IV. ДОБА МАЗЕПИ

 

Kazakhstan has begun the closing stage of negotiations about the introduction into Worldwide trading organization (WTO) which have been initiated in 1996. Bilateral reports are signed already with sixteen countries, only for last two months the special Study Group has carried on negotiations with six countries-members of WTO - the USA, Canada, Brazil, Taiwan, Switzerland, Australia, as well as with the European Union.

The introduction into WTO bears with itself both pluss, and minuses. On the one hand, it opens to the enterprises of the countries-members access to cheaper import accessories and raw material, and the population – to cheaper goods and services. But, on the other hand, in spite of the fact that the economy as a whole wins, separate branches can injure, and it is essential.

The introduction into WTO bears with itself both pluss, and minuses. On the one hand, it opens to the enterprises of the countries-members access to cheaper import accessories and raw material, and the population – to cheaper goods and services. But, on the other hand, in spite of the fact that the economy as a whole wins, separate branches can injure, and it is essential.

What expects Kazakhstan after its introduction into Worldwide trading organization? A number of independent experts considers, that the country mass shocks expect. Representatives of small and average business will go bankrupt, not having sustained a competition to the foreign manufacturer which practically it is free, without the high customs duties, will enter the Kazakhstan market. Besides the introduction into WTO will open the markets to cheap import agricultural products to which local manufacturers can compete нескоро.More likely - the agriculture in the country will cease to exist, that will lead to decrease in a standard of living of peasants and dependence of the country on the import foodstuffs.The analysts who have been brought up within the limits of the Soviet school, believe what to give up as a bad job small and average business, as well as an agriculture more than dangerously for economy of any country.

Consumers, apparently, should welcome gleefully delivery of the import goods as the prices will sharply decrease, the assortment will essentially extend. However hardly the population can take pleasure in all this magnificence: the goods will be available only that who in new conditions can earn money. And today about a quarter of the population of Kazakhstan works in small and average business, and after the introduction of the country into WTO as practice of other states shows, many of them will simply be ruined. The survived businessmen should master new technologies, that, in turn, can cause mass lay-offs.

In opinion of leading economists of Kazakhstan, already now, not having entered yet in WTO, it is necessary to think over special programs on redistribution of potentially liberated labour, and to approach to process of negotiations to establish rather high tariffs for the products requiring protection against expansion of the foreign manufacturer. If these measures will not be accepted, splash in mass protest actions to not avoid, analysts consider.

Behind examples far to go it is not necessary. To take the southern neighbour - Kirghizia. In spite of the fact that Kirghiz have entered WTO per 1998, special economic growth in the country has not occurred. Moreover, in comparison with 1998 the volume of commerce of Kirghizia with the third countries has decreased: in 1999 — for 10,6 percent, in 2000 — for 5,9 percent. According to National statistical committee of Kirghizia, the volume of an industrial output of Kirghizia in the first half-year 2003 has fallen off for 9 percent in relation to 2004. In the beginning of 2005 203 industrial enterprises, or 33 percent from their general number completely stood idle. The volume of investments into construction has decreased for 17,8 percent.

Probably, with the introduction of Kazakhstan into WTO anti-dumping sanctions will suspend import of substandard Chinese production. But it is one side of a medal. The second consists that numerous and a number of the fine enterprises specializing on commerce by the Chinese goods, will go bankrupt and will fill up army of beggars and unemployed. And poverty, as is known, generates revolution. Whether consider these features the Kazakhstan officials, negotiating with the countries of the European Union? Proceeding from that "minuses" of the introduction into WTO are not terrible to the large Kazakhstan enterprises, the basic which percent of actions belongs to the people approached to family of the president, fine domestic businessmen hardly should count on support of the government. Besides there is a version, that the introduction of Kazakhstan into WTO — one of political steps of the president of the country to treasured objective — to preside in OSCE. Apparently, that prospect of Kazakhstan will hold it a post directly to depend on results of cooperation with the countries of the European Union. In it, as well as in prospects of the introduction into WTO that carefully disguised reality of negotiations also is covered.

The basic positive instants of the introduction of Kazakhstan in WTO will consist in the following:

First, besides Kazakhstan will be recognized by the country with the open market economy integrated into the world economy and world structures, assisting its progress, it automatically receives in attitudes with all countries-members of the organization a most favoured nation treatment.

Secondly, in connection with the big involvement of our republic into a global export of oil, petrochemicals, natural gas, the electric power and coal for Kazakhstan the fundamental importance in WTO will have a condition of conducting commerce between participants of WTO on not discrimination basis. The introduction into WTO will give Kazakhstan a number of advantages in the field of licensing export, standards and applications anti-dumping and countervailing duties and as a whole will assist growth of the external economic activity of the state.

Thirdly, from expansion owing to more effective competition in the market of assortment and quality of the goods and services, the Kazakhstan consumers should win decrease in their price. Reduction of prices will concern not only the ready import goods and services, but also domestic in which manufacture import components are used. At the same time there will be respective alterations in volumes and structure of consumption which will come close to standards of industrialized countries. Increase of solvent demand will positively affect growth of manufacture, to testify to improvement of social and economic position of the population.

Fourthly, for manufacturers potential benefits will be connected with reception of the facilitated access to the world markets of the goods, services, the capitals, the international-recognized rights for protection of national economic interests in these markets. There will be a decrease in commercial risks - due to an establishment of more stable mode of commerce, as well as reduction of transport expenses - owing to warranting freedom of transit of the goods on territory of the countries-members of WTO. All this, in general, will assist decrease in a net cost of Kazakhstan production.

Fifthly, creation of the civilized conditions of a competition and a transparent legal field will stimulate the general acceleration of structural reforms and will give a push for creation of competitive economy. To it will be assisted with reduction of the national legislation (in particular, in the area of the taxation, customs regulation, standardization and certification, regulation of area of services, competitive policy, protection of intellectual property) in conformity with norms and rules of WTO.

CONCLUSION: If make the specific analysis economic consequences of membership of Kazakhstan in WTO our country can to overcome an obstacleand to develop plusessides of economic and sociological progress. Having entered WTO Kazakhstan will leave from a number of developing countries in a number more developed and can, thus Kazakhstan will find the niche in the world economy.

 

The list of used basic literature:

1. Oatley T. International Political Economy / Thomas Oatley. – fifth edition- Boston: Longman, 2012- 416 p.

2. Pugel T.A. International Economics: / Thomas A. Pugel – fifteenth edition – New York: McGraw-Hill, 2012 – 770 p.

3. King P. International Economics, Globalization and Policy: a reader / Philip King, Sharmila King - fifth edition - New York: McGraw-Hill, 2009 – 376 p.

4. Feenstra R.C. (2004), Advanced International Trade. Theory and Evidence, Princeton University Press.

5. James Rauch (2008). "growth and international trade," The New Palgrave Dictionary of Economics. 2nd Edition. Abstract.

6. M. June Flanders (2008). "international economics, history of," The New Palgrave Dictionary of Economics. 2nd Edition. Abstract.

7. Reuven Glick (2008). "macroeconomic effects of international trade" The New Palgrave Dictionary of Economics. 2nd Edition. Abstract.

8. Smith, Charles (2007). International Trade and Globalisation, 3rd edition. Stocksfield: Anforme. ISBN 1-905504-10-1.

9. Stanley W. Black (2008). "international monetary institutions," The New Palgrave Dictionary of Economics. 2nd Edition. Abstract.

10. Paul R. Krugman International Economics: theory and policy: / Paul R. Krugman – seventh edition- Boston: 2006

11. Cr. W. Kegley American Foreign Policy: pattern and process / Cr. W. Kegley – 2009

12. Caves R.E. World Trade and Payments: an introduction / Caves R.E. – Boston, 2007

 

IV. ДОБА МАЗЕПИ

Після доби Хмельницького найбільше займала чужинців доба Мазепи, що викликала цілу низку спо­гадів, реляцій і ділових пресових та дипльоматичних звідомлень, у яких нераз зясовується справа україн­ської державности та відношення України до Мос­ковщини. Не малий інтерес збуджувала у чужинців також українська культура, зокрема мистецтво, що в цю добу досягло свого золотого віку, знане у світі під назвою осібного стилю «українського бароко». Ця західньо-европейська література про Україну кін­ця XVII і поч. XVIII ст. величезна, і тут наводимо лише деякі уступи з важніших джерел. Цікаво, що чужинці, які мали можливість бачити та розмовля­ти з великим гетьманом, писали про його особу з ве­ликим признанням і пошаною, а> саме, що була це людина освічена, з тонким, проникливим розумом, великй! інтелігенції, так що, як писав один француз, «міг говорити з кожним мовою свого співбесідника» — це значить, міг бути на рівні та схоплювати псі-хологію та круг заінтересовань свого співбесідника. З обличчя був гетьман «вельми негарний», але при тім стрункий, з блискучими очима, білими делікат­ними руками, з гордим і задумливим поглядом, а понад усім «визначалися у постаті величність і су­ворість, яку злагіднювала елеганція».

Дипльоматичний агент французького уряду у Мос­кві Деляневіль, що був там 5 місяців, у своїх «За­писках про Московію» робить інтересні порівняння поміж «Московією» і «москвинами» — як він нази­ває росіян, та «Україною» і «українцями» (ці назви в оригіналі «Записок»!). Описуючи ворохобню Голі-цина проти Петра І в Москві, м.ін. зауважує: «За ввесь час, коли гетьмани вважалися підвладними московському царю, вони ніколи не приїздили до Мос­кви. Але Голіцин, під претекстом відзначення геть мана перед царем, а в дійсности зовсім з іншими намірами, закликав Мазепу до Москви з 500 особа­ми його вищої старшини. Під час перебування геть­мана в Москві я не м»г дістати у москвитян дозволу бачити його і тому кілька разів у ночі я, переодяг­нений, відвідував його». Про самих москвитян (росіян) Деляневіль пише в дуже непривабливих фарбах, як напр., що вони «справжні варвари, недовірчиві, брех­ливі, жорстокі, розпустиі, обжерливі, користолюбна та ще гірші речи. Зате про Мазепу пише: «Цей княз;» з обличчя негарний, але людина дуже освічена і пре­красно говорить латинською мовою. Він родом козак».

Ще більше цікавий опис подорожі до Батурина іншого французького дипльомата Жана Балюза, який був у Батурині в кінці 1704 р. (Переховується в Па­ризькій Націон. Бібліотеці, знайдено І. Борщаком): «З Московщини, — пише Балюз, — я поїхав на Украї­ну, країну козаків, де був кілька днів гостем воло­даря (Prince) Мазепи, що держить найвищу владу в цій країні... На кордоні України мене зустріла по­чесна козацька варта й з великою пошаною допро­вадила до міста Батурина, де в замку резидує воло­дар Мазепа».

Балюз підкреслює, що Мазепа перфектно й дос­конало володів латинською мовою. «Мова його вза­галі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо біль­ше любить мовчати та слухати інших. При його дво рі два лікарі німці, з якими Мазепа розмовляє їх мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв із господарем України латинською мо­вою, бо він запевняв мене, що не добре володіє фран­цузькою мовою, хоч у молодих літах відвідав Париж і південну Францію, був навіть на принятті в Луврі, коли святкували піринейський мир (1659 p.). Не знаю тільки, чи в цьому твердженні нема якоїсь особли­вої причини, бо сам бачив у нього газети французь­кі та голяндські». Далі про Мазепу каже: «Він дуже поважаний у козацькій країні, де нарід, загалом сво­бодолюбний і гордий, мало любить тих, що ним во­лодіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою і великою воєнною відвагою... Розмова з цим володарем дуже приємна, він має великий досвід у політиці й, у протилежність до московців, слідкує й знає, що діється в чужоземних країнах. Він показував мені збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видко латинські книжки».

Серед яких умов доводилося І. Мазепі провадити свою державну політику, найкраще свідчить незви­чайно рідка книжка Й. Г. Корба під заголовком «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris», видана у Відні коло 1700 р. Як дуже спостережливий ман­дрівник, Корб подав докладні відомості! зі всіх ді­лянок московського життя, але зустрічаємо тут та­кож чимало відомостей про українське військо та ряд цінних гравюр укріплень і міст Приозівського краю.

Подаючи ріжні характеристичні практики москов­ських судів, каже, що «серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри зде­моралізовані в них поняття, що штука обманювати рахується майже ознакою високого розуму». А далі: «У жовнірів Московії є у звичці жорстоко і зовсім самовільно, без поваги до осіб або обставин, бити затриманих пястуком, рушницею і палицями і, зап­хавши їх у найгірший кут, всякими способами кату­вати. Особливо поводяться вони так з багатими, кот­рим без встиду заявляють, що кінця їх биття не бу­де раніш, ніж ті виплатять певну суму грошей; бють кожного, чи йде він під багнетами добровільно чи насильно». Військо і нарід московський все виконує не через свідомість, а лише зі страху перед царськи­ми карами. «Не мають почуття гідности, неосвічені. мають вялий і тупий розум». В проханні до царя москвини підписуються зменшеними іменами, наприклад, замість Яків — «Якушка», конче додаючи при цьому «холоп» і «подльйшій и презр-ьнньшій раб». Тут Корб подає слова іншого подорожника англійця Барклая,

котрий писав:

«Навіть у Турків нема такого пониження і тако­го огидного раболюбства перед скіпетром своїх От-томанів... В них (московитів) нема ніякого встиду пе­ред брехнею, ніякого збентеження перед відкриттям обману. З цієї країни до такої міри викинене зерно дійсного добродійства, що самий злочин має славу

добродійства».

Багато місця присвячує Й. Корб військовому пов­станню «стрільців» проти царя Петра І в 1698—9 рр. Автор описує нечувано жорстокі катування повстан­ців, у яких брав участь сам Петро І: «Дня 27. жовт­ня 1698 р. цар наказав своїм вельможам і полковни­кам, що кожний з них мусить власноручно відруба­ти кілька голов стрільцям. «Сам цар, сидячи у кріс­лі, дивився сухими очима на всю цю таку жахливу трагедію і забиття стількох людей, обурюючись ли­ше тим, що багато з бояр приступали до цих незвич­них обовязків з дрожачими руками»...

Під датою 4. лютого 1699 р. Корб оповідає, як уря­довці одного посольства, бажаючи побачити москов­ські вязниці, відправились у передмістя Москви Пре-ображенське. «Оглянувши ріжні вязниці з увязнени-ми, рушили вони туди, де найбільші зойки свідчили на найбільш жахливі муки. Дрожачи від жаху, обій­шли вони три вязниці, але зловіщі зойки і нечувано жахливий стогін змусили їх подивитися на жорсто-кости, які діялися у четвертій будові. Як лише увій­шли туди, миттю хотіли покинути це приміщення, бо зі здивованням побачили там царя і бояр»... Ледве втікли звідтам, бо «цар і бояре були дуже невдово-лені, що чужинці застукали їх при такому занятті»...

Про українське військо Корб пише: «Важливим скріпленням для царських (військових) сил є коза­ки. Московити схиляють їх на свій бік щорічними подарунками і стараються втримати їх вірність най-щедрішими обіцянками, щоби вони (козаки) не за­думували перейти до поляків, бо разом зі своїм пе­реходом вони можуть забрати з собою цілий нерв московського війська; цей нарід (Козаки) сильний і перевищує Московитів і військовим умінням і хоро-брістью».

Не бракувало відомостей про особу гетьм. І Ма­зепи також по тогочасних європейських часописах. В місячнику «Europдische Fama», що виходив у Ляй-пцігу і був поширений при королівських дворах та читаний політиками та вищими державними мужа­ми цілої Европи, у виданні 1704 р. багато уваги при­ділено гетьманові з долучеиням його портрету. Про українське військо читаємо, що воно «стоїть під ко­мандою їхнього провідника Мазепи, котрий завдяки своїй спритности і великому воєнному досвіду має у світі велику славу. З біографії гетьмана довідує­мось, що він «був народжений і вихований поміж ко­заками». В молодих роках перебував при польсько­му королісському дворі і, придивляючись сваркам поміж королем і шляхтою, «Мазепа, як хитра голова, мав найкращу нагоду вивчити при цьому дуже важ­ний державний устрій і використати все у майбут­ній потребі... Відомо, що Мазепа при козацькому про­відникові Івані Самойловичеві був менше-більше так, як спершу при польському дворі на становищі тай-ного секретаря й каммергера, які то становища в цьому випадку найважніші і можуть бути добре спо­лучені в одній особі. При цьому відзначався Мазепа не тільки розумом, але також у війні хоробрістю і тому був спочатку генерал-лейтенантом, а пізніше, коли Самойлович мав досить причин для своєї ди-місії, заняв його місце як провідник. В цій ролі (геть­мана) старався він укріпити кордони проти татар і побудував Самару [або Новоселиця над притокою Дніпра —- річкою Самарою]. Наступного року був коло Перекопу окружений, але не переможений. Бо хоч московський провідник кн. Голіцин розпоряджав армією, що складалася більше як з 50.000 людей, то він (Голіцин) все таки дав намовитися турками й французами на таку нечувану зраду, що не тільки добровільно перед цією місцевістью змарнував час і кошти, але також при відступі, що слідував після цього, знищив головну частину свого війська через спричинену ним самим пожежу в густих степах; все це хитрий Мазепа добре доглянув і своєю диплома­тичною мовою (хистом) поріжнив цього Голіцина з його людьми і випер його з краю»...

Про полтавську трагедію цікаві спогади швед­ських старшин, що мали можливість спостерігати ук раїнське військо та бачити самого Мазепу під час полтавського бою:

Петре пише, що українські козаки мали «гарні тягнені рушниці», з яких стріляли «на ворога в лісі сидячи і спричинили йому значні втрати». Ця обста­вина, що українські козаки стріляли сидячі, не мало дивувала шведа, хоч він і визнає, що цей спосіб зов­сім добрий.

Обширні спогади іншого швед, старшини Вейге, що писав не тільки про військові події, але також про географічні особливосте України, її побут, гос подарство, промисл, вдачу українців і т.ін. Він ка­же, що Україна дуже плодовита, «ласкава природа не забула тут нічого, що належить до вигідного і за­доволеного життя мешканців; мають вони копальні соли і заліза... також шкляні гути, де виробляють багато шкла до вікон і всяку шкляну посуду. Збіжже росте тут усюди в безмежній кількости... Воли і вів­ці їх мають прекрасну величину і добру породу... Коні дуже витревалі і люблені більше інших (тва­рин), задля швидкого бігу... Козаки ведуть всі одна­ковий спосіб життя і однаково вбираються». Спиня­ючись досить докладно над описом українського одя­гу, між іншим зауважує, що у жінок спідниця скла­дається з тонкого волосяного сукна ріжноманітних кольорів, що прилягає досить тісно до тіла і віддає його форми. І чоловіки, і жінки ходять у чоботах і люблять дуже горілку; навіть визначні жінки не со­ромляться випити на ярмарку кілька мірок; тому то не дивниця, що вони мають велику охоту до любов­них^ пригод». Про самих козаків пише, що вони доб­рі їздці на конях, «бються також пішо... стріляють тягненими рушницями дуже докладно і тому мають славу найліпших вояків поміж усіх». Про бій під Полтавою Вейге пише: «Наші запорожці знищили своїми тягненими рушницями багато московської пі­хоти, так що ся скоро потім... відступила через за-росляки і король також малим обїздом завернув під Полтаву». Безпосередньо після полтавського бою, ко­ли король з великими труднощами уник полону, Вей­ге пише: «Появилися тут (в королівському обозі) у ранці ворожі драгони, одначе не мали відваги напа­дати, як тільки поставлено проти них полишених тут кінних вояків і піших запорожців»... Так само і під час переправи через Дніпро Вейге підкреслює видат­ну ролю українських козаків, завдяки котрим уря­тувалося шведське військо.

Про велику відвагу українських козаків підчас переправи шведських та українських військ через р. Бог пише також інший свідок, Даниїл Крман, сло­вак, що був висланником лютеран до шведського ко­роля (Видано в мадярській мові в 1894 р.).

Полтавська трагедія та негідне і варварське по-ступовання московського війська на Україні викли­кало в Захід. Европі чимале обурення і осуд. Так, наприклад, представник французького уряду в Цар-городі Феріоль так пояснює крок Мазепи: «Козаки не є природними підданими царя, вони тільки підда­лися ніби під його протекцію, й ніхто не може об­винувачувати їх за те, що, бачучи, як нищать їх віль­ности, вони підняли повстання».

Вебер у своїх спогадах (Франкфурт, 1720) у фран­цузькій мові писав: «Московський генерал (gйnйral Moscovite) Меньшіков приніс на Україну всі стра­хіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи без-честно катовано. Україна залита кровю (L'Ukraine est inondйe de sang), зруйнована грабунками і вияв­ляє скрізь страшну картину варварства переможців».

Торкаючись культурного стану і характеристики життя українців, Вебер м.ін. пише про сина гетьмана Апостола — полковника Петра Апостола: «Хоч він ніколи не був закордоном, проте говорить дуже до­бре по латині, французьки, італійськи, німецьки, ро-сійськи та польськи і розумієтьсь дуже добре на фортечній інженерії».

Великий інтерес мають обширні спогади данського посла Юля Юста, що в роках 1709—1712 перебував у Росії, а в році 1711 їздив на Україну. Посол не тіль­ки докладно описує свою подорож через цілу Укра­їну, але робить широкі порівнання життя, побуту і культури України Мазепиної доби з життям Москов­щини. І хоч данський посол перебував на Московщи­ні в характері представника союзної держави, то все таки опис життя і побуту Московщини випадає не-користно для них. Застає він Московщину в добу найбільших так зз. «реформ» та «європеїзації» ціло­го життя. Юль Юст м.ін. пише: «Таким чином, хоч під цю пору у своїй поведінці росіяне стараються наслідувати, як малпи, інші нації, хоч вони і вдяга­ються у французький одяг, хоч по зовнішньому виг­ляді вони трохи отесані, але всередині їх по старому сидить хлоп».

Досить багато пише данський посол про побут і життя росіян та не може надивуватися диким, гру­бим і варварським звичаям:

«Коли росіяне розсердяться, то називають один одного злодіями і «мошенниками», і за дуже розпов­сюдженим тут звичаєм плюють один другому в ли­це». Це торкається навіть найвищих російських верств. Описуючи приняття у царя Петра І в Нарві, данський посол занотовує: «Окружения царя поводилося без совісти і встиду: кричали, свистали, ригали, плюва­ли, лаялися і навіть нахабно плювали в обличчя по­рядних людей».

«В Росії від усіх недуг лікують три лікарі, ужи­ваючи для того хорих і здорових: перший лікар — це російські лазні («бані»), другий — горілка, кот­ру пють як воду або пиво всі ті, котрим дозволяють засоби, і третій — чесник, котрий росіяне вживають не тільки як приправу до кожної страви, але також їдять сирий серед дня».

Характеристика російських урядовців у дансько­го посла страшна. М.ін. підмічає він таке: «Що мож­на було доброго сподіватися від людей (російських урядовців), котрі проголошують, що все роблять тіль­ки для власної користи і вигоди та не звертають ува­ги на те, чи добре чи зле висловлюються про них чу­жинці».

Перебуваючи поміж росіянами цілих два роки, ро­бить данський посол таке зауваження:

«Іноді при зносинах з росіянами допомагає лай­ка... Загалом, коли маєш діло з росіянами, треба го­ворити з ними гостро й по грубіянськи, тоді вони ус­тупають; коли ж поводитися з ними ласкаво, то від них не можна нічого добитися».

Торкаючись освітних справ, Юль Юст каже, що одинокою школою вищого типу у Росії була т.зв. «Патріярша школа» чи гімназія в Москві. Ректором цієї школи був Теофілакт Лопатинський, «що наро­дився і вчиеся у Львові», всі професори були виключ­но з українськими і білоруськими призвищами, яких посол називає «православними з Польщі», а навіть студенти цієї школи «виключно православні з Поль­щі».

Про культурність і освіченість російських достой­ників і державних мужів пише, що «князь» Мень­шіков — «друга особа після царя — не вмів ні чи­тати, ні писати». Не знали ніякої іншої мови, крім російської, — канцлер Головкін, новгородський ми­трополит, духовник Петра І. Ні один з достойників не знав латинської мови, що панувала тоді в освіче­них колах і на королівських дворах. При царсько­му дворі була одинока особа, що знала латинську мову, — Мусін-Пушкін. Знова з царем данський по­сол порозумівався голяндською мовою, якою «цар з трудом володів».

Про державні податки на Московщині читаємо: «Цікаво, що нема ні одної ділянки народніх прибутків, котрі б цар не монополізував і з котрої не брав би своєї частини. Навіть шинки по цілій Московщині тримає цар і одержує від них прибутки. Кожна ри­бальська сітка, котра біднякові дає харч, і та обло­жена тут річними податками». Про суд читаємо «У Московщині закон оминають на кожному кроці і ви-рішають справу без суду. У всьому (коли когось притягли до суду) можна було, зрештою відкупити­ся, даючи Меньшікові «взятку» 10, 20 чи ЗО тисяч рублів. При чім з того цар (Петро «Великий») ді­стає «свою частину» — пише данський посол. «Зреш­тою, що можна очікувати кращого в країні, де ви­щі достойники постійно повторяють: нехай цілий світ говорить, що хоче, а ми все таки будемо робити по свойому».

Лише прочитавши цю частину спогадів данського посла Юля Юста, в котрій він пише про Московщи­ну, більш рельєфно виступає його опис подорожі по Україні. Побачивши вперше українські села і міста, посол був приємно здивований їх чистотою і поряд­ком.

Загально про українців зауважує, що «Козаки, будучи народом вільнолюбним, невдоволені царем за призначення до їх фортець московських комен­дантів... Вважаючи себе вільним народом, вони огір-чені, що постійно мусять прислужуватись царю і виконувати його накази». В резиденції гетьмана Іва­на Скоропадського — Глухові посла приняв «віце-гетьман» Андрій Мартинович тому, що сам гетьман був у поході на чолі 30.000 козацького війська, при­чім уперше за весь свій побут у Росії посол не зга'' дує про це приняття як дику піятику, як це було на Московщині. Навпаки, це приняття "прийшло йому до вподоби і він називає його «прекрасним». Далі пише: «Мешканці Козацької України жиють в до­бробуті і приспівуючи. Вони без мита продають і ку­пують ріжні вироби (крам), займаються яким заба­жають ремеслом і чим хотять промишляють. Пла­тять вони тільки невеликий податок гетьманові» (от­же, порівняти з вищезгаданими царськими податка­ми!). Оповідаючи про ціни продуктів, посол підкрес­лює, що мука, риба, сіль, горілка, тютюн тут кош­тують дуже дешево й доброї якости. Про цілу свою подорож по Україні посол з особливою приємністью пише, що скрізь його витали, гостили й виявляли особливу увагу не тільки по містах, але й по селах, чого не було в Росії. «Місцеві мешканці — каже по» сол про Чернигівщину — як взагалі усе населення Козацької України, відзначаються великою ввічли-вістью і охайністью, вдягаються чисто і чисто утри­мують доми». В іншому місці зауважує, що україн­ські козаки «у всіх відношеннях чистіші й чепурні­ші від росіян». Подаємо приклад опису українського міста у спогадах данського посла: «Королевець ве­лике місто... Вулиці в ньому прекрасні, котрих я в Росії нігде не бачив; будинки гарні, міцні, чисті, ви­ступають на вулицю, як у Данії, а не стоять у гли­бині подвірря як у Росії. Перед Службою Божою дзвонять тут у дзвони в три голоси, як у нас, а піз­ніше під час самої відправи рідко подзвонюють, між тим як росіяне виключно «трезвонять» (без порядку, галасливо)».

«Ніжин велике торговельне місто, укріплене пре­красним валом. У місті стоять дві чудові великі, вось­микутні церкви прекрасної архітектури». Одвідуючи ріжних українських достойників, як генерального судью, київського митрополита та ін., підкреслює їх велику вихованність, освіту та чемність. Дивується, що не тільки всі українські достойники прекрасно володіють латинською мовою, але й прості монахи Київо-печерської Лаври вільно розмовляли з дан-■ським послом латинською мовою. Далі, по україн­ських селах селяне ходять до церкви з молитовника-.ми, с.т. усі грамотні!

Вступаючи на Поділля, яке називає «Польською Україною», посол зауважує, що ця країна після ос­танніх війн дуже зруйнована, зокрема місто Немирів, «одначе — додає посол — і останній його будинок чистіший від найпишніших московських (російських) палат» (ст. 246).

Переїзжаючи через Львів, посол хвалить красу міста та їх камениць. Про мешканців Львова пише: «Мужчини у Львові носять польський одяг, жінки — французький. Загалом у місцевих жінок непомітно нічого польського»!..

Далі посол оповідає про вмішування росіян у внутрішні справи міст Галичини, що викликало у місцевого населення обурення і нехіть до росіян тим більше, що шведи «поводилися ввічливо, ТОДІ як росіяне по-грубіянські». Росіяне зявилися як союз­ники, одначе вимагали від поляків податків, а тепер, їх діставши, забирають все з домів, у яких мешка­ють, крадуть, відкрито роблять усяке насилля; безсо безсо­вісно, навіть у час посту, коли не сміють їсти мяса,, забивають худобу, тільки для того, щоби продати шкіру, а туші кидають псам, та роблять інші числен­ні надужиття, опис котрих заняв би надто багато місця».

Зі Львова посол їхав до Ярослава, а далі бар­кою плив по Сяну до Варшави. Перепливши 26. ве­ресня Синяву, посол згадує «останню православну церкву на мойому шляху» в Улянові (над Сяном ко­ло Ніско).

До характеристики поступовання Мазепи цікаві «Реляції» (Штутгарт, 1730 р.) принца віртемберзь-кого Максиміліяна Емануїла, участника походу Кар ла XII і свідка полтавської трагедії. Цікаві вони не так думками самого принца, як голозно переказом подій під Бендерами. Отже, «Карло — читаємо там — дістав відомість, що цар посилав до турецького султана посольство й його просив, щоб козацького провідника або (на їх мові) гетьмана Мазепу в охо­рону не брали, тільки йому його з племінником Вой-наровським видали». Цар хоче мати гетьмана якнай-скоріш і вірить, що «справедливий султан» його не візьме під свою охорону, за що він, цар, з «новозиб-раним гетьманом» обіцяє султанові «все добре та вірне сусідство». «Хоч це прохання — читаємо далі в «Реляції» — здавалося не так несправедливим, та все таки воно не знайшло на турецькому дворі жад­ного одобрения, бо там не вважали цього домаган­ня за важливе, щоб таку особу видавати, яка так ревно дбала про волю, звичаї й права свого народу, та так багато перетерпіла переслідувань і тортур тільки тому, що зі своїми підвладними вона не захо­тіла понижатися під московським ярмом, а змушена від такого утікати та шукати вперше королівської шведської, а тепер турецької охорони». Тому пос^га московського царя відправили турки з такою від­повіддю: «Що не гадають, і це також не згідне бу­ло б з турецькими законами, відмовляти охорони оєо-бі, яка її справедливости шукає». На це «Реляція» додає: «Великодушність султана була тим більше гідна подиву, що він осягнув би тоді дуже блискучу можливість помститися на цьому гетьманові», оче­видно, за попередні його війни з кримськими татара­ми і самими турками. І так турки залишили у себе недоторканим «колишнього справжнього ворога без помсти і кари» — закінчує «Реляція».

До доби Мазепи належить характеристика геть­мана Пилипа Орлика французьким амбасадором у Варшаві Де Мокті в листі з дня 9. листопада 1729 р. до французького премієра міністрів Флері. Де Мон-ті пише: «Козацький гетьман Орлик, що служив під прапором славетного гетьмани Мазепи, гетьмана Ук­раїни, як генеральний комісар і секретар, що вва­жається першим, після гетьманського, урядом у ко­заків, був обраний козацьким гетьманом на місце вищезгаданого Мазепи, після смерти останнього в Бендерах. Пилип Орлик залишився з кошем 7.000-8.000 чоловік на службі блаж. памяти його Велич-ности короля Карла XII. Після насилля, яке турки виконали на особі шведського короля, козаки перей­шли під опіку Порти, але гетьман Орлик пітон за королем у Швецію, де користувався привілеями і прерогативами «шефа союзної армії» і де знайшов разом зі своєю родиною піддержку навіть після смер­ти короля... Ми знаємо гетьмана [Пилипа Орлика] як людину великої ворожости до москалів, розумну й відважну, дуже поважану й\ люблену на Україні між козаками, яким цар відібрав майже всі давніші вільности. Але козаки, хоч 18.000 московських дра-гонів тримає Україну в тяжкому гніті та неволі, тіль­ки шукають нагоди, щоби повстати проти гнобите­лів і повернути свою давнішу вільність». (Архів Мі-ністер. Закорд. Справ у Парижі).

Огляд доби Мазепи був би неповний, як би не згадати ще великого французького письменника-іс-торика Вольтера. В 1731 р. в Руані вийшов у світ знаменитий твір Вольтера «Histoire de Charle XII», («Історія Карла XII»), який до кінця XIX ст. пере­видано понад 100 разів! У цьому творі дві сторінки присвячені Україні та особі гетьмана Мазепи, що незвичайно спричинилося до популяризації великого гетьмана в цілій Европі. Оскільки Вольтер був за­цікавлений українським питанням у своїй історії Кар­ла XII, свідчить його власний лист до Шаузеля з дня 16. грудня 1767 р. (Бібліотека Chantilly в Па­рижі): «Що б не казали, а над історією Карла XII я багато працював... Треба мати на увазі, що я був перший, хто писав про це. Наприклад, про Україну. У нас знали тільки книжку Бопляна, але ж цю книж­ку написано людиною, прихильною до поляків. За цей час Україна була за гетьмана Хмельницького майже незалежною державою (presque un Etat in­dйpendant), потім в союзі з москвинами... Я в свій час багато збирав матеріялів про Мазепу».

Крім деяких географічних данних про Україну, Вольтер м.ін. писав:

«Україна завжди прагнула до свободи, але, ото­чена Москвою, Туреччиною і Польщею, вона приму­шена була шукати собі протектора в одній з тих дер­жав. Україна піддалася спочатку Польщі, яка по­водилася з нею зовсім як з поневоленою країною, відтак піддалася Московитові, що уярмлював її не­наче рабів, як це завжди є звичаєм у Московитіз. Спочатку користувалися Українці (les Ukrainiens) привілеєм обирати собі володаря під назвою геть­мана, але скоро позбавили їх того права, й гетьма­на стала призначати Москва». Про самого Мазепу Вольтер пише, що «Одного разу, як Мазепа був у Москві, звернувся до нього цар, щоб він (Мазепа) поміг зробити козаків більш залежними. Мазепа від­повів, що становище України і характер її нації є непереможні для здійснення царських планів. Пя ний цар назвав Мазепу зрадником і загрозив, що посадить його на паль. Повернувшись на Україну, вирішив Мазепа повстати. Він хотів стати незалеж­ним володарем і створити могутнє королівство з України та відламків Росії. Це була відважна лю­дина, далекозора, невтомна в праці, хоч поважного віку». Торкаючись невдачі Мазепи і шведських військ, Вольтер зауважує, що Мазепа «одначе при­ніс королеві (Карлу XII) надію на підтримку своїм розумом у тій невідомій країні та любов усіх коза­ків, що, розлющені на Московитів, прибували у швед­ський табор... Один лише козацький володар Мазе­па дав змогу втриматися шведам. Без його допомо­ги шведська армія загинула б від голоду та мізерії. Цар запропонував Мазепі повернутися під його вла­ду, але козак залишився вірний своєму новому со­юзникові»...

Приблизно до того самого часу належать Запис­ки Христофора Германа Манштайна, який в 1728 р. мав можливість зустрінутися з приклонниками геть­мана Мазепи на Запоріжжі. Це викликало в нього деякі міркування і зацікавлення минувшиною Ук­раїни. Він писав: «Я розмовляв з українськими ко­заками. Вони заселюють Україну, що є, без сумніву, одною з найкращих країн Европи. Одна її полови­на належить до московської імперії, а друга до Польщі. Обидві частини розділює Дніпро, або Бо-ристен, і служить за кордон».

На цьому закінчуємо огляд джерел доби Мазепи, які походять головно від французьких авторів. Те­пер переходимо до післямазепинської доби, головно середини XVIII ст., коли ще Україна жила своїми давніми культурними і господарськими здобутками та заховувала у великій мірі свою самобутність. Ці чужинецькі джерела будуть головно англійські.