Історія Польщі. Спочатку ППР намагалася налагодити контакти з Делегатурою і АК на засадах загальнонаціонального антифашистського фронту

Спочатку ППР намагалася налагодити контакти з Делегатурою і АК на засадах загальнонаціонального антифашистського фронту. Вона критикувала лондонців за пасивний спосіб ведення партизанської війни і непоступливість у справі східних кордонів Польщі. У лютому 1943 р. у Варшаві відбулися переговори між представниками ППР і Делегатури. Вони завершилися невдачею через відмову ППР відстоювати польські кордони 1939 р. і виступити проти можливого "нового" окупанта Польщі. Після цього ППР розпочала пошук союзників серед лівої частини підпілля. На той час радянсько-польські стосунки на рівні урядів швидко загострювались; керівництву СРСР потрібні були більш поступливі політичні сили. Не знаходячи їх у лондонському таборі, воно активно "монтувало" їх у СРСР та окупованій країні. Після зриву переговорів з Делегатурою ЦК ППР опублікував у березні 1943 р. програмну декларацію За що боремося, модифіковану у новій версії 3 листопада 1943 р. У ній йшлося про союз з СРСР, встановлення нового кордону між Польщею і СРСР по "лінії Керзона", легалізацію влади трудящих, проведення земельної реформи і націоналізації промисловості. Декларація критикувала політику лондонців у питанні східних кордонів, стверджувала їхнє "засліплення" великодержавними ідеями.

Зі свого боку, СРСР прискорив створення польських структур прокомуністичного характеру. У лютому 1943 р. в Москві розпочав роботу організаційний комітет Союзу польських патріотів (СПП), на чолі якого стала Ванда Василевська (на той час дружина українського драматурга і високопосадової особи в більшовицьких колах О. Корнійчука). У травні 1943 р. за ініціативою В. Василевської почалося формування 1-ї польської дивізії піхоти ім. Т. Костюшка. На цей раз офіцерський склад дивізії формувався майже виключно з радянських офіцерів (у тому числі поляків). Командування нею доручили піднесеному до рангу генерала 3. Берлінґу. НКВС здійснювало повний контроль за формуванням дивізії. У жовтні 1943 р. І-ша дивізія взяла участь у боях під Леніно (біля Орші) на радянсько-німецькому фронті, але, зазнавши значних втрат, була відведена у тил. Формування нових польських частин дозволило навесні 1944 р. утворити І-шу Польську армію в СРСР під командуванням 3. Берлінґа, яка налічувала 78 тис. солдат і офіцерів й перебувла під безпосереднім командуванням Червоної Армії. Ідеологічну роботу в ній проводили польські комуністи. СПП прагнув скомпрометувати польський уряд, як "продовжувача антинародної політики, котра вже раз привела Польщу до загибелі". Польські комуністи в СРСР були готові створити новий польський уряд, але Й. Сталін обрав більш обережну тактику, прагнучи заручитися підтримкою союзників по Великій Трійці.

У час, коли німці посилили терор і репресії проти населення окупованих територій, різко загострились польсько-українські стосунки в Східній Галичині та на Волині. Наприкінці 1942 р. ОУН-Б приступила до формування на Волині (що входила до райхскомісаріату "Україна") загонів Української повстанчої армії (УПА), яка повинна була стати збройною опорою українського національного руху. Такі загони за короткий час перетворилися на значну силу, що охоплювала своїми впливами Волинь, Східну Галичину, Поділля, Холмщину, Полісся. Восени 1943 р. було створено Головний військовий штаб УПА, який керував діяльністю розгалуженої мережі загонів самооборони. Керівники ОУН та УПА будували плани піднесення загального збройного повстання проти німців і більшовиків, послаблених у війні. Однак у Центральній і Східній Україні вплив націоналістів був незначним. Натомість їм вдалося розбудувати міцну мережу ОУН та УПА на західноукраїнських землях. У 1943 р. стало ясно, що Червона Армія визволить Україну. Більшовики скерували до німецького запілля численні партизанські загони, які повинні були не тільки готувати ґрунт для визволення, але й вести боротьбу з впливами українських націоналістів та польським Рухом Опору.

Під час Другої світової війни

На т.зв. "кресах" у 1943 р. виникло гостре суперництво за державну приналежність Холмщини, Підляшшя. Волині, Східної Галичини.

Лондонське підпілля та еміграційний уряд дотримувалися незмінної позиції про приналежність цих земель до Польщі. У середовищі "лондонців" були різні погляди на вирішення питання східних кордонів Польщі, проте всі вони сходились у думці про приналежність "кресів" до Польщі з можливим відхиленням на користь СРСР, але без Львова і Борислава. Делегатура і АК вважали за потрібне схилити український національний табір до співробітництва, тому у 1941-1944 pp. відбулися численні переговори представників польського та українського підпілля. Однак на них польська сторона не йшла далі засад "нормалізації" 1935 р. і обіцянок рівних прав з поляками. Такі умови не задовольняли українську сторону, яка вважала зрадою упустити новий історичний шанс відновлення Української державності, а відбудову Польщі в кордонах 1939 р. трактувала як "нову польську окупацію". Постанови Ш-го великого збору ОУН у вересні 1943 р. проголошували початок "української національної революції"" з метою реалізації законного права на самовизначення. Прагнучи здобути хоча б одного союзника, ОУН-Б погоджувалася відкласти на майбутнє питання визначення кордону між Україною і Польщею. Проте землі Волині та Східної Галичини, де вплив національної ідеології був найбільшим, вони вважали своєрідним "П'ємонтом", з якого почнеться створення незалежної України. 8 березня 1943 р. Делегатура інформувала уряд у Лондоні, що ОУН відсуває питання українсько-польських кордонів, оскільки шукає з поляками антинімецької та антирадянської військової та ідеологічної співпраці. Іншого плану інформація надходила до Лондона від "кресових" поляків, які звинувачували українців у колабораціонізмі. Концентрація польських підпільних структур на "кресах" робила становище тут вкрай напруженим. Так, у звіті АК Львівського округу за 1943 р. зазначалося, що "українці мають зброю і з огляду на їхню ненависть до всього польського з їхнього боку можливі всілякі "ексцеси", і далі, що вони "абсолютно не хочуть чути про повернення до польської державної приналежності".

У 1943 p., коли визначився перелом у ході війни, всі зацікавлені сторони впритул зайнялися питанням майбутнього устрою в Європі. Українці чекали від польського підпілля певних кроків назустріч прагненням українців. Однак цього не сталося. 31 березня 1943 р. лондонський уряд схвалив Тези в справі української політика, які не вносили жодних нових елементів. ЗО липня 1943 р. КПР прийняла і поширила Відозву до українського народу, в якій у провокаційному тоні звучали погрози відплати за "колабораціонізм" українців, підкреслювалося, що поляки ніколи не відмовляться від східних земель Польщі, "на яких Польська Нація впродовж століть зробила величезний циві-лізаційний і господарський внесок". Напружені стосунки між українцями і поляками вилились у кривавий міжетнічний конфлікт, який розпочався навесні 1943 р. на Волині на грунті взаємних звинувачень у ворожості та пособництві окупантам. Не бачачи у поляках союзників, а лише ворогів, ОУН-Б восени 1943 р. вирішила з допомого УПА "очистити" терен майбутньої Української держави від поляків і витіснити їх за Буг і Сян. У листопаді були поширені відозви до усього польського населення під загрозою фізичної розправи переселитися за Буг і Сян. В обстановці взаємного поборювання такі заклики стали запальною речовиною, що спричинила взаємне винищення цивільних мешканців, часто на побутовому ґрунті, жертвами якого на Волині та у Східній Галичині стали близько 75 тис. поляків і 35 тис. українців. Взаємне поборювання продовжувалося і в наступні роки. Така ситуація була вигідна гітлерівцям і Червоній Армії.