Сутність і специфіка естетичного

Основні категорії та поняття естетики

 

Ключові поняття і терміни: величне, естетичне відношен­ня, естетична цінність, комічне, низьке, потворне, прекрасне, трагічне.

Мабуть, кожна людина не раз у своєму житті зустрічалася зі словом: «естетичне». Воно здавна ввійшло у наше повсякденна і уявляється звичним та зрозумілим. Кажуть: «естетична поведінка», «естетика праці», «естетизація навколишнього середови­ща», «естетичний вимір суспільних відносин» тощо. Для того, щоб з'ясувати сутність усіх відтінків сенсу, який внесено у по­няття «естетичне», необхідно зазирнути у глибоку давнину історії, осягнути своїм уявленням самі джерела людської цивілізації.

Людина живе у надто різноманітному світі. І так було завжди. Але чи завжди людина сприймала його різнобарвним, мінли­вим та дивним? Виявляється, що це далеко не так. На початку своєї історії первісна людина поволі завойовувала світ. Природні речі, що її оточували, вона насамперед сприймала з того боку, яке значення мала певна річ для людської діяльності. Так фор­мувалося ціннісне ставлення, що демонструвало, яке значення мав предмет для людини, тобто, як він (предмет ставлення) співвідносився з людськими потребами.

І тільки набагато пізніше людина навчилася відокремлювати своє суб'єктивне ставлення від об'єктивної сутності предмета і досліджувати те, яким є предмет сам по собі, тобто те, що, врешті, відбилося у пізнавальній потребі людства. Якщо спробувати порівняти ці два типи людського ставлен­ня до буття за деякими критеріями, дійдемо висновків:

— за часом виникнення пізнавальна потреба сформувалася набагато пізніше, ніж ціннісне ставлення: слід було пройти якомусь довгому проміжку часу, щоб усвідомити відмінності між об'єктом та суб'єктом діяльності, тобто у людини мала сформу­ватися здатність до абстрагування та самоабстрагування;

— з боку наявності впливу особистості треба зазначити, що ціннісне ставлення містить максимум суб'єктивності, коли у пізнавальному відношенні людина прагне до того, щоб якнай­менше впливати на якості предмета;

— логічно випливає і те, що у пізнавальному відношенні ви­являються властивості самого об'єкта, а у ціннісному — пере­хрещуються властивості як об'єкта, так і суб'єкта.

Отже, по-перше, естетичне — це ціннісне ставлення до на­вколишнього світу. Але естетична оцінка подвійна: з одного боку, — це цінність, тобто визнання того, що ці якості властиві об'єкту. Наприклад, зимовий ранок є сонячним, морозним, з прозорим повітрям. З іншого, — це оцінка того, хто почуває себе таким ранком бадьорим, молодим, веселим, щасливим. Отже, тільки в такому випадку наявні якості переводяться в суб'єктивний план та забезпечують статус особистісної оцінки.

По-друге, будь-який тип ціннісного ставлення функціонує у повсякденному бутті суспільної людини, що зумовлює соціаль­но-психологічний характер ціннісного ставлення, а втім і есте­тичного. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо цього есте­тичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне пе­реживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо;

По-третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціюва­лося, внаслідок чого відокремилися цінності, що утворили уяв­лення людей про корисне та придатне, які можуть задовольни­ти життєві потреби людини, тобто утилітарні цінності; особли­ву групу склали цінності, які позначили усвідомлення вчинків у міжособистих стосунках з точки зору добра, шляхетності, спра­ведливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий самий спосіб відокремилися релігійні, політичні, правові цінності. Іншими словами, у процесі диференціації ціннісного ставлення відбула­ся їх локалізація у різних галузях людської діяльності. Але есте­тичні цінності насправді не мають такої локалізації. Люди спроможні естетично оцінити будь-яке явище у живій та неживій природі, особу, її зовнішній вигляд, внутрішній світ, вчинки, результати праці у різних видах діяльності: у техніці, науці, ми­стецтві тощо.

Предметом естетичного усвідомлення стають і суспільні відносини, і приватне життя в цілому. Людина діє як суб'єкт естетичної оцінки під час праці та дозвілля, занять спортом та з'ясуван­ня якихось побутових справ. Саме в цих, на перший погляд, ніколи не збіжних вимірах людського буття, міститься власна специфіка естетичного: воно має всебічний прояв. Порівняймо: етична цінність вчинку одночасно має естетичний сенс, бо доб­рий вчинок, то є завжди красивий вчинок. Корисна річ, щоб бути зручною і приносити насолоду, має бути й красивою.

Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суд­жень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, есте­тичне — це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпо­середньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але що ж сприймається почуттями? Слухом — весела чи сумна мелодія, розмова коханої людини, спів птахів, плач дитини; зором — колір квітки, обличчя матері, велич морського простору; нюхом — па­хощі квітів, духмяність смачної страви або сморід купи сміття тощо. Тобто кожного разу почуттями людини сприймаються форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як самостійна цінність, але і як прояв організованості, упорядкування, струк­турної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприй­мається як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкуван­ня змісту.

В історії естетики існували різні погляди на сутність та при­роду естетичного. Довгий час естетичне ототожнювалося з пре­красним, а у власну категорію відокремилося лише у XVII ст.

Представники першої, так би мовити, моделі естетичного вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу божим започаткуванням або ідеєю (Платон, Фома Аквінський, Блаженний Августин, Г.В.Ф. Гегель).

Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників суб'єктивного ідеалізму (Б. Крочс, Н. Тартман, Ж. Поль та ін.), які визнавали, що дійсність є естетично нейтральною, а свого есте­тичного виміру вона набуває лише тоді, коли суб'єкт проектує на неї своє духовне багатство. Особливе уявлення про естетичне склалося у французьких матеріалістів, які вважали його природну належність за якість предмета чи явища поряд з кольором, розміром, вагою. Були в історії естетики й інші судження про естетичне. Але найбільш аргументованою бачиться точка зору, згідно з якою естетичне — це єдність об'єктивних особливостей предмета та суб'єктивних якостей того, хто його сприймає.

Отже, естетичне виявляє тип ставлення людини до дійсності, яке за своїми характеристиками є ціннісним, оціночним, особистісним, індивідуальним, почуттєвим. У процесі реалізації цього ставлення особистістю оцінюються форми буття, які вона сприй­має через свої почуття. Суб'єктом естетичної оцінки можуть бути особистість, соціальна група (сім'я, колектив тощо), суспільство та людство в цілому. Причому до світової скарбниці естетичних цінностей потрапляють лише ті, які задовольняють загальнолюдські потреби духовного освоєння дійсності. Тому до наведених характеристик естетичного слід додати їх визначення як загальнолюдських, де індивідуальна естетична оцінка набуває свого вищого розвитку у тому випадку, якщо потреби особис­тості збігаються з загальнолюдськими цінностями.

В естетичному відношенні, з огляду на її особливості, людина здійснюється, справджується як цілісна, всебічно розвинена, гармонійна особистість. Естетичний розвиток людини виявляє ступінь її визволення від природної необхідності. Хоча ця теза не містить у собі судження про те, що естетичний розвиток замінює людині сон, їжу, одяг, відпочинок тощо, тобто так звані вітальні (життєво необхідні) потреби. Але естетично розвинена особистість задовольняє потреби в їжі інакше, ніж естетично нерозвинена. Для естетично розвиненої людини, навіть зголод­нілої, важлива не тільки наявність самої їжі, але і привабливість її зовнішнього вигляду, місце, де вона може угамувати голод, манера їжі тощо.

Естетичний розвиток суспільства демонструє історичну міру гармонії природного та соціального, той ступінь духовного бут­тя суспільства, де почуттєва потреба може бути задоволена без наявного фізичного володіння предметом, наприклад, відчуття радості від спілкування з другом, насолода від прочитаної кни­ги, захоплення від побаченої картини тощо. У цьому сенсі І. Кант називав естетичну діяльність некорисною, тобто такою, що не несе безпосередньої практичної користі.

Естетичне — це поняття, же характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської праці. Діяльність, до якої людина почу­ває інтерес, стає для неї не тільки способом заробітку засобів існування, але й заходом самореалізації, самоствердження, де людина виявляється як вільна та унікальна, неповторна особистість.

У соціальній практиці естетичне має різнобічний прояв. Усвідомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного, або його модусів: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, що, в свою чергу, пов'язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо. Одночасно людство виро­било низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення як на рівні суспільства, так і на рівні особистості: естетична свідомість, естетична діяльність, ес­тетичний смак, естетична оцінка і т. ін.