Особливості інтерпретації образу України у поезії Василя Симоненка. Прочитати напам'ять вірш "Лебеді материнства".

Образ України в поезії Василя Симоненка

Симоненко Василь

У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.

Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотbвами і сьогоднішньому читачеві.

Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:

Землю люблю я широку мою,

Хай би піском шелестіла,

Хай би пустеля у ріднім краю,—

Все ж він і рідний і милий.

(«Моя любов»)

У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» та інших.

У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна — це:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, Мамо, горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Це для неї — рідної Вітчизни — поет творить і живе:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю…

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини:

Україно! Ти — моя молитва,

Ти моя розпука вікова.

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

(«Задивляюсь у твої зіниці…»)

Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм.

(«Україні»)

Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України:

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!

(«Україні»)

Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини.

У поезії «О земле з переораним чолом…» поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу серцю її синів:

О земле з переораним чолом,

З губами, пересохшими від сміху,

Тебе вінчали з кривдою і злом,

Байстрятам шматували на утіху.

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття

… Любове світла! Чорна моя муко!

радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

… Для мене найсвятіша нагорода —

Потрібним буть, красо моя, тобі.

Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:

Ті пісні мене найперші вчили

Поважать труд людський і піт,

Шанувать Вітчизну мою милу,

Бо вона одна на цілий світ.

Бо вона одна за всіх нас дбає,

Нам дає і мрії, і слова,

Ласкою своєю зігріва.

(«Грудочка землі»)

Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибу казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні.

Лопотіли крилами і рожевим пір’ям,

Лоскотали марево золотим сузір’ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі,

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.