На шляху до розв'язки: друга половина 1943 р. - середина 1944 р.

Улітку 1943 р. визначився перелом у Другій світової війни. Гітлерівці зазнали поразки від Червоної Армії у великій танковій битві на Курській дузі; навесні союзні війська завдали удару гітлерівцям та їх союзникам у Північній Африці; влітку в Італії стався переворот: від влади було усунуто Б. Муссоліні, союзні війська висадилися на Апенінському півострові. Восени 1943 р. Червона Армія розвинула наступ і почала визволення теренів України та Білорусі. Ставало зрозумілим, що слід готуватися до розв'язання питань післявоєнного устрою Європи. Наприкінці липня 1943 р. на зустрічі у Квебеку У. Черчілль і Ф. Рузвельт схвалили загальний план відкриття другого фронту в Європі, який передбачав висадку союзних військ на атлантичному узбережжі Франції. На зустрічі обидва західні лідери дійшли висновку, що в результаті війни СРСР буде домінувати в Європі, тому слід йти на поступки Сталіну, в тому числі в польському питанні. У жовтні 1943 р. в Москві відбулася нарада міністрів закордонних справ Великої Трійки, на якій обговорювалися питання післявоєнного устрою. Спроби західних дипломатів переконати Москву у необхідності відновлення стосунків з польським урядом наштовхнулися на глуху стіну непорозуміння. 28 листопада - 1 грудня 1943 р. керівники Великої Трійки зустрілися на конференції в Тегерані для обговорення питань завершення війни і розв'язання післявоєнних проблем. Найважливішим підсумком Тегеранської зустрічі Сталіна, Черчілля і Рузвельта було визначення сфер впливу СРСР і західних союзників: до СРСР відходила уся Центрально-Східна Європа до р. Ельби (Лаби). Багато уваги було приділено польському питанню. Зокрема, з'ясувано, що західні союзники пристають на пропозиції Сталіна щодо нових східних кордонів Польщі і розширення її території на заході та півночі, намагаючися водночас зберегти при владі лондонський еміграційний уряд. И. Сталін дав зрозуміти, що буде мати справу тільки з більш "прорадянським" польським урядом. Після тривалих дискусій було ухвалено, що майбутня Польща буде перебувати в кордонах між Одрою і "лінією Керзона". Це була перемога сталінського підходу до проблеми і початок реалізації планів встановлення радянського диктату на сході континенту. Апетити Сталіна були ще більшими. Згідно зі стратегією зовнішньої політики СРСР на післявоєнний період, підготовленою І. Майським у січні 1944 p., передбачалося, що вся Європа буде перетворена у "соціалістичний табір"; виокремлювались країни (Франція, Чехословаччина та ін.), в яких впливи комуністів поширюватимуться без "особливого тиску ззовні", а також інша група країн (в тому числі Польща), де "доведеться вдатися до різних засобів втручання ззовні". Щодо Польщі, то кремлівські аналітики вважали, що вона "не повинна бути сильною, але має бути незалежною, однак не настільки, тому що вона завжди буде дистансуватися".

Смерть В. Сікорського спричинила сильне тертя в еміграційному уряді. Праві сили, що гуртувалися навколо президента В. Рачкевича і Головнокомандувача ПЗС ген. К. Соснковського, намагалися усунути прем'єра С. Миколайчика. Однак підтримка британців забезпечила переваги С. Миколайчику, який був схильний до компромісу з Москвою. У червні 1943 р. гестапо заарештувало, а потім стратило командувача АК ген. С Ровецького-Грота. Його місце посів ген. Тадеуш Коморовський ("Бур", 1895-1966). Наприкінці листопада він затвердив уже згадуваний план "Бужа", який передбачав вихід загонів АК з підпілля і маніфестування встановлення влади польського уряду перед частинами Червоної Армії. Однак реалізація плану виглядала утопічною з точки зору невизнання радянським керівництвом польського уряду і великої переваги радянських збройних сил.

Під час Другої світової війни

 

Візія післявоєнної Польщі. Наприкінці 1943 р. активізувалися всі польські політичні сили, які висували програми післявоєнного устрою країни. Ендеки (СН) обстоювали ідею "католицької держави польської нації", в якій тільки поляки повинні мати повні права. Вони займали безкомпромісні позиції відносно східних кордонів 1939 р., домагалися приросту територій на заході та півночі. Серед радикальних течій народовців були поширені візії "Великої Польщі" з кордонами по Дніпру. У галузі господарства вони виступали за розвиток середнього і дрібного підприємництва, збереження великої земельної власності і заможних селянських господарств. Урядове Стронніцтво праці (СП) підтримувало нові західні кордони Польщі, не висловлювало конкретних пропозицій щодо східних, віддавало перевагу парламентській демократії, державному управлінню економікою і земельній реформі на засадах перерозподілу

поміщицьких земель за умов відшкодування їх власникам. Людовці в грудні 1943 р. виступили з офіційною програмою побудови суспільства "соціальної демократії". Такий устрій повинен був ґрунтуватися на широкому адміністративному, господарському і політичному самоврядуванні, кооперуванні підприємств, негайному перерозподілу поміщицьких земель без відшкодування, наданні соціальних гарантій населенню. Демократична партія (СД) схилялася до демократичного парламентського устрою на засадах нової конституції, проведення земельної реформи без відшкодувань, встановлення державного контролю над промисловістю і банками. Не було чіткого окреслення ставлення до кордонів Польщі. ППС-ВРН пропагувала програму побудови "народної Польщі" шляхом опанування влади демократичними верствами, проведення кооперування промисловості, розвитку самоврядування, ліквідації поміщицької власності без відшкодування власників. Соціалісти стояли на засадах непорушності кордонів 1939 р. Навесні 1943 р. від ППС відкололася група лівих соціалістів, які створили Робітничу партію польських соціалістів (РППС). У своїй програмі вони вимагали "усунення капіталістичного ладу", переходу засобів виробництва у власність трудящих мас (держави і кооперації), проведення радикальної земельної реформи.

Консолідація комуністичних сил. Програма ППР, що була викладена у декларації "За що ми боремося", мало відрізнялася від вимог соціалістів і людовців, але робила наголос на ролі держави в організації суспільного життя і займала чіткі позиції в справі кордонів Польщі. Вона відкидала Конституцію 1935 р. і стверджувала потребу "демократизації"" устрою. Водночас підкреслювалося, що польський уряд у Лондоні "втратив довіру поляків" і не має права повернутися до влади у визволеній Червоною Армією Польщі. Отримавши відмову від Делегатури, керівники ППР вирішили створити власну представницьку організацію, нав'язавши контакти з радикальними відламами соціалістів, людовців та інших дрібних політичних груп. У ніч з 31 грудня 1943 р. на 1 січня 1944 р. у Варшаві вони скликали збори 19 невеликих організацій та утворили Крайову національну раду (Крайову раду народову, КРН) як представництво "демократичних сил" польського народу. На чолі КРН став колишній працівник радянського НКВС Болеслав Берут (1892-1956), а його заступниками - соціаліст Едвард Осубка-Моравський і людовець Владислав Ковальський. На першому засіданні КРН було схвалено 11 документів. Декларація КРН заперечила право лондонського уряду представляти інтереси поляків і обіцяла у майбутньому створити новий "тимчасовий уряд", який здійснить суспільні перетворення в інтересах широких мас трудівників. КРН

Рис. 65. Станіслав Миколай-чик, прем 'єр еміграційного уряду (194?- 1944 рр).

Історія Польщі

ухвалила статут "народових рад" і розпочала їх організацію у підпіллі з тим, щоб вони могли перебрати владу у звільненій Польщі. Спеціальний декрет КРН створював Армію людову (АЛ), яка повинна об'єднати всі польські збройні формування. На чолі АЛ став ген. Міхал Жимерський ("Роля"), який віддавна співпрацював з радянською розвідкою. АЛ незабаром змогла об'єднати до 50 тис. партизанських бійців, переважно з ГЛ, соціалістичних бойових дружин і радянських партизанських загонів на терені Польщі.

Створення КРН відбулося за ініціативою ЦК ППР і викликало певне занепокоєння в Москві, де польські комуністи також розробляли документи стосовно майбутнього Польщі. У другій половині 1943 р. виникло кілька програм, в яких, зокрема, накреслювалися можливості "третього шляху" розвитку Польщі, які б відрізнялися від "соціалістичного" і "капіталістичного" (А. Лямпе, Я. Правій). Однак такі програми не знайшли схвалення радянських керівників. На початку грудня 1943 р. польські комуністи опрацювали за французьким прикладом план створення Польського національного комітету як майбутнього тимчасового уряду. Однак після надходження інформації про утворення КРН робота припинилася. На початку 1944 р. в Москві було створене Центральне бюро польських комуністів (ЦБПК), яке перебувало під повним контролем ВКП(б). Його очолив Александр Заводський (1899-1964), а членами стали Я. Берман, К. Сверчевський, В. Василевська. У березні 1944 р. ЦБПК утворило Польський партизанський штаб, який розпочав перекидати на окуповані терени підготовлені кадри військових для зміцнення сил ППР і АЛ. Діячі ЦБПК критикували ЦК ППР за "сектантське" ставлення до роботи в масах, але самі не орієнтувалися у реальній ситуації в країні.

Початок боротьби за владу. На початку січня 1944 р. частини Червоної Армії перейшли кордони Польщі 1939 р. на Волині. З приводу цього польський лондонський уряд опублікував заяву, в якій вітав Червону Армію на польській території і пропонував співпрацю АК і ЧА у боротьбі проти гітлерівців. Різка відповідь радянського уряду, оприлюднена ТАРС 11 січня, стверджувала законність приналежності ЗУ і ЗБ до СРСР і відмовляла лондонському урядові в представництві польських національних інтересів. 14 січня, після гострої дискусії між членами уряду в Лондоні, з'явилася нова заява поляків, в якій пропонувалося в дусі взаємної поваги обговорити всі спірні питання між СРСР і Польщею, включаючи проблему кордону. Це була спроба знайти компроміс і навіть піти на певні поступки з польського боку. Відповідь агенції ТАРС від 17 січня не залишила жодних сподівань щодо відступу СРСР від "лінії Керзона". Крім цього польський уряд звинувачувався у співробітництві з німцями і антирадянській діяльності. На зустрічі поляків з У. Черчіллем наприкінці січня 1944 р. у Лондоні британський прем'єр наполягав, щоб польський уряд погодився на кордон по "лінії Керзона". Однак така згода означала б політичну смерть еміграційного уряду. Вимоги СРСР було відкинуто.

9 січня 1944 р. підпільні партії, що орієнтувалися на Лондон, утворили Раду національної єдності (Раду єдності народової, РЄН), до якої увійшли представники СН, СП, СЛ, ППС-ВРН і ряду інших груп. 15 березня РЄН поширила програмний документ За що бореться польська нація, У ньому йшлося про відбудову суверенної демократичної Польщі в кордонах 1939 р. з долученням земель Помор'я, Східної Пруссії, Верхньої Сілезії, розширення прав колективної власності і державного регулювання економіки, перерозподіл земельної власності, що перевищує максимум 50 га, зміцнення соціальних і політичних прав громадян, у тому числі національних меншин. Програма була результатом компромісу головних політичних сил країни, закликала до об'єднання всіх патріотів перед загрозою ліквідації незалежної державності. На чолі РЄН став соціаліст Казімєж Пужак (1883-1950). Невдовзі, у травні 1944 р., Делегатура була

І

Під час Другої світової війни

перетворена на Крайову раду міністрів на чолі з делегатом уряду (віце-прем'ером еміграційного уряду) Яном Станіславом Янковським (1882-1953). Підпільний апарат готувався перейняти владу після закінчення гітлерівської окупації. 23 березня керівник АК Т. Бур-Коморовський поширив наказ, який доповнював план операції "Бужа". Він передбачав концентрацію загонів АК у визначених районах і напад на німецькі війська, взаємодію з частинами ЧА. На випадок невизнання командирів АК представниками місцевої влади, наказувалося залишатися у підпіллі. Відсутність стосунків СРСР з польським урядом ставила під знак запитання можливість співпраці ЧА із загонами АК.

План "Бужа". У лютому 1944 р. на Волині, виконуючи вимоги операції "Бужа", командування 27-ї Волинської дивізії АК встановило контакт з керівництвом Червоної Армії і провело операції проти гітлерівців, а також загонів УПА. Однак основні сили дивізії були оточені німцями і змушені були виходити з оточення на захід. Частина бійців АК пробилася на схід і була скерована до І Польської армії 3. Берлінґа. У березні 1944 р. командування АК розробило план "Гостра Брама", який передбачав захоплення Вільнюса з'єднаннями АК і утримування міста до приходу ЧА. На початку липня загони АК розпочали операцію, але через брак сил не змогли захопити місто. Налагодивши взаємодію з частинами ЧА, вони спільними зусиллями здобули місто. Після цього загони АК були оточені радянськими військами, роззброєні, а бійці примушені вступити до армії 3. Берлінґа. Тих. хто відмовлявся, відправили до концтаборів. У березні 1944 р. розпочали реалізацію плану "Бужа" загони львівського терену АК. Вони утворили 5-ту дивізію піхоти і 14-й полк уланів, які підготувалися до звільнення Львова. їм вдалося налагодити взаємодію з частинами ЧА і взяти участь у визволенні міста. Однак спроби польських військових оголосити тут владу лондонського уряду були рішуче придушені. Усі загони АК були негайно розпущені, а їхні бійці мобілізовані до армії 3. Берлінґа. Частина бійців повернулася до підпілля. Офіцери АК були заарештовані та відправлені до таборів. Мали місце випадки негайного розстрілу офіцерів, які декларували свою вірність лондонському уряду. Вояки люблінського округу АК у липні 1944 р. відбили в німців кілька міст і населених пунктів, інші - визволили спільно з частинами ЧА. Повсюди польські підпільні органи проголошували свою владу. Але такі дії негайно припинялися, а керівний склад АК заарештовувався. Такі випадки мали місце на всій протяжності радянсько-німецького фронту. Вони показували, що радянське керівництво не збирається брати до уваги інтереси поляків, має свій сценарій відбудови Польщі. Слідом за частинами ЧА на звільнені терени входили дивізії НКВС, які починали "очищення" терену від ворожих елементів, до яких належали і польські підпільники, і українські незалежники.

У лютому 1944 р. прем'єр лондонського уряду С Миколайчик намагався схилити англійців і американців до посередництва в укладенні стосунків з Москвою. Під час кількох зустрічей з поляками У. Черчілль наполягав на схваленні еміграційним урядом "лінії Керзона" і заміні кількох неприйнятних для Москви міністрів (К. Соснковського, С. Кота, М. Кукєля), що давало підстави сподіватися на відновлення дипломатичних стосунків. С Миколайчик та його колеги будь-якою ціною прагнули зберегти за Польщею Львів і Вільнюс, не зауважуючи загрози повної втрати незалежності. У березні 1944 р. Й. Сталін відкинув усі можливі компроміси і у розмові з американським послом В. Гарріманом заявив, що коли Червона Армія визволить Польщу, то "поляки самі виберуть собі уряд". Радянський диктатор давав знати, що не потребує більше "лондонських поляків". Не дав позитивних результатів візит С. Миколайчика до США і розмови з президентом Ф.Рузвельтом у червні 1944р. Останній дотримувався узгодженої в Тегерані "лінії Керзона".