Особливості політичного лідерства в Україні.

Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні стосуються інституту громадсько-політичного лідерства. У цій ситуації дуже непростою постає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і

мала досить кваліфіковані сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона прищеплювала партійному, профспілковому, комсомольському активам тільки навички «вимагати», «спрямовувати», «організовувати», «домагатися», «забезпечувати» тощо, причому специфічними методами тиску, адміністрування та ін. Нині майбутнім лідерам-управлінцям треба вчитися і здобувати наукові методи соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе конкретних людей, громадян, партнерів, а не невиразних «виконавців». Внаслідок формування багатопартійної системи, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов'язані між собою системи партійно-політичного лідерства: перша — лідерство в рамках партії або руху; друга — лідерство міжпартійного плану.

З розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. Суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають з конкретної політичної ситуації. Під час переходу від посттоталітарного до демократичного устрою такими головними вимогами є: високий загальний культурний рівень, компетентність у політиці та управлінні, уміння організувати справу, мати реальну інформацію та вміти її належним чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої відповідальності за стан справ у суспільстві.

В Україні об'єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із варіантів розвитку, у зв'язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі, антидемократичні заходи влади. Такі заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності певних суспільно-політичних течій екстремістського спрямування та істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій. За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних чиновників і стають складовою частиною владних структур. Саме ці процеси певною мірою нині відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку подій, пов'язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий варіант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтернативних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади.

Індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. У сучасному світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. В Україні процес формування інституту політичного лідерства має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається паралельно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Визначальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій державі, є політетнічна і поліконфесійна структури населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях.

Потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяльності суспільства. Можливості суспільства щодо розв'язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який не тільки запропонував би стратегію виходу з кризи, а зумів консолідувати суспільство на її виконання. Такими загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф. Рузвельт, У. Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел. Завдання президентської влади полягає в тому, щоб рішення, що приймаються, були компетентними, а їх здійснення — оперативним і ефективним. Це посилить позиції загальнонаціонального лідерства.

 

Політичні партії як різновид суспільних об'єднань.

Визначення партії ПАРТІЯ - це політична громадська організація яка боре за чи владу за участь у здійсненні влади. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових чи родин популярних лідерів, протягом багатьох століть складало характерну, істотну рису політичної історії. Але такі організації, що ми називаємо політичними партіями, виникли в Європі й у США на початку Хіхв. Формування партій було досить тривалим і складним процесом. Спочатку партії активно діяли тільки в періоди виборчих компаній, вони не мали постійно діючих місцевих організацій, не проводили регулярних чи з'їздів конференцій, їхні прихильники не були зв'язані з партійною дисципліною. Політичні партії з оформленням партійних квитків, внесків, членства в партії і дисципліною з'явилися в Європі з виникненням масового організованого робочого руху. Політичні партії як різновид суспільних об'єднань. Політичні партії можна вважати суспільними об'єднаннями. Так само, як і суспільні об'єднання, політичні партії повинні діяти на принципах добровільності і самоврядування і не повинні створюватися для досягнення комерційних цілей. Специфіка ж політичних партій полягає в тому, що вони створюються з метою залучення громадян у політичне життя суспільства й у справи держави. Своєю кінцевою метою політичні партії ставлять завоювання більшості місць у парламенті, чи думі інших представницьких органах держави для того, щоб проводити свої програмні установки в життя, додаючи їм загальнообов'язкове значення. Таким чином, політичні партії – це суспільні об'єднання, які створюються з ініціативи громадян на основі спільності їхніх інтересів та ставлять своєю безпосередньою метою участь у політичному житті країни і завоювання більшості місць у представницьких органах держави. В умовах плюралізму думок і ідеологічного різноманіття, що представляють сучасні держави, політичні партії мають право: 1.безперешкодно розробляти теорії, погляди, ідеї щодо економічного, політичного, правового пристрою своєї країни, закордонних держав і світової цивілізації в цілому. 2.Пропагувати свої погляди, ідеї за допомогою засобів масової інформації: преси, радіо, телебачення, а також шляхом видання монографічних наукових і науково-популярних робіт. 3.Вести активну діяльність по упровадженню своєї ідеології в практичну сферу: розробляти програмні документи партії, брати участь у виборах у представницькі, законодавчі органи держави; проводити програмні установки партії через членів партії, обраних у представницький, законодавчий орган держави. 4.Привселюдно захищати свої ідеологічні погляди, вести активну полеміку з іншими партіями по ідеологічних питаннях. Держава не повинна втручатися в діяльність партій (як і суспільних об'єднань), не повинне пропонувати їм свого рішення тих чи інших проблем. Однак держава встановлює рамки і межі, за які партії і суспільні об'єднання не можуть виходити. У зв'язку з цим держава спеціальними законами встановлює порядок утворення суспільних об'єднань, вимоги до їх статутів і інших внутрішньосоюзних документів, порядок реєстрації суспільних об'єднань і їхньої ліквідації. Крім того, держава здійснює контроль за діяльністю партій і інших суспільних об'єднань: 1.Воно відмовляє в реєстрації чи партії суспільного об'єднання, утомившись якого суперечить конституції і діючим законам. 2. Виносить попередження партіям (суспільним об'єднанням), що порушують свій статут і займаються діяльністю, не передбаченої його статутом, або порушують законодавство. 3.Припиняє діяльність партії (чи суспільного об'єднання) у зв'язку з оголошенням надзвичайного чи стану за іншими причинами 4.Ліквідує партію (чи суспільне об'єднання) за здійснення діяльності по насильницькому скиненню державного ладу, порушенню цілісності держави і деяких інших причин.

 

Функції партій і їхня роль у політичній системіКожна партія створювалася для захисту інтересів визначених соціальних груп. З цієї причини партії як правило не однорідні і мають усередині себе фракції - групи програми, що висувають, трохи відмінні від загальної, основної програми партії. Існування в партії різних фракцій робить її політику більш гнучкої, оскільки допомагає їй зберегти свій вплив серед різних груп виборців. Політика партії виробляється в ході внутріпартійної політичної боротьби між різними фракціями і плинами. Керівні органи багатьох партій складаються на основі представництва від різних фракцій. У програмах партії звичайно підкреслюються їхні наміри служити інтересам визначених соціальних груп, більшості громадян усієї країни. У практичній політиці партії прагнуть враховувати інтереси різних категорій виборців оскільки тільки так можна здобути перемогу на демократичних виборах. Організація виборчого процесу - важлива але далеко не єдина функція партії. Ще одна важлива функція партії - добір і висування політичних лідерів. Політику необхідна здатність швидко орієнтуватися в розміщенні політичних сил, передбачати віддалені наслідки своїх дій, знаходити союзників, нейтралізувати суперників і визначити найбільш ефективні шляхи досягнення поставлених цілей. І нарешті найважливіша функція партій у сучасному демократичному суспільстві - служити початком зв'язку між цивільним суспільством і державою. Політичне партнерство - це вид взаємин між суб'єктами політичного життя, що полягає у виробленні єдиної позиції по тим чи іншим питанням, практиці спільних політичних дій, довгострокових, заснованих на збігу по ряду найважливіших моментів стратегії тактики, політичних програм, що виражають інтереси цих суб'єктів. Політичні партії, що мають реальні можливості брати участь у формуванні державних органів, впливати на внутрішню і зовнішню політику країни, у сукупності складають партійну систему суспільства. В даний час, основними типами партійних систем є: двохпартійна і багатопартійна системи. Політична система - частина політичної сфери, інтегрована сукупність державних і недержавних інститутів, що здійснюють владу, керування справами суспільства, регулювання відносин між соціальними групами, що забезпечують стабільність і визначений соціальний порядок. Політична Система Суспільства - профспілки й ін. організації і рухи, що переслідують політичні цілі, а так само норми, політичні традиції й установки. Нерідко говорять також і про політичну систему в широкому змісті слова (про політичну організацію суспільства), щоб врахувати наявність і дія в суспільстві інститутів і сил, не тільки задіяних у владних структурах, але і знаходяться в аппозиції до існуючого на даний момент владі. В умовах сучасного капіталізму механізму диктатури монополій робітничі клас і ін. трудящі протиставляють свої політичні організації, насамперед комуністичні і робочі партії. Політична партія - політична організація, що виражає інтереси суспільного чи класу його шаруючи, що поєднує їх найбільш активних представників і керівна ними в досягненні визначених цілей і ідеалів. У класовому суспільстві боротьба між ворожими класами неминуче стає боротьбою політичної. " Самим цільним, повним і оформленим вираженням політичної боротьби класів є боротьба партій " - В.И.Ленін. Найбільш реакційної й агресивний із усіх буржуазних партій була Гітлерівська фашистська партія (націонал - соціалістична партія Німеччини). Ця партія являє приклад партій культу особистості. У СРСР аналогічній їй була КПРС. Існування безлічі партій веде до появи політичної боротьби. Політична боротьба - це одна з найважливіших сторін політичного життя, що полягає у взаємодії різних політичних сил між собою в ім'я досягнення визначених політичних цілей. Об'єктом цієї боротьби в кінцевому рахунку є відносини влади, оскільки її ціль - досягнення міцних позицій у політичній системі суспільства і реалізація їм його волі. Форми політичної боротьби різноманітні і залежать як від обстановки, так і ступеня гостроти взаємин між суб'єктами. Вищим проявом боротьби є громадянська війна. Мирний характер боротьби - парламентська діяльність. В міру росту політичної культури і цивілізованості суспільства насильницькі, а тим більше збройні методи боротьби в усі більшому ступені уступають у політику місце її мирним формам. Серед мирних форм політичної боротьби зростаючу роль грає ідейна боротьба, боротьба за розуми і серця людей, за їхній добровільний, свідомий вибір, боротьба передвиборна івнутрипарламентська. Цю боротьбу очолюють політичні лідери, що коштують у главі партії. В основному політичну боротьбу виграють більш розвиті партії, що відбивають інтереси широких мас населення і різних соціальних шарів суспільства.

 

Типологія політичних партій і партійних систем.

 

Партії відрізняються за 1. соціальною основою; 2. організаційною побудовою і характером членства; 3. ідеологією; 4. місцем у системі влади; 5. цілями, методами й засобами діяльності. Відповідно до соціальних груп розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії. У більшості країн світу є робітничі партії - комуністичні, соціалістичні, соціал-демократичні. Є партії дрібних, середніх і великих власників засобів виробництва, це здебільшого ліберальні й консервативні партії. Є також аграрні партії, які орієнтуються на інтереси різних верств населення, зайнятого в сільському господарстві, селянські й поміщицькі. Кожна з політичних партій орієнтується на певну систему цінностей, більшість із яких (власність, праця, демократія, свобода, рівність, справедливість, солідарність тощо) є загальнолюдськими і приваблюють на бік партії представників різних суспільних класів і соціальних версти. У такому рразі партія виступає як інтеркласова, або партія виборців (наприклад Демократична й Республіканська партії США.) Регіональні партії діють в регіональному масштабі й відбивають інтереси населення певного адміністративно-територіального утворення, автономії чи суб'єкта федерації. В діяльності таких партій часто проявляються націоналістичні й сепаратистські тенденції. Гротескні партії не мають більш-менш певної соціальної бази, а об'єднують прихильників якого-небудь роду занять чи захоплення, наприклад "шанувальників пива". Не претендуючи на владу, вони досить стійко відстоюють своє коло інтересів, мають невеликий, але згуртований склад. Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Ці партії є децентралізованими об'єднаннями, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії (консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демократична партії США). Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демократичних, соціалістичних, комуністичних, християнських партій. Кадрові й масові партії розрізняють і за кількісними показниками. Вважається, що кадрові партії об'єднують у своїх лавах менш ніж 10 відсотків виборців, а масові - більш як 10 відсотків. За ідеологічною ознакою партії поділяються на ідейно-політичні, прагматичні та харизматично-вождистські. § Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо. § Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше виборців. Це інтеркласові партії, або партії виборців. § Харізматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діютьяк групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною базою, скільки лідерами. Існує ще іншій поділ - на ліві, центристські і праві, який був започаткований у часи Великої французької революції XVIII ст., коли в залі засідань Національної асамблеї праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч - радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали. Соціальною базою лівих партій (комуністичних, соціалістичних, соціал-демократичних) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативних, націоналістичних, фашистських тощо) - власники. За місцем у системі влади розрізняють парламентські і непарламентські політичні партії. Для партій парламентського типу характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Характерними рисами непарламентських партій є доктрииальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на досягненні доктринальних цілей. Фракції в парламенті організаційно і в ході здійснення політичної лінії для таких партій відіграють меншу роль, ніж для парламентських. За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні.

Партійна система

Партійна система - це сукупність діючих у країні політичних партій та відносин між ними, які складаються в боротьбі за державну владу та у процесі її здійснення.

У країнах сучасного світу склались різні партійні системи. Розрізняються вони залежно від кількості діючих у країні політичних партій, основними принципами їхньої взаємодії, за ідеологічною та іншими ознаками.

Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем:

1. однопартійна;

2. з партією-гегемоном;

3. з домінуючою партією;

4. двопартійна;

5. поміркованого плюралізму;

6. поляризованого плюралізму;

7. атомізована.

В основу типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована - ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами розташовуються решта партійних систем.

Однопартійна система - це така система, в якій

1. або неможливе навіть номінальне існування інших партій;

2. або поряд з номінальними партіями існує партія-гегемон;

3. або поряд з іншими реальними партіями виступає домінуюча партія.

В однопартійній ситемі правляча партія, яка є єдиною, по суті, зливається з державними структурами, підпорядковує їх собі. Такою партією була Комуністична партія Радянського Союзу. Однопартійна система не виключає існування й декількох номінальних партій, але тільки за однією з них постійно закріплюється (фактично чи юридично) роль правлячої партії - партії-гегемона (Польська Народна Республіка).

Ще одним різновидом фактично однопартійної системи є система з домінуючою партією, в якій за наявності декількох незалежних одна від одної партій при владі постійно або майже постійно перебуває одна з них. Прикладом може бути партійна система Японії, де Ліберально- демократична партія була правлячою майже 40 років (до 1993 р.).

В сучасній західній політології найчастіше розрізняються три основних типи партійних систем:

· багатопартійна система

· двопартійна система (біпартизм)

· система двох з половиною партій

І. Багатопартійною є система, в якій більш як дві партії мають змогу впливати на функціонування державних інститутів, її різновиди:

система поміркованого плюралізму виступає тоді, коли в парламенті є представництво лише декількох партій, відсутня позасистемна парламентська опозиція, тобто немає таких партій, які взагалі виступають проти існуючої соціально-економічної й політичної системи. Уряд формується однією партією або коаліцією партій, залежно від розподілу між ними місць у парламенті. Прикладом стабільних партійних коаліцій є Швейцарія, а нестабільних - Бельгія, Італія, Нідерланди, Фінляндія. В парламентарних республіках з нестабільними партійними коаліціями уряди можуть змінюватись декілька разів за один термін повноважень парламенту.

Різновидом системи поміркованого плюралізму є двоблокова система, коли багатопартійна система функціонує на державному рівні як більш-менш стійка коаліція двох чи більше партій, які зберігають союзницькі відносини не тільки за участі в уряді, але й в опозиції. Прикладом її може бути партійна система Франції (в окремі періоди), в якій домінували два партійних блоки - демократів і республіканців у правій частині політичного спектра, соціалістів і комуністів - у лівій.

система поляризованого плюралізму озачає присутність позасистемних партій, гостре ідеологічне розмежування між партіями, формування уряду партіями центру, наявність двополярної - зліва і справа - деструктивної опозиції. Стабільність та ефективність функціонування цієї системи залежать від міцності центристських коаліцій. Загалом вона є менш стабільною, ніж система поміркованого плюралізму. Системами поляризованого плюралізму в окремі роки були, наприклад, партійні системи Італії і Франції.

атомізована партійна система виступає тоді, коли є наявність багатьох політичних партій, які не користуються більш-менш значним впливом. У такій партійній системі уряд формується або на основі широкої коаліції партій, або взагалі на позапартійній основі. Така система характерна для і перехідних суспільств, зокрема для колишніх радянських республік та більшості країн Східної Європи. Вона неефективна й найменш стабільна серед інших і з часом еволюціонує до системи поляризованого плюралізму.

II. Двопартійна система виступає тоді, коли визначальну роль у політичному житті відіграють дві основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи. Вона склалась у тих країнах, де справа не дійшла до утворення сильної революційної робітничої партії, так як у США, де ключові позиції політичного життя зайняли дві партії - Демократична й Республіканська. Європейським прикладом двопартійної системи може бути партійна система Великобританії, в політичному житті якої переважають Консервативна і Лейбористська партії.

III. Трипартійна система (система двох з половиною партій) виступає тоді, коли основними є дві партії, а поряд з ними існує третя, яка, примикаючи до однієї з основних, забезпечує їй парламентську більшість і право формування уряду. Вона функціонувала, наприклад, у ФРН, де поряд з основними партіями - Соціал-демократичною і блоком Християнсько-демократичний союз / Християнсько-соціальний союз (фактично це одна партія) - в парламенті діяла нечисленна третя партія - Вільна демократична, коаліція з якою забезпечувала одній з основних партій парламентську більшість і право формування уряду.

 

51. Основні типи сучасних виборчих систем.

 

Існує три розуміння цього поняття: - Вузьке - Нормативно-правове - Широке Вони не заперечують одне одного, а розглядають з різних боків. 1. Виборча система - спосіб переведення голосів виборців в мандати депутатів та владні посади.(2 способи: мажоритарний та пропорційний). 2. Виборча система - порядок формування виборчих органів держави, спосіб, у який розподіляються депутатські мандати. 3. Виборча система- сукупність суспільних взаємовідносин, взаємодій, процесів, інститутів, цінностей, норм, які обумовлюють формування виборних органів держави. Виборча система – це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана. Мажоритарна система(фр. majогіtе – більшість) – сис­тема визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ѕ). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату. Пропорційна система (лат. proportіo – спів розмірність) – система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre – перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія). Змішана система – система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу. Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої – пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів стільки мандатів у окрузі і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату). Поліномінальні системи розглядаються як напівпропорційні. За відповідністю поданих за ту чи іншу партію голосів, одержаних цією партією мандатів, ці системи займають проміжне місце між уніномінальними і суто пропорційними системами. Мета поліномінальних мажоритарних систем - пом’якшення такої вади мажоритаризму, як непропорційне представництво. Вибори за цими системами проводяться в один тур у невеликих багатомандатних округах (3-5 мандатів) виборчих округах. Голосування здійснюється за певних кандидатів. Різновиди поліномінальних мажоритарних системи: 1) система єдиного голосу, що не передається; 2) система відносної більшості з кумулятивним голосуванням; 3)система єдиного голосу, що передається.   Система єдиного голосу, що не передається, виборець має, як правило, тільки один голос, а переможцями визнаються кандидати, які набрали відносну більшість голосів. Система застосовувалася в 1885-1945 роках у Великобританії (двомандатні округи), при виборах Народної Ради у Швейцарії (до 1919 р.). За цією системою проводяться вибори нижньої палати парламенту Японії (впродовж XX століття), а також органів місцевого управління у Великобританії.   Систему, яка застосовувалася у період з 1867 р. по 1885 р. на парламентських виборах у деяких округах Великобританії інколи називають системою обмеженого голосу: за цією системою кожен виборець в умовах багатомандатного округу має голосів на одиницю менше від кількості мандатів, що приходяться на даний округ. Тоді виборці мали по два та по три голоси відповідно у три - та чотиримандатних округах. Мета - забезпечення представництва меншості, але при цьому передбачалося, що відповідні партії не виставлятимуть кандидатів більше, ніж число голосів у кожного виборця. В цьому разі голоси прихильників кожної такої партії не розпорошувались, і підтримка 40 % виборців забезпечувала її представництво у тримандатному округу. Особливим варіантом системи єдиного голосу, що не передається є система фіксованого голосу, яка застосовується у Японії при виборах нижньої палати парламенту. Їм притаманні багатомандатний округ і право виборця лише на один голос (а обирається до п’яти депутатів від округу). За умови комбінації “японського” варіанту та двомандатного виборчого округу партії меншості для забезпечення свого представництва достатньо дістати підтримку третини виборців; в разі застосування тримандатного округу представництво партії гарантується навіть 25-відсотковою підтримкою   Система відносної більшості з кумулятивним голосуванням. За цієї системи виборець у багатомандатному окрузі має стільки голосів, скільки мандатів в окрузі. Подача голосів допускається як за одного кандидата, так і за кількох. Обраними вважаються кандидати, які одержали відносну більшість голосів. Нині застосовується при виборах палати представників в американському штаті Іллінойс. Має практично ті ж самі позитивні риси і вади, що й система єдиного голосу, який не передається. Система єдиного голосу, що передається (single transferable vote). Інколи дану систему називають ще квотно-преференційною системою чи системою Харе - Кларка. Вибори за цією системою проводяться в невеликих багатомандатних округах. Кожен виборець має можливість позначити цифрами на бюлетені (використовується не категоричний, а ординальний бюлетень) найбільш прийнятних для нього кандидатів у порядку надання їм переваги, відповідно до того, кого з кандидатів він хотів би бачити у парламенті в першу чергу, другу, третю и так далі. Уніномінальні мажоритарні системи У світовій практиці застосовуються уніномінальні мажоритарні системи, за якими вибори проводяться по одномандатних округах, і поліномінальні – з багатомандатними округами. Серед уніномінальних мажоритарних систем розрізняються - система відносної більшості, - система абсолютної більшості та - система кваліфікованої більшості. а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що прийняли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ѕ). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.