли червоні. Армія УНР, яка наприкінці літа з’явилася була у Києві, відкотилася на захід. Зрозуміло, що чекісти не могли обійти увагою офіцера, який служив у військах Петлюри та Денікіна. Відчувши, що його ось-ось заарештують, Федір зібрав гурт товаришів і подався до лісу.

Якщо врахувати, що Красна армія окупувала Київ 16 грудня 1919 р., то можна стверджувати, що повстанський період в біографії Федора Артеменка почався в останніх днях 1919 року, або в перших днях 1920-го.

Діяв на Київщині у 1920-23 роках. Мав спочатку загін в 25 піших та 5 кінних. Діяв в районі Бородянки, Ворзеля, Бучі, Клавдієвого, Тетерева, Василькова, Макарова, Димера, Гостомеля, Радомишля, Фастова, Іванкова та Чорнобиля.

Деякий час співдіяв з отаманом Струком. Виявляв велику активність, атакуючи більшовицькі гарнізони населених пунктів та військові частини Красної армії. Наскакував на заводи та лісові “разработки”.

Водночас Орлик проводив агітаційну роботу “в Петлюровском духе”. Він користувався великим авторитетом серед селян, які серцем сприймали його аргументи.

Орлик поповнював загін, проводячи мобілізації. Зокрема, в селах Загальці, Галинці, Качабо, Гаврилівці, Лубенцях, Литвинівці Бородянського повіту.

Цікаво, що переведення мобілізації Орлик доручав комнезамам. Другий параграф одного з його наказів звучав так: “Комнезами повинні зібрати сільські сходи, з’ясувати їм сучасний мент, також переживання зруйнованої неньки-України”. А в параграфі 7 написано: “За невиконання цього комнезами будуть притягнуті до відповідальності, майно їх буде знищене, будинки спалені мобілізаційним відділом”.3)

“Воззвания и листовки, а также окраска приказов доказывает существование в банде идейного петлюровского ядра”, — зазначав ворог.4)Ці накази видавались за підписом помічника отамана — сотника Смутник-Смутенка, справжнє прізвище Яків Хоменко. Родом із Луб’янок Гостомельської волості. Унтер-офіцер. Служив совєтам. В ліс пішов, коли особисто постраждав від “визволителів”.

Заступник начальника “особотдела” Київського військового округу Іванов у Доповідній записці відзначив рішучість, сміливість та велику силу волі отамана Орлика, його величезну енергію.

Орлик добре поставив розвідку: мав розгалужену мережу інформаторів. Слід відзначити таких розвідниць: вчительку Марію Ковриженко з с.Загальців і Ганну Лучай, батько якої працював в адміністрації Південно-Західної за­лізниці.

“Отаман нікому не довіряв, своє місцезнаходження тримав у таємниці. З потрібними людьми зустрічався здебільшого у Тетіївському лісі, біля Смолової колоди”.5)

Загони Орлика не відсиджувались, вони — навіть у несприятливий для повстанців зимовий сезон — енергійно рейдували округою, наводячи жах на окупантів. Так, наприклад, 15 січня 1921 року Орлик зайняв Клавдієве, 12 лютого здійснив напад на скло-хімічний завод в районі Гостомеля. 15 лютого він вже в Бородянці, 22 березня його загін здійснив напад на хімічний завод у Бучі, 10 квітня перед ним розчинилися ворота 4-го шкіряного заводу, що знаходився в чотирьох кілометрах від Радомишля.

11 квітня Орлик – в рідному Гостомелі. У цей же день отаман наскакує на станцію Тетерів та на ст. Трубецьку, де обеззброює “отряд Трудполка” і 90 червоноармійців. 13 квітня здійснює наліт на Ворзель, 14 квітня — наскок на залогу Городенок.

В цей день, 14 квітня 1921 р., йому пише листа отаман Мордалевич, в якому інформує про своє призначення командуючим повстанськими загонами північної Київщини та Волині. “Оскільки Ваша група стоїть на платформі УНР й хоче працювати в контакті з вищими інстанціями і штабом, — писав Юлій Мордалевич, — вона, безумовно, мусить визнати свою залежність од штабу північного фронту”. Мордалевич пропонує Орлику “зі своїми козаками прилучитись” до нього й “взяти безпосередню команду над центральною групою північного фронту”.6)

19 квітня Орлик “знімає охорону поста Городенок” і
здійснює наліт на військово-польове будівництво за 2 км від Василькова, під час якого знищено “ответственных сотрудников”, захоплено в полон воєнкома та інженера. 25 квітня — наскок на млин в с.Сподавці.

Окрім того, здійснені нальоти на десятки інших сіл, під час яких знищувалися продзагони, червоноармійці, чекісти та їхні помічники з місцевих перевертнів. Так, недалеко Гостомеля знищено 27 “продармійців”, в Іванкові — 12 червоноармійців, в Нижеловичах — семеро.

Відсутністю жалю та сантименту до ворога, хай навіть і полоненого, відрізнявся комендант загону — Антон Рибка. Він добре засвоїв правило воєнного часу: “В боротьбі — жаль зайва і шкідлива забавка”.

Як вдавалося Орлику діяти в той же день в різних населених пунктах — інколи на значній віддалі один від одного?

Справа в тому, що загін Орлика був розбитий на п’ять бойових підрозділів під керівництвом Кречета, Зигмунда, Яблучка, Карбонюка (Корбонюка) та Шатила (останній був згодом заарештований). Начальником штабу призначено Гонту. Мали й свою “жандармерію”. Нею командував Карбонюк. Визнавали зверхність Орлика й отамани Гайовий (Грисюк) та Голубенко.

Зрозуміло, що російські окупанти намагались знешкодити народного месника. Але їхні операції щораз провалювались. В середині квітня в район Білки (16 км на захід від Радомишля) був висланий каральний загін Красної армії. Як свідчить начальник “отдела по борьбе с бандитизмом ВУЧК” Михайлов, більшовикам після бою вдалося захопити в полон двох повстанців (очевидно, поранених), серед них — “уполномоченного по вербовке людей в банду Орлика” Атилу. Під час бою вбито двох повстанців та поранено чотирьох.

Михайлов зазначав, що Орлик в Наказі №1 від 16 квітня 1921 р. пропонував населенню Київщини допомагати йому, зокрема продовольством та фуражем, а також інформувати про пересування та місцезнаходження червоних військ, “за что, — писав Михайлов у зведенні, — будет от Петлюры большая благодарность”.7)

Загони отамана постійно нападали на лісові “разработки”, розганяючи руїнників лісу. В районах промислової (я би сказав: політичної!) вирубки лісу повстанці Орлика роз­вішували оголошення, в яких погрожували тим, хто вирубуватиме ліс. Лісорубів називали “розкрадачами українського майна”.

Ворог оцінював чисельність об’єднаних загонів Орлика в 120 кавалеристів та 400 піших. Активно працювала й кулеметна команда, на озброєні якою було 9 кулеметів. “Материалы ЧК характеризуют его как дерзкого предводителя банды, пользовавшегося поддержкой местных зажиточных крестьян”, — писав про Орлика більшовицький “історик” Л.Маймескулов.8)

Як свідчить інший більшовицький документ, селяни підтримували Орлика незалежно від своїх статків. Підтримували, бо не хотіли іноземного поневолення з його продзагонами і ЧК. Орлик знищував тилові комунікації Красноі армії. Паралізував діяльність волвиконкомів, руйнував залізницю. Найчастіше працював на відтинку Київ-Бородянка та Київ-Фастів. Зупиняв поїзди, знищував червоноармійців, чекістів та тих, хто допомагав окупаційній владі.

І завжди Орлик був попереду, особистою хоробрістю запалював інших.

Про невловимого та непереможного отамана місцеві жителі складали легенди.

Наведу цікавий спогад Рената Польового з Ірпеня:

“В 1962 році директор склозаводу селища Гостомель Троянскій розповідав про свою пригоду з отаманом Орликом. Троянскій (не пригадую, Арон Якович, чи Яків Аронович), не маючи спеціальної вищої освіти, обіймав посаду директора від початку совєтської влади і належав до стану так званих ”красних директорів”, яких брали ”з пролетарських низів”. На заводі нишком посміювались з того, що він, заповнюючи анкети, у графі ”освіта” писав: ”директор”.

Так от, Троянскій розповідав, що під час ”громадянської війни” поїзд, в якому він, молодий чоловік, їхав, на перегоні під Бородянкою спинила ”банда” Орлика. Почався грабунок, каже він, здійнялися крики, галас. Декого викидали з вагонів. Випхали з вагона і його, та, як жида, заходилися вішати. Він пручався, кричав, що не жид. Аж тут на тарантасі під’їхав сам отаман і поцікавився, з якої причини репет.

Повстанці пояснили, що хочуть повісити жида, а той виривається і кричить, що він не жид. ”Тоді Орлик, — розповідав Троянскій, — спитав мене, чи я справді не жид? А коли я це рішуче підтвердив, наказав: ”А дайте-но йому сала. Чи ж їстиме?”.

”Я, — розповідав далі Троянскій, — виховувався з дитинства в суворих єврейських традиціях і зроду сала не їв. А тут уп’явся зубами у товстелезну четвертину сала, рвав його й, не дуже жуючи, ковтав. Орлик дивився, дивився та й каже: ”Відпустіть його. Воно, звичайно, жид, але, видно, жид хороший!””.

 

Сучасники так описували Орлика: блондин середнього зросту з невеликим задерикуватим носом. Особисті якості: хоробрість, кмітливість, залізна воля.

Деякий час Орлик був підпорядкований отаману Юлію Мордалевичу, який призначив Орлика командуючим головними загоном об’єднаних сил повстанців Північної Київщини. З середини літа 1921 р., після того, як Мордалевич “передався на ласку совєтської влади”, Юрко Тютюнник призначив отамана Орлика Командуючим Другою групою. Тютюнник наказав Орлику “до 1 вересня 1921 р. закінчити всі приготування до всенароднього повстання” і поклав на Другу групу такі завдання:

— грунтовно знищити залізничну колію та мости в ра­йоні дій, а також зруйнувати шосе Київ-Житомир,

— перервати сполучення більшовиків через р.Прип’ять,

— перервати зв’язок між частинами Красної армії, дислокованих в Коростені, Житомирі, Білій Церкві та ін.,

— удосконалити власний зв’язок.

Під час повстання “всіх чекістів і комуністів розстрілювати. Звичайних мобілізованих червоноармійців — здемобілізовувати і, відібравши скарбове майно й зброю, відправляти додому.9)

Також було наказано встановити оперативний зв’язок з білорусами на північ від Прип’яті...

На жаль, початок повстання весь час відкладали, аж до листопаду...

Але Орлик часу не гаяв: в ніч на 13 вересня 1922 р. 30 козаків Орлика налетіли на с.Бабинці. Не пощастило співробітнику політбюро по боротьбі “з бандитизмом” Тимошенку (його боротьба з ”бандітізмом” закінчилась на віки). А от міліціонеру Рожітховскому поталанило більше: його лише було побито. Побили й секретаря сільради.

24 вересня Орлик у Клавдієвому, де реквізував в одній з совєтських установ 30 млн. руб. та друкню. Трохи згодом, у жовтні, гайдамаки Орлика знищили у Гостомелі таємного агента ЧК Назара Свіщенка.

“8 листопада відповідач з с.Качали Леонтій Малько був посланий загоном червоноармійців на розвідку в с.Мірчу. По дорозі його перестріли вершники з червоними бантами і зірками. Почали розпитувати. Малько, думаючи, що це червоні, розповів їм про своє завдання. Але це були козаки загону Орлика. Вони побили Малька, відвели в Мірчу і розстріляли на очах у селян”.10)

 

Орлик приєднався до Подільської групи Листопадового рейду 1921 року.

Учасник Листопадового рейду сотник Харченко згодом писав про гайдамаків Орлика: “Його кіннота мала досконалий вигляд: добірні люди, добре озброєні”. Сотник Харченко оповів, як загін Орлика, “незважаючи на значну перевагу червоних, рішучою атакою погнав їх... Орлик виявився добрим командиром”.

Коли отримали звістку про поразку Юрка Тютюнника, почався відхід Подільської групи. Орлик вивів її лісовими стежками з-під удару, чим ще раз прислужився Україні.

Орлика запрошували йти разом до Польщі. Але отаман відмовися: “У себе в краю помру зі зброєю в руках”. Як древній скандинавський герой, Орлик вважав ганьбою померти не на полі битви.

Вступивши у бій з червоними, Орлик затримав їх. По­дільська група відійшла за кордон.

Листопадовий рейд Юрка Тютюнника, який мав стати сигналом для всеукраїнського повстання, завершився трагіч­но – Базаром...

Тої сумної осені завершувався і бойовий шлях отамана Орлика. Більшовицький “історик” А.Лихолат стверджує, що восени 1921 р. “крупная банда петлюровского атамана Орлика” була знищена. Але це не відповідає дійсності: 22-23 листопада — напередодні зими — отаман демобілізував свій загін. Залишив найближчих, найвипробуванніших одчайдухів і подався на Фастівщину. В с.Плисецькому до нього на біду приєднався от.Голубенко з невеликим загоном.

Можливо, що вмілий конспіратор Орлик успішно перезимував би і на весну знову розпочав бойові дії, але
от. Голубенко вирішив здатися на “ласку соввлади” і, щоб зарезервувати собі життя, почав видавати явки і маршрути Орлика.

Коло навколо отамана звужувалося.

Він перемістився до Бородянки, де його чекали брати Рибки. З півтора десятками побратимів Орлик на якийсь час зник з поля зору чекістів.

Зустріли Новий, 1922 рік, зустріли востаннє Різдво Христове. Чекісти здогадувалися, що на одному з віддалених хуторів повстанці відзначатимуть свято. І вичислили це місце. 8 січня на хуторі Таборище відбувся бій, під час якого було тяжко поранено отамана: револьверна куля пройшла коло серця, друга застрягла коло хребта. Загін очолив Смутник-Смутенко...

17 січня хату лісника Козловського, де знаходилися козаки Орлика, було оточено загонами ЧК та 398 полку.

Козаки вміло і завзято оборонялися. Червоні, хоч і переважали силою, нічого не могли вдіяти. Врешті їм вдалося підпалити хату. Становище партизанів стало безнадійним: у вогні загинуло троє, чотирьох застрелили. П’ятеро спробували прорватися, двоє з них загинуло, трьох заарештовано. Серед полонених — поранений в обидві руки Смутник-Смутенко.

Але Орлика ні серед полонених, ні серед вбитих не виявили.

Полонених було допитано. Найголовніше питання: де Орлик?

Спочатку всі в один голос твердили: переправили до Польщі на лікування...

Допити тривали...

На жаль, один з повстанців не витримав катувань і виказав адресу отамана: Буча, будинок Марини Хмарської, тітки Орлика.

О 7-й годині ранку 22 січня загін чекістів оточив будинок на околиці Бучі. Уповноважений ЧК по боротьбі ”з бандитизмом” у Київському повіті Бабарік заарештував пораненого Орлика.

До 20 лютого тривали допити. Орлика допитував слідчий секретно-оперативного відділу губЧК Ф.Шаг, інших — чекіст Керкенер.

Допитали й матір Орлика — Зіновію. На дурне питання Кернекера — чому не сповістила ЧК про місцезнаходження отамана, вона зі здивуванням вигукнула: “Та я ж його мати!”

 

“26 лютого 1922 р. колегія Київської губЧК у складі голови Лівшица, начальника секретно-оперативного відділу Кравченка, начальника адміністративно-організаційного відділу Вальтера, завідуючого губюстом Михайлика, представника губкоматів Реута, т.в.о. секретаря Міхневського виніс вирок: Орлика, Смутенка, Федора Ногу розстріляти.11)

Так, в 25 років завершився шлях Орлика — отамана Київ­щини.

 

Джерела, ПРИМІТКИ:

 

1,5,10,11) В.Творинський, “Трагедія отамана Орлика”, газ. “Кримінальний оргяд”, №2 (47), 3 (48), 1996 р.

2,3,4,8) “Докладная записка о бандитизме на Правобережье Украины за время с ноября 1920 г. по апрель 1921 г.” заст. начальника особливого відділу КВО Іванова. ЦДАВО України, ф.3204, оп.1, спр.17. Документ знайшов О.Маслак. Розділові знаки в цьому джерелі розставлені мною. Р.К.

10) Анатолій Зборовський, “Літав Орлик, літав мужній”, “Час-Time”, №12 (143), 20-26.03.1997 р.

6,9) Б.Козельський, “Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство). Державне в-во України. Харків. 1926.

8) З оперативно-інформаційного зведення “отдела по борьбе с бандитизмом ВУЧК” за другу половину квітня 1921 р. ЦДАГО України, ф.1, оп.6, спр.341, арк.21-23.

 

Наказний отаман Вільного Козацтва

Іван Полтавець-Остряниця

 

 

Іван Васильович Полтавець-Остряниця народився 1890 року в с.Балаклеї, що під Смілою. Походив з давнього козацького роду. “Я знаю его семью, почему предположение, что он носит фальшивую фамилию, совершенно неверно... Его мать порядочная женщина.., действительно предполагающая, что он гений... Окончил он Елизаветградское училище, поступил в какой-то пехотный полк, затем перевелся на Кубань; будучи сам кубанским казаком, увлекался историей Украины, писал по этому поводу кое-что. Во время войны, по словам генерала Рогозы,1)был выдающимся офицером, имел все ордена, включая георгиевское оружие.

Был командирован в Петроград в школу броневых автомобилей. Тут началась его политическая украинская деятельность, которая кончилась тем, что при Керенском ему пришлось удирать из Петрограда на юг”.2)

Іван Полтавець-Остряниця належав до категорії тих небагатьох, які завдяки своїй творчій любові до України, особистій непересічності, пасіонарності були здатні впливати на хід історії.

Про ці “одиниці, натхненні огнем любові до минулої історії українського народу” писав у своїх спогадах Демид Гулай: “Ці одиниці — п.полковник Іван Полтавець-Остряниця — революція застала його в Петербурзі, п-поручник Міхновський — тоді був у Києві; ветеринарний лікар Луценко і суддя Сергій Шелухін в Одесі та десятки інших... Не дивлячись на те, що вони в питаннях ідеологічного характеру були самітні, почали вони посилено стукатись у серця українців”.3)

Демид Гулай змальовує затерте українське національне тло революційного часу, коли ніхто, крім пасіонарних українських одиниць, не мріяв про Самостійну Україну: “Пригадую ті часи, коли й мені довелось розмовляти зі старшинами та вояками українського походження. У старшин національна свідомість — українськість — проявлялись хіба тим, що вони любіше співали свої пісні, шанували нашого генія Тараса Шевченка, дехто з приємністю пригадував оповідання Кащенка й інших письменників, що писали в своїх творах про лицарську славу та героїчну боротьбу козацтва за волю свойого народу і власну державу. Але у них і гадки не було, щоб ми, нащадки славних прадідів, використали революційний хаос та збудували державне життя”.4)

“Здавалося, що меч та чужоземна адміністрація остаточно вирішили національну проблему на великій східній рівнині, змішавши всі народності до купи і витворивши загальний тип — общероса; але пригнічене національне почуття очікувало першої нагоди, і — коли на зміну силі повіяло лише правом — Світ знову почув за національну пожежу на Чорноморських ланах”.5)

Одним з перших, хто підніс сірник до хмизу ображених національних почуттів, горами розкиданого по Україні, був Іван Полтавець-Остряниця.

 

Повернувшись з Петрограду, де він на власні очі побачив, як несподівано легко валиться російська імперія — гнобителька народу — видатний офіцер Іван Полтавець-Остряниця зайнявся формуванням української мілітарної сили.

Як діяча, що займався питаннями організації Козацтва, його докооптували до складу Генерального Військового Комітету, котрий очолював Симон Петлюра. Але Полтавцю-Остряниці у Генеральному Військовому Комітеті не довіряли через його антисоціалістичні погляди.

Від початку в Генеральному Військовому Комітеті працював й Микола Міхновський, обраний до складу Першим Всеукраїнським Військовим З’їздом, який відбувся у Києві 18-25 травня 1917 року. Але внаслідок “безупинних ударів з Винниченком” і створення останнім нестерпної атмосфери, Микола Міхновський — противник інтриг і підсиджувань — мусив уступити з посади. Полтавець-Остряниця був докооптований до Військового Комітету того ж 1917 року, але пізніше і, очевидно, їхні шляхи так і не зійшлися.

“У неділю, між 20-25 вересня 1917 р., в помешканні полк. Полтавця-Остряниці відбулась нарада представників Вільного Козацтва Звенигородщини, Білоцерківщини, Чигиринщини та від Гайдамацьких частин з Одеси, — згадував Демид Гулай. — На нараді постановили скликати на день 1-го жовтня в Чигирині з’їзд Вільного Козацтва. Представники Вільного Козацтва почали прибувати на з’їзд уже 30-го вересня”.6)

Павло Скоропадський у “Спогадах” стверджує, що Полтавець-Остряниця не лише організував З’їзд у Чигирині, але й до останнього моменту приховував від соціалістичних керівників Центральної Ради день відкриття З’їзду, щоби вони не встигли розпропагандувати учасників, а може навіть зірвати проведення історичного З’їзду.

Яків Водяний, делегат З’їзду від Смілянщини, згадував: “...Звертав на себе увагу молодий старшина в однострої кубанського козацького війська. Пізніш на засіданнях з’їзду я довідався, що то був п. Полтавець з доточеним до нього псевдонімом "Остряниця", син учительки-удовиці з с.Балаклея біля Смілої”.7)

З’їзд відбувся в Чигирині 3 (16)-7(20) жовтня. Згідно з Ярославом Пеленським, 200 делегатів представляли 60 тис. організованих Вільних Козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані.8)

Ініціатор і організатор цього З’їзду Полтавець-Остряниця подає інші цифри: “1000 послів, що заступали тоді вже 40.000 Українського Козацтва, — пише він, — виявили з особливою яскравістю своє національне почуття, а в їхніх постановах ми знаходимо основи Державності та стремління до послуху та офір”.9)

І знову слово Демиду Гулаю: “В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись нарада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними маяв отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор.

Перед початком наради відбувся молебінь, по закінченні його задзвонили дзвони, і коли їхній передзвін затих, довбуші вдарили у литаври. Це був знак, що Рада почалася. Литаври замовкли. На поміст зійшли старі запорожці — д-р Луценко, Модест Левицький і кооператор, громадський діяч Б.Левицький. Вони тримали отаманський бунчук, прапор і пірнач.

Промову почав д-р Луценко.10)В короткому, натхненному козацьким духом, слові, виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового Отамана. Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості. Пролунало гучне “Слава!”. Полковника Остряницю вкрили прапорами.

Подякувавши за обрання, полковник Остряниця поклав всунутий йому в руку пірнач і відмовився.

Вигуки прізвища Полтавця-Остряниці летіли зо всіх кінців майдану.

Знову подякувавши за шану, Полтавець-Остряниця категорично відмовився і запропонував вибрати на Військового Отамана командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського, а на почесного Отамана — проф. Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно”.11)

Обрання Павла Скоропадського Військовим Отаманом Вільного Козацтва було стратегічним ходом Івана Полтавця-Остряниці — це був крок до відновлення Гетьманату. А от його пропозиція обрати Михайла Грушевського Почесним Отаманом Вільного Козацтва була тактичним ходом: Полтавець, працюючи в Генеральному Військовому Комітеті, знав негативну позицію проф.Грушевського до ідеї створення сталого війська, а Вільне Козацтво відновлювалося саме як збройна регулярна військова формація українського народу.

Я бачу тут геніальну посмішку Полтавця-Остряниці, який використав популярність Михайла Грушевського проти нього ж, всупереч його політичним поглядам, та ще й при цьому “освятив” ім’ям професора свій задум. І зняв з себе перед політичним керівництвом України відповідальність за результати З’їзду: Іван Полтавець-Остряниця прекрасно знав про недоброзичливе ставлення до Павла Скоропадського соціалістичних керівників Центральної Ради, які небезпідставно боялися, що генерал силою зброї її розжене.

Ну, як же, справді, Полтавця можна ганити, коли Голова Центральної Ради став Почесним Головою Вільного Козацтва?!

Зрозуміло, Остряниця не питав у професора-“піхотинця” згоди стати “на чолі” Вільного Козацтва. Як до речі, і у генерала Скоропадського, з яким навіть не був знайомий.

З’їзд в Чигирині закінчився — Івана Полтавця-Остряницю обрали Наказним Військовим Отаманом і Генеральним Писарем, а до складу Генеральної Козацької Ради вибрано:
д-ра Івана Луценка, Семена Гризла, хорунжого Кіщанського, Шкільного12)та інших, всього 12 чоловік.

А ось згадка про цей З’їзд Якова Водяного:

“Я не міг вийти з дива, що на з’їзді не було представника уряду Центральної Ради. Ігнорація урядом такої важної і популярної тоді військової організації, мені була тоді цілком незрозуміла. Секретаріат Центральної Ради, на чолі котрого стояв В.Винниченко, своїм знехтованням Першого З’їзду Українського Вільного Козацтва спричинився до того, що Головним Отаманом Вільного Козацтва вибрано не бажаного для уряду генерала бувшої російської армії Павла Скоропадського.

А я пригадую, що З’їзд так патріотично і прихильно був настроєнний до Центральної Ради, що коли б на з’їзді був представник уряду, то, певно, провадив би зборами так, як це було би потрібно урядові, і на генерального отамана був би вибрав бажаного для Генерального Секретаріату кандидата”.13)

Яків Водяний помиляється: представник Центральної Ради на З’їзді був — Іван Васильович Полтавець-Остряниця. Якого відрядив до Чигирина Генеральний Військовий Секретаріат. Інша справа, що він не вів там руїнницької лінії Центральної Ради.

Яків Водяний згадував і таку істотну деталь: “Певна група на чолі з Полтавцем підтримувала думку вибрати гетьмана, але ця група була скоро збита поміркованими елементами”...14)

Як бачимо, Іван Полтавець планував ще більш рішучі кроки. Розуміючи, яку небезпеку для України становили со­ціалістичні керівники Центральної Ради, він вже у жовтні
1917 р. планував відсторонити їх і поставити на чолі України Гетьмана. Але доля воліла продовжити випробування.

Перебуваючи у Києві, в Генеральному Секретаріаті у справах свого корпусу, Павло Скоропадський через Скрипчинського отримав телеграму з Чигирина про своє обрання “отаманом всіх Вільних Козаків”. Для нього це було повною несподіванкою. Генерал помітив, що його обрання “викликало надзвичайно неприємне враження” у Генеральному Секретаріаті. На запитання Скоропадського, що це обрання означає, Скрипчинський відповів, що “це так собі, почесна посада, не пов’язана з якоюсь діяльністю” і що подробиці будуть відомі лише тоді, коли приїде Полтавець-Остряниця, якого відрядили до Чигирина.

Генерал вирішив дочекатися.

“Он на меня произвел хорошее впечатление, — писав П.Скоропадський у ”Спогадах”, — рассказал всю подноготную деятелей в Секретариате, сообщил мне подробности казачьего движения и навел меня на мысль, что это движение может, если его суметь захватить, явиться тем здоровым течением, которое спасет Украйну... Я сообщил Полтавцу, что пока занят созданием корпуса, я в казачьи дела вмешиваться не буду... Я сказал Полтавцу, чтобы он пока всем заправлял сам, а там через некоторое время посмотрю, буду ли я в состоянии фактически принять должность или нет. Так и порешили”.15)

 

10 листопада Наказний Отаман Вільного Козацтва Іван Полтавець-Остряниця з Генеральною старшиною переїхав до встановленого з’їздом місця постою — містечка Білої Церкви на Київщині.