Введение. Способом існування матерії є рух

Способом існування матерії є рух. Рух матерії абсолютний, тоді як всякий спокій відносний і є одним із моментів руху. Під рухом слід розуміти не тільки механічне переміщення тіл у просторі, але й будь які взаємодії, а також зміни станів об'єктів, які спричиняються цими взаємодіями.

Рух матерії існує у різноманітних формах, розкриття взаємовідношення між якими має важливе значення, з одного боку, для розуміння якісних відмінностей між формами організації матерії, з іншої - для виявлення матеріальної єдності світу.Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії:

перші форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії — механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок;

другі форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві — галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо.

 

48. ПРОСТІР І ЧАС. ІСНУЮЧІ КОНЦЕПЦІЇ ПРОСТОРУ І ЧАСУ.

Основними формами всякого буття є простір і час. До загальних властивостей простору й часу відноситься також їх абсолютність як атрибутів матерії, залежність від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах; єдність в них перервного й неперервного.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну.

Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична наука дотримується реляційної концепції.

50. ПРОБЛЕМА СВІДОМОСТІ У ФІЛОСОФІЇ.

Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень.

Матеріалістична філософія, виходячи з принципу матеріальної єдності світу, органічної включеності людини в цілісність живої і неживої природи, розглядає свідомість як властивість високоорганізованої матерії – мозку. Тому необхідно простежити генетичні витоки свідомості саме в тих формах організації матерії, які передують людині в процесі її еволюції.

Важливішою передумовою такого дослідження є аналіз відображення форми матеріальної взаємодії, на основі якої виникають психіка та свідомість.

Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подразливості. Відчуття – це певний внутрішній стан живої речовини, який полягає в мобілізації можливостей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму.

Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідомості – понятійне мислення. Лише людині властиві вищі психічні функції – мислення, пам'ять, воля, емоції. Свідомості відповідає специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодія зі світом.

57. ПРОБЛЕМА ІСТИНИ У ФІЛОСОФІЇ.

Поняття істини - це одне із основних понять гносеології, яке тлумачиться по різному. Представник античної філософії Аристотель писав: "Правий той, хто вважає розділене розділеним і з'єднане - з'єднаним, а в омані -той, думка якого протилежна дійсним обставинам". По Аристотелю істина - це ствердження або заперечення, яке відповідає предмету об'єктивної дійсності. Цей підхід до розуміння істини розділяли багато інших філософів. Фейєрбах, наприклад, вважав, що задача філософії полягає у тому, щоб відобразити предмети та їх сутність такими, якими вони є.

У середньовіччя Фома Аквінський висунув вчення про двоїстість істини згідно з яким є істини, які даються Богом (істина неба), а також істина землі, які здобуваються з допомогою науково-експериментальної діяльності. Істини неба мають більшу цінність для людини, а ніж істини землі, на думку Ф. Аквінського.

51. РОЛЬ ПРАЦІ У ВИНИКНЕННІ ТА ФОРМУВАННІ СВІДОМОСТІ.

Основні причини виникнення мислення, які діють сумісно: суспільство, праця, і мабуть якість випадкової феномени, членороздільна мова. Дійсно, організм людини як біологічного виду – лише необхідна передумова мислення, але саме мислення – це не біологічна властивість мозку, воно зовсім не виникає “само по собі” у мозку людини і визначається не біологічним розвитком індивіду. Французький психолог А. П’єрон стверджував, що дитина у момент народження – лише кандидат у людину, їй ще належить у спілкуванні з людьми навчитися діяти як людина (приклади з т. зв. “дикими дітьми” тощо). На думку вчених, «технічне мислення», що є основою перетворення предметів за допомогою знарядь праці, ще не обов’язково передбачає свідомість. Воно не є тим, що принципово від­різняє людину від тварини. Відомо, що знаряддя праці ши­роко застосовувалися перехідними формами антропоїдів, яких не можна віднести до роду людини розумної. «Тех­нічне мислення» не могло звести переживання в одне ці­ле, надати єдності світу, упорядкувати його як ціле. Не могло воно бути основою і формування «Я».

54. РОЛЬ ПРАКТИКИ У ПІЗНАННІ.

У широкому смислі під практикою розуміється вся матеріальна, прєдметно-чуттєва діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільних відносин. Діючи своїми природними й штучними знаряддями, людина діє на речі й явища об'єктивного світу, змінюючи й освоюючи їх з метою задоволення своїх потреб.Роль суспільної практики в пізнавальному процесі дуже різноманітна, але основними її функціями є три. По-перше, практика служить основою пізнання, вихідним пунктом і рушійною силою його розвитку. Всі наші знання прямо чи опосередковано базуються на практичній діяльності: остання стимулює рух пізнавального процесу, визначає завдання, що стоять перед ними. По-друге, практика виступає як сфера реалізації здобутих людських знань. Личина пізнає світ не самих знань, а для того, щоб використати їх в практичній діяльності. По-третє, практика є об'єктивний критерій істини: саме вона дає змогу встановити достовірність наших знань, відповідність їх об'єктивній дійсності. І хоч практика не може повністю підтвердити чи спростувати яке-небудь людське уявлення, вона разом з тим не дає перетворитися йому в "абсолют". Будучи історично обмеженою, практика невпинно розвивається. А тому неможливе для неї на одному рівні розвитку стає можливим на іншому, вищому. Діалектика взаємовідношення теорії і практики і сьогодні полягає в тому, що саме практиці, як завжди, належить примат над теорією, але й теорія не залишається пасивною по відношенню до практики: узагальнюючи результати її, теорія збагачує і спрямовує практичну діяльність людей.

63. СПОСІБ ВИРОБНИЦТВА І ЙОГУ СТРУКТУРА. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І ВИРОБНИЧИХ ВІДНОСИН.

Спосіб виробництва є взаємодією продуктивних сил та виробничих відносин. Продуктивні сили - це знаряддя, засоби виробництва та самі люди, що приводять їх у дію.. Виробничі відносини - це сукупність тих зв'язків, що складаються між людьми у процесі виробництва і з його приводу. Такі відносини складаються об'єктивно, тобто, незалежно від намірів та уподобань людей. Вони самі зумовлені наявними продуктивними силами, котрі люди застають уже у готовому вигляді, тобто успадкованими від попередніх поколінь і тому не можна вибирати, як не вибирають батьків.

Характер виробничих відносин зумовлений системою власності. Головними формами власності є: а) групова, характерна для первісного суспільства; б) приватна власність, як зосередження засобів виробництва в руках групи людей; в) державна власність, суб'єктом якої є група людей, що володіє державним апаратом; г) особиста власність окремих індивідів: д) суспільна власність. Ця остання є найбільш абстрактною формою власності, бо реально її ніхто не бачив, хоч обґрунтування права на її існування і робилися утопістами та теоретиками соціалізму.

20)СПІВВІДНОШЕННЯ ВІРИ ТА РОЗУМУ У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ

Розглядаючи проблему співвідношення віри і розуму, Августин у дусі загальнохристиянської традиції віддає перевагу вірі. Але він вже не відкидає повністю, як Тертулліан, “мудрість світу цього”. Розум потрібний для сприйняття християнського віровчення, але його повинна випереджати віра. “Вірую, щоб розуміти” - таку тезу висуває Августин. Блага воля і чисте серце є умовами пізнання істини. Повнота істини розкривається, за Августином, тільки через пізнання глибин власної душі. Людині лише здається, що знання вона отримує завдяки власному розуму з зовнішнього світу, насправді ж істина знаходиться в людській душі і відкривається вона інтуїтивно-містичним способом, через просвітлення людського мислення божественним світлом.

Проблема співвідношення віри і розуму у середньовічній філософії мала три основних варіанти свого вирішення. Так, апологети і представники містичного напряму середньовічної філософії стверджували абсолютну несумісність віри і розуму. Божественне одкровення непідвладне розуму. Для пізнання Бога ні логіка, ні діалектика не потрібні, оскільки Бог, на їх думку, виходить за всі межі законів логіки і природи.

Друга версія вирішення цієї проблеми полягала в прагненні примирити розум і віру, раціональне пізнання і божественне одкровення. Найбільш відомі теорії про гармонію віри і розуму належать Августину і Томі Аквінському.

Третій варіант, що притаманний переважно мислителям пізньої схоластики, полягав у ствердженні вирішального значення розуму. Істинність релігійного авторитету, певної релігійної догми перевіряється розумом. П'єр Абеляр, наприклад, у своєму творі “Так і ні” наполягав на тому, що людський розум є частиною божественного духу і тому в змозі самостійно осягнути божественну істину.

64. СУСПІЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА ФОРМАЦІЯ І ЇЇ СТРУКТУРА.

Суспільству відомі такі типи формацій: первісний і рабовласницький лад, феодалізм, ка-піталізм, комунізм (перша стадія — соціалізм), постіндустріальні країни і посткомуністичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова, а також надбазові та надбудовні елементи — нація, мова, культура, побут, сім’я та ін.

Надбудова — це відображення базисних відносин в ідеа-лізованій формі. Вона існує для захисту базису і складається з трьох елементів:

1. сукупності ідей, теорій;

2. наявності відповідних інститутів та організацій, які культи-вують ці ідеї, теорії (центральною серед них є держава);

3. наявності ідеологічної спрямованості — забезпечення функ-ціонування панівного ладу. Між базисом та надбудовою існує ді-алектичний зв’язок, в якому провідне місце посідає базис.

 

19)СТОЇКИ,ЇХ ЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ

Майже усі філософи-стоїки були “варварами”, тобто народженими на околицях римського світу Мабуть, тому фундаментом соціального ідеалу стоїків стала думка про рівність людей. Рівність між людьми вони пояснювали тим, що кожна людина і природа в цілому пов’язані єдиним законом, логосом. Стоїки вважали, що у світі немає випадковості, все пов’язане фатальною необхідністю. Щастя і душевний спокій у такому світі можливі лише через пристосування до природи, через життя в злагоді з нею. Крім того, мудра людина повинна звільнитися від власних пристрастей. Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі - байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, здоров’я. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза смерті не може знищити її як особистість. Тому мудрець повинен зберігати стан безсторонності, апатії (від грец. “aпатейя” - байдужість). Стоїцизм звертався до мужності, душевної стійкості людей, чию віру в себе, у розум і справедливість не можна було зруйнувати зовнішньою силою.

28)СУБ`ЄКТИВНИЙ ІДЕАЛІЗМ БЕРКЛІ

Дж. Берклі (1685-1753) зрікається самої ідеї про матеріальний, об’єктивний світ, виступаючи з позиції суб’єктивного ідеалізму. Для Берклі єдиним джерелом знання є чуттєвий досвід, але він весь, а не частково, як у Локка, обмежений людською суб’єктивністю, видимістю. Існування будь-чого засвідчується, на думку Берклі, тільки безпосереднім чуттєвим досвідом. “Бути - означає бути сприйнятим”, - вважав він. А оскільки сприйняття, чуттєвий досвід має суб’єктивний характер, то реальне буття і видимість, дійсність і уява про неї повинні збігатися.Людина не може знати, яким є світ поза межами її сприйняття. “Світ є моє уявлення” - гасло суб’єктивного ідеалізму. Але Берклі не доходить у своїй логіці до крайніх висновків. Незважаючи на все, людський досвід не є абсолютною уявою, світ все ж таки сприймається об’єктивно і в ньому існує певна упорядкованість, причиною чого є Божественний Розум. Він породжує у людському розумі ідеї за певними правилами, завдяки чому людині розкривається природний порядок і стає можливою наука.

10)СОФІСТИ,ЇХ РОЗУМІННЯ ІСТИНИ

Класичний етап у розвитку античної філософії починається з виникнення школи софістів наприкінці V ст. Софісти, представники грецького просвітництва, готували учнів до політичної діяльності. Саме софісти переорієнтували філософську думку античності на проблему людини та її свідомості. Протагор, найбільш відомий серед софістів, висунув тезу “людина є мірою всіх речей”. Істина і моральність, стверджували софісти, не є абсолютними, вони а відносні, вони розрізняються для кожної культури, для кожної людини, для кожної ситуації. Людина повинна покладатися лише на свій глузд і орієнтуватися лише на власні потреби.Така крайня скептична позиція софістів привела до того, що згодом їх вчення вироджується у суто формальне маніпулювання словами, у словесну гру, у вміння обґрунтувати або спростувати будь-яку думку, незалежно від її правильності чи хибності. Софістів прийнято ділити на старших (Протагор, Горгій, Гіппій, Продік, Антифонт, Крітій) і молодших (Лікофрон, Алкідамант, Фразімах, Каллікл).

1)СВІТОГЛЯД,ЙОГО ЗНАЧЕННЯ В ДУХОВНОМУ ЖИТТІ ЛЮДИНИ

Світогляд — це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше усвідомлення, розуміння світу, місця в ньому людини, а також ціннісні орієнтації людей, їх життєві позиції.Світогляд як складне духовне явище поєднує в собі переконання, ідеали, цілі, мотиви поведінки, інтереси, ціннісні орієнтації, принципи пізнання, моральні норми, естетичні погляди тощо.Якщо проаналізувати сукупність елементів світогляду, можна виділити органічно взаємопов'язані підсистеми. Це — пізнавальна, ціннісна та підсистема поведінки. Світогляд виконує найважливіші функції в житті людини. Як активний духовний чинник світогляд є основою життя. Він забезпечує освоєння та зміну людиною навколишнього світу. Адже світогляд об'єднує знання і почуття у переконання. А це визначає певну поведінку та дії особистостей, соціальних груп, націй, народів.

62. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ ІНДИВІД, ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ, ОСОБИСТІСТЬ.

Поняття "індивід" тісно пов'язане з поняттям індивідуальність. Воно, як правило, означає сукупність властивостей, здібностей, особливостей і досвіду особистості, що відрізняють даного індивіда від багатьох інших. Ця неповторність випливає із сукупності відносин конкретної людини із світом природи, суспільством, іншими людьми і залежить від її життєвої позиції, характеру діяльності і рівня оригінальності. Індивідуальні відтінки має усвідомлена діяльність людини, зокрема її судження, вчинки, культурні потреби.

Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції.

Наступний, більш високий ступінь характеристики суспільних властивостей людини, - поняття "особистість". Особистість - це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. Інакше кажучи, кожна особистість - людина, але не кожна людина є особистістю. Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. Нічого образливого для людей у цьому висловлюванні немає і використовується воно лише для того, щоб у дуже короткій формі розкрити ступінь суспільної різниці між людиною й особистістю. На відміну від індивіда й індивідуальності, сутність яких формується переважно на основі біологічної природи людини, сутність особистості спирається головним чином на її соціальні якості. Поняття "особистість" містить сукупність усіх соціальних ролей даної людини, усіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до установок суспільної моралі.

14) СУСПІЛЬНО ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ПЛАТОНА

Будучи філософом, теоретиком, Платон не ігнорував політику. Гостра соціальна і політична боротьба у грецьких містах-полісах привела до кризи традиційного державного (полісного) устрою. У пошуку нових форм державної організації Платон створює своє вчення про ідеальну, досконалу державу, яке стало першою соціальною утопією в історії світової філософі; Своє бачення ідеального суспільства Платон виклав у творах “Держава” i “Закони”.Основні принципи проекту ідеальної держави такі. По-перше, за формою державного устрою це повинна бути аристократія, правління “кращих” (вона досконаліше за монархію або демократію). По-друге, в ідеальній державі повинно бути чітке розмежування основних функцій, а звідси - і основних прошарків населення. Ті, в кому переважає розумний початок душі, повинні управляти суспільством (правителі-мудреці, філософи). Ті, що відрізняються волею, повинні бути воїнами-охоронцями. Решта хай займається ремісництвом і землеробством. По-третє, усередині кожної групи населення усі повинні бути рівними, а майно - спільним (тобто заперечується приватна власність). По-четверте, верховна влада повинна належати закону Але особливість закону в тому, що він захищає насамперед інтереси держави, а не індивіда. Приватне життя людини цілком регламентоване і підкорене інтересам держави, Платон передбачає, наприклад, фактичне скасування інституту сім’ї, повну передачу функції виховання дітей державі, впровадження цензури, або “цілющої неправди”, заборону мистецтва і релігій.Вищою метою такої держави Платон вважав не матеріальне збагачення, а моральне і духовне вдосконалення громадян через розвиток науки і філософії. Незважаючи на це, платонівський проект ідеальної держави можна визначити як зразок тоталітарного суспільства.

23)СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ МИСЛИТЕЛІВ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

У соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з ХІV ст. в Італії, а з ХУ ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини та її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж у Стародавньому світі та в середні віки. У соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. I не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет у боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

53. СВІДОМІСТЬ ПІЗНАННЯ. СУБ’ЄКТИ І ОБ’ЄКТИ ПІЗНАННЯ І ЇХ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК.

Суб'єктом пізнання вважається суспільство, окремі народи, нації, групи людей, які вирішують питання пізнаваності світу. Зрозуміло, що суспільство здійснює пізнання через конкретних індивідів, які мають певний досвід, підготовку до пізнавальної діяльності, використовують ті чи інші засоби пізнання і таке інше. До німецької класичної філософії суб'єктом пізнання вважалася окрема людина. Але ж суб'єктом історичного процесу є народ, як творець історії. Люди створюють матеріальні та духовні цінності вступаючи в певні суспільні відносини в ході практичної діяльності. Тому окрема людина завжди виступає представником конкретного суспільства, яке знаходиться на тому чи іншому шаблі розвитку пізнання.

Об'єктом пізнання вважаються ті предмети і процеси об'єктивної реальності, які потрапили в коло практичної та пізнавальної діяльності людини. Об'єктом пізнання можуть бути предмети і явища природи, навіть, сама мислення людини. Слід відрізняти поняття "об'єкт пізнання" і "предмет пізнання". В одному і тому ж об'єкті можуть бути різні предмети пізнання. Скажімо, людина може бути об'єктом пізнання філософії, психології, медицини. Але предмети пізнання цих наук будуть різними. Тому що філософію в людині цікавлять такі питання як природа людини, її сутність, сенс буття, а медицину - причини тих чи інших захворювань, методи їх лікування та інше.

46. СУЧАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО СТРУКТУРУ ТА ВЛАСТИВОСТІ МАТЕРІЇ.

Матерія (від лат. materia - речовина) - фундаментальна вихідна категорія філософії. Першим кроком в усвідомленні матеріальності світу був стихійний матеріалізм. Початком формування поняття матерії був перехід від якісної різноманітності речей до поняття єдиної, всеохоплюючої цю якісну різноманітність основи світу - першоматерії. Складність необхідної для цього операції абстрагування видно з того, що спочатку вся якісна різноманітність світу виводилася із певного одного якісно визначеного елементу, наприклад води (Фалес), повітря (Анаксимен), вогню (Геракліт).В основі сучасних наукових уявлень про будову матерії лежить ідея її складної системної організації. Матеріальні об'єкти завжди мають внутрішню впорядкованість і системну організацію.Жива матерія і соціально-організована матерія відомі поки лише на Землі. Їх виникнення - результат природного і закономірного саморозвитку матерії, такого ж необхідного для її існування, як рух, структурність та ін. властивості. Жива матерія - вся сукупність організмів, здатних до само відтворення з передачею і накопиченням в процесі еволюції генетичної інформації. Соціально організована Матерія - вища форма розвитку життя, сукупність мислячих і свідомо перетворюючих дійсність індивідуумів і спільнот різних рівнів. Всі ці види матерії також мають системну організацію. У структуру соціальних систем входять також і різноманітні технічні матеріальні системи, створені людьми для реалізації поставлених цілей.

52. СВІДОМІСТЬ ТА МОВА. РОЛЬ МОВИ У ФОРМУВАННІ СВІДОМОСТІ.

У виникненні та розвитку свідомості важливу роль відіграла мова. Мова — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вира­ження думки, мислення, свідомості.може вживатись і за відсутності предмета, якого вона стосу­ється. Завдяки цьому мова подолала вузькі просторово-часові рамки ситуації, в якій перебувають люди. Перебуваючи «тут» і «зараз», ми можемо вести мову про події, минулі чи май­бутні, які відбулися тут, в іншому місці чи не відбувалися взагалі. Мислення, свідомість людини є божественним да­ром: перебуваючи тілом в часі та просторі, вона у свідомос­ті стає «трансцендентною істотою», для якої не існує матері­альності, простору, часу, причинності та ін.Складний феномен свідомості передбачає природні за­сади — розвинутий мозок (у приматів він значно розви­нутіший, ніж у інших тварин), використання знарядь пра­ці, родовий (організований за певними штучними прави­лами) спосіб життя і, нарешті, мову. Без жодного з них свідомість не відбулась би.Найістотнішим у визначенні свідомості є те, що вона є відношенням людини до світу, опосередкованим форма­ми культури. Свідомість — це сприйняття світу людиною у формах культури (поняттях, ідеях, категоріях, нормах культури).

31)ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ КАНТА. ЙОГО АПРІОРИЗМ.

Родоначальником німецької класичної філософії стає І. Кант. В його творчій діяльності виділяють два періоди - докритичний і критичний. Основний, критичний період його творчості, пов’язаний з написанням трьох фундаментальних творів, в яких викладена система кантівської філософії. “Критика чистого розуму” присвячена проблемам гносеології, теорії пізнання (“чистий розум” у філософській традиції того часу - це здатність до теоретичного, тобто наукового мислення). “Критика практичного розуму” є викладом етичного вчення Канта (“практичний розум” означає застосування розуму для вирішення проблем міжлюдських стосунків - в моралі, праві, політиці тощо). У “Критиці здатності судження” містяться основи кантівської естетики та теорії культури.Критику розуму Кант здійснює заради вирішення вищої проблеми філософії - проблеми людини, її свободи і гідності. Гносеологічні дослідження про пізнавальні можливості розуму, про особливості та принципи теоретичного пізнання підкорені етико-гуманістичній проблематиці.У “Критиці чистого розуму” Кант намагався розв’язати серйозні гносеологічні проблеми, зокрема подолати суперечності між емпіризмом та раціоналізмом. З одного боку, скептичний емпіризм Д. Юма переконав Канта у тому, що людина в змозі пізнавати тільки зовнішні прояви справжньої реальності, а висновки про сутність, про глибинну природу всесвіту є безпідставними, оскільки не можуть бути обґрунтовані досвідним шляхом. Уявлення, котрі не засвідчуються безпосереднім чуттєвим досвідом, не є достовірними. Дійсно, Кант показав, що розуму неможливо ні довести, ні спростувати знання, які виходять за межі чуттєво даного...Апріоризм — це вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом судження.[1] Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке фіксоване у понятті «суб'єкт». Такі судження Кант називає «аналітичними. Такі судження Кант назвав «синтетичними». У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження називаються «апостеріорними»), у другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються «апріорними»).

13)ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ ПЛАТОНА

Теорія пізнання Платона тісно пов’язана з його вченням про “ідеї”. Істина, стверджує він, можлива лише про сутність речей, про “ідеї”. Справжнє знання є осягненням духовних сутностей. Чуттєве пізнання може дати лише уявлення, припущення. Але виникає питання, яким чином людина, що належить до емпіричного, матеріально-чуттєвої о світу, отримує знання про світ “ідей”? Тут Платон звертається до поняття душі. Душа як ідеальна сутність є вічною і досконалою, а звідси - вона повинна була до існування у людському тілі перебувати у світі “ідей”, споглядаючи їх. Знання про “ідеї”, таким чином, душа приносить з попереднього існування.Тому Платан казав: “Немає навчання, є лише спогади”. Істина не відшукується в ззовні, а здобувається з самого розуму. У розумі закладене знання як власної природи, так і природи Всесвіту. Але щоб людина відновила втрачену єдність з вічним, згадала забуте знання про “ідеї”, потрібні моральні та інтелектуальні зусилля, очищення душі від пристрастей. Тільки таким шляхом людина може досягти мудрості.

27)ТЕОРІЯ ПІЗНАННЯ Д.ЛОККА

Дж. Локк (1632-1704) розробив емпіричну теорію пізнання. Його ім’я пов’язують з заснуванням ідеології Просвітництва, а також з розробкою ідейно-політичної доктрини лібералізму.У своїй теорії пізнання Локк стикається з проблемою об'єктивності, достовірності отриманого знання. Адже у чуттєвому досвіді багато що залежить не від самого об’єкту, а від суб’єкта пізнання, від суб’єктивних вражень людини. Локк проводить розмежування первинних якостей речей, які можна об’єктивно описати і вимірити (ваги, форми, руху, протяжності) і вторинних, які фіксують особливості суб’єкта пізнання, а не об’єкта (смаку, запаху, кольору, звуку). Спираючись на пізнання первинних якостей, вважав Локк, наука може давати надійне знання про матеріальний світ. Більш скептичну позицію щодо цього питання зайняли Дж. Берклі і Д. Юм.

17)ФІЛОСОФІЯ АРІСТОТЕЛЯ,ЙОГО КРИТИКА ТЕОРІЇ ІДЕЇ ПЛАТОНА.

На відміну від Платона, Арістотель заперечував самостійне існування загальних понять – ідей. За Платоном, ідеї - сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували в особливому світі, окремо від самих речей. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпірично-досвідним, чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи платонівського ідеалізму.На противагу вченню про ідею Платона, Арістотель висуває своє вчення про категорії. За Арістотелем, всі речі мають певні загальні якості, універсальні характеристики, які він назвав категоріями. Всі можливі якості речей можна віднести до декількох видів. Арістотель виділяє десять категорій - субстанції, або сутності, якості, кількості, відношення, часу, місця, стану, володіння, дії та пасивності. На відміну від Платона, який вищою формою знання вважав інтуїтивне осягнення світу “ідей” і з недовірою ставився до емпіричного знання, Арістотель спирається на чуттєвий досвід і логіку. Не випадково Арістотеля називають “батьком логіки”.

29)ФІЛОСОФІЯ Б.СПІНОЗИ.

Б. Спіноза (1632-1677) продовжує не тільки раціоналістичну традицію Декарта, але і його механіко-математичну методологію. Спіноза вважав, що розум не помиляється, причиною людських заблуджень може бути тільки чуттєве пізнання. З трьох рівнів пізнання - чуттєвого, логічно-обґрунтованого міркування та інтуїції - лише два останніх Спіноза вважав по-справжньому формами пізнання. Але тільки інтелектуальна інтуїція є абсолютно ясним 1 виразним Розумінням, є пізнанням сутності речей “з позиції вічності”. У світі панує фатальна, неминуча необхідність, незламний закон і порядок, в якому людина абсолютно нічого не в силах змінити. Але. колі ми підносимося над власним обмеженим досвідом і способом мислення і бачимо речі з безсторонньої точки зору “Божою бачення” (з погляду вічності), ми не тільки щасливі, але й вільні, переконував Спіноза.Спіноза, дотримуючись пантеїстичної традиції філософії, яка ототожнює Бога і природу, заперечував дуалізм Декарта щодо проблеми субстанції. Спіноза обирає моністичну позицію. Субстанція як “причина самої себе” є єдиною, вічною і нескінченною. Вона ж є Богом, тотожнім природі. Протяжність і мислення розглядаються Спінозою як атрибути, необхідні властивості єдиної субстанції, а звідси - відбитком самої сутності Бога.

37. ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ Г.С.СКОВОРОДИ.

У центрі уваги філософії Сковороди - релігійні і моральні проблеми, які він викладає мовою образів, символів, метафор. Тобто його міркування мають релігійно-філософський характер, вони невідривне пов’язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін.

Сковорода не створює теоретично оформленого і систематизованого вчення. Саму філософію він розумів як “практичну” філософію, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”, - стверджував Сковорода.

Усе існуюче (створене Богом) можна визначити як три світи, гадав Сковорода. Перший є загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” - макросвіт. Другий світ - мікрокосмос, людина. Третій світ - символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”.

При цьому кожен з трьох світів, за Сковородою, складається з двох “натур”, тобто має подвійну природу: одна - видима (матеріальна), друга - невидима (божественна). Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суте.

9)ФІЛОСОФІЯ ГЕРАКЛІТА,ЙОГО СТИХІЙНА ДІАЛЕКТИКА

Геракліт – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, який лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає.

Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом”. Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.

16)ФІЛОСОФІЯ ЕЛЕАТІВ. АПОРІЇ ЗИНОНА.

Елейська школа. Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу, у місті Елея (Південна Італія). Основні представники елейської школи Ксенофан, Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихіюНайбільш відомим викладом едейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона (“апорія” з грец. - нездоланна логічна проблема). Апорії показують, якщо допустити існування руху, то виникають не розв’язувані протиріччя. На всьому протязі свого розвитку наука знову і знову стикається з протиріччями, які відкрив колись Зенон. Апорії Зенона прагнули розв’язати Демокріт, Арістотель, Галілей, Лейбніц, Кант. І досі вони викликають певний інтерес, насамперед для математики.Сенс апорій полягає у неможливості (точніше, труднощах) логічного обґрунтування руху. Почуття, вважали елеати, є ненадійним способом пізнання, вони часто обманюють, і тільки через раціонально-логічний спосіб, через мислення можна осягнути істину справжньої реальності.

22)ФІЛОСОФСЬКИ ІДЕЇ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Епоха Відродження (або Ренесансу) (XIV-XVІ ст.) для найбільш розвинених країн Європи того часу була епохою зародження буржуазних відносин, формування національних держав і абсолютних монархій, епохою боротьби з феода