Полемічна література (від грецького слова «полемікос» – «войовничий») у широкому розумінні цього виразу – це твори, скеровані проти творів наукових опонентів, у який автори доводять неправильність їх точки зору і захищають свою позицію. Найбільше суперечок завжди викликає релігійна і церковна проблематика, отже, в основному полемічна література найбільше пов’язана з церквою і релігією. Виникнення полемічної літератури пов’язане з офіційним розділенням християнської Церкви в 1054 р. на Православну (або Східну, грецьку) і Католицьку (або Західну, латинську).
Новий етап полемічної літератури починається у XVI ст. з утворенням протестантських церков, що відділились від католицизму. У зв’язку з цим в католицькій церкві виникає ідея унії – підпорядкування римському папі православних Речі Посполитої, що дало б змогу компенсувати значні втрати тисяч прихожан, які перейшли в протестантизм. Хоча унія (від латинського слова «union» – «об’єднання»), формально проголошувалась рівноправним об’єднанням двох церков, у католицьких колах вона з самого початку планувалась як підпорядкування Ватикану православних Білорусії та України, що повинні були підлягати вже не православним патріархам, а римському папі, який, на думку католиків, є намісником Божим на землі, посередником між Богом і людьми.
Значним каталізатором поширення ідеї унії серед католицьких і православних кіл Речі Посполитої було значне посилення Московської патріархії, яка набувала все більшого впливу на землях Білорусії та України. У 1559 р. Московська церква була визнана Константинопольським патріархом, здобула статус Автокефальної Помісної одиниці і стала Патріархатом, який в очах українців був могутнім захисником Православної Церкви від утисків католиків на землях Речі Посполитої. Ще однією причиною підтримки ідеї унії деякими православними ієрархами було надання ставропігії церковним братствам, яка передбачала підпорядкування братства не місцевому єпископу, а напряму – патріарху.
Полеміку розпочав один з найінтелектуальніших монахів Західної Європи Петро Скарга. Як вже зазначалось, 7 лютого 1577 р. вийшла в світ його книга «Про єдність церкви Божої», присвячена князю К.-В. Острозькому, якого Скарга хотів схилити на бік унії, і між іншим у передмові до книги натякав князю, щоб у його академії не велось викладання церковнослов’янської мови. Дати відповідь Скарзі Костянтин-Василь доручив своєму слузі Мотовилу. На жаль, вона не збереглася. Про неї є лише дві згадки в листах відомого російського діяча і політичного втікача з Московії, князя Андрія Курбського, які він написав до князя К.-В. Острозького. У одному з послань Курбський пише, що він отримав лист від князя, а також трактат П. Скарги і «лист, до твоєї милості писаний, от інославного і прилукавого…любимого твого слуги». Слово «інославний» означало те, що слуга князя Мотовило був неправославним. Він належав до протестантської секти аріан, які не визнавали єдиносущності Святої Трійці, і тому, на думку Курбського, Мотовило не мав права відповідати від імені православних. Його дуже обурював той факт, що князь доручив дати відповідь, яка стосувалась Православної Церкви, не православному, а протестанту – аріанину. У листі Мотовила йшлося про підготовку ним відповіді на книгу Скарги. У другому листі Курбського до князя говориться про завершення Мотовилом написання своєї відповіді Скарзі. На думку І.З.Мицька, прізвище і походження публіциста очевидно пов’язані з с. Мотовилівка, біля Стврокостянтинова, яким володів К.-В.Острозький. Можливо, він був дрібним волинським шляхтичем. Безсумнівно і те, що Мотовило належав до високоосвічених людей, оскільки підготував відповідь відомому своєю вченістю єзуїту. Довгий час служив у князя Острозького і користувався його покровительством[44]. Відповідь Мотовила Петру Скарзі була першим полемічним твором Острозького осередку.
