V. ДОБА ВІД СЕРЕДИНИ XVIII СТ.

 

В цю добу значно міняється характер описів по­дорожників. Коли раніш Україна була предметом міжнародньої політики, а ріжні знатні чужинці ста­ралися приєднати для свого уряду козацьку силу чи, у всякім разі, приєднати собі їх симпатії, — то те­пер, після ослаблення і знищення козацької сили Москвою, Україна стала предметом чужинецької ек-спльоатації. Отже, більшість чужинців, що тепер вештається по Україні, хоч захоплені красою приро­ди, хвалять наші звичаї і стару культуру, однак в першу чергу придивляються до того, що може ста­ти предметом визиску з скарбів країни, яка «текла молоком і медом». Рідше зустрічаємо подорожників, які цікавляться українським життям та більш ідеаліс­тично оцінюють змагання українського народу.

З 1736 р. походить цікава реляція англійського резидента в Петербурзі Клавдія Рондо про Запоріж-жа, коли після першого зруйнування Січи українські козаки повернулися з Олешок і Камінки і зало­жили Нову Січ. Про запорожців Рондо пише, що це «дуже сильний і витрезалий нарід... Запорожці це є рід лицарів, котрі не допускають до свого това­риства жінок... Якщо в них трапиться крадіж і зло­дія пристукають на місці вчинку, то його негайно вішають за ребро. Сконстатувавши душогубця, ви­копують яму, кладуть забитого на душогубця і за­копують їх разом»... Цими судовими справами запо­ріжців займаються вибрані особи, в кількості! 6-7 судьїв та їх рішення має виконну силу після затверд­ження Брантвом. «Звання лицаря можуть здобути в їх товаристві лише люди дуже сильні і добре збу­довані [після 7-літнього вишколу], але кожний мо­же бути принятий яко хлоп або помічник (послу-говач), а деякі (козаки-лицарі) тримають таких по два або по три». «Якщо який з брацтза відходить, таких не переслідують, але вважають їх негідним» свого товариства. Запоріжці поділені на тридцять великих частин чи куренів, кожний курінь має сво­го команданта чи отамана, котрі притім обовязані підпорядкуватися кошовому чи генералу. Усі лица­рі мають право голосу при виборі генерала чи ко­шового».

Джозеф Маршал (Магспаїї), англієць, що був на Україні в 1769-1770 роках і описав свою подорож в 1772 р., говорить про Україну слідуюче:

«Україну застав я як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену, неподібну до уяви, яку я створив собі про Україну на основі прочитаних кни­жок»... Переїзжаючи через Україну (Київщину і Чернігівщину), Маршал підкреслює, що «відчував себе вільним і ■ безпечним, як у першому ліпшому англійському графстві (области), хоч тоді була вій­на з Туреччиною». Про український нарід англієць пише: «Сучасне українське покоління — це мораль­ний і добре вихований нарід; українські селяни — найкращі хлібороби в цілій Росії, а Україна, з ог­ляду на скарби своєї природи, є найважніша провін­ція Росії». Взагалі Україна не тільки подобалася, але й заімпонувала вибагливому англійцеві. Скрізь, де тільки мова про українське хліборобство, лад і чистоту, порівнює наш край з найкращими провін­ціями Англії. Пише дослівне таке: «Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкра­щі провінції Англії, як це я зауважив на Україні». Опис подорожі Д. Маршала вийшов у мовах англій­ській, німецькій і французькій.

Подібне вражіння зробила Україна також на ін­шого англійця, професора мінералогії кембріджсько-го університету Едварда Даніеля Кларка (К1агке)_г який у своїй книжці «Подорож до Росії, Криму й Туреччини» (Льондон, 1812) писав: «Ми зустріли валки українців, що ріжняться під кожним оглядом від інших мешканців Росії. Це дуже шляхотна раса. Вони виглядають кріпкіше та краще від москалів і перевищують їх у всьому, де лиш може одна кляса людей перевищувати другу. Вони є чистіші, запопад­ливіші, гостинніші, побожніші та менше забобонні.

Хати на Україні чисті і білі, як в Уельсі — ман­дрівникові здається, що він перенісся до Голяндії

--ібо до Норвегії. Нарід на Україні нагадує верхо­винців з Шотляндії... За столом українського селя­нина більша чистота, аніж за столом у московсько то князя... Після повстання Мазепи російський уряд не перестав нищити привілеїв України...»

Але, може, англійці були якісь односторонні в посуджуванні українців XVIII ст.?.. Тоді звернемося,до інших чужинців.

Відомий письменник, філософ та етнограф Йоган Готфрід Гердер в свойому «Деннику моїх подоро-жів» 1769 р. писав: «Україна стане колись новою Грецією: прекрасне підсоння цього краю, весела вда­ча народу, його музичний хист, родюча земля колись прокинуться: з тільки малих племен, якими чейже були колись греки, повстане велика, культурна нація і її межі простягнуться до Чорного-Моря, а відтіля ітен у далекий світ».

Поляк Карло Хоєцький, шляхтич з Кракова, що ■був узятий в полон російськими військами у Крако­ві і відправлений разом з іншими барськими конфе­дератами через Україну на Сибір, залишив свої «За­писки» з рр. 1768—1776, в яких згадує гайдама­ків з Запоріжжя, що брали участь в уманських по-.дія.х.

До партії польських конфедератів приєднали ро-сіяне полонених гайдамаків у кількости 90 осіб в Полонному (осінь 1768 р.). У Києві московська вла­да тримала польськихк конфедератів і українських гайдамаків в касарнях у страшних умовах, у пере-люднених приміщеннях, так що люди там вмирали по 5—8 осіб денно, при чім трупи їх по 3 дні і біль­ше перебували разом з живими і хорими.

«Ми кожний день бачили, як виводили (гайда­маків з касарень) по кілька осіб, карали їх бато­гами, видирали їм ніздрі — по звичаю москалів, 1 потім відправляли на досмертне заслання».

Далі, переїзжаючи через Україну на заслання в Сибір, К. Хоєцький відмічає добре, людяне ставлен­ня до них (до польських конфедератів) українсько­го населення, яке в деяких місцевостях було навіть привітливе:

«Ніжин — місто упорядковане і многолюдне, до­бре розбудоване; будинки переважно деревляні, але є і кілька мурованих; мешканці займаються торгов» лею на більшу скалю, а серед них є: багато купців почасти греків, почасти українців. Мешканці, вия­вилося, були дуже людяні; не тільки господарі при­ділених нам мешкань поводилися з нами ласкаво і чемно, але й інші мешканці, коли ми виїздили, пе­реганяли нас на санках, кидали нам хліб житний І пшеничний та гроші. Ми були глибоко зворушені людяністю цього народу».

Але коли полонені переїхали український кордон ї опинилися у Московщині, зразу ж змінилися від­носини: «Ми зустріли зовсім нове для нас населен­ня, що різко ріжнилося [від українців] своїми зви­чаями... Коли ми в'їздили до (московського) села, майже усі мешканці збігались дивитися на нас, як ■на видовище; вони насміхалися над нами, кидали в нас снігом і грудками нечісти — поводилися з нами по ворожому; не хтіли нам нічого продати, а як що і погоджувалися, то вимагали неімовірні ціни».

Росіянин Рубаков у передмові до своєї книги «Краткія политическія и историческія свьдьнія о Малой Россіи» (Петербург, 1773 р.) писав: «Укра­їнський нарід визначився в минулому своїми воєн­ними подвигами й замилуванням до знання і лицар­ства, а своєю талановитістью і свободолюбством та своєрідним устроєм вславився перед цілим світом».

Німецький лікар і природник Самуель Готліб Гмелін у своїй чотирьохтомовій «Подорожі по Росії» (1770—1784) писав про українців, що вони «дуже пильні, вдачею веселі, привітливі, замилувані до му­зики, а ще більше до пиття... Люблять і пильнують чистоти, для того і в найпростіших хатах у них знач­но краще, ніж у найбагатших дворах у росіян. Стра­ва їх також делікатніша»... Спиняючись на зовніш­ньому вигляді та одязі українців, пише: «Волосся на голові в них навколо оголене. Нижній одяг но­сять бавовняний, шовковий і суконний, котрий міц­но підперезують шовковими пасами. Верхній одяг довгий до пят і буває завжди суконний. Вони не но­сять нічого на шиї. Капелюхи в них округлі... Жін­ки також у добрих суконних контушах».

Гмелін спиняється над хемічною промисловїстью України, зокрема говорить, що українці спеціялісти у салітряному виробництві; дивується, що на Укра­їні вже з давних часів знали ріжні хемічні ліки, та­кож розповсюджене було нащіплювання віспи!

Про настрій українців та лад і порядок на Укра­їні подібні міркування до англійських подорожни­ків подає невідомий автор у геттінгенському «Мага­зині науки і літератури» в стать! «Замітки по доро­зі з Петербургу на Крим у 1771 р.». Переїзжаючи через бувшу резиденцію Батурин, автор зауважує: «Цілий нарід з приємністью згадує часи, коли Ук­раїна була самостійна, та з обуренням відноситься до спроб теперішньої влади, звернених до обмежен­ня його давніх вільностей... По землях цього народу можна подорожувати куди безпечніше, аніж по най­більш поліційних державах. Цю ріжницю помітно головно з моментом переїзду з Московщини на Ук­раїну. Бо на Московщині поштарі звикли поперед­жувати подорожних про небезпечні місця, але на Україні нема таких місць».

Натомість відмінна була характеристика росій­ського життя і відносин. Напр., англійський відомий дипльомат Гарісон (або Мальмсбюрі) у листі до Вільяма їдена з Петербургу дня 2. лютого 1778 р. так характеризує життя столиці доби Катерини II (що походила з Ансбаху коло Нірнбергу!).

«Велика пишнота і невелика моральність, зда­ється, розповсюджені у всіх верствах; підлестливість і плазування характеризує нижчі верстви громадян­ства, самопевність і гордість — вищі (верстви). Лег­кий, але пестрий полиск покривають найбільш не-розаинені і неосвічені мозги. їх забави, прибранство покоїв і кількість слуг носить зовсім азійський ха­рактер і, що дуже дивно, хоч може і вповні природ-ньо, не дивлячись на те, що вони все переймають від чужинців і не мають (я кажу про вищі верстви гро­мадянства) ні в звичаях ні в характері нічого влас­ного, що, загалом кажучи, чужинець, який зявляєть-ся поміж ними, буває зле принятий».

Дуже цінний опис подорожі по Україні академі­ка Гільденштедта, що подає відомости головно з го­сподарського життя України. У своїй першій подо­рожі по побережжі Озівського моря 1771—1774 р. Гільденштедт описує міста, їх торговлю і промисл також рослинність, річки і комунікацію Приозівсько-го краю.

Описуючи Ростов, спиняється над Козацькою оса­дою коло міста і досить докладно говорить про ко­рабельні варстати і типи кораблів коло Ростова і Таганрогу, які були ділом рук головно українських майстрів. Над розбудовою пристані і регуляцією рі­чок працювали там полонені турки, а також україн­ці. Досить докладно спиняється автор на приготов-люванні українцями сушених та ін. способом консер­вованих риб, що було тоді важною галузю харчової промисловости України. В іншому місці говорить про добування соли з солених озер, яку «запоріжці добувають для своїх рибних фабрик». Коло Азова описує шкіряну фабрику.

В Озівських степах були ще табуни диких коней — «тарпанів», згадує також про бажантів, яких на­зиває «мажарськими курами».

По дорозі з Ростова на захід автор бачив багато камяних «баб», які зберігалися по берегах річок Ягорлика, Манича, Донця і Тузлова.

З опису виходить, що безлюдні степи Чорномор-ря російська адміністрація старалася заселювати го­ловно донськими козаками, які розмовляли росій-¹ ською мовою, тоді як українцями користувалися пе­реважно як «спецами» в господарстві,- промислі, ко-рабельництві і т.д.

З українських поселень коло Таганрогу, на обо­ронній лінії по річці Міус згадує три свободи, кож­на по 100 родин.

Описуючи рибальство, автор каже, що коло Та­ганрогу в селі Обрив у ночі ловили рибу «одним не­водом 1.000 сажнів довгим і 1'/2 саж. широким і піймали 60.000 риб, а серед них були осетри, соми, коропи, сірюги, чечуги, найбільше судаків («суми» і «підсуми»), сіньгів і чехоні (Cyprinus cultratus), за те мало резуби (Cyprinus pignus), скарбії (Scom­ber) і тарані. Та назагал тарані «така сила заходить до Дону, що її на побережжі загребають лопатами. Рибу скуповують українці, які тут були і за моїм по­бутом. На віз, запряжений парою волів, навантажу­ють цієї «боковини» (дрібної риби) до 5 000 штук і продають на Україні за 10 карб, тисячу».

Українські села були також недалеко фортець Міус і Павловськ. Кажучи про хати над Міусом, за-* уважує, що донські козаки «здебільшого жиють у.

тальними і безсторонніми науковими матеріялами. До таких належить Жан Бенуа Шерер, автор «Ана-лів Малої Росії» (Париж, 1778). У передмові Шерер писав: «Хроніка, яку оце ми видаємо, це історія більш славного, аніж відомого народу, народу, якого пер-вопочини сягають більш аніж 800 літ в глибину ми­нувшини,^ але ймя якого знаємо ледве 200 років». Ук­раїнський нарід, на думку автора, гідний уваги кож­ного освіченого європейця, «бо коли образ зусиль цьо­го народу для збереження своїх вільностей, віри, ус­трою і звичаїв, словом усього, що є дороге людині, цікавить наше жадібне наук століття, то ми не в си­лі достаточно оцінити запалу і спонук, які оживлю­ють цей нарід». Про українських козаків читаємо, - що вони «воліли невигоди важких походів, аніж спо­кійне життя рабів. З їхньої історії довідуємось, як то батьки переказували синам горде почуття неза­лежносте як найдорожчу спадщину, при чім клич «Смерть або Воля» — був їх одиноким заповітом, що переходив з батька на сина, разом з прадідів­ською зброєю.

Українські козаки були спокійним народом; во­ни відповіли на узурпації польських магнатів і кли-ру спочатку уступками; згодом, коли вони помітили, що існує тільки одна думка — їх роздавити, нема нічого дивного, що вони взялися за шаблі, щоб ски­нути важке ярмо та затвердити свій нахил до неза­лежносте... Нарід цей, багатий на перекази про сво­їх прадідів, скинув ярмо неволі, й цього йому не мо­жуть простити. На те, що козаки зробили, щоб за­безпечити себе, дивились, як на революцію, а кожне повстання уважають за злочин, коли сили не відпо­відають розпочатій справі» (ст. VII).

«Україна — це незвичайно багата країна, вивіну-вана усіми скарбами природи». Вдачу українців Ше­рер окреслює так: «Українці це рослі, сильні люди, привітливі й гостинні, ніколи нікому не накидують-ся, але й не зносять обмежування своєї особистої свободи. Невсипущі, сміливі і чесні, але — трохи мають нахил до піяцтва».

йоган Христіян Енгель, автор першої наукової історії України, в передмові до своєї «Історії Укра­їни й українських козаків, як теж Галичини й Во­лодимири» (Halle, 1796) пише:

«Україна під оглядом простору рівна королівству, плодовита й щедро вивінувана природою країна, ме-жева стіна поміж культурною Европою й некультур­ною Азією, кочовище й входова брама для стільки азійських орд, мандруючих в Европу, вже тим са­мим заслуговує на більшу увагу. Тепер творить Ук­раїна помітну частину великої російської держави. Але як прийшла вона під Росію? Як воно прийшло до того, що незалежні козаки опинилися під москов­ським ярмом, як це вдалося московинам окайданити козаків, що колись були пострахом турків, татар і поляків?; Як це сталося, що місце конституційно­го, запорученого козакам гетьмана зайняв губерна­тор?

Історія козаків мала теж великий вплив на історію Польщі, Швеції, Семигороду. Без неї не можна уя­вити собі величі ні упадку Польщі. Наслідники Кар-ла Густава й Карла XII були б, може, до сьогодні володіли в Варшаві, Москві й Петербурзі, як цього захотів був Хмельницький чи козаки Мазепи. І, мо­же, був би Ракочі другим Баторієм, коли б його бу­ли не спинили козаки в поході 1657 р.».

«Історія козаків повчаюча сама по собі. Енергія цілого народу, як теж поодиноких осіб, що одушев-ляє нас у греків і римлян, виявляється тут на побо-євищах Білгороду, Корсуня й Збаража, як теж у ге­ройських подвигах Хмельницького й Мазепи. Треба тільки мати таке перо, як мав цей, що так повча­юче й по мистецьки змалював відокремлення Нідер-ляндів».

У кінці XVIII ст. російський уряд, як відомо, роз­почав кольонізацію Чорноморських степів, здобуття котрих коштувало велику скількість українських жертв протягом багатьох століть. Цю кольонізацію Москва переводила за поміччю закликаних ріжних чужинців, даючи їм ріжні привілеї, пожички, рема­нент, звільнюючи від податків і т.д. Подібні приві­леї мали також росіяни, що зліталися сюди зі всіх кінців Московщини. Натомість російський уряд зов­сім відмінно ставився до українців. Вони не тільки не мали подібних привілеїв, але мусіли платити ве­ликі податки. Крім того, російська адміністрація ста вилася до них з великим підозрінням, бо ж це бу­ли переважно козаки, бувші запоріжці і «мазепин­ці», що вміли шанувати волю, відстоювати свою по­літичну і культурну незалежність та людську гідність.

На це ненормальне явище один з перших звер­нув увагу Дігуров, професор харківського універси­тету, з походження француз, призвище котрого¹ пе­рекрутили на московський лад. У своїй праці «De la Civilisation des Tatarsnogais», що торкається нової кольонізації Чорноморря, пише, що українці, які се­лилися поруч з ногайцями коло р. Молочної, а якї прийшли з центральної України, перебували в жах­ливому положенні. «Головна причина їх біди була та, що вони прийшли майже без ніяких засобів на нові місця, де їм потрібно було здобути усе необхідне, а в той же час платити значні податки, а між тим зе­млі в них було мало». Спиняючись далі над засо­бами, які б поліпшили стан цих українських кольо-ністів, Дігуров пише: «Але чому не дати їм у виг* ляді авансу хліборобське приладдя, худобу і грош? на будову хат? Вони все це напевно виплатили б з не меншою акуратністью, ніж італійці, німці, жиди... Звільнення їх на 5 років від влади «капітанів-ісправ-ників» [московська адміністрація] і від відомих по­датків (котрі треба було би довго перераховувати!) було би для них великим добродійством». Був це„ розуміється, «глас вопіющого в пустині».

До кінця XVIII ст. належать також «Mйmoires secrиtes sur la Russie», ст. «Секретні спогади про Росію» Шарля Франсуа Масона, француза з поход­ження, що був на російській службі в pp. 1762—1802 і близько стояв коло царського двору, його справ та інтриг. Хоч автор висловлюється про московську тиранію досить обережно, «стараючись — як каже — затримати рівновагу між вдячністю для нації, яка його приняла, а нехітью до уряду», все таки йо­го зауваження що до України та українських зма­гань досить цікаві. Він не зле зорієнтований у вза­ємовідносинах поміж Україною і Московщиною і ви­разно розріжняє «russe» від «ukrainien». В XIV роз­ділі своїх «Секретних споминів» Масон пише (ци товано за перекладом Ю. Косача):

«Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні землі, так як зник ли інші, на яких затяжив російський скипетр, хіба що якась щаслива революція прийде в швидкому ча­сі, щоб визволити її зпід ярма, яке її нищить і да­вить... Козаки не мають нічого спільного з росіяна­ми, хіба що грецьку релігію і зіпсуту мову. їхні зви­чаї, навпаки, спосіб життя, їжі, війни — цілком від­мінні, коли не брати під увагу загальних схожостей, які завжди істнують між межуючими народами. Ко­заки є далеко гарніші, вищі, активніші, зручніші,, вигадливіші й особливо далеко чесніші за росіян,, менше звиклі до рабства. Вони щирі, відважні й го­ворять сміливіше. їх зверхність менш одноманітна і тавро, що його накладає рабство, їх ще не цілком споганило та не дало скарлуватіти... Козаки жор­стокі й криваві, але тільки в розгарі військової дії, росіянин є з природи холоднокровно-безпощадний і суворий...

Козацька нація тратить незалежність, яку мала-перед своїм обєднанням з Росією. її перестають ща­дити з хвилиною, коли впевняються, що це увійде-їм безкарно. Повстання великого гетьмана Мазепи,, викликане лихим трактуванням, дало початок до-гноблення їх (козаків-українців) ще за царювання¹ Петра І. Цей імператор відобрав їм право вибирати свого провідника. Він переводив примусові затяги в їх країні і обмежив козацькі контингенти, що від тепер могли бути тільки періодичні і тимчасові. Роз­гніваний їх відданістю Карлові XII, він згнобив ко зацькі племена й розкинув їх войовників по ріжних областях своєї безмежної держави. Одначе його на­ступники, що поважали останні козацькі військові і громадські інституції, бо боялись, щоб остаточно, утискуючи їх безмежно, не кинути в підданство тур­кам або Польщі, або кримським татарам. Та з хви­линою, коли ці три вороги перестали бути страшні для Росії, козаки опинились у рабстві царату. Те­пер їхня прадавня республіканська конституція не істнує, рівність поміж ними зникла...

Унія козаків з Росією була добровільна й умов­на — їхні землі, з бідою достатні для їхніх мандрів­них черед та людности колись чисельної, були спіль­ною власністю цілої нації. Жаден чужинець, навіть, росіянин, не міг там осісти без дозволу загалу ї Рес­публіка з великою відвагою боронила своїх кордо­нів проти замахів сусідів.

Ось який був колись стан козаків, стан щаслив ий, коли порівняти їх колишню цілковиту незалеж­ність з теперішнім цілковитим поневоленням росія­нами, нинішними їхніми панами або товаришами раб­ства. Від часів Мазепи вони не мали більше великого гетьмана, обраного зпоміж себе. Ця гідність була скасована і титул служив лише для декорації кіль­кох фаворитів російських імператриць, як, напр., Ро-зумовського та Потьомкіна...

Російський уряд, завжди затрівожений і завжди підозрілий через те, що він завжди гнобить, не об­межився одним забезпеченням себе супроти нації, яка має так багато кігтів. Не вистарчає йому того, що він відбирає їй її військову силу, розчленовує її територію й втілює в давні російські провінції. Оце недавно він розпочав розчленування самої нації». [Тут, очевидно, натяк про т.зв. «трансплянтацію» 50 тисяч українців на Кубань і побережжя Криму]. За­кінчує автор свій уступ про українців так: «Козаць­ка нація є нині в стані крізи, вона хвилюється і бєть-ся під ногою кольоса, що її розчавлює»...

Закінчуємо свій огляд кінця XVIII ст. уступами з праці члена французького Конвенту і генерального прокурора Гарона де Кульона. У своїй праці «По­літичні досліди над старою і новою польською дер­жавою» (Париж, 1795 р.) цілий шостий розділ при­свячує він Козаччині та Україні — країні, як він пи­ше, «широкій і родючій, гарній та великій, як пів Франції, де панувала приємна атмосфера свободи, незалежності!, братерства й рівности». Торкаючись історії України від часів унії Литзи з Польщею, ко­ли Україна стала васальною державою, автор більш докладно спиняється на добі Б. Хмельницького і ро­сійської супремації в XVII ст. (подаємо за І. Бор-щаком): «Цар Петро дав легко козакам королівські обіцянки, яких володарі ніколи не відмовляють, але ніколи й не додержують». Та після скасування ук­раїнської автономії «велику частину українських зе­мель роздано тому родові кріпаків, яких називають російською шляхтою (дворянством). На Україну наслано російські суди, найбільш підкупні в Европі, й офіцерство російського походження. Наостанку, як Катерина зібрала рабів із усіх своїх провінцій, щоб скласти кодекс, чого так ніколи й не зроблено, і ко­ли підчас того козаки вимагали повернення своїх за­конів та автономії України — їх делегатів сковано,, перевезено у Петербург, де майже всі померли у вя-зниці від голоду і холоду. Нещасні козаки зробили останню спробу, щоб звільнитися від російської кор­миги, і па початку цього століття зєдналися із шве­дами... Коли вже на Україні запанував мир, що йде слідом за поневоленням, одного дня Европа дізна­лася про абсолютне винищення Запоріжців. У сво-йому маніфесті чеснотлива Катерина [фон Ансбах] закидала запорожцям їх розпусне (!) життя, їх від­даність своїм законам, на які вона сама — ця релі­гійна цариця — присягала, що їх не порушить. З того часу Україна все більше і більше западала у дикий стан».

«Але природа у своїй творчости та свободі мо­гутніша, ніж тиранство», — закінчує Гарон де Ку-льон свій уступ про Україну. «Жменя готів, що втік-ла в гори Астурії, зуміла вигнати маврів з усіх про­вінцій Еспанії; також і геній незалежности ходить-блукає поміж нещасними останками українських ко­заків. І може бути, що недалекий час, як враз з кримськими та кубанськими татарами, під прово­дом нового Пугачова, українські козаки змінять об­личчя Росії, а Україна, поневолена в ріжні доби сво­єї історії, не зазнаватиме більше сорому, щоб бути скованою від рук, призначених до роботи голкою та веретеном». (Натяк Кульона на російську царицю? Катерину з Ансбаху).

 

 

VI. ДЕВЯТНАДЦЯТЕ СТОЛІТТЯ

 

З кінцем XVIII ст., коли російська тиранія насиль­но скасувала автономний устрій України, знищила українське військо і господарську окремішність, Ук раїна стала звичайною провінцією російської цар­ської імперії. З того часу, а особливо з початком XIX ст., посунуло на «землю обітовану» чимало ро­сіян ріжних професій, стану і віку, що жадібно опи­сували усі багатства «Малоросії». Але при ближчо­му пізнанні країни та її мешканців мусіли призна­ти правдиве обличчя Україні під оглядом культур­ним і національним.

Російський вчений Васілій Зуєв, що подорожував по Україні в рр. 1781-1782 з доручення російської Академії наук, подає цікаві відомости головно про Слобідську Україну («Подорожные записки Василія Зуева сь Петербурга до Херсона въ 1781 и 1782 гг.». Петербург, 1787). В. Зуєв виразно зазначає, що на Харківщині нарід своєю мовою, одягом і звичаями зовсім відмінний від росіян. Зокрема, про оселі ук­раїнців каже, що вони дуже розлогі, всі будови де-ревляні, вимазані зовні глиною і вибілені; всередині хат дуже чисто. Земля на Харківщині дуже родюча — «куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі баштани або овочеві садки». При тім москаля дивує, що українці, хоч і мали подостатком «земних плодів», не знали розко­шів, не гналися за грішми і наживою, продаючи ли­ше надвишку своїх сільсько-господарських продук­тів, а приїзжим купцям продавали лише те, що вже не могли самі використати. Дуже поширені були яр­марки, а на більші ярмарки, наприклад в Сумах, Харкові тощо, зїздилися купці не тільки з російської держави, але також з Польщі, Німеччини, Молдавії, Греції.

П. Шаліков («Путешествіе въ Малороссію». Мос­ква, 1803-1804), вїзджаючи до меж України, в 1803 р. писав:

«Побачивши Малоросію, очі мої не могли налю­буватися побіленими хатами, чепурним одягом меш­канців, ласкавим, милим поглядом прегарних тутеш­ніх жінок». Автор, залюбки описуючи життя і принят-тя поміж українською шляхтою, був здивований, що поруч із шляхтою (був козацькою старшиною) він зустрічав на балях і родини священиків, а на ба­лі в Полтаві захоплювався одною красунею попів­ною, яка прегарно танцювала. «Цей факт — каже П. Шаліков — може свідчити про ступінь просвіті: поміж тутешніми попами і про те, як вони вихову­ють своїх дітей». При тім зауважує: «Чи бачили ви коли-небудь у Росії (с.т. на Московщині) попівну на балі «прыгающую контреданцы?»» Загалом — каже автор — не можна рівняти українського свя­щеника з московським. «Українські священики сво­їм поводженням служать приміром для всіх і тому вони користуються особливою повагою». Живуть во­ни у достатку, бо «просвіта їх відповідає укладові їх життя».

Про українських жінок пише: «Загалом жінки тут милі, майже всі з «томними» і разом з тим пал­кими очима, в котрих так яскраво виявляється чу­лість душі і серця. Природа наложила на їх облич­чях знак любови і ніжности». Поведінка українок також відмінна: «Тут не Москва: не скоро господиня дому вас уласкавить — не буде зараз же запрошу­вати вас на вечірку, на обід, на вечерю».

П. Сумароков («Досуги крымскаго судьи». Пе­тербург, 1803), коли вперше вступив на українську землю, занотував: «Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут ме­жа імперії? Чи не до іншої в'їздимо держави?»." Живо описує побут і вигляд українців В. Ізмайлов («Путе­шествіе въ полуденную Россію, въ письмахъ». Москва, 1800). Про подружнє життя він пише, що воно в укра­їнців відзначається великою любовю, пошаною і дові­ряй: «Взаємна любов створює в їх домашньому госпо­дарстві кращу гармонію і порядок, ніж влада і послух у нас (росіян)... Дівчата мають вільну поведінку, кож­на з них є гарна, проворна і приваблива. Вони [се­лянські дівчата] стрункі і зграбні як на селянок...

Усі села і хутори їх розташовані у чудових місцево­стях. Кожна хата чиста і біла, в окруженні цвіту чих садків». І супроти цього автор зауважує, що в родинному житті москалів панує деспотизм, мораль­на розхитанність, неестетичність росіянок — не дба­ють за зовнішній вигляд хат, навколо хат нема рос линности, вбрання негарне. Загально про нас Ізмай-лов каже: «Українці люблять свою батьківщину і її славу, бо... слава ця завжди була тісно звязанз /з обовязком патріотизму».

На великі ріжниці поміж росіянами і українцями вказує також А. Левшин у своїх «Отрывкахъ изъ писемъ о Малороссіи» (1816 р.). В українських се­лян він відмічає такі характерні риси: побожність, палку любов до батьківщини, войовничість, патріяр-хальний родинний лад, невинність у молоді і чисто­ту звичаїв. У селян розвинене почуття власности, а тому нема крадіжок. Українські жінки працьовиті, а мужчини... ледачі. Наприкінці з жалем додає: «Я мушу сказати про ненависть українців до великоро-сіян... Ти легко можеш тут в тому переконатися, бо часто почуєш, як вони (українці) говорять:

— Добрий чоловік — а москаль (як протистав­лення!).

Матері лякають своїх дітей словами «москаль».

Про ворожість українців до москалів писав та­кож Іван Сбітнєв у своїх «Поъздкахъ въ Харькозъ» («Въстникъ Европы», 1830 р.):

«Тубільці (українці) Охтирки на Слобожанщині вороже ставляться до москалів, так що навіть на за­їздах не хотіли розуміти по московському... Поба­чивши проїзжих (москалів), українці-селяни зали­шають працю, починають співати на їх адресу лай­ливі і сатиристичні пісні, в супроводі голосного смі­ху і довготривалого гомону».

І. Долгорукий («Дневникъ путешествія въ Шеяъ въ 1817 г.»), переїхавши московсько-український ет­нографічний кордон у Сівську, зразу зазначає: «Ін­ша мова, інші звичаї», помічає також інший вигляд ланів, доріг тощо: «Дороги тут обсаджені деревами», чого нема на Московщині. Говорячи про церкву на Україні, відмічає, що український обряд відріжня-еться від великоросійського, відмінний спів і архі­тектура.

Пробувши деякий час на Україні, московський «князь» — мандрівник пише: «Недалеко Ніжина зу­стрілися нам гуляки, я почув російські [московські] пісні, серце моє схвилювалося. Я по пас вихилився з карети і закричав:

— Наші русекіє!..

Я їм зрадів, як приятелям: от що значить бать­ківщина! І після цього чи можна мене переконати, що я в своїй вітчпні, коли буваю на Україні, Кур­ляндії чи Вятці?»

Переїхавши Чернигівщину, пише: «Уважайте, що в тутешній країні по селах і містах багато церков побудовано Мазепою. З одних уст і моляться про спасіння його душі і проголошують [за московським наказом] його анатему (прокляття)». Цікаво, що Долгорукий зазначає ріжні школи на Україні як про­довження українських традицій в культурно-освіт-ній праці козацьких часів, які тепер утримувалися на місцеві кошти міст і навіть приватних осіб. І так в Чернигові відмічає велику ремісничу школу і гім­назію, в Ніжині «Училище вищих наук» Безбородь-ка, повітову гімназію, грецьке училище і французь­ку школу для дівчат, в Полтаві — гімназію на чо­лі з І. Котляревським.

За Глуховом, переїзжаючи через Товстодуби, Дол­горукий зауважує, що тут «граница Малороссіи».

«Пращаючись з Україною, я кінчу моє оповідан­ня про неї останнім зауваженням: «Оскільки я по­мітив, придивляючись і прислуховуючись, Україна не почувається щасливою, не дивлячись на всі бла­годати природи. — Політичне сонце її не так гріє, як небесне світло. Вона (Україна) змучена, терпить ріжні тягарі і почуває цілковито — втрачену свобо­ду колишніх віків. Нарікання глухе, але майже за­гальне».

Михайло Погодін, професор московського універ­ситету, відомий теоретик «офіційної (російської) на­родности», духовний батько галицького москвофіль­ства, все таки не міг не признати відрубности укра­їнців від москалів. У 1842 р. він писав:

«Я люблю малоросійські села. Яка це принада — білі хати в тіні зелених, пишних дерев, розсипа­них по схилах гори. Видно з першого погляду, що мешканець їх приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби. Зовсім не так у Великороси; часто рослинки не побачите коло «ізби» і рідко коли сидить вдома клопотливин господар; він поспішає з промислу на промисл. В нього хата лише для переспання».

Більш цікаві для нас писання про Україну інших чужинців, що не рідко торкалися славної минувши­ни України та постійно підкреслювали своєрідний характер української культури.

Мальт-Брюн, знаменитий географ данського по­ходження, писав у своїй праці «Tableau сіє la Pologne», виданій у Парижі в 1807 p.:

«Українці (les Ukrainois) — це. нащадки київ­ської Руси. Селяни на Україні ощадніші, ніж мос­ковські: вони не пустошать у хижацький спосіб сво­їх лісів. Будинки українських селян гарні і міцні, ніхто з них не носить лаптів, як на Московщині. Во­ни кремезніше збудовані і більше освічені, ніж се­ляни, наприклад, Литви... Українці вельми інтеліген­тні, вільнолюбний дух почувається в їх зверхньому вигляді».

Губерт Вотрен, француз, у своїй книжці «L'obser­vateur en Pologne» (Париж, 1807) пише, що укра­їнці «славетна раса, від якої тремтіли мури Царгороду, Білгороду та Трапезунту», а в новіші часи мос­ковський уряд накинув кріпацтво цій «славетній ра­сі, що мала такого генія, як Хмельницький».

Інший француз, Шарль Люї Лєсюр, публіцист і член міністерства закордонних справ, у своїй праці «Histoire des Kosaques» (1812 p.) так характеризує українців:

«Українці більш великодушні, більш отверті, більш ввічливі, більш гостинні і мають більший тор­говельний хист, ніж росіяни. Воші — українці — уявляють живий доказ перемоги свободи над людь­ми, що народилися в неволі».

Про гетьмана Б. Хмельницького Лєсюр пише, що гетьман однаково вільно розмовляв мовами турець­кою, татарською, українською, польською і латин­ською.

«Ніколи козаки не мали вождя, якого можна б було рівняти з Хмельницьким. Розумний, освічений, далекозорий, обережний у раді, відважний у битві, він звик витримувати найбільшу втому, невичерпа­ний у втратах і засобах, активний у перемозі, гор­дий у поразках, іноді засліплений долею і завжди великий твердістью характеру, варварської поведін­ки супроти ворогів, але справедливий і великодуш­ний для своїх товаришів»

Про гетьмана Івана Мазепу Лєсюр пише, що він «до глибокої старости зберіг очі повні вогню, здоро­вого духа і блискучий талант до розмови». Про союз зі шведами каже: «Роздивляючи добре ситуа­цію Карла XII, не можна не помітити користи, які мусів йому дати союз із Мазепою».

Козаччина, за Лєсюром, цікава «не тільки своїм впливом на тогочасні сусідні держави, але й тим. що мала двох великих мужів: Хмельницького й Ма­зепу. Для всесвітньої історії Козаччина цікава дво­ма великими подіями, а саме спробою Володислава IV за допомогою козаків зробитися справжнім королем Польщі й окрім того упадком Карла XII. Для політиків історія Козаччини подає приклад не­звичайно оригінального урядування на зразок Спарти та Риму. Нарешті, для статистиків історія Козач­чини цікава тим, що показує, як збільшилася росій­ська держава через приєднання Козаків і України».

Французький лікар Де ля Фриз у своїх «Запис­ках» про полон 1812 р., перебуваючи на Чернигів-щині, подає деякі відомості про українські звичаї. З захопленням описуючи українські танці, зокрема «козачок», зазначує, що українки «виконували танець з такою досконалістью і грацією, що навіть і на па-рижській сцені вони заслужили б оплески». Диву­ється також незвичайним можливостям українсько­го грунту і підсоння. Перебуваючи у відомій родині, що походила з козацької старшини, гр. Завадов-ських у Ляличах на Чернигівщині, на принятті «ди­вувався великій кількости ананасів, у Франції зов­сім невідомих. Ці овочі вирощують у графських оранжеріях». Далі пише: «Заходили до великої оранжерії, де були цілі алеї столітніх помаранчових дерев, повних овочів; звідси перейшли до теплиці, де ви­рощували ананаси — ці тропічні овочі».

А. Пішчевич, по походженні серб шо був на російській службі старшиною війська, у своїх «Запис­ках», як сучасник і свідок — подає автентичні відо мости про події з так званими «військовими посе­ленцями» на Україні, що провадилися російською владою під проводом відомого гр. Аракчеева. На жаль, деякі місця цих «Записок» редакція «Київ­ської С